Національний університет внутрішніх справ На правах рукопису Антонюк Олена Ігорівна

Вид материала

Содержание

Розділ 1 поняття права учасників цивільних правовідносин
Розділ_2_здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист
Актуальність теми дослідження.
Об’єктом дослідження
Методи дослідження
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Практичне значення одержаних результатів
Структура дисертації
Поняття права учасників цивільних правовідносин на самозахист
1.2. Правова природа права на самозахист цивільних прав та інтересів
Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист
По-четверте, заходи, спрямовані на самозахист, повинні відповідати наслідкам порушення.
2.2. Здійснення права на самозахист у сфері немайнових прав та інтересів
2.3. Самозахист речових прав
2.4. Здійснення самозахисту у зобов’язальних правовідносинах
Список використаних джерел

Подобный материал:

1 2 3 4 5

Національний університет внутрішніх справ

На правах рукопису

Антонюк Олена Ігорівна

УДК 347.122

Право учасників цивільних правовідносин на самозахист

12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник

Ромовська Зорислава Василівна

доктор юридичних наук, професор

Харків - 2004

ЗМІСТ

ВСТУП______________________________________________________________ _ 3

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ПРАВА УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

НА САМОЗАХИСТ

1.1.Розвиток законодавства про право учасників цивільних

правовідносин на самозахист_______ __ _______________ 10

1.2.Правова природа права на самозахист цивільних прав та інтересів_ 30

1.3.Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів___________ _____ 78

РОЗДІЛ_2_ЗДІЙСНЕННЯ УЧАСНИКАМИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПРАВА НА САМОЗАХИСТ

2.1.Загальні критерії правомірності здійснення права на самозахист

цивільних прав та інтересів____________________________ 96

2.2.Здійснення права на самозахист у сфері немайнових прав та

інтересів____ _________________________________________ 116

2.3.Самозахист речових прав_______________________ ____ 125

2.4.Здійснення самозахисту у зобов’язальних правовідносинах___ _ 150

ВИСНОВКИ__________________________________________________________ 180

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ___________________________________ 184

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Відповідно до ст.3 Конституції України [1] права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Отже, на конституційному рівні визначено, що пріоритетним напрямком у побудові правової, демократичної, соціальної держави є створення дієвого механізму захисту прав. Це обумовило підвищений науковий інтерес до питань захисту прав, насамперед, людини та інших учасників цивільних правовідносин.

Сучасні реалії суспільного життя пов’язують ефективність механізму цивільно-правового захисту, перш за все, з його оперативністю. Одним з елементів механізму цивільно-правового захисту, який надає можливість оперативного захисту, є право особи своїми діями відновлювати порушені права й усувати перешкоди у їх здійсненні без звернення до юрисдикційних органів. Це право було законодавчо закріплене як у найдавніших правових джерелах, так і у сучасному законодавстві різних держав світу.

Норми про самозахист містилися й у вітчизняному законодавстві дорадянського та радянського періоду, хоча сам термін «самозахист» у ньому не вживався. Інтерес до цього права у нашій державі підвищився у зв’язку з тим, що однією з новел Конституції України стала загальна норма щодо права на самостійний захист, у якій було проголошено, що особа має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не заборонені законодавством. Отже, право на самозахист на рівні Основного закону було визнано самостійною та рівноцінною можливістю правового захисту, скористатися якою особа може на власний розсуд.

Ці конституційні положення знайшли подальше впровадження у Цивільному кодексі України [2], у якому загальним питанням самостійного захисту присвячена окрема стаття та вперше на законодавчому рівні право на самозахист закріплене як правова категорія. Цим було відкрито шлях до широкого її використання: у законах та інших нормативних актах, у літературі, в рішеннях суду, у повсякденній правовій лексиці. Такі законодавчі новели викликали жваву дискусію стосовно змісту цього правового феномену.

Питанням самозахисту й раніше приділялася увага науковцями, проте за відсутності загальної норми щодо самозахисту дослідженню піддавалися лише окремі аспекти самозахисту, аналізувалися лише ті заходи самозахисту, які безпосередньо передбачалися у законодавстві.

Проблеми самозахисту тією чи іншою мірою досліджувалися багатьма вченими, зокрема Ч.Н.Азімовим, Ю.Г.Басіним, В.П.Грибановим, І.ОДзерою, А.Г.Діденком, Л.Еннекцерусом, А.М.Ерделєвським, П.Ф.Єлісейкіним, Т.І.Ілларіоновою, О.С.Йоффе, В.Ф.Кириченком, Е.А.Крашенінніковим, А.Н.Кожухарем, А.Ф.Коні, М.М.Коркуновим, О.А.Красавчиковим, А.В.Куделіним, Д.І.Мейєром, Л.В.Новосельцевою, Й.О.Покровським, О.А.Пушкіним, З.В.Ромовською, С.В.Сарбашем, Г.А.Свердликом, В.І.Синайським, Г.Я.Стоякіним, Е.Л.Страунінгом, Б.Ю.Тихоновим, М.С.Таганцевим.

Закріплення у законодавстві загального дозволу на самозахист поставило перед науковцями нові завдання, які стосуються дослідження та вирішення загальних питань щодо права на самозахист. Аналіз наукової літератури свідчить, що багато аспектів самозахисту не отримали єдиного підходу у науці. Залишаються дискусійними питання, які стосуються правової природи права на самозахист, суб’єктів, об’єктів, заходів самозахисту (які часто зводяться до дій у стані необхідної оборони та крайньої необхідності), підстав виникнення права на самозахист та критеріїв правомірності його здійснення.

Такий стан наукової розробки, невизначеність з ключових питань самозахисту, безумовно, не може сприяти активній реалізації права на самостійний захист цивільних прав та інтересів.

Ці обставини зумовили необхідність проведення комплексного наукового дослідження права учасників цивільних правовідносин на самозахист та визначили актуальність теми дослідження.

Метою дослідження є визначення правової природи та змісту права учасника цивільних правовідносин на самозахист, а також розробка на цій основі пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства.

Досягнення поставленої мети викликає потребу вирішення таких завдань:

дослідити історико-філософський аспект становлення та розвитку права особи на самозахист;
визначити поняття права учасників цивільних правовідносин на самозахист і його місце у механізмі цивільно-правового захисту;

відмежувати цивільно-правовий самозахист від таких явищ, як самосуд і самоуправство;
відмежувати заходи цивільно-правового самозахисту від інших заходів, які не мають ознак самозахисту;
визначити загальні критерії правомірності застосування заходів цивільно-правового самозахисту;
розглянути заходи самозахисту окремих цивільних прав та інтересів (немайнових, речових і тих, що виникають у зобов’язальних правовідносинах) та дослідити особливості законодавчого закріплення порядку їх здійснення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час здійснення учасниками цивільних правовідносин права на захист.

Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист.

Методи дослідження. Дослідження засноване на використанні діалектичного і формально-логічного, а також історично-правового, порівняльно-правового і системного методів пізнання. Використання історично-правового методу дозволило дослідити процес розвитку правового регулювання права учасників цивільних правовідносин на самозахист у різні часи та у різних державах. Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати поняття права учасників цивільних правовідносин на самозахист і критерії правомірності його здійснення, передбачені законодавством України, порівняно з іноземними правовими аналогами. Використання системного методу дозволило з’ясувати місце права учасників цивільних правовідносин на самозахист у системі цивільно-правового захисту.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до п.28 «Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 рр.», затвердженої Наказом МВС України за №356 від 10.05.2001 р., та в межах напрямку «Наукове забезпечення розвитку і вдосконалення української державності, системи правоохоронних органів», передбаченому п.1 «Тематики пріоритетних досліджень на період 2002-2005 рр.», затвердженої Наказом МВС України за №635 від 30.06.2002 р.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

Дістало подальшого розвитку поняття цивільно-правового захисту прав та інтересів. Обстоюється теза, що цивільно-правовий захист є не сукупністю заходів захисту чи діяльністю щодо їх застосування, а певним результатом цієї діяльності. З огляду на це цивільно-правовий захист пропонується трактувати як безпосереднє запобігання порушенню права чи інтересу у разі наявності реальної загрози такого порушення, припинення вже розпочатого порушення, відновлення порушених прав, усунення інших перешкод для здійснення прав і задоволення інтересів як результат застосування спрямованих на це цивільно-правових заходів самою управненою особою або уповноваженим органом.
Дістало подальшого розвитку дефініційне визначення права учасників цивільних правовідносин на самозахист, під яким пропонується розуміти можливість особи у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, створення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.
Дістало подальшого розвитку питання визначення характерних ознак права учасників цивільних правовідносин на самозахист. Обґрунтовується теза, що характерними ознаками цього права є такі: 1) воно надає особі можливість самостійно здійснювати захист, не звертаючись до юрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги та сприяння органів, які не вирішують справу по суті); 2) це право виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів; 3) це право може реалізуватися за допомогою заходів, які відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства, дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку; 4) воно є цільовим правом і здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від самосуду, спрямованого на покарання. На цій підставі проводиться відмежування самозахисту від дій, якими самозахист не здійснюється. Так, встановлення сигналізації, укладення договорів охорони, страхування, закріплення у договорі заходів щодо забезпечення зобов’язань, переведення недобросовісної сторони на акредитивну форму розрахунків чи оплату продукції після її прийняття є заходами охорони, а не захисту. Пред’явлення вимог до недобросовісної сторони не є самозахистом, оскільки воно не відновлює порушені права і не усуває перешкоди щодо реалізації прав чи інтересів. Деякі ж заходи залежно від умов їх застосування можуть бути як заходами самозахисту, так і діями у стані нормального цивільного обороту (відмова від договору, вихід із товариства).
Дістало подальшого розвитку питання визначення об’єктів цивільно-правового самозахисту. Обстоюється теза, що об’єктом цивільно-правового самозахисту може бути й інтерес, а не лише право, як це зазначено у ч.1 ст.19 ЦК. Під інтересом як самостійним об’єктом цивільно-правового захисту пропонується розуміти неопосередковану «регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту під правову охорону шляхом надання її носію права на захист.
Дістало подальшого розвитку питання визначення та розмежування таких правових категорій як «спосіб захисту», «засіб захисту», «захід захисту». Обстоюється теза, що категорія «спосіб захисту» означає характер, зміст захисту, розкриває яким чином той чи інший захід захисту усуває порушення чи його загрозу; категорія «захід захисту» означає дію (сукупність дій чи утримання від вчинення певної дії), спрямовану на здійснення захисту; під категорією «засіб захисту» слід розуміти інструментарій, за допомогою якого відбувається відновлення порушеного правового стану чи усунення загрози його порушення.
Дістало подальшого розвитку визначення загальних критеріїв правомірності самозахисту. Виділяються такі загальні критерії правомірності здійснення права на самозахист: 1) заходи самозахисту не повинні бути заборонені законом та суперечити моральним засадам суспільства; 2) заходи самозахисту мають відповідати: а) змісту права (інтересу), яке порушено, чи відносно якого існує реальна загроза порушення; б) характеру дій, якими воно порушено чи якими створена загроза порушення (бути необхідними та достатніми); в) наслідкам порушення, які наступили або могли реально наступити. Оскільки у законодавстві містяться заборони не щодо засобів захисту, а стосовно певних дій з ними, то обстоюється теза, що саме діяльність, спрямована на самозахист (а не засоби, як це зазначається у ч.1 ст.19 ЦК) має бути така, що не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства. Обґрунтовується думка, що відповідати змісту права, яке порушено, характеру дій, якими воно порушено, та наслідкам порушення має не лише спосіб самозахисту (як це зазначається у ч.2 ст.19 ЦК), але й сама діяльність щодо самостійного захисту  адже особа може обрати спосіб захисту, який відповідатиме посяганню, а під час його реалізації вийти за межі правомірності. Обстоюється позиція, відповідно до якої заходи, спрямовані на самозахист, є неправомірними, якщо вони заборонені законом чи суперечать моральним засадам суспільства або ж не відповідають характеру порушення і призвели до заподіяння невідповідної шкоди.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у подальших теоретичних дослідженнях механізму правового захисту, а також у навчальному процесі та в ході вдосконалення законодавства України (Цивільного, Господарського, Земельного кодексів тощо). Положення цієї роботи були використані в навчальному процесі під час викладення курсу «Цивільне та сімейне право України» у Донецькому юридичному інституті МВС України (акт впровадження № 374 від 17.11.2004 р.), курсу «Цивільне право України» у Хмельницькому університеті управління та права (акт впровадження від 18.11.2004р.) й у Національній академії Державної прикордонної служби України ім. Б.Хмельницького (акт реалізації №382/04 від 18.11.2004 р.).

Апробація результатів дисертації здійснювалася в процесі проведення семінарських і практичних занять з курсу «Цивільне та сімейне право України» для студентів і курсантів Донецького юридичного інституту МВС України. Про основні положення і висновки роботи неодноразово доповідалося на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ і на кафедрі цивільного права та цивільного процесу Донецького юридичного інституту МВС України. Вони також обговорювалися на: VIII регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 13-14 лютого 2002 р.); науково-практичній конференції «Проблеми цивільного права України» (м.Харків, 21 травня 2002 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации» (м. Бєлгород, 25-26 квітня 2002 р.); науково-практичному семінарі «Правове регулювання корпоративних відносин в Україні» (м. Львів, 28 лютого 2003 р.); науково-практичній конференції «Проблеми цивільного права та процесу в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ» (м. Харків, 21 травня 2003р.); круглому столі «Рекомендації по внесенню змін у законодавство у зв’язку з прийняттям Господарського та Цивільного кодексів України» (м. Донецьк, 1 липня 2003 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у 8-ми наукових статтях, які опубліковані у спеціальних виданнях, визнаних ВАК України фаховими з юридичних наук, у 2-х збірниках тез виступів на науково-практичних конференціях, 1-му збірнику матеріалів науково-практичного семінару.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів (перший має три підрозділи, другий – чотири), висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 205 сторінок машинописного тексту, з них список використаних джерел складає 22 сторінки (260 джерел).

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ПРАВА УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН НА САМОЗАХИСТ

1.1.Розвиток законодавства про право учасників цивільних правовідносин на самозахист

Самозахист є найдавнішою і, певною мірою, традиційною формою захисту цивільних прав [182,с.110]. «У первісному суспільстві,  писав Г.Кельзен,  діяв принцип самодопомоги, за яким реалізація санкції за правопорушення була децентралізованою. Вона довірялася індивідам, інтереси яких постраждали внаслідок правопорушення» [247,с.57-58].

У стародавні часи самозахист вважався ще й моральним обов’язком. Так, у законах Ману зазначалося, що той, хто під час захисту власної безпеки, жінки або брахмана справедливо когось вб’є, не є винним. Кожний повинен вбити без вагань того, хто кидається на нього з метою вбивства, ким би не був останній. За єгипетським законом обов’язком була оборона третіх осіб. Той же, хто бачив вбивство, але не захистив, хоча мав таку можливість, підлягав страті [171].

Норми стосовно права особи на самозахист містяться у найдавніших джерелах права. У п.12 Таблиці VII Закону ХІІ Таблиць було передбачено, що вбивство на місці особи, яка вчиняла у нічний час крадіжку, є правомірним [235,с.52]. У Книзі першій Дигестів Юстиніана зазначалося: «Слід давати відсіч насильству і протиправності, бо правом визначено, що коли хтось зробить щось для захисту свого тіла, то вважається таким, що вчинив правомірно; і оскільки природа встановила між нами якусь спорідненість, то послідовно (вважати) злочином (гріхом), якщо одна людина творить зло іншій (Флоріан)» [182,с.198].

Згідно з п.1 Таблиці ХІІ з метою забезпечення боргу кредитор мав право захопити річ боржника, який одержав тварину для принесення жертви і не розрахувався за неї або отримав у найм в’ючну тварину, але не надав за це винагороди, якщо плата буде використана на жертовний бенкет [235,с.55].

Поступово з посиленням державної влади можливість самозахисту у Стародавньому Римі обмежувалася і за поодинокими винятками була замінена на можливість звернутися до державного суду. Цей етап був відображений у легісакційному процесі – наприкінці першої стадії претор проголошує: «Припиніть спір» і вирішує питання про передачу справи до суду [161,с.44]. Лише деякі заходи самостійного захисту у цей період визнавалися правомірними.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Згідно з абз.2 п.39 Статуту автомобільного транспорту УРСР [31] у разі невиконання вантажовідправником або вантажоодержувачем норм охорони праці, техніки безпеки, санітарії та гігієни автотранспортне підприємство мало право припиняти перевезення до усунення цих порушень, повідомивши про це за 5 днів відправника (одержувача), з яким укладено договір перевезення.

Отже, за радянських часів законодавець, не формулюючи загальної норми щодо можливості самозахисту, йшов шляхом закріплення можливостей застосування конкретних заходів самостійного захисту. У зв’язку з цим поставало питання щодо можливості здійснення самозахисту за допомогою таких заходів, які не були безпосередньо визначені законодавством.

У юридичній літературі радянського та сучасного періодів часто стверджується, що можна було захищатися лише заходами, прямо передбаченими законом. Однак зі статті 4 ЦК 1963 р. випливало, що допускалися дії, які не були передбачені законом, проте відповідали загальним началам і змісту цивільного законодавства.

Відсутність у радянському законодавстві загальної норми щодо права на самозахист, яка б однозначно вирішувала питання можливості використання заходів, не передбачених законодавством, та визначала загальні критерії правомірності застосування таких заходів, призводила до виникнення у радянській цивілістиці різних підходів до можливості самозахисту.

Досить поширеною була точка зору, за якою право на захист обмежується правом на юрисдикційний захист. З урахуванням наведених вище норм радянського законодавства таку позицію не можна визнати достатньо обґрунтованою.

Однією з причин такого вузького визначення права на захист було те, що воно ґрунтувалося на аналізі лише однієї норми – ст.6 ЦК 1963 р. У назві цієї статті («Захист цивільних прав»), як відзначала професор Т.І.Ілларіонова, був підкреслений загальний характер норми, однак зміст правового захисту у самій статті звужувався шляхом уточнення порядку реалізації його заходів актами правозастосовчих органів. З переліку заходів захисту фактично була виключена значна група, яка містила заходи самозахисту [104,с.65].

На підставі того, що за ст.6 ЦК 1963 р. захист може здійснюватись якимось органом, робилися й більш категоричні висновки: не є захистом здійснення замовником права відмовитися від договору, якщо підрядник не починає своєчасно виконувати договір [66,с.79].

Більше відповідала законодавству точка зору професорів В.П.Грибанова [84,с.106], Т.І.Ілларіонової [104,с.65], П.Ф.Єлисейкіна [95,с.8-10], В.О.Тархова [225,с.109], А.Н Кожухаря [115,с.10], а також Б.Ю.Тихонова [229,с.15-16], А.С.Шевченка [252,с.31], Є.А.Крашеніннікова [131,с.80], Г.Я.Стоякіна [213,с.33], Г.П.Ареф’єва [45,с.139-140], С.Т.Максименка [205,с.219-220] та деяких інших вчених, які відзначали, що право на захист може здійснюватися або діями самої управненої особи, або через компетентні державні органи, а визначення захисту лише через реалізацію державним органом заходів примусу не відповідає фактичному стану справ, тому що управнений суб’єкт у межах і засобами, визначеними законом, може своїми діями захищати свої права.

У радянській цивілістиці висловлювалися різні думки й щодо співвідношення можливості управненої особи удатися до самозахисту та можливості скористатися юрисдикційним захистом.

Одні вчені, наприклад професори О.А.Красавчиков [206,с.98] і О.С.Йоффе [107,с.318-319], а також В.П.Воложанін [65,с.4], Т.А.Фаддєєва [208,с.191], відзначали, що захист управненою особою своїх прав власними діями допускається як виняток, розрахований на таку надзвичайну ситуацію, коли в особливих умовах, за яких відбувається посягання на цивільні права, забезпечити їх захист у юрисдикційному порядку неможливо.

З цією точкою зору навряд чи можна погодитися. Законодавство радянського періоду не обумовлювало здійснення заходів самозахисту (за винятком дій у стані крайньої необхідності) неможливістю захистити права у юрисдикційному порядку.

Більше відповідала дійсності інша точка зору, що існувала у радянській цивілістиці, за якою правовий захист здійснюється, перш за все, самими заінтересованими особами без втручання органу влади. Якщо ж вжиті заходи не дали потрібних результатів, ці особи звертаються по захист до компетентних органів держави або громадськості [95,с.10; 252,с.30-31; 229,с.7].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Коло випадків, у яких особа має право на самозахист, було розширено також за рахунок того, що у певних випадках, коли Цивільний кодекс 1963 р. покладав на особу обов’язок здійснювати заходи щодо самостійного припинення порушення або відновлення порушених прав, Цивільний кодекс України надає особі право удатися до самозахисту.

Так, згідно з ч.2 ст. 248 ЦК 1963 р. у випадку поставки продукції більш низької якості ніж вимагається стандартом, покупець був зобов’язаний відмовитися від її прийняття і оплати; відповідно до ч.2 ст.251 у випадку поставки некомплектної продукції покупець був зобов’язаний вимагати доукомплектування або заміни продукції комплектною і до укомплектування або заміни відмовитися від її оплати. Хоча слід звернути увагу на те, що у пп. 34,35 Положення про поставку товарів народного споживання [228,с.263-264] і пп. 41,42 Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення [228,с.247-248] покупцям за таких порушень надавалося право відмовитися від прийняття та оплати продукції. Надання у таких випадках права (а не покладення обов’язку) відповідає реаліям ринкової економіки і принципу диспозитивності щодо здійснення цивільного права.

Викладене дає підставу для висновку про те, що окремі можливості самостійного захисту містилися у найдавніших правових пам’ятках різних держав. Самозахист у стародавні часи був традиційною формою захисту. З посиленням державної влади можливості самозахисту обмежуються, заміняються правом на судовий захист за деякими винятками, передбаченими законом. У правових джерелах більш пізнього періоду також передбачалися норми щодо можливості самостійного захисту в конкретних випадках, а питання можливості самозахисту в інших випадках або законодавчо не вирішувалося, або була передбачена заборона самозахисту, за винятками, визначеними у законі. Вітчизняне законодавство радянського періоду також містило значну кількість норм щодо можливостей самостійного захисту за певних обставин, проте питання можливості самозахисту у випадках, не передбачених законом, залишалося невирішеним, а у науці висловлювалися щодо цього різні думки. Із проголошенням у Конституції (ч.5 ст.55) та Цивільному кодексі України (ст.19) права кожної особи будь-якими не забороненими законом засобами захищати права без звернення до юрисдикційних органів було завершено формування права особи на самозахист. Позитивним є використання у цивільному законодавстві терміна «самозахист», який охоплює усі заходи самостійного захисту.