Geum.ru

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Вид материалаДокументы
РОЗДІЛ 2ТЕНДЕНЦІЇ ПОШИРЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СУБКУЛЬТУРИВ УКРАЇНІ 2.1. Формування і розвиток кримінальної субкультури
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РОЗДІЛ 2
ТЕНДЕНЦІЇ ПОШИРЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СУБКУЛЬТУРИ
В УКРАЇНІ

2.1. Формування і розвиток кримінальної субкультури


Актуальність розглядуваного питання, а саме: виникнення і поширення кримінальної субкультури на території Російської Імперії, до якої належала більшість частини території сучасної України, ми вбачаємо у тій соціальній небезпеці, яку несе процес тотальної криміналізації суспільства, який можна спостерігати сьогодні. Надзвичайно бурхлива рецепція псевдозаконів злочинного світу у наше повсякденне життя, викликана масованою, навіть агресивною рекламою злочинного способу життя в сучасній пресі, літературі, в синематографі, а особливо – на телебаченні, де по більшості загальнонаціональних (громадських) каналів чи не щодень демонструються фільми і серіали низького художнього рівня, призвела до того, що так звані “блатні поняття”, чи, інакше кажучи, правила поведінки в колі професійних злочинців, стали загальновживаними в суспільстві. Повсякденний вплив криміналізму на суспільне життя, ситуація, коли професійний злочинець користується в суспільстві повагою, має владу і фінансове положення, яке дозволяє йому приймати участь у політичному житті країни, стала однією з причин так званої “Помаранчевої революції”. Як зауважив з цього приводу О.М. Костенко: „Криміналізм, уразивши всі сфери суспільного життя, не міг не проявитися і під час президентських виборів 2004 р. Ті, кому режим криміналізму був вигідний, мали зробити все, щоб обрати „свого” Президента для України. Кримінальна маніпуляція і стала приводом для Помаранчевої революції, причиною ж її була експлуатація народу, який і вийшов на Майдан з гаслом: „Злочинцям – тюрми!” Помаранчева революція – це антикримінальна революція, цілком природна реакція народу на криміналізацію держави”[80, с.107].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Розвитку кримінальної субкультури в значній мірі сприяв той факт, що кожен професійний злочинець, досягнувши певного рівня майстерності в своїй “професії”, намагався передати свої знання “учню”. При цьому молодому злочинцю не лише передавались багатий досвід, тонкощі злодійського “ремесла”, специфічні прийоми, а й прищеплювалась повага до злочинних традицій і звичаїв. Найчастіше, “...такою школою злочинної майстерності, її “злодійською академією” були місця позбавлення волі”[94, с.100]. Як зауважував відомий дослідник Сибіру С.В Максимов, “традиції злочинного світу ніби застигають в самому повітрі, ніби самі тюремні стіни переказують їх. Успадкування переконань, життя за старими заповідями, на віру, навряд чи сильніше в будь-якому іншому товаристві”[100, с.99]. Подібні ж свідчення ми можемо зустріти в творах Ф.М. Достоєвського. Наприклад, у своєму творі “Записки з мертвого будинку” автор досить докладно змалював побут злочинців, що відбували покарання на каторзі в другій половині XIX ст. Опис звичаїв і традицій, тобто відносин кримінальної субкультури того часу дозволяє ще раз засвідчити той факт, що злочинний світ Російської Імперії в більшості своїх рис уже сформувався в XIX ст. Безумовно, існували і певні відмінності, не помітити яких не можна. Наприклад, автор зауважує: “Що ж стосується взагалі доносів, то вони зазвичай популярні. В острозі донощик не піддається ні якнайменшому приниженню; обурення на його адресу навіть неможливе. Його не бойкотують, з ним товаришують, і якби ви навіть стали в острозі пояснювати всю гидотність доносу, вас би зовсім не зрозуміли”[58, с.45-46]. В цьому ми можемо помітити серйозну відмінність норм кримінальної субкультури XIX ст. від сьогоденних, коли донос представнику правоохоронних органів або адміністрації розцінюється як серйозний проступок, за який можуть суворо покарати, навіть убити[118, с.114].

Однією з найголовніших традицій злочинного світу, зокрема (і головним чином), в місцях позбавлення волі, була чітка ієрархія злочинців. Загальна арештантська маса, так звана “шпанка” або “шпана”, поділялась на декілька рівнів. Найвищу ступінь займали “івани”. Як писав відомий вчений Г.Н. Брейтман: “...вони – головні носії тюремних традицій, тюремні старожили, арештантська аристократія”[28, с.278]. “Івани” розпоряджались в місцях позбавлення волі майже всім – майном інших арештантів, їх пайком, їх роботою і навіть їх життям. Решта засуджених були зобов’язані в усьому їм підкорятись, при виникненні будь-яких конфліктних ситуацій звертатись за вирішенням спору до “іванів”, виконувати усі їх розпорядження і накази. “Якщо за злочин, скоєний “іваном”, карали іншого, той був зобов’язаний мовчати”[57, с.26].

Дещо нижче “іванів” в ієрархії злочинного світу йшли “храпи”. “Їм хотілося бути “іванами”, але не вистачало сміливості. Через власну боягузливість їм варто було б належати до “шпанки”, але не дозволяє самолюбство”[57, с.26]. На думку С.Я. Лебедєва, слово “храп” виходить корінням від слова “хропіти”, що на злочинному жаргоні означає “висловлювати незадоволення, бурчати”[94, с.101]. Ця категорія арештантів регулярно влаштовувала конфлікти, сварки, бійки, залишаючись при цьому “в тіні”. Через це “храпи” отримали репутацію “шакалів”.

Найбільш численною категорією ув’язнених були так звані “жигани”. До їх маси належали особи, що яким-небудь чином порушували норми, традиції і псевдозакони спільноти злочинців. Проте цей прошарок засуджених не займав в ієрархії засуджених найнижчий щабель.

Нижче “жиганів” розташовувалась “шпанка” – сіра арештантська маса, фактично безправна. Як згадує В.М. Дорошевич, становище їх було надзвичайно кепським: “Їх давлять “івани”, залякують і обирають “храпи”, над ними знущаються “гравці”, їх обкрадають голодні “жигани”[57, с.277]. Слід зауважити, що дореволюційні автори, які займались проблемами кримінальної субкультури, не згадують про окрему категорію засуджених, примусово схилених до пасивного гомосексуалізму. Зокрема, це відзначив у своїй праці “Криминальная субкультура” В.М. Анісімков: “про існування категорії пасивних гомосексуалістів в місцях позбавлення волі того часу… автори не згадують. Хоча свідчення того, що дана група осіб була у в’язницях, збереглись”[12, с.88]. Очевидно, така категорія просто не виділялась в окрему групу, як з внутрішніми загальнообов’язковими правилами поведінки, так і з такими правилами по відношенню до інших прошарків (“івани”, “храпи”, “жигани” тощо).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В будь-якому разі, в кінці двадцятих – на початку тридцятих років ХХ ст. кримінальна субкультура отримала надзвичайно сприятливі умови для розвитку. Виникали і затверджувались нові принципи і норми, які не були поширені між “іванами” царських часів. Саме тоді було сформульовано нове правило поведінки професійних злочинців: єдиним гідним заняттям для “блатного” є злочинна діяльність, ніяку іншу роботу він не має права виконувати. Ця норма має двояку природу. По-перше, тепер злочинці отримали змогу жити в місцях позбавлення волі за рахунок “фрайєрів”, не працюючи. В царській каторзі таких можливостей злочинець не мав – адже особа, що не працювала, просто не змогла б там вижити, а грабувати своїх товаришів вважалось серед самих засуджених негідним. Крім того, царські жандарми і не дозволили б такого, до порушників внутрішнього розпорядку застосовувались суворі санкції, в тому числі й биття батогами[58]. Тепер “блатні” мали в тюрмах і колоніях значну свободу, і, як стверджують очевидці, стрільці ВОХР і співробітники НКВС майже ніколи не втручались у конфлікти між професійними злочинцями і рештою засуджених [145]. З вищевказаного можна зробити висновок: привілейоване положення кримінальних злочинців було очевидне, що стало й однією (і найважливішою!) з причин бурхливого розвитку кримінальної субкультури на початку тридцятих років ХХ ст. На користь даної теорії виступають і аргументи, наведені О.І. Гуровим, одним з перших, хто звернув увагу суспільства на проблеми бурхливого розвитку кримінальної субкультури в кінці дев’яностих років ХХ ст. Він вказує на ту обставину, що найбільш антисуспільні і суворі положення кримінальної субкультури з’явились саме в тридцятих роках, під час бурхливого розвитку системи виправно-трудових таборів при Головному Управлінні таборів ОДПУ СРСР[51]. Саме тоді “блатні” взяли на себе функції по неформальному управлінню в місцях позбавлення волі. І не викликає сумніву та обставина, що при необхідності влада могла б своїми волюнтаристськими заходами різко знизити активність професійних злочинців у тюрмах та виправно-трудових установах. І це не було зроблено саме тому, що радянській владі було вигідно мати в своєму розпорядженні багатотисячну армію злочинців, що стежать за дотриманнями норм кримінальної субкультури, як ефективне і недороге знаряддя управління мільйонною масою засуджених.

Особливий сплеск поширення кримінальної субкультури можна було спостерігати в кінці двадцятих років ХХ ст. З 1929 р. радянська влада відмовилась від політики НЕПу, в зв’язку з чим різко збільшилась кількість серед ув’язнених “класово-ворожих елементів”. Старі табори вже не мають змоги вміщувати все зростаючі потоки засуджених, створюється нова система таборів в Сибірі і на Півночі СРСР. “На початку тридцятих років, поряд з системою Виправно-Трудових Установ НКЮ РРФСР та інших союзних республік, була сформована розгалужена сітка виправно-трудових таборів (ИТЛ – рос.) загальносоюзного значення. Проте бурхливий розвиток ГУЛАГа не припинявся...”[11]. Регламентувало особливості функціонування виправно-трудових таборів відповідне положення, затверджене РНК СРСР 7 квітня 1930 року, яке ніяким чином не обумовлювало окреме утримання засуджених за “політичними” статтями від професійних злочинців. Таке розмежування не було проведено в жодному іншому документі, що були покликані керувати роботою ВТУ. Взагалі в радянських ВТУ було відсутнє офіційно прийняте поняття “політичний” злочинець[144, с.241]. Що не заважало адміністрації місць позбавлення волі досить чітко відмежовувати “політичних” від “кримінальних”, спираючись на негласні накази і інструкції. Таким чином “політичний” не міг розраховувати на умовно-дострокове звільнення, на полегшення умов праці, на призначення на посаду “вихователя” (тобто начальника культурно-просвітницької організації підрозділу виправно-трудової установи), матеріально відповідальну посаду у таборі, тобто на роботу, що дозволяла уникнути “загальних” робіт. На такі посади, в переважній більшості випадків призначались засуджені за кримінальні злочини, вихідці з “блатних”. Слід, однак, зазначити, що при цьому порушувався досить суворе правило кримінальної субкультури: ніде і ніколи не працювати, а тим більше на державу. “Блатні”, що відступились від вказаних правил отримували принизливе прізвисько “суки” (крим. жарг. – “зрадник, особа, що відійшла від злочинних правил”)[60, с.155]. Пізніше протистояння “законників” і “сук” навіть вилилось у так звану “сучу війну” наприкінці сорокових років ХХ ст. В тридцятих роках таких конфліктів ще не траплялось. Пов’язано це було з тим, що норми кримінальної субкультури ще продовжували встановлюватись, в дечому змінювались і дозволяли певні послаблення. Як згадує у цитованій праці Жак Россі, на початку тридцятих дехто з “блатних”, бажаючи отримати якісь пільги від адміністрації виправно-трудової колонії, починав працювати – і це не тягло за собою ніяких санкцій, навіть презирства з боку інших кримінальних злочинців. Проте злочинні “поняття” з часом все міцніше входили в життя не лише засуджених, а й тих професійних злочинців, хто перебував на волі. Як зазначає Б.Ф. Водолазський: “З метою збереження угруповань від розпаду був започаткований “закон” помсти за недотримання злочинних традицій і звичаїв. Випадки фізичної розправи щодо зрадників були досить поширені. Вони не лише залякували нестійких злочинців, але й значно згуртовували злочинний світ”[33, с.88-89].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Ситуація кардинально змінилася після початку Великої вітчизняної війни в 1941 р. У відповідності з Указами Президії Верховної Ради СРСР від 12 липня і 24 листопада 1941 р. з місць позбавлення волі були достроково звільнені різноманітні категорії ув’язнених для відправки на фронт (близько 25 процентів)[11, с.146]. В тому числі на фронт відправляють і чимало “блатних”. Решту примушують відступитись від “понятій” і почати працювати досить радикальними заходами: ухиляння від роботи тепер кваліфікувалось як “контрреволюційний саботаж побудови соціалізму”, що вчиняється систематично. За умов військового часу за подібне правопорушення міг бути винесений смертний вирок. Наприклад, у Воркутинському виправно-трудовому таборі в 1941 р. було засуджено за відмову від роботи 204 чоловіки, за втечу – 488 чоловік, за антирадянську агітацію – 322, за рештою статей Кримінального кодексу – 316 чоловік. З них до смертної кари було засуджено 431 чоловік, тобто більше третини[166, с.149]. Все це призводить до того, що чимало з “ворів” відступаються від “понятій” і починають працювати. Таких відступників від норм кримінальної субкультури “правильні вори”, тобто злочинці, що неухильно таких норм дотримуються, назвали “суками”. В тридцяті роки “сук” карали жорстоко – відмова від “понятій” траплялась рідко, і розправи над відступниками провадились в цілях, скоріше, профілактичних, щоб відмовити від “зради” інших злочинців, щоб підтримати авторитет “ворів в законі”. Покарання мало ярко означений демонстративний, показний характер. З початком Великої вітчизняної війни картина змінюється – кількість “сук” неухильно росте. Під час війни великих труднощів з покаранням їх не виникало. Це пов’язано з тим, що особи, які добровільно погодились служити в армії не повертались у виправно-трудові колонії до закінчення війни. А тих, хто відмовлявся від норм кримінальної субкультури і починав співробітничати з адміністрацією виправно-трудової установи карали поодинці і негайно. З часом ситуація змінилась – так званих “сук” ставало все більше, і вони вже складали власну субкультурну категорію. Це був перший випадок з 1917 року, коли співтовариство професійних злочинців було розколоте на два табори. Протистояння нагніталося по мірі збільшення кількості “сук” в таборах. А після 1945 року почалася відкрита війна між ворогуючими субкультурними угрупованнями – “законниками” і “суками” (вони ж – “автоматники”, “воєнщина”, “червоні шапочки”). Це пов’язано з тим, що після війни поверталось в СРСР чимало колишніх ув’язнених. “Блатні”, що взяли до рук зброю і, потрібно зауважити, непогано показали себе під час війни, не бажали працювати після її закінчення, натомість вони повернулись до своїх довоєнних злочинних “ремесел”. Частково з цієї обставиною і пов’язаний післявоєнний сплеск злочинності. Чимало хто з вчорашніх героїв війни знову опинився за ґратами, де на них уже чекали “законники”, щоб розквитатись за зраду ідей злочинного співтовариства. Що цікаво, окрім відмови від норм кримінальної субкультури, одним із звинувачень “сук” було боягузтво – “блатні” вважали, що погодившись прийняти зброю з рук держави, злочинець злякався покарання[178, с.509]. Подвиги на війні при цьому до уваги не бралися. Рішення про долю відступника вирішувала “сходка”. Перший час покарання не були пов’язані із позбавленням життя. Частіше практикувались насильницьке звернення в пасивні гомосексуалісти і виголошення осуду – так зване “биття по вухах”. Коли ж кількість “сук” збільшилась, картина змінилась.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У вказаний період (60-ті – 70-ті роки ХХ ст.) спостерігались також певні зміни в ієрархічній шкалі кримінальної субкультури. Так, стати авторитетом тепер простіше було колишньому “фраєру”. Клан “мужиків” істотно змінив свій якісний склад. Так звані “куркулі” (тобто заможні селяни) вже не складали його основу. В залежності від періоду часу і чергової кампанії по боротьбі з конкретними видами злочинів, цей прошарок поповнювався то засудженими за хуліганство, то особами без постійного місця проживання, то особами, що ухилялись від “суспільно-корисної роботи”. Більшість “мужиків” тепер складали особи із стійкою і чітко вираженою антисоціальною орієнтацією. Те, що кампанії по боротьбі із хуліганством і рецидивною злочинністю носили часто формальний характер, не враховували особу злочинця, можливість його виправлення, провадились за плановою схемою – настроювало більшість ув’язнених проти пенітенціарної системи зокрема і проти держави взагалі. В такій ситуації “блатні”, як антисуспільно орієнтовані особи знову починають набирати втрачений було авторитет серед загальної маси ув’язнених. Їх вміння пристосовуватись до умов, що змінюються виявилось надзвичайно корисним в кінці шістдесятих років. Саме в цей час починається нове протистояння, що було відлунням “сучої війни”. Чимала кількість професійних злочинців виявляється поза “законом” кримінальної субкультури, “заплямувавши” себе активною взаємодією з адміністрацією пенітенціарних установ. В умовах кампанії по боротьбі з рецесивною злочинністю вони знову і знову опинялись в місцях позбавлення волі, де, щоб вижити, змушені були співпрацювати з адміністрацією. Щоб примусити працювати ув’язнених вони нерідко, прикриваючись заступництвом керівництва виправно-трудової установи, застосовували насильство по відношенню до осіб, які не виконували план. Тим самим “козли”, як вони звались на жаргоні професійних злочинців (крим. жаргон – “особа, що співробітничає в місцях позбавлення волі з адміністрацією”)[7, с.78], настроювали проти себе і адміністрації “мужиків”, а також грали на руку “блатним”, які виступали в якості захисників “чесних арештантів”. Таке протистояння в кінці сімдесятих років вилилось в спалах масових безпорядків у місцях позбавлення волі, що супроводжувались убивствами, каліцтвом активістів, випадками масової непокори представникам правоохоронних органів тощо. Як зауважує В.М. Анісімков, в деяких виправно-трудових установах такі безладдя за своїм розмахом можна було прирівняти до сутичок часів “сучої війни”, з тією лише різницею, що тепер найчисленніша каста кримінальної субкультури – “мужики” активно підтримували “ворів в законі”.

Проте слід зауважити, що рівень поширення кримінальної субкультури у вказаний період не можна порівняти з до- та післявоєнним. В багатьох виправно-трудових установах загального і посиленого режимів взагалі були відсутні традиційні норми кримінальної субкультури, про які згадувалось раніше. “Понятія” підмінювались асоціальними субкультурами, які часто не мали нічого спільного з “воровським законом”. Формувались нові правила, які найчастіше захищали інтереси конкретних осіб. Ті з ув’язнених, хто раніше відбував покарання у виді позбавлення волі і знав традиції кримінальної субкультури, найчастіше використовував ці знання на свою користь, видозмінюючи норми, вигадуючи нові, інколи протилежні традиційним. Найактивніші і найбільш агресивні ув’язнені самостійно оголошували себе “блатними”, “ворами в законі”, “авторитетами”, насаджаючи свою неформальну владу у пенітенціарній установі за допомогою фізичної сили і морального тиску. Зібравши поруч себе найбільш фізично міцних в’язнів, такі особи вчиняли дії, що за канонами кримінальної субкультури вважались “безпределом”, тобто грубим порушенням неписаних норм світу професійних злочинців. Часто такі об’єднання утворювались на основі національної спільноти, як-то – циганська, чеченська, дагестанська, кавказькі (грузинські, вірменські, азербайджанські) спільноти. Організовуючи збір “общака”, такі лідери угруповань порушували важливий принцип – збір пожертв повинен бути добровільним. В даному випадку, це було замаскованою формою грабунку. Щодо осіб, що відмовлялись визнати владу новоявлених “авторитетів” нерідко застосовувалось насилля: побої, знущання, навіть акти насильницького мужолозтва, що серед професійних злочинців вважалось найстрашнішим, а тому виключним видом покарання[118, с.140]. Відсутність елементів кримінальної субкультури в даному випадку негативно впливало на життя середньостатистичного ув’язненого періоду сімдесятих років. Це дозволяє помітити феномен: кримінальна субкультура, негативні сторони якої були висвітлені вище має і певні позитивні моменти! А саме – норми кримінальної субкультури виконують певну регулятивну функцію у неформальних об’єднаннях ув’язнених в місцях позбавлення волі і об’єднаннях професійних злочинців на свободі. Псевдозакони злочинного середовища, захищаючи інтереси своїх носіїв, при цьому не допускають так званого “безпредела”, тобто гоніння і знущань над слабшими. В деяких перехоплених співробітниками правоохоронних органів “малявах”, тобто посланнях таємного листування “авторитетів” кримінального світу, що містять конкретні рекомендації і розпорядження, містились поради “смотрящим” не дозволяти збиткування над “обіженими”, не притискувати “мужиків”, не збирати “общак” примусово, не провокувати без нагальної потреби правоохоронців і співробітників адміністрації виправно-трудових установ. Зрозуміло, що таке піклування по відношенню до “нижчих” від “блатних” каст не має нічого спільного з гуманністю і бажанням встановити загальноприйняті в суспільстві морально-етичні норми. Справа в іншому. Без такого регулювання, вчиняючи неконтрольовані акти насилля і знущань, професійні злочинці провокують зворотну реакцію, зокрема зі сторони правоохоронних органів, як це було в середині п’ятдесятих років ХХ ст. Тому слід одразу абстрагуватись від сприйняття кримінальної субкультури як суспільного явища, яке має свої як негативні, так і позитивні риси. Норми кримінальної субкультури слугують конкретній меті, а саме – забезпечувати паразитичне існування асоціально-орієнтованим професійним злочинцям, дозволити їм ігнорувати загальноприйняті норми моралі, а також загальнообов’язкові правила поведінки, що панують в суспільстві. В цьому відношенні кримінальну субкультуру можливо прирівняти до хвороби людського організму: деякі з хвороб своєю побічною дією позитивно впливають на організм хворої людини. Наприклад, підвищення температури організму, спровоковане лихоманкою, знищує чимало хвороботворних бактерій, але це не дозволяє вважати захворювання на лихоманку позитивним для організму процесом. Відповідно, і кримінальна субкультура, маючи в собі певні позитивні елементи, як то: дотримання внутрішнього порядку серед членів спільноти, імперативні приписи в сфері особистої і загальної гігієни в місцях позбавлення волі, створення певного сакрального образу матері, товариша, жінки та інше, не дозволяють вважати її позитивним суспільним явищем. Це підтверджується тим, що навіть вказані позитивні аспекти “понятій” містять в собі елементи хизування, демонстративність, показне підкреслення своєї справедливості і непідкупності. А при ближчому розгляді виявляється, що всі ці позитивні риси найчастіше існують не самі по собі, а в якості ширми, що створена задля прикриття негативних сторін. Наприклад, підтримання порядку і недопущення насилля по відношенню до нижчих субкультурних щаблів проводиться до тих пір, поки це вигідно “авторитетам”. Якщо виявляється, що протистояння “блатних” і адміністрації виправно-трудової колонії неможливо врегулювати за допомогою дипломатичних засобів, “вори в законі” дають наказ почати “розморозку” зони. “Блатні” провокаціями і залякуванням примушують “мужиків” розпочати масові заворушення у виправно-трудовій колонії, не рахуючись при цьому з можливими жертвами. Те ж саме стосується сакралізації образу жінки: він оспівується у численних віршах, піснях і легендах серед професійних злочинців. І при тому, в кримінальному жаргоні існує чимало лайливих, нецензурних або просто зневажливих синонімів слів, що означають жінку. Ось найбільш пристойні з них: бікса, вовчиця, чувирла, шкура, свиноматка, мочалка. Сама фраза: “Не забуду мати рідну!” означає не шанобливе ставлення до батьків, а обіцянку дотримуватись псевдозаконів кримінальної субкультури, оскільки слово “мати” в даному контексті означає в’язницю. Хліб, який тисячоліттями був святинею для слов’ян, на жаргоні професійних злочинців зветься жувалкою, мандрою, хавкою, черняжкою[60]. Показна набожність теж не витримує прискіпливого погляду. Татуювання у вигляді розп’ятого Христа означає злочинця, який постраждав за вірність псевдозаконам кримінальної субкультури. Татуювання у вигляді Мадонни з немовлям – “мене виховала в’язниця”. Зображення православного собору означає, що його власник відбував покарання в місцях позбавлення волі, при чому кількість куполів на соборі означає або кількість судимостей, або тривалість строку ув’язнення в роках. Як видно з наведених прикладів, до християнської віри всі ці символи не мають аніякого стосунку, це просто чергова спроба приховати, замаскувати прояви антисоціальності і нігілізму. Тому процеси, що відбувались в кримінальному світі Радянського Союзу в сімдесятих-вісімдесятих роках ХХ ст. не потрібно сприймати як позитивні, не дивлячись на те, що вони такими здаються на перший погляд. Порядок, який намагалися підтримувати “вори в законі” в місцях позбавлення волі, був їм вигідний, оскільки дозволяв підтримувати взаємовигідні стосунки з представниками адміністрації. Таким чином можна погодитись із думкою авторів, які стверджують, що: “...в якості стимулів, що утримують злочинців від вчинення злочинів, найчастіше виступають зовнішні детермінанти, система правового контролю, а не фактори внутрішньої регуляції, котра виступає в якості найбільш надійної основи правомірної поведінки”[142, с.102].
  • Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  • Норми кримінальної субкультури можна умовно розділити на декілька категорій: а) норми, що регламентують побутові питання суб’єктів кримінальної субкультури (правила, що мають відношення до гігієни, до розміщення таких осіб в просторі тощо); б) імперативні норми, що регламентують особливості поведінки суб’єктів кримінальної субкультури (повинен робити обов’язково); в) заборонюючі норми, які містять конкретні заборони для носіїв субкультури (не має права робити); г) дозволяючі норми кримінальної субкультури (може робити, але не зобов’язаний); д) норми, що містять санкції за вчинення порушень псевдозаконів кримінальної субкультури;
  • Не дивлячись на популістську декларативність норм кримінальної субкультури, що визначають своєю головною ціллю благо братства професійних злочинців, справжні їх цілі зовсім інші. На них покладене завдання створити якнайсприятливіші умови для розвитку професійної злочинності, що призведе до покращення становища “авторитетів” спільноти професійних злочинців. “Понятія” своєю головною ціллю мають забезпечення комфортного і безпечного паразитичного існування “верхівки” спільноти “блатних”, а зовсім не підтримання порядку та захист від “безпредела”.
  • Найбільшу небезпеку для кримінологічної безпеки країни складає ситуація, коли особи, що сповідують ідеологію кримінальної субкультури приймають активну участь у великому бізнесі, культурному та політичному житті суспільства.