Верховною Радою України було прийнято закон

Вид материала

Подобный материал:

Ліпкан Володимир Анатолійович,

професор кафедри управління в ОВС

Національної академії внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, доцент

Максименко Юлія Євгенівна,

старший викладач кафедри

теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук

УДК 351.73 + 301.085:62

ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Інтенсивний та динамічний розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій, впровадження їх у життєдіяльність суспільства і функціонування органів державної влади, стали передумовою формування інформаційного суспільства.

Теорії інформаційного суспільства виникають наприкінці 60-х на початку 70-х років ХХ сторіччя. Здійснений нами аналіз відповідних бібліографічних джерел, уможливив дійти висновку, що розгляд концептуальних засад відкритого суспільства нового типу стають предметом дискусії виключно науковців на теоретичному рівні.

Із суто теоретичної дискусії навколо інформаційного суспільства, сам процес його формування трансформувався до практичної площини і був визнаний стратегічною метою в більшості провідних країн: США, Японії, Франції, Німеччини та інших. Осторонь глобалізацій цим процесам не стояла і Україна. Адже в 2007 році Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому акті закріплено, що «одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя» [1].

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері. Стрижнем формування інформаційного законодавства в Україні є Конституція України, в ст. 17 якої вперше було задекларовано, що захист «…інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу» [2].

Крім того, саме Основний Закон України закріпив цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус у сфері інформаційних відносин. Разом із тим, не можна не зазначити на той факт, що при реалізації вищенаведених конституційних норм виникають значні труднощі. У зв’язку з чим, на сучасному етапі все частіше висловлюються міркування з приводу необхідності проведення конституційної реформи шляхом прийняття нової редакції Конституції чи внесення суттєвих змін до змісту усіх розділів Конституції.

Зважаючи на те, що Указом Президента України „Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї” від 21 лютого 2011 року було нормативно затверджено започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища з метою забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень [3], вважаємо, що актуальним напрямом наукової діяльності є визначення і подання авторських пропозицій щодо удосконалення напрямів правового регулювання інформаційних прав і свобод людини та громадянина з урахуванням тенденцій глобалізації, трансформацією геополітичної конфігурації та зміни ролі держави як сучасної політико-територіальної організації громадянського суспільства.

Метою даної статті є надання пропозицій щодо удосконалення напрямів правового регулювання інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи з розуміння загальної проблематики окресленої нами теми, авторами поставлені наступні завдання: 1) виділити основні інформаційні права і свободи людини та громадянина, що закріплені в Конституції України; 2) охарактеризувати рівень їх практичної реалізації; 3) визначити основні недоліки конституційно-правового регулювання у цій сфері; 4) надати пропозиції щодо удосконалення змісту Конституції України в зазначеному контексті.

Багатоаспектність проблематики прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері обумовила їх дослідження багатьма науковцями в рамках різних галузей знань. Дана проблематика лежить в площині розгляду безпосередньо конституційного права, а також в рамках інших галузей права чи спеціальних досліджень. Серед дослідників, предметом дослідження яких були різні аспекти реалізації (захисту, охорони, забезпечення, правового регулювання тощо) інформаційних прав і свобод людини і громадянина слід відмітити таких, як Арістова І., Бєляков К., Біленчук П., Брижко Залізняк В., Кормич Б., Костецька Т., Кофанов А., Красноступ Г., Кушакова Н., Ліпкан В., Логінов О., Максименко Ю., Марущак А., Матвієнко П., Олійник О., Тихомиров О., Чиж І., Цимбалюк В., Швець М., Шемшученко Ю., Шепета О. та інші [4-8].

Здебільшого критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина слугують сфери життєдіяльності індивіда, які виступають своєрідним простором в межах якого здійснюється їхня охорона. За цим критерієм у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод як громадські, політичні, економічні, соціальні та культурні [9-10].

Інформаційні права і свободи людини та громадянина належать до так званих прав «першого покоління» — громадянських, політичних, які першочергово визначались невід’ємною частиною людської гідності [11].

Одразу зазначимо, що зміст понять “інформаційні права” та “права на інформацію” є не тотожними, а співвідносяться між собою за схемою загальне-часткове, тобто інформаційні права є значно ширшими щодо права на інформацію, а саме права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, адже перше охоплює і право на свободу думки і слова, і право на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо.

Здійснений нами логіко-семантичний та догматико-юридичний, структурно-функціональний аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі основні інформаційні права і свободи [12].

Збирання	Зберігання	Використання		Поширення
Ч. 3 ст. 32: «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею».				Ст. 31: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції…».
Ч. 2 ст. 32: «Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…». Ч. 2 ст. 34: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».
Ст. 40: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».		Ч. 4 ст. 32: «Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».
			Ч. 1 ст. 34: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Зауважимо також, що здійснений нами контент-аналіз положень Конституції України, де мультиплікандом виступала терміносполука „інформаційні права та свободи” уможливив висновувати, що деякі конституційні положення також співвідносяться з інформаційними правами і свободами. Так, за ст. 15 Конституції України, встановлюється політична і ідеологічна багатоманітність. Інформаційні права та свободи також пов’язані з правом на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35).

Окрім того, Конституція України містить низку прав і свобод, які є інформаційними за формою, але економічними чи соціальними за своїм змістом. Серед таких, передусім, ті, що передбачені ст. 54 Конституції , які встановлюють, що «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом…» [2].

Таким чином різноманітність інформаційних прав і свобод ставить науковим завданням подальшу їхню інтерпретацію та класифікацію з метою виявлення їх проникнення в усі сфери суспільного життя.

Інформаційних права та свободи вважається непорушними та невідчужуваними. В основі положень розділу ІІ „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” Конституції України лежить ряд міжнародних нормативно-правових актів: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права тощо.

Таким чином, при формуванні змісту вітчизняного Основного Закону був запозичений міжнародний правовий досвід. Разом із тим не можна залишити поза увагою той факт, що українська правова наука при прийнятті Конституції України не врахувала існуючу в західному конституційному праві класифікацію термінів для визначення прав людини і громадянина. Якщо в українському законодавстві використовується єдиний термін «права», то в міжнародному законодавстві застосовується декілька суміжних термінів, зокрема:

rights — 1) будь-який інтерес або привілей, що є визнаним і захищається правом (by law); 2) свобода здійснювати будь-які повноваження, надані законом; 3) юридичне або моральне визнання варіантів вибору та інтересів, яким надають великої ваги. У рамках даного терміну виділяють три його підвиди: 1) природні права (natural rights); 2) моральні права (moral rights); 3) позитивні права (positive rights) [13, с. 481]. Слід також згадати і про чотири основні інтерпретації терміну „rights”:
a right is a liberty — право — це свобода: якщо індивід має свободу щодо чогось, це означає, що він не зобов’язаний утримуватись від чогось;
a right is a right strictly speaking or a claim right — право — це право у властивому розумінні, або право-вимога: якщо індивід має право на щось, це означає, що інші, коли йдеться про це право, мають щодо цього індивіда лише обов’язок;
a right is a power — право — це сила. Здатність і спроможність змінити правові відносини;
a right is an immunity — право — це імунітет, тобто брак необхідності змінювати своє юридичне становище [13, с. 464];
freedom — відсутність втручання або перешкод; можливість робити вибір і мати незалежність [13, с. 206-208]; термін „freedom” виступає синонімом терміну „liberty” і може використовуватися для позначення: freedom of association – свобода об’єднань; freeedom of information – свобода інформації; freedom of religion - свобода віросповідання; freedom of speech – свобода слова;
entitlements — уповноваження, вимога чи право, підтримані покликанням того, що вже сталося, або на усталену процедуру; попередній дозвіл діяти відповідно до певної процедури. Даний термін було уведено і науково обґрунтовано у працях Роберта Нозика „Анархія, Держава і Утопія”. Прикладом такого уповноваження є уповноваження поліцейського увійти з ордером на обшук до приватного приміщення, що йому не належить [13, с. 172].

Даними термінами визначають відповідно невід’ємні громадянські та політичні, економічні і соціальні права, свободи.

Отже постає наукова проблема: чи доцільно ставити на один щабель економічні («захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності» (ст. 54) та громадянські права («таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції…» (ст. 31)?

Як слушно зауважують із цього приводу деякі дослідники: „… зміст небезпеки, яка слідує з відсутності поділу у Конституції громадянських прав і свобод та економічних та соціальних прав людини щонайменше два. Один полягає у сфері правової свідомості, другий – у сфері практики правозастосування, і ці два чинники є взаємопов’язаними” [14, с. 239].

Причому перший чинник, на нашу думку, має концептуальне значення. Правова свідомість відіграє надзвичайно важливу роль у механізмі правового регулювання, адже становить сукупність уявлень, поглядів, ідей, переконань, оцінок, настроїв і емоцій людей до позитивного чи бажаного (морального) права.

Говорити про необхідність підвищення суспільної правосвідомості вважаємо важливим, але не перспективним, оскільки нині ми спостерігаємо найбільш складну форму деформації професійної правосвідомості, зокрема серед державних службовців, які, прагнучи бути елітою, мають слугувати прикладом правомірної поведінки, поваги до права, тобто високого рівня правової культури. У той же час тотальна корупція, системне хабарництво, усталена непрофесійність, непоборний бюрократизм, індиферентність до державних проблем на противагу власним проблемам, з якими звертаються пересічні громадяни до представників державної влади, зумовлює суспільну зневагу до права як міри свободи та справедливості, формує стійкі умови до правового нігілізму, поневіряння громадян у силу велич права.

Так, в Україні прийняті відповідні нормативно-правові акти з метою захисту інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Та чи можна говорити, що де-факто відсутнє порушення авторських прав? Так, деякий час тому ми були в ситуації, коли, відвідавши одну із центральних національних бібліотек з метою ознайомлення з дисертаційним фондом, нам було відмовлено у цьому, оскільки потребувалось надання довідки з місця роботи певного зразку. Аргументуючи свою позицію, працівники державної бібліотеки посилались на відомчі норми та необхідність захисту інтелектуальної власності. Спроби пояснити, що такі обмеження порушують права людини на доступ до публічної інформації, оскільки за таких умов кожен безробітний, а також той, хто не навчається, чи особи, що знаходяться в декретній відпустці, не зможуть виконати таку вимогу, були безрезультатними. Маючи при собі назву дисертаційної роботи та прізвище автора, нам без проблем надали за кошти електронні варіанти цих робіт уже без необхідності довідки.

Оскільки ми самі захищались і знаємо, що кожен дисертант зобов’язаний надавати безкоштовно текст власного дисертаційного дослідження до відповідних національних бібліотек, виникає питання: на якій підставі ці установи порушують права інтелектуальної власності авторів дисертацій, здійснюють незаконне розповсюдження дисертаційних робіт (результати інтелектуальної діяльності, тобто інтелектуальну власність дисертантів), заробляючи при цьому чималі кошти. Отже за цього випадку головним порушником, а саме: крадієм інтелектуальної власності виступає держава в обличчі чиновників державних бібліотек, які крадуть інтелектуальну власність і при цьому наживаються. Ми вже не кажемо що облік продажу робіт відсутній, а це означає, що дані працівники здійснюють умисне ухилення від сплати податків. Тому з позицій права можна сміливо казати про наявність правопорушень, відповідальність за систематичні вчинення яких передбачено КК України. Але ж ці наші думки існують лише на папері. То після цього про яку державу і державний захист інтелектуальної власності, створення державою механізмів захисті інформаційних прав і свобод ми можемо говорити?

Не менш значним є і інший чинник — незадовільний рівень правозастосування, який можемо розкрити через визначення суб’єктивних та об’єктивних засад.

Із суб’єктивної позиції прийняття будь-якого нормативно-правового акту завжди є процесом суб’єктивним, оскільки містить оціночні судження, поняття, які можуть неоднозначно трактуватись, колізії, спричинювати неузгодженості та колізії між різними нормативно-правовими актами тощо.

У зв’язку з чим, незважаючи на конституційну закріпленість інформаційних прав і свобод людини та громадянина, існує проблема з необхідністю розроблення та впровадження реального механізму реалізації даних прав і свобод державними та недержавними інституціями.

Так, наприклад, у Конституції України зазначено на можливість обмеження реалізації вищезазначених прав та свобод, однак не закріплено умови застосування цих обмежень. Більше того така законодавча аморфність знаходить свій вираз і у використанні доволі абстрактних, суб’єктивних понять, а також наданні не уніфікованого переліку цих обмежень, відсутності єдиних і чітких правил можливості їхнього застування, відсутності чітко прописаної правової процедури і відповідних ним правових режимів: «… в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини…» (ч. 2 ст. 32 Конституції України) та «…в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» ( ч. 3 ст. 34 Конституції України).

Таким чином, здебільшого обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути здійснено виключно «в інтересах національної безпеки». Здійснений нами контент-аналіз законодавства, де мультиплікандом виступав термін „інтереси національної безпеки” дозволив дійти категоричного висновку: в українському законодавстві правове та легітимне визначення даного поняття відсутнє. А відтак відсутні критерії віднесення тих чи інших явищ або подій до „інтересів національної безпеки”. З позицій позитивного права це є неприпустимим. Адже відповідно до теорії заколоту: там де держава починає надмірно піклуватися про Вашу безпеку, у Вас зникають права і свободи.

У той же час в основоположному нормативно-правовому акті, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, - Законі України «Про основи національної безпеки України», відсутнє розуміння інтересів національної безпеки, а таким чином чіткий перелік випадків збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди чи обмеження права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір тощо.

Натомість згаданий вище Закон оперує іншими поняттями: «життєво важливі інтереси», «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів».

У інших не менш важливих нормативно-правових актах, пов’язаних з національною безпекою України, закріплених указами Президента України, - «Про Стратегію національної безпеки України», «Про Доктрину інформаційної безпеки України» [15; 16], використовується поряд з життєво важливими інтересами, такий термін як життєво важливі національні інтереси.

Якщо ж проаналізувати дефініцію національних інтересів, національної безпеки, а також перелік пріоритетів національних інтересів, загроз національним інтересам і національній безпеці України, основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України, то можна дійти висновку, що виключення з правила, закріпленого п. 2 ст. 32 Конституції України, переважають саме правило, тобто випадки, коли не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, є значно меншими, ніж випадки, коли збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди допускається, оскільки майже будь-що охоплюється поняттям національної безпеки.

З цього приводу доволі влучно висловилась Кормич Л.І.: «З одного боку ми маємо Конституцію, яку називають однією з найдемократичніших в Європі, і встигаємо за один день (як 5 квітня 2001 року) отримати від Верховної Ради відразу 31 Закон. Але з іншого, називаємо Конституцію «нічною» і говоримо про необхідність її вдосконалення. І навіть наражаємось на погрози бути виключеними з Ради Європи…У чому ж шукати основну причину такої ситуації. Передусім, думається, як раз у декларативності багатьох з тих прав, реалізація яких робить суспільство стабільним і в економічному, і в політичному плані» [17, с. 8-9].

Підтвердженням декларативності норм Конституції України може бути дослідження Г.О. Шломи, на основі якого дослідник дійшов висновку, що органи влади фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації “опублікуванню не підлягає”, “не для друку”, “для службового користування”, причому масштаби застосування цих обмежувальних грифів досить великі та застосовуються переважно Президентом України і Кабінетом Міністрів України [18, с. 158].

Маємо надію, що з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації» [19] така ситуація зміниться на краще.

Щодо об’єктивних факторів незадовільного стану реалізації окремих норм Конституції України можна відзначити економічну неможливість, неспроможність забезпечити реалізацію державою тих соціальних, економічних прав і свобод людини та громадянина, що закріплені в цьому акті.

На підставі викладеного нами пропонуються такі зміни до Конституції України:

здійснити класифікацію прав і свобод людини та громадянина за чіткими критеріями;
конкретизувати випадки обмеження прав і свобод людини та громадянина, визначивши при цьому чіткі гарантії їх захисту;
усунути ті декларативні норми Конституції України, які не можуть бути реалізовані в силу об’єктивних факторів тощо.

Оновлення змісту окремих розділів Конституції України є позитивним кроком на шляху удосконалення правового регулювання різних видів суспільних відносин. Тим більше, вперше в історії конституційного творення здійснюється широке громадське обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього вчених, міжнародного експертного середовища. Маємо надію, що та мета, яка закріплена в Указі Президента України «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року, як-от забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб'єктів владних повноважень слугуватиме життєдайним стрижнем і дороговказом конституційного реформування.

Список використаних джерел:

Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — Ст. 102.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї : Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2011. — № 14. — Ст. 562.
Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності ОВС України: організаційно-правові засади : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Ірина Вікторівна Арістова. — Х., 2002. — 408 с.
Беляков К. И. Управление и право в период информатизации. [Монография] / К. И. Беляков. — Киев : Изд-во „КВІЦ”, 2001. — 308 с.
Безпека інформаційної аналітики: стратегія, тактика, мистецтво, технології : [навч. посіб.] / [П.Д. Біленчук, А.В. Кофанов, О.Л. Кобилянський та ін.] / Київський національний ун-т внутрішніх справ. Навчально-науковий ін-т підготовки слідчих і криміналістів; Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. — К. : ННІПСК КНУВС, 2009. — 68 с.
Інформаційне суспільство: управління, право, технології, безпека: навчальний посібник : [навч. посіб.] / [П.Д. Біленчук, А.В. Кофанов, О.Л. Кобилянський та ін.] / Київський національний ун-т внутрішніх справ. Навчально-науковий ін-т підготовки слідчих і криміналістів; Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. — К. : ННІПСК КНУВС, 2009. — 60 с.
Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [Навчальний посібник] / Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
Скрипнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України : акад. вид. / О. В. Скрипнюк. — Х. : Право, 2009. — 466 с.
Державотворення і правотворення в Україні : досвід, проблеми, перспективи : [Ю. С. Шемшученко, О. В. Скрипнюк, І. О. Кресіна та ін.]. — К. : Ін-т держави і права імені В.М.Корецького НАН України, 2001. — 632 с.
Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О.В.Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. Наук України. — 2-ге вид., переробл., і доповн. — Х. : Право, 2011. — 1128 с.
Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. — К., 2007. — 188 с.
A Concise Dictionary of Law : [seventh edition] / Ed. By Jonathan Law, Elizabeth A. Martin. — Oxford University Press, 2009. — P. 481 (604 p.)
Кормич Б. А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України : [монографія] / Б. А. Кормич. — Одеса : Юридична література, 2003. — 472 с.
Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2007. — № 11. — Ст. 7.
Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України // Офіційний вісник України. — 2009. — № 52. — Ст. 1783.
Кормич Л.І. Права людини: від декларацій до гарантій / Л.І. Кормич // Актуальні проблеми політики : Зб. Наук. Праць. – Одеса : Юридична література, 2001. – Вип. 12.- с. 8-9
Шлома Г. О. Місце інституту службової таємниці в діяльності державних органів України / Г. О. Шлома // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Гол. ред. В. Л. Ординський. — Львів, 2006. — Вип. 3. — С. 157—168.
Про доступ до публічної інформації : Закон України // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.

Здійснено аналіз сучасного стану конституційно-правового регулювання прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні.

Ключові слова: інформаційні права і свободи, право на інформацію, права і свободи в інформаційній сфері, конституційна реформа

Осуществлен анализ современного состояния конституционно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина в.

Ключевые слова: информационные права и свободы, право на информацию, права и свободы в информационной сфере, конституционная реформа

The analysis of the modern state of information rights and freedom of person are carried out in this article.

Key words: information freedoms and rights, law on information, rights and freedoms on information sphere, constitutional reform

Blog

Верховною Радою України було прийнято закон