Вступ актуальність теми

Вид материала

Документы

Содержание 1.1. Джерела та розвиток європейського права 1.2. Співвідношення понять європейського права і права Європейського Союзу 1.3. Структура і особливості загальноєвропейських інституцій Висновки до розділу 1

Подобный материал:

• Вступ актуальність теми, 1309.02kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 260.19kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 286.74kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 338.68kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 296.03kb.
• 1. Категорія буття в філософії. Філософське вчення про матерію та ідеальне Актуальність, 520.3kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми дослідження, 364.3kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми дослідження, 321.49kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 286.77kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 407.04kb.

1.1. Джерела та розвиток європейського права


Вивчення конституційних основ правової системи Європейського Союзу дає підстави констатувати, що договори про заснування цього Союзу становлять структуровану систему норм із власними джерелами, розроблення та впровадження яких забезпечують інституції згідно з відповідними процедурами, а ухвалення відбувається через автономні правові механізми [32, 43].

Юридичними джерелами /формами/ права є офіційні способи виразу і закріплення правових норм, а саме: правові звичаї, судові прецеденти, нормативні угоди, нормативно-правові акти. Зазначена класифікація джерел права може бути застосована і до джерел європейського права. Однак при цьому треба мати на увазі, що останньому властивий ряд характерних лише для нього ознак, які визначають особливості його формування та функціонування.

Необхідно зазначити, що положення засновницьких договорів не містять необхідної чіткої технології джерел права Європейського Союзу. Тому за браку систематизованої класифікації в їх тексті треба побудувати систему джерел, визначивши різні категорії норм та уточнивши їх взаємозв’язки (координації чи ієрархії), починаючи з положень договорів, практики інституцій ЄС-пв та держав-членів, а також зважуючи систематизацію, яку здійснює судочинство ЄС.

Враховуючи існування різноманітних класифікацій, зумовлених різними доктринами, слід уточнити, що типологія джерел може ґрунтуватися на плюралізмі різних критеріїв, і залежно від того, яким класифікаційним критеріям віддадуть перевагу, можна розрізняти системи джерел Паризького і Римських договорів, протиставляти джерела писані і неписані, внутрішні й зовнішні, первинні та похідні, норми, передбачені законодавчими документами та запроваджені практикою, говорити про право ЄС у вузькому й широкому значеннях слова, про правові джерела Співтовариства чи правові джерела Союзу [32, 43-44].

Ми розглянемо поділ джерел права Європейського Союзу на первинні та вторинні (похідні). Зазначена класифікація прийнята не лише в теорії права, але визнана і в практиці правового регулювання. Зокрема, нею користується Суд ЄС.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Цей Договір є основним документом, що визначає склад, структуру, мету та принципи діяльності Євросоюзу, сприяючи взаємодії держав-учасниць у галузі валютної, економічної, сільськогосподарської, торгової та соціальної політики.

Новими напрямами діяльності Євросоюзу стали спільні зовнішня політика, політика в галузі безпеки та співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ держав-членів.

Цей Договір вносив зміни й до установчих договорів про заснування ЄСВС, ЄЕС та Євроатому. ЄЕС отримало нову назву — «Європейське Співтовариство», яке до того ж й значно розширило сферу своєї юрисдикції, до якої увійшли питання культурного співробітництва, охорони здоров'я, захисту прав споживачів, координації політики в сфері зайнятості тощо.

Підписанням 2 жовтня 1997 р. Амстердамського договору (набув чинності після ратифікації державами-членами 1 травня 1999 р.) було започатковане нове реформування Євросоюзу.

Цей Договір мав на меті, насамперед, врегулювати умови та порядок збільшення кола учасників Євросоюзу. До Маастрихтського договору були додані норми, які деталізували умови і порядок прийому до Євросоюзу нових членів. Однак у Маастрихтському договорі не було визначено, як будуть у цьому випадку реформуватися інститути Євросоюзу. Мова йде про реформування діяльності Комісії та Ради.

Значну увагу було приділено питанню захисту прав і свобод людини як основної умови функціонування Євросоюзу. До Амстердамського договору вносилися положення про створення в рамках Євросоюзу простору свободи, безпеки та законності. Рішення, що приймаються органами Євросоюзу, мали стати більш відкритими та ефективніше вирішувати проблеми громадян. Меті захисту прав та інтересів останніх мали відповідати встановлення громадянства Євросоюзу, діяльність Комісії по петиціях та Уповноваженого з прав людини.

Визначаючи цілі і принципи Євросоюзу, Договір встановлював, що Євросоюз створений на принципах свободи, демократії, поваги основних прав і свобод та принципах правової держави, які є спільними для всіх держав-членів.

Щодо держав — членів Євросоюзу, які порушують основні права та свободи людини, то Договір передбачав введення санкцій до зупинення здійснення державою повноважень, що передбачаються установчими договорами. Це може також стосуватися обмеження права відповідної держави-члена брати участь у голосуванні в Раді.

Договір також розширив сферу застосування ЄП та юрисдикцію Суду ЄС. Прикладом цього є інкорпорація до тексту Амстердамського договору положень Шенгенських угод по врегулюванню візової та міграційної політики і наданню притулку.

Враховуючи те, що в межах Євросоюзу ті чи інші положення застосовуються не до всіх держав-членів (зокрема, Велика Британія, Ірландія і Данія не погодилися з інкорпорацією Шенгенських угод, зайнявши особливу позицію), в Амстердамському договорі сформульовано нову концепцію співробітництва. Згідно з нею держави, що вживають заходів по поглибленню інтеграційних процесів, можуть приймати спільні рішення, які сприяють реалізації цілей установчого договору. Амстердамський договір не лише визнав правомірність такої практики, коли узгоджені рішення застосовуються лише частиною держав-членів, а й визначив механізм реалізації такої концепції співробітництва. Так, вона була покладена в основу формування валютного союзу. Таким чином була сформульована концепція можливості застосування рішень ЄС не всіма державами-членами. Амстердамський договір деталізував питання співробітництва поліцій та судів держав-членів у галузі кримінального права. Зокрема, в ньому передбачена можливість контролю в преюдиціальному порядку з боку Суду ЄС при вирішенні питань співробітництва поліцій та судів у кримінально-правовій сфері. Так, відповідно до ст. 35 зазначеного Договору, Суд ЄС одержував право за певних умов надавати висновки щодо дійсності і тлумачення рішень, прийнятих у рамках співробітництва в сфері забезпечення законності та правопорядку.

У лютому 2000 р. була скликана нова конференція урядів держав-учасниць для підготовки наступної, ще більше радикальної реформи установчих документів Європейського Союзу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Загальні принципи та обмеження, що встановлюються при застосуванні права доступу до документів, визначаються Радою. При цьому Європарламент, Рада та Комісія встановлюють у власних внутрішніх регламентах особливі умови доступу до своїх документів.

Європейське право безпосередньо пов'язане як із міжнародним правом, так і з правом країн — членів Євросоюзу. У правовій системі Євросоюзу та Європейських Співтовариств діє ряд загальних принципів, обумовлених, насамперед, взаємовпливом міжнародного та національного права. Правові норми Співтовариства можуть випливати не тільки з установчих договорів та правових актів, а й із загальних принципів права. Таким чином, загальні принципи європейського права є і джерелами права.

Відповідно до точки зору англійського юриста В. Кернза, вони можуть бути визначені таким чином:

1) загальні принципи, які походять з природи права Співтовариств;

2) ті, які є спільними для правого порядку однієї чи більше держав-членів;

3) основні права людини;

4) загальні принципи міжнародного права» [68, 89].

Загальні принципи, що походять з права Співтовариств, за його точкою зору, включають наступні:

1. Рівність.

2. Солідарність. Оскільки зростає кількість держав-членів, значною мірою ускладнюється можливість встановити для них спільні принципи. Однак існує значна кількість принципів, що застосовуються в декількох державах-членах:

1. Правова визначеність.
   
2. Законні очікування.
   
3. Пропорційність.
   

Дотриманню прав людини надається статус одного із загальних принципів, основоположних для ЄС. Спочатку сфера прав людини розглядалася як така, що належить до компетенції Європейського суду з прав людини. Однак поступово СЄС визнав необхідність дотримуватися певних фундаментальних прав людини під час застосування права ЄС. СЄС здійснює захист права на особисте життя, права на відповідний судовий розгляд, права на особисте спілкування адвоката та його клієнта, права на свободу вибору релігії.

Дещо інший підхід застосовується авторами підручника «Право Європейського союзу». Так, за їх точкою зору, першим і найважливішим є принцип пріоритету європейського права стосовно національного права держав-членів. Згідно з ним, всі акти останніх повинні узгоджуватися з правом Євросоюзу. На основі цього принципу відбувається розмежування між міжнародним правом, що базується на інтересах державного суверенітету, та європейським правом, яке ґрунтується на інтересах Співтовариства. Загальні ж принципи та норми міжнародного права діють у тих випадках, коли є прогалини у праві Європейських Співтовариств [134, 104].

Важливими факторами розвитку Євросоюзу є принципи пропорційності та субсидіарності — найскладніші з усіх принципів європейського права.

Згідно з принципом пропорційності Співтовариство здійснює свою юрисдикцію лише в межах повноважень, які йому передали держави-члени за установчим договором, і лише для виконання тієї мети, для досягнення якої цей договір було укладено. Органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, що перевищують встановлені межі необхідності, що випливає із публічних інтересів, для досягнення певної мети. Якщо встановлені зобов'язання явно непропорційні меті, міра, що встановлює зобов'язання, буде анульована. Таким чином збалансовується співвідношення між метою та засобами її досягнення.

Принцип субсидіарності з'явився в ст. 3-В Договору про Європейський Союз і тлумачиться Протоколом та Декларацією про зміни Договору про Європейський Союз, договорів, що заснували Європейські Співтовариства, та ряду пов'язаних із ними актів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, європейське право можна визначити як складний набір правових засобів та інструментів (і перш за все правових норм), які регулюють та спрямовують процеси європейської інтеграції у найважливіших сферах співтовариства. Правовою основою функціонування інструментів та органів Європейського Союзу на даний момент складають установчі договори, а основними регуляторами інтеграційних процесів виступають нормативні акти самих інституцій Євросоюзу.

1.2. Співвідношення понять європейського права і права Європейського Союзу

В юридичній літературі термін «європейське право» має різноманітні значення, зокрема, під ним розуміють «право Європейського співтовариства», «право Європейських співтовариств», «комунітарне право», «право Європейського Союзу» та ін. Тому для з’ясування фундаментальних категорій права Європейського Союзу, якими є його поняття, принципи, джерела та система, необхідно розмежувати базові терміни, які широко використовуються дослідниками. Так, академік Л.М. Ентін, використовуючи термін «європейське право», відзначає, що даний термін має декілька значень:

1. ним позначають сукупність національних правових систем європейських держав;
   
2. використовується для позначення частини міжнародно-правових норм, якими регулюються відносини між європейськими державами в різноманітних сферах, в цьому випадку «європейське право» означає регіональну, або субрегіональну міжнародно-правову систему, що формується переважно у відносинах між державами Європейського континенту;
   
3. «європейське право» використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють відносини, які складаються в рамках європейських інтеграційних об'єднань, в рамках Європейських співтовариств та Європейського Союзу [46, 134].
   

При дослідженні європейського права слід враховувати такі його суттєві особливості, як:

1. комплексний характер права ЄС, яке включає в себе міжнародно-правові, конфедеративні та федеративні риси;
   
2. динамізм цього права, що тягне за собою зміну його природи, структури, сфери та механізму дії;
   
3. незавершеність процесу формування права, і як наслідок, його «проміжковий» характер, дію на стику міжнародного та національного права.
   

Ми цілком погоджуємося із визначенням, наведеним Л.М. Ентіним, який під «європейським правом» розуміє систему юридичних норм, що створюються у зв'язку із утворенням та функціонуванням Європейських співтовариств і ЄС та діють і застосовуються в межах їх юрисдикції на основі та у відповідності з установчими договорами та загальними принципами права [46, 43].

Характеризуючи європейське право, слід мати на увазі, що воно не представляє собою якусь окрему галузь права поряд із конституційним, адміністративним, цивільним, фінансовим і т.п. Європейське право виступає як особлива самостійна наднаціональна правова система, що існує поряд із національними правовими системами та міжнародно-правовою системою. Суд Європейських співтовариств, звернувшись в своїх рішеннях до аналізу правової природи Європейських співтовариств, зробив висновок про те, що їх правова система не може бути ідентифікована ані з національним, ані з міжнародним правопорядком. Тобто, європейське право - це особлива правова система (sui generis), що існує поряд з національними системами права та міжнародним правом і відрізняється від них низкою важливих рис та особливостей.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


2.2) Європарламент пропонує поправки до спільної позиції Ради або її повністю відхиляє абсолютною більшістю голосів її членів. Результати голосування передаються в Раду та Комісію;

3.1) Протягом трьох наступних місяців рада одностайно ухвалює в другому читанні спільну позицію, відхилену раніше Парламентом. За відсутності рішення Ради законопроект вважається остаточно не прийнятим;

3.2) Протягом одного місяця Комісія розглядає поправки, запропоновані Парламентом, і подає на розгляд Ради свою законодавчу пропозицію та, ймовірно, не прийняті нею поправки Парламенту;

4.1) Протягом трьох місяців Рада приймає пропозицію Комісії кваліфікованою більшістю;

4.2) Рада приймає одноголосно не враховані Комісією поправки Парламенту або нову редакцію законопроекту. За відсутності рішення Ради акт вважається остаточно не прийнятим.

Таким чином, процедура співпраці надає Європарламенту можливість відхилити в другому читанні законопроект, що ставить Раду перед необхідністю його одноголосного прийняття. Ця загроза змушує Раду та Комісію прислухатися до думки Парламенту.

Застосування даної процедури зведено сьогодні до певних питань економічного та валютного союзу.

Процедуру спільного рішення було запроваджено Маастрихтською угодою та частково видозмінено Амстердамською угодою. Вона ознаменувала собою вінець законодавчої еволюції Європарламенту, оскільки надає йому право ухвалювати нормативні акти нарівні з Радою. Цей розподіл повноважень між Парламентом та Радою випливає з багатоетапної процедури, описаної в ст. 251 Угоди ЄЕС/ЄС:

1) Комісія подає на розгляд Ради та Європейського Парламенту свою законодавчу пропозицію;

1.1) Після отримання висновку від Європейського парламенту Рада приймає проект кваліфікованою більшістю за умови, що вона схвалює всі поправки, які містяться у висновку Парламенту, або якщо цей останній не запропонував жодних поправок;

1.2) Рада ухвалює кваліфікованою більшістю спільну позицію та передає її на розгляд Парламенту;

1. Якщо протягом трьох наступних місяців Європарламент схвалює у другому читанні цю спільну позицію або не висловлює своєї думки, Рада остаточно ухвалює нормативний акт;
   

2.2) Якщо Європарламент відхиляє абсолютною більшістю голосів його членів запропоновану спільну позицію, нормативний акт вважається остаточно не прийнятим;

2. Парламент пропонує абсолютною більшістю голосів його членів поправки до спільної позиції Ради. Результати голосування передаються до Ради та Комісії. Комісія надає висновок щодо цих поправок;
   

3.1) Якщо протягом трьох наступних місяців Рада приймає всі поправки Парламенту кваліфікованою більшістю, нормативний акт вважається остаточно прийнятим. Поправки, щодо яких Комісія надала негативний висновок, повинні прийматися одноголосним рішенням Ради;

3.2) Якщо Рада не схвалює всі поправки, Голова Ради за погодженням із Головою Парламенту скликає протягом 6 тижнів комітет узгодження. Цей комітет складається з рівної кількості представників Ради та Парламенту та може ухвалювати рішення кваліфікованою більшістю членів Ради та більшістю представників Парламенту. Як посередник в роботі комітету бере участь Комісія;

4.1) Якщо протягом 6 тижнів від часу свого скликання комітет узгодження схвалює спільний текст законопроекту, то Європарламент та Рада мають у своєму розпорядженні ще 6 тижнів для того, щоб остаточно прийняти нормативний акт (абсолютною більшістю депутатів, що брали участь в голосуванні у Парламенті, та кваліфікованою більшістю в Раді). Якщо акт не схвалено хоча б одним з цих органів, він вважається не прийнятим;

4.2) Якщо комітет узгодження не схвалює спільний текст законопроекту, то той вважається не прийнятим.

Процедура спільного рішення допомагає урівноважити законодавчі повноваження Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, можна зробити висновок, що, порівнюючи поняття «європейське право» та «право Європейського Союзу», перше є більш широким і включає до свого складу поняття права Європейського Союзу. Хоча, з іншого боку, ці терміни часто використовуються як синоніми.

Говорячи про право європейського Союзу, необхідно звернути увагу на те, що в спеціальній літературі досить часто використовують різноманітні терміни: і європейське право, і право Європейського Союзу, і право Європейських Співтовариств, і «комунітарне право», і право Європейського Союзу.

Таким чином, використання різноманітних термінів в тій або іншій мірі відображає реальний стан речей, структурну різнорідність та одночасно складність порівнюваних явищ.

1.3. Структура і особливості загальноєвропейських інституцій

Інституційний механізм ЄС являє собою систему органів, створених для регулювання і здійснення контролю за функціонуванням спільного ринку, розробки і проведення єдиної політики як у внутрішніх відносинах, так і на міжнародній арені. Загальноєвропейським інституціям присвячена частина п’ята установчого Римського договору «Інститути Співтовариства».

Необхідно зазначити, що з моменту створення і до нашого часу інститути ЄС формуються двома способами: одні складаються із осіб, які виступають у якості офіційних представників держав-учасниць; інші — із осіб, запропонованих національними урядами, але повністю незалежних у виконанні своїх обов’язків.

Створюючи інститути ЄЕС, визначаючи їх структуру, повноваження, порядок формування, держави «шестірки» спирались на розробки в цій сфері Паризького договору про ЄСВС, шестирічний досвід їх практичного функціонування. Інституційний механізм ЄЕС в цілому відповідає аналогічному механізму ЄСВС. Як і в ЄСВС, в ЄЕС «здійснення покладених на Співтовариство задач» (ст. 4) доручалось чотирьом інститутам: Асамблеї, Раді, Комісії і Суду.

Асамблея складалась із представників народів держав Співтовариства і наділялась повноваженнями спостерігача та дорадчими повноваженнями (ст. 137). 142 члени Асамблеї призначалися парламентами країн-учасниць. Представництво держав в Асамблеї було неоднаковим: національні парламенти обирали до складу Асамблеї різну кількість своїх депутатів в залежності від розміру території, кількості населення, економічного потенціалу країни. По 36 парламентарів представляли в Асамблеї Францію, ФРН та Італію, по 14 — Бельгію і Нідерланди, 6 — Люксембург. В той же час, аналогічно Празькому договору в договорі про ЄЕС була примітка про можливість переходу в майбутньому до прямих виборів парламентської Асамблеї. У 1962 році Асамблея ЄЕС була перейменована в Європейський Парламент (Європарламент), хоча офіційно ця назва була затверджена лише у 1986 році.

Судовий орган Співтовариства — Суд ЄЕС, який складався із 7 суддів, здійснював свої повноваження на основі положень Римського договору і Статуту Суду ЄЕС. Суд ЄЕС був незалежним від держав-учасниць та інших інститутів органом, наділявся правом тлумачення Договору, повноваженнями анулювати рішення національних властей та інститутів Співтовариства, які протирічили Установчому договору. Римським договором був створений важливий для формування єдиної правової системи Співтовариства механізм взаємодії Суду ЄЕС з національними судами країн-учасниць — механізм преюдиціальної юрисдикції. Відповідно до ст. 177 Римського договору, розглядаючи будь-яку справу, при вирішенні якої національний суд країни-учасниці лише спираючись на норми права ЄЕС (Римський договір і правові акти інститутів співтовариства), останній вправі (а вищі судові інстанції навіть зобов’язані) направляти преюдиціальний запит до Суду ЄЕС. Рішення Суду ЄС, що містять відповіді на юридичні питання, поставлені у запиті суду держави-учасниці, є обов’язковими. В подальшому механізм преюдиціальної юрисдикції широко використовувався (і продовжує використовуватись) судовими органами країн Співтовариства, громадянами і юридичними особами для захисту своїх прав, що витікають із Установчого договору і законодавства ЄЕС.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Європейська Рада стала прикладом спроможності Співтовариства до самооновлення в складних випадках. На початку 70-х років минулого століття була потреба в новому політичному імпульсі, оскільки Співтовариство рухалося від захисту засновницьких договорів до розширення масштабів, не позначених на карті. На Європейську Раду покладається завдання забезпечити такий стимул. Дотримуючись трьох мудрих порад, Європейська Рада: а/ забезпечує форум для вільного й неофіційного обміну документами між головами урядів; б/ класифікує компетенційні питання, закріплені в засновницькому договорі, питання політичного співробітництва та спільного спілкування стосовно держав-членів; в/ генерує імпульси для прогресивного розвитку Співтовариства [38, 145].

Рада функціонує де-факто з 1974 р., а юридично вона була введена до організаційного механізму ЄС у 1986 р. Єдиним Європейським Актом. В даний час правовою основою організації і діяльності Європейської Ради є Угода про Європейський Союз (ст. D), яка визначає склад, повноваження і функції зазначеного органу.

Як уже зазначалося, до складу Європейської Ради входять обрані народом глави держав або урядів держав-учасниць Європейського Союзу, а також президент Європейської комісії. На практиці, у зв’язку з тим, що всі країни, які входять до Європейського Союзу, за винятком Франції, мають парламентську систему правління, єдиним главою держави , який представляє свою країну на засіданнях Європейської Ради, є президент Франції. Всі інші держави представлені главами урядів (прем’єр-міністрами).

За регламентом Європейська Рада засідає двічі на рік. У ході цих зустрічей обговорюються загальна ситуація і найважливіші проблеми Союзу, а також стан світової економіки, визначаються пріоритетні напрямки діяльності, приймаються програми і рішення стратегічного характеру. В необхідних випадках скликаються також позапланові засідання, присвячені, як правило, одному значному питанню, яке вимагає прийняття політичного рішення. Засідання проходять під головуванням прем’єр-міністра або глави тієї держави, яка головує у Раді протягом відповідного півріччя.

Рішення Європейської Ради приймаються одноголосно і оформлюються у вигляді підсумкового комюніке та декларацій. На відміну від інших інститутів Європейського Союзу, вони не мають юридично обов’язкового характеру. В той же час, положення, вказівки, що в них містяться, спрямовують в подальшому як діяльність інститутів, так і держав-учасниць ЄС. Саме в цьому і полягає основна функція Європейської Ради.

Європейська Рада, крім того, займається й більш вузькими питаннями. У зовнішній політиці, в галузі правосуддя та внутрішніх справ Європейська Рада визначає принципи, стратегії й основні лінії діяльності Союзу. В економічній політиці вона щороку обговорює орієнтири економічної політики й керівні лінії політики зайнятості в країнах-членах і в спільноті в цілому. В деяких випадках, крім того, Європейська Рада діє як «верховний суддя» в разі потреби усунути протистояння всередині Ради міністрів, як це буває, коли вдаються до положення про гнучкість або про накладання санкцій на державу-члена Співтовариства в разі глибоких і повторюваних порушень прав людини з боку такої країни [37, 46].

На засіданнях Європейської Ради, де збираються вищі посадові особи країн Європейського Союзу, вирішуються найбільш гострі протиріччя і конфлікти, що виникають між державами-учасницями, шляхом взаємних поступок і компромісу, виробляються взаємоприйнятні підходи. За підсумками кожного засідання (сесії) Європейська Рада подає доповідь Європарламенту.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У 1957 р. у відповідності з Римською угодою були створені Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом), які успадкували парламентський зразок ЄСВС. Але при цьому було вирішено не створювати у кожному співтоваристві власну асамблею, а утворити спільну для всіх. У 1967 р. функції вищих органів ЄСВС та Євроатома були передані керівним органам ЄЕС. Асамблея стала єдиною для трьох співтовариств. У 1958 р. Асамблею було перейменовано у Європейську парламентську асамблею, а у 1962 р. — Європейський парламент. Однак тільки із вступом в силу Єдиного Європейського Акта 1986 р. остання назва стала загально вживатися офіційно.

Відповідно до статті «Е» угоди про Європейський Союз, підписаної 7 лютого 1992 р. в Маастрихті, ЄП може здійснювати свої повноваження в умовах і для цілей закріплення, з одного боку, в положеннях Угод, які утворили Європейські Співтовариства, та в наступних угодах і актах, які вносять до них зміни і доповнення, а з іншого боку, іншими положеннями Угоди про Європейський Союз. Стаття «В» Маастрихтської Угоди позначає наступні цілі Союзу:

- сприяння економічному і соціальному процесу, зокрема, шляхом створення зони без внутрішніх кордонів, посилення економічної і соціальної єдності та встановлення економічного і монетарного союзу, включаючи спільну валюту;

- утвердження єдності на міжнародній арені, зокрема, шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в області безпеки, включаючи розробку в кінцевому результаті спільної оборонної політики;

- розвиток тісної співпраці у сфері правосуддя і внутрішніх справ та дещо інше.

Склад ЄП, спочатку, формувався за рахунок депутатів національних парламентів, делегованих спеціально з цією метою. З 1979 р. депутати ЄП обираються прямим, таємним голосуванням в країнах-учасницях ЄС. Неухильно зростає роль виборів до ЄП в політичному житті тепер вже 25-ти європейських держав.

Після вступу до ЄС у січні 1986 р. Іспанії і Португалії, а також з урахуванням участі у виборах до Європарламенту від Східної Німеччини число депутатів склало 567. Після вступу 1 січня 1995 р. до ЄС ще трьох держав: Австрії, Фінляндії і Швеції, — їм були виділені квоти, і число депутатів досягло 626. Після розширення ЄС 1 травня 2004 року до ЄС приєдналось десять держав Східної і Центральної Європи, і кількість депутатів тепер не повинна перевищувати 732 (ст. 189). Кількість місць, що приходиться на кожну країну-учасницю ЄС, залежить, в першу чергу, від кількості населення, хоча представництво не є суворо пропорційним — малі країни користуються з цього питання певними перевагами. Країна-учасниця може мати не менше 4 де-путатів. Термін мандату депутата ЄП — п’ять років. Кількість парламентаріїв розподілиться наступним чином: Німеччина — 99; Великобританія, Італія, Франція — 72; Іспанія, Польща — 50; Нідерланди — 27; Бельгія, Греція, Португалія — 25; Чехія, Угорщина — 20; Швеція — 18; Австрія — 17; Фінляндія, Данія, Словаччина — 13; Ірландія, Литва — 12; Латвія — 8; Словенія — 7; Люксембург, Естонія, Кіпр — 6; Мальта — 5 (ст. 190).

Шість держав – засновників першого Європейського співтовариства виходили із концепції тісної взаємодії з Радою Європи. Так, у протоколі до Паризької угоди 1951 р. містився заклик до урядів «рекомендувати своїм національним парламентам обирати членів Асамблеї ЄСВС із числа представників Консультативної Асамблеї Ради Європи». Передбачалось також, що ЄП буде подавати щорічний звіт останній (в наш час вона перейменована в Парламентську Асамблею Ради Європи). На практиці зазначені рекомендації не були виконані. Так, у 1988 р. тільки 3 депутати були одночасно членами обох Асамблей. Що стосується положення про подання щорічних звітів Європарламенту Парламентській Асамблеї Ради Європи, то хоча воно і було включене до внутрішнього регламенту 1987 р. (ст. 127), але реально так і не виконувалось.

ЄП має саму розгалужену структуру і детально розписану у Правилах процедури організацію діяльності в порівнянні з іншими Міжнародними парламентськими організаціями (МПО).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Звертаючись до бюджетних повноважень Європейського Парламенту, слід зазначити, що вони неоднакові стосовно «обов’язкових» та «необов’язкових» витрат.

«Обов’язкові» витрати прямо і автоматично визначаються угодами та іншими правовими актами, що складають їх невід’ємну частину, тому повноваження Страсбурга в даній сфері мають консультативний характер. Парламентарі можуть вносити пропозиції про внесення змін до статей «обов’язкових витрат», однак подібні пропозиції можуть не враховуватись Радою Міністрів. В той же час, Парламент має право відхилити бюджет Співтовариств в цілому, не дивлячись на те, що до нього входять і «обов’язкові витрати» в якості складової частини – це ще одна можливість впливу Страсбурга на інші органи Співтовариств.

«Необов’язкові» витрати значно поступаються «обов’язковим» за обсягами, але повноваження Парламенту в їх відношенні є значно ширші і більше визначені. Депутати мають право вже у першому читанні запропонувати поправки до запропонованого Радою Міністрів проекту бюджету. Якщо ж Рада не погодиться з цими поправками, то Парламент може повернутись до даного питання і прийняти рішення у другому читанні. Однак, якщо в першому читанні для прийняття рішення достатньо простої більшості голосів, то у другому читанні необхідна більшість у дві третини присутніх, до того ж до цієї більшості має увійти не менше половини списочного складу членів Парламенту.

В останні роки позначилась проблема розширення і ускладнення апарату Співтовариств ЄС, що потягло за собою зростання витрат на його утримання. Як наслідок, з’явилась тенденція до швидкого зростання «необов’язкових» витрат. Майже кожен інститут, що діє в рамках Співтовариств, при складанні бюджету перетворився на предмет палкої дискусії стосовно коштів, які виділяються йому, між суб’єктами, що визначають статті бюджету.

Проблема поділу витратної частини бюджету на «обов’язкову» і «необов’язкову» виявилась від самого початку такою заплутаною, що представники різних органів Співтовариств виявились не в змозі виробити спільні критерії до їх розмежування. Постійні конфлікти, які помітно відбилися на бюджетному етапі ЄС, змусили 30 червня 1982 р. Парламент, Раду Міністрів і Комісію прийняти спільну декларацію, в якій були визначені критерії різних понять, що стосувалися бюджету, а також була встановлена процедура врегулювання розбіжностей між цими органами.

Не можна не відзначити, що роль Європейського Парламенту серед інших європейських інститутів і його повноваження у бюджетній сфері мають чітку тенденцію до зростання. Після створення єдиного європейського фінансового простору і введення спільної валюти «євро» повноваження національних парламентів по упорядкуванню цієї сфери відійшли в минуле, і саме Європарламент став головною діючою особою. І саме Страсбургу тепер належить вирішальне слово в обговоренні і прийнятті бюджету Європейського Союзу, розширення якого відбувається у нас на очах. І цей процес, на думку двох відомих англійських юристів – Хоггарта і Дохнсона, «примусить добре попотіти своїх основних конкурентів – США і Японію» [203, 39].

Реальна роль ЄП визначається не тільки обсягом його повноважень, але і тим, наскільки активно він бере участь в житті ЄС, як використовує надані йому повноваження. І хоча ЄП не став повноцінним парламентом, але вже опинився прямо підключеним до процесу прийняття багатьох важливих рішень. Однак масштаби його участі в правовому і політичному процесах ще обмежені.

В Маастрихтській угоді (ст.137) чітко зафіксовано: ЄП складається із представників народів держав, що об’єдналися в Співтовариство, таке положення відкриває широкий простір для надання ЄП нових повноважень, зростання його впливу і перетворення у справжній парламент. У будь-якому разі тенденція в цьому напрямку є очевидною.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Згідно з другою, відомою як комітетська управлінська процедура (management committee procedure), Комісія повинна подавати комітету проект акта, після чого Голова комітету визначає термін, протягом якого комітет зобов’язаний подати свою думку. Комітет використовує схожу з діючою в Комісії систему голосування, при цьому рішення приймаються лише кваліфікованою більшістю. Голова не бере участі у голосуванні. Якщо Комісія враховує думку комітету (або комітет не подає свою думку протягом встановленого терміну), акт Комісії отримує кінцевий характер. Якщо Комісія не враховує думку комітету, акт все рівно може бути прийнятим, але в цьому випадку він повинен бути відразу поданим до Ради Міністрів.

У вищих ланках ЄС діє налагоджена система контролю, стримувань і противаг. Тривала практика налагодила роботу цієї системи, але для її ефективності необхідним є наявність тієї арбітражної інстанції, яка б пом’якшувала і вирішувала об’єктивно виникаючі розбіжності. Такою інстанцією є Європейський Суд Правосуддя.

Європейський Суд Правосуддя (Суд ЄС, Суд Європейських Співтовариств, Європейський Суд) – інститут, значення якого в системі інституцій та правовій системі Європейського Союзу є набагато важливішим ніж роль арбітра, який вирішує суперечки між учасниками правових відносин в ЄС. По-перше, Суд ЄС фактично є органом конституційного контролю, розглядає і вирішує справи, пов’язані з тлумаченням і застосуванням угод Європейських Співтовариств. По-друге, Суд виступає у якості вищого судового авторитету єдиної судової системи Європейського Союзу: не дивлячись на наявність у кожної держави-учасниці власної системи органів правосуддя, всі національні суди пов’язані з Європейським Судом преюдиційної юриспруденції, що дає змогу встановлювати спільні принципи правозастосування в ЄС, і більше того, надає можливість Суду здійснювати власну правотворчість, встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки (норми права). По-третє, виступаючи одночасно правозастосовним і правотворчим інститутом Європейського Союзу, у своїх рішеннях Суд протягом всього періоду своєї діяльності неухильно проводив лінію на розширення компетенції ЄС, зміцнення правопорядку ЄС, на пріоритет цього правопорядку над національними правовими системами. Спираючись на поставлену перед ним задачу — забезпечувати «збереження одноманітності права Співтовариства під час тлумачення і застосування даної Угоди» (ст. 164 Угоди про ЄС), — Суд вивів із угод широкий комплекс правил, що забезпечують зміцнення і подальший розвиток європейської інтеграції. Така роль Суду, безумовно, задовольняє не всіх. Можна почути заклики «євроскептиків» до обмеження повноважень Суду, наприклад, надати національним парламентам право переглядати або навіть відміняти рішення Європейського Суду (в наш час обов’язкові для кожної держави або індивідуума). І навіть Єврокомісія, яку навряд чи можна запідозрити у центробіжних тенденціях, була б не проти дещо послабити таку роль Суду. У своїй доповіді «Тридцять років європейського права» вона, не заперечуючи в цілому провідної ролі Суду як найвищої правової інстанції, досить чітко провела думку про те, що рішення Суду, а також його тлумачення не повинні протирічити думці законодавчих представницьких органів держав-учасниць ЄС [211, 5].

В інституційному механізмі Союзу «самий проєвропейський орган Європейського Союзу, як часто характеризують Суд ЄС, в даний момент зберігає широкі повноваження, що дає можливість йому здійснювати функції і органу конституційної юстиції, і правотворчої інстанції. Важливою особливістю Суду, що підкреслює його статус наднаціонального органу, є право і обов’язок Суду розглядати справи, в яких стороною (позивачем) є не лише держави, інститути, юридичні особи, але і громадяни Європейського Союзу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

ЄІБ фінансує серйозні проекти у сфері регіональної політики. Кредити виділяються цільовими призначеннями для Португалії, Греції, Ірландії, Північної Ірландії, ряду районів Іспанії, тобто для регіонів з відносно низьким рівнем економічного та соціального розвитку. В останній час посилилось фінансування економічних проектів, які здійснюються як на регіональному рівні (боротьба із забрудненням річок, морського узбережжя і т.п.). Банк реалізує проекти шляхом телекомунікацій та інших видів обміну інформацією між державами-учасницями. Управління Банком будується на засадах, притаманних великим міжнародним фінансовим структурам. Статут ЄІБ визначає три основні адміністративні рівні: Рада управляючих – на самому високому рівні, Комітет управляючих – на середньому і Правління – на найнижчому. Рівень управління передбачає відмінності як у функціях, так, відповідно, у компетенції, а також у формах і методах діяльності. Органом «політичного керівництва» виступає Рада управляючих, схожа за своїми функціями і повноваженнями з наглядовими радами та іншими вищими органами великих банків світу. Роль управляючих в ЄІБ відіграють міністри, які призначаються державами-учасницями, як правило, це міністри фінансів або економіки. Правління визначає основні напрямки і звіт за рік, приймає інші важливі рішення, в тому числі і про збільшення капіталів Банку.

Члени Ради директорів призначаються Радою управляючих не на основі вільного відбору, а із осіб, названих державами-учасницями і Комісією співтовариств. Директорами призначаються вищі чиновники міністерств фінансів та економіки або інших служб держав-учасниць. Статут ЄІБ передбачає, що поряд з членами Ради призначаються також і їх заступники.

Рада директорів наділена повноваженнями, які дають змогу лише їй приймати рішення, які хоча і мають конкретний характер, але мають важливе фінансове і політичне значення. Це рішення про надання значних кредитів, про гарантії, зміни обсягу фондів, процентні ставки. В залежності від їх змісту рішення приймаються простою або кваліфікованою більшістю голосів.

Асигнування на соціальну сферу виділяються також із засобів інших структурних фондів ЄС (наприклад, із засобів Сільськогосподарського Фонду Співтовариство спільно з державами-учасницями фінансує програму скорочення пенсійного віку фермерів до 55 років) з урахуванням специфіки кредиту їх діяльності, але основна роль все таки належить Європейському Інвестиційному Банку (ЄІБ). Володіючи високим рейтингом надійності, ЄІБ отримує за більш низькими ставками внески держав і компаній, а потім (також за більш низькою ціною в порівнянні з комерційними банками) надає ссуди і банківські гарантії для проектів розвитку відстаючих регіонів Союзу, модернізації підприємств, інших проектів «спільного інтересу», які держави-учасниці не в змозі фінансувати самостійно (ст. 198 С Угоди про ЄС). Із бюджету ЄС виділяються субсидії на користування ресурсами Європейського Інвестиційного Банку. Так, Співтовариство із власного бюджету фінансує 3 % знижки на займи ЄІБ для інвестування підприємств малого і середнього бізнесу і створення нових робочих місць [198, 32].

Палата Аудиторів. За характером поставлених перед нею завдань є аналогом контролюючих органів, що існують у багатьох сучасних державах, органів бюджетного контролю – рахункових палат. Цей інститут ЄС створено у 1974 р. в якості органу ЄЕС; статус інституту Європейського Співтовариства і Союзу Палата отримала у 1992 р. В ЄС актуальною є проблема належного (законного і своєчасного) отримання і використання бюджетних ресурсів. Рішенню саме цієї проблеми і повинна сприяти діяльність палати Аудиторів.

Палата Аудиторів – колегіальний орган. ЇЇ члени (аудитори ЄС) призначаються одноголосно Радою Міністрів (після консультацій з Європарламентом) «із числа осіб, які працюють або працювали у зовнішніх аудиторських установах своїх країн або спеціально підготовлені до такої роботи». Члени Палати Аудиторів здійснюють свою діяльність незалежно від інших інститутів, органів і посадових осіб ЄС і держав-учасниць. Їм, як і членам Комісії, забороняється слідувати або приймати інструкції від «будь-якого уряду або будь-яких інших органів», займатися іншою (в тому числі комерційною) діяльністю «за винагороду або без неї». До закінчення 6-річного терміну своїх повноважень член Палати Аудиторів може бути звільнений зі своєї посади тільки за рішенням Європейського Суду на прохання самої Палати, — якщо «він більше не відповідає необхідним вимогам або не виконує обов’язки, що витікають із його служби».

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У зв’язку із запровадженням постів постійного Голови Європейської Ради та Міністра закордонних справ Союзу, Конституція обмежує коло обов’язків Голови Ради Міністрів, який втрачає право представляти Європейський союз на міжнародній арені. Згідно зі спеціальною декларацією до Конституції, головувати в Раді Міністрів, як і в даний час, будуть держави-члени, однак не індивідуально, а колективно: по три країни, які будуть обіймати зазначену посаду протягом півтора року. Зміна Голови, аналогічно сучасній практиці, повинна відбуватись у порядку ротації [65, 268].

Європейська Комісія — це інститут, який сприяє загальноєвропейським інтересам та висуває належні ініціативи в цьому напрямі. Вона забезпечує виконання положень Конституції та заходів, що їх вживають інститутуції на підставі Конституції. Вона, під контролем Суду, наглядає за застосуванням права Союзу, захищає його від порушень, в тому числі і шляхом притягнення держав-порушників до відповідальності. Вона виконує бюджет та керує програмами. Вона здійснює координаційну, виконавчу та менеджерську функції (ст. 25, Розділ IV, Частина І).

Конституція закріплює положення, у відповідності з яким ухвалення законодавчих актів Союзу відбувається лише на підставі пропозицій Комісії, якщо самою Конституцією не обумовлено інакше.

Конституція запроваджує нову посаду — Міністра закордонних справ Союзу. Він відповідає за виконання зовнішньої політики Союзу, а також вносить відповідні пропозиції до Європейської Ради та Ради Міністрів. Міністр закордонних справ одночасно є заступником голови Ради Міністрів і буде головувати у «Раді із закордонних справ».

Суд в Конституції позначає всю сукупність судових інституцій ЄС. Складником Суду є Європейський Суд, Загальний Суд та спеціалізовані суди. Суд забезпечує шанування права у тлумаченні та застосуванні Конституції.

До складу Суду Європейського Союзу входить один суддя від кожної держави-члена. Судові допомагають генеральні адвокати.

До складу Загального суду входить щонайменше один суддя від кожної держави-члена; кількість суддів встановлює Статут Суду.

Суд:

- розв’язує справи за позовами, що їх може надати держава-член, інституція, фізична чи юридична особа;

- на звернення судів держав-членів виносить попередні рішення щодо тлумачення права Союзу чи чинності актів, що їх ухвалили інституції;

- розв’язує інші справи, як обумовлено в Конституції (ст. 28, Розділ IV, Частина І).

Правовий статус Рахункової Палати, Європейського Банку, а також інших органів і установ Союзу (Омбудсмана, Європейського інвестиційного банку, консультативних комітетів та ін.) не зазнав у Конституції 2004 року суттєвих змін.

Висновки до розділу 1

Підводячи підсумок проведеного дослідження, можна зробити наступні висновки:

1. Європейський Союз є об'єднанням особливого типу у світовій практиці, яке динамічно розвивається шляхом консолідації зусиль країн-учасниць та модернізації засобів та механізмів досягнення поставлених цілей, це об’єднання, яке безперервно ускладнюється та вдосконалюється. ЄС — це об’єднання, яке проводить спільну політику в основних сферах соціально-економічного життя, у сфері еміграції, внутрішніх справ та юстиції. Все більш вагомою стає спільна зовнішня політика і політика у сфері безпеки. Для країн, які не входять до складу Євросоюзу, досягнення європейської інтеграції слугують притягальним прикладом. Майже всі вони намагаються приєднатися до ЄС.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Спільною ознакою всіх інститутів Європейського Союзу є наявність у них повноважень приймати юридично обов’язкові норми для держав-учасниць, громадян, юридичних осіб, інших інститутів і органів Європейського Союзу. Однак зміст і обсяг даних повноважень різний.

10. Основним змістом діяльності інститутів та органів Європейського Союзу є ухвалення постанов, передбачених в установчих документах Євросоюзу. Кожна сфера співпраці його держав-учасниць регулюється різними видами постанов, а саме: регламентами, директивами, рішеннями, рекомендаціями та висновками. При ухваленні постанов використовуються такі процедури, як консультації, отримання згоди, співробітництво, спільне ухвалення актів, а також спеціальні процедури. Постанови інститутів та органів ЄС регламентують відносини держав-учасниць та органів Євросоюзу, а також регулюють поведінку фізичних і юридичних осіб.

11. В дисертації автором визначено поняття інституційного механізму ЄС, який являє собою систему органів, створених для регулювання і здійснення контролю за функціонуванням спільного ринку, розробки і проведення спільної політики як у внутрішніх відносинах, так і на міжнародній арені.