Geum.ru

Національний університет внутрішніх справ На правах рукопису Антонюк Олена Ігорівна

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Правова природа права на самозахист цивільних прав та інтересів
Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист
По-четверте, заходи, спрямовані на самозахист, повинні відповідати наслідкам порушення.
Подобный материал:
1   2   3   4   5

1.2. Правова природа права на самозахист цивільних прав та інтересів


Законодавче закріплення права на самозахист було зумовлене низкою чинників. Насамперед, тими змінами, що відбулися у нашому суспільстві впродовж більш ніж десятиріччя, а саме: усвідомленням і впровадженням у життя положення, відповідно до якого людина є найвищою цінністю, а права людини – є не декларативною абстракцією, а реальністю, фактичною цінністю, котра підлягає обов’язковому захисту всіма засобами (які не суперечать самим цим правам), що отримало конституційне закріплення, зокрема, у ст.3, а також ст.21 Конституції, за якою права та свободи людини є невідчужуваними і непорушними.

Отже, з одного боку, були визнані природні права людини, пріоритет права над законом, а з іншого,  обов’язок держави забезпечити їх здійснення всіма можливими засобами, одним із яких є право на самозахист.

Стосовно ж того, чи є право на самозахист природним правом, або таким, що надане державою, слід зауважити, що право на самозахист природних прав людини (права на життя, здоров’я, на свободу, особисту недоторканність тощо) є також її природним правом.

Ще римські юристи розглядали необхідну оборону як право, що природно виходить зі статусу людини в суспільстві [118,с.62], із самої природи речей, що «vim enim vi defendere omnes leges omniague jura permittunt» (силу відбивати силою допускають усі закони – лат.) (Fr.45, §4, D.9,2) [171]. Цицерон зазначав, що існує неписаний священний закон, почерпнутий з природи, сутність якого полягає в тому, що у разі, якщо необхідність справедливого захисту потребує використання меча, то той, хто для власного порятунку використав його, буде невинним [171].

На думку Поллока, відповідати насиллям на насилля є загальним інстинктом для будь-якої живої істоти, що має засоби до захисту [132,с.22].

Т.Гоббс, підкоряючи індивіда абсолютній владі держави, визнавав за ним право на повстання тоді, коли суверен, всупереч природним законам, забороняє захищатися від ворогів, оскільки захист власного життя спирається на вищий закон природи – закон самозбереження [106,с.268]. Д.Локк писав, що людина має захищатися за природними законами самозбереження [194,с.94-95].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таке ставлення до самозахисту має і практичні наслідки. В окремих штатах США суди визнали неправомірними дії особи, вчинені у межах самозахисту, на тій підставі, що вона могла отримати ефективний судовий захист.

Також доктриною рекомендується, по можливості, уникати застосування самозахисту в тих випадках, коли об’єктом посягання є майно особи [132,с.21].

Проте такий підхід (вирішення справ на суддівський розсуд) не можна визнати прийнятним для нас.

Слід погодитися з тим, що самозахист може бути дієвим засобом забезпечення непорушності права і водночас балансувати на межі самоуправства або іншого злочину [195,с.41]. Але це не є приводом для заборони самозахисту (оскільки законодавство повинне орієнтуватися на сприяння людській активності), а є лише підставою для додаткового наукового дослідження й удосконалення законодавчої бази його закріплення. Це, з одного боку, обмежить можливість приймати рішення щодо правомірності самозахисту на суддівський розсуд, і отже, дозволить особі діяти, не боячись, що її дії щодо самозахисту будуть визнані неправомірними, а з другого,  гарантує права інших осіб від неправомірних порушень під час самозахисту.

Питома ж вага сфери застосування самозахисту може бути зменшена лише завдяки посиленню ефективності судового захисту, трансформуванню його у швидкий та справедливий, а також посиленню дієвості виконання рішень суду.

Державний захист може витіснити самозахист лише тоді, коли він здатен заповнити місце останнього [197,с.37]. Як зауважував професор М.С.Таганцев, особиста охорона лише у тому випадку не може мати місця, коли непорушність прав, порядок, спокій дійсно охороняються державою [216].

У зв’язку з цим показовим є приклад Німеччини, у Цивільному укладенні якої питанням самозахисту присвячений окремий розділ,  випадки ж самозахисту зустрічаються рідко, що свідчить про ефективність діяльності суду, пріоритет судового захисту, який дозволяє отримати захист у будь-який «день та годину» завдяки «швидкісному процесу» (за якого суддів і судових виконавців викликають з будинку). Тут немає докладного розгляду справи, як правило, не заслуховуються свідки. Результатом цього процесу є спеціальне судове розпорядження «про забезпечення вимог сторін», яке підлягає негайному виконанню. Після цього вже проводиться звичайний процес. Якщо особа, на забезпечення вимог якої було винесено розпорядження, програє цей процес, вона зобов’язана відшкодувати другій стороні завдану шкоду. Користування «швидкісним процесом» зустрічається дуже часто, тому і немає необхідності удаватися до самодопомоги [121,с.87-88].

На впровадження аналогічного за швидкістю процесу розгляду та виконання судових рішень сподіватися найближчим часом не доводиться. Наказне провадження, яке передбачається ввести відповідно до нового Цивільного процесуального кодексу [6] (Розділ ІІ), не має такої оперативності, як швидкісний процес у Німеччині, тому що судовий наказ видається протягом 3-х днів з моменту прийняття заяви (ст.102) та набирає сили і передається стягувачу для пред’явлення до виконання у разі ненадходження заяви від боржника протягом 3-х днів після закінчення строку її подання (10 днів з дня одержання боржником судового наказу – ст.104) (ст.105).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Що ж до кола об’єктів, які можуть бути захищені за допомогою самозахисту, то згідно з ч.5 ст.55 Конституції та ч.1 ст.19 ЦК України особа може захищати будь-які права, коло яких не обмежене. Тобто за допомогою самозахисту можуть бути захищені як особисті немайнові, так і майнові права, незалежно від підстав їх виникнення. Так, об’єктом самозахисту можуть бути життя, свобода, особиста недоторканність, честь, гідність, ділова репутація, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на таємницю особистого життя, на недоторканність житла, на свободу пересування, право власності, право володіння, право користування та інші речові права.

Стаття 19 ЦК обмежує коло об’єктів самозахисту лише правами і не включає інтерес до об’єктів самозахисту, хоча у ч.2 ст.15 ЦК інтерес названий серед об’єктів цивільно-правового захисту.

Для з’ясування питання, чи є інтерес об’єктом самозахисту, слід передусім визначитися з його поняттям. Не зважаючи на те, що у Цивільному кодексі термін «інтерес» вживається понад сто разів, він не отримав законодавчого визначення.

З’ясування особливостей використання категорії «інтерес» у праві, перш за все, ґрунтується на визначенні загальнотеоретичного значення цієї категорії. Більшість вчених дійшли висновку, що інтерес у загальнотеоретичному плані є соціальною потребою особи у певних благах [86,с.177; 147,с.15,59; 246,с.29].

Аналіз цивільного законодавства свідчить, що термін «інтерес» вживається з різною метою. Часто він застосовується на позначення потреби, для задоволення якої надається те чи інше право (ч.3 ст.41, ч.3 ст.44, ч.3 ст.67, ч.5 ст.159, ч.1 ст.240, ч.1 ст.272, ст.1004, Гл.79 ЦК). У випадках порушення інтересів, опосередкованих правами, мова йде про захист прав [147,с.102]. Також він вживається для позначення інтересів, що перебувають під охороною закону і тому обмежують сферу можливої поведінки управненої особи (суспільні інтереси, інтереси безпеки тощо) (ч.6 ст.313, ч.5 ст.319, ч.7 ст.376, ч.4 ст.825 ЦК).

Отже, про наявність інтересу як самостійного об’єкта захисту не можна судити за такою ознакою, як вказівка на інтерес у правовій нормі [66,с.85; 140,с.27]. З’ясування його сутності повинно ґрунтуватися на аналізі змісту законодавства, який, до речі, виявляє певну термінологічну невідповідність.

Так, у ст.16 ЦК об’єктом судового захисту названий інтерес, що не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а у ст.4 ЦПК 1963 р. [5]  охоронюваний законом інтерес. Тобто Цивільний кодекс, визнавши самостійним об’єктом правового захисту інтерес, не використав термін, який міститься у Цивільному процесуальному кодексі, що є позитивним, адже цей термін не зовсім вірно відображає специфіку явища, яке позначає, оскільки охоронюваним законом є також інтерес, що задовольняється за допомогою права, у той час як специфікою інтересу як самостійного об’єкта захисту є те, що він не опосередкований правом. Тому позитивним є те, що у прийнятому 18 березня 2004 р. Цивільному процесуальному кодексі України використовується термін «інтерес» (ст.ст.1,3,4).

Те, що у Цивільному кодексі термін «інтерес» не має епітетів «законний», «охоронюваний законом», дає підставу для висновку про неможливість їх використання і в інших законах з огляду на необхідність термінологічної єдності. Але, наприклад, у ч.2 ст.20 ГК передбачено, що суб’єкт господарювання і споживач мають право на захист своїх законних інтересів.

Оскільки у нормах, які визначають об’єкти правового захисту (ст.16, ст.22, ст.23 ЦК), інтерес зазначається поряд з правом, то не можна погодитися з наведеними у літературі досить широкими визначеннями інтересу як самостійного об’єкта захисту, які охоплюють як інтереси, опосередковані правами, так і інтереси, що не мають такого опосередкування [86,с.178; 248,с.159]. Більше відповідає законодавству визначення інтересів як самостійних об’єктів захисту як таких, що не опосередковані правами, але взяті під правову охорону з використанням інших форм і засобів правової охорони, зокрема права на захист [66,с.82-83; 86,с.178; 126,с.140-141; 128,с.13; 142,с.37].

Аналізуючи інтерес як самостійний об’єкт захисту, більшість учених [43,с.128-131; 57,с.98; 66,с.87; 83,с.293; 86,с.169; 126,с.140-141; 127,с.237-240; 128,с.13,18; 129,с.90; 130,с.25; 246,с.40] роблять висновок про те, що це інтереси, які через свою сутність не можуть бути забезпечені шляхом надання певних «регулятивних» прав, тому вони забезпечуються шляхом надання їх носіям права на захист на випадок їх порушення (наприклад, інтерес щодо відновлення майнового становища власника знищеного майна, інтерес наймача щодо збереження свого майна, яким неналежним чином користується наймач, інтерес особи щодо визначеності матеріально-правового становища у разі оспорення її прав).

Таким чином, інтерес як самостійний об’єкт цивільно-правового захисту можна визначити як неопосередковану «регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту під правову охорону шляхом надання її носію права на захист.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Порушення (його загроза) повинно бути дійсним, тобто таким, що існує реально, а не в уяві особи. Вирішення цього питання пов’язане з поняттям уявної оборони - діями, які вчиняються за обставин, коли суспільно небезпечне посягання відсутнє, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково допускає наявність такого посягання (ст.37 КК). Однак помилкова оцінка обстановки може призвести до застосування не лише оборони, але й інших заходів самозахисту. Тому доцільно передбачити загальну норму щодо уявного самозахисту, зокрема, доповнивши ст.1169 ЦК частиною 3 такого змісту: «Шкода, завдана особою, яка діяла у стані уявного самозахисту, тобто коли вона помилково припустила існування порушення чи його реальної загрози, не підлягає відшкодуванню, якщо обстановка, яка склалася, давала достатньо підстав вважати, що порушення чи його реальна загроза існували, і особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Особа, винна у виникненні у іншої особи стану уявного самозахисту, зобов’язана відшкодувати завдану під час цього шкоду».

Слід зазначити, що на практиці можуть виникати такі ситуації: 1) особа, від дій якої здійснюється уявний захист, не посягає на права, а лише створює видимість такого посягання (щоб пожартувати над другом, інсценує напад на нього); 2) особа сама неправильно оцінює ситуацію та завдає шкоди особі, у діях якої вбачає небезпеку (заподіює шкоду особі, яка ввечері тривалий час іде за нею, а потім зупиняє щоб щось запитати; виявивши на гаражі чужий замок, зриває його, а потім з’ясовує, що поплутала гаражі; виявивши після зіткнення з іншою особою пропажу гаманця, доганяє цю особу і починає примушувати віддати гаманець, який, як з’ясовується потім, забула вдома).

Розглядаючи першу ситуацію, професор З.В.Ромовська зауважує, що у випадку, коли особа з наміром пожартувати над сусідом вибігає в масці і кидається на нього, останній має право на самозахист, адже для нього ці дії є нападом. Закон не може зобов’язати особу з’ясовувати у нападника, чи він не жартує. Для того, кому жарт адресувався, ці дії були реальним нападом, від якого він мав право так само реально захищатися, тому аналогічні ситуації повинні розглядатися в загальному контексті права на самозахист [180,с.58].

Це питання має практичне значення: якщо розглядати такі дії як здійснення права на самозахист, то вони є правомірними, проти яких інша особа не має права оборонятися, якщо ж їх розглядати як уявну оборону, то вони, хоча і кримінально некарані, проте є неправомірними, і проти них допустима оборона. Виходячи із законодавчого визначення уявної оборони, цей випадок підпадає під її ознаки.

Стосовно ж другої ситуації слід відзначити, що вона також підпадає під визначення уявної оборони, однак особа у цьому випадку не може бути звільнена від відповідальності, у тому числі й цивільної, за завдану шкоду, оскільки сама винна у неправильному сприйнятті ситуації через свою необережність.

Порушення повинно бути наявним, тобто розпочатися і повністю не закінчитися. Як зауважував Л.Еннекцерус, вирішальним є питання про те, чи розвилося посягання настільки, що утворює безпосередню небезпеку, і чи припинена шкода остаточно, чи вона вже настала безповоротно [258,с.441].

З’ясовуючи наявність такої загрози, як наголошується у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» [39], необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Професор В.П.Грибанов навів такий приклад із судової практики: суд визнав дії охоронця, який вбив пострілом з карабіну особу, яка погрожувала йому ножем і перебувала на достатній відстані від нього, перевищенням меж необхідної оборони, оскільки охоронець, озброєний карабіном, мав можливість не підпускати до себе близько нападника, який з огляду на це не міг створювати для життя охоронця реальної загрози [84,с.123].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У ст.36 КК України передбачені лише вимоги щодо відповідності наслідків оборони тій небезпеці, яка загрожувала правам, а протиправними є дії, якими була заподіяна тяжка шкода, що явно не відповідала небезпеці посягання або обстановці захисту. Отже оцінюються дії та їх наслідки, а не знаряддя. Тому слід погодитися із думкою В.Жук про те, що використання під час самооборони незареєстрованої зброї не впливає на кваліфікацію дій управненої особи [166].

Заборони встановлюються щодо дій (носіння, зберігання, застосування зброї у певних випадках тощо), а не самих засобів самозахисту. Якщо законодавець передбачає вимоги щодо використання засобів самозахисту, то особа повинна їх додержуватися, інакше її дії порушуватимуть вимоги законодавства.

З огляду на це, на нашу думку, більш вдало зміст права на самозахист сформульований у ЦК Білорусі, згідно зі ст.13 якого допускається захист цивільних прав діями самої особи, якщо такі дії не пов’язані з порушенням законодавства.

Отже, абз.2 ч.1 ст.19 Цивільного кодексу України можна було б викласти у такій редакції: «Самозахистом є застосування особою протидії, яка не заборонена законом та не суперечить моральним засадам суспільства».

Стосовно ж того, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що завдані цим порушенням, слід зазначити, що особа може обрати спосіб, який відповідає характеру порушення (наприклад, припинення правопорушення), але реалізувати його з порушенням вимог закону (наприклад, перевищити межі необхідної оборони, завдати у стані крайньої необхідності більш значної шкоди). Тому доцільно було б у ч.2 ст.19 ЦК зазначити, що змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, та наслідкам, завданим цим порушенням, мають відповідати саме заходи, (тобто дії чи утримання від певних дій), спрямовані на самозахист.

На підставі наведених аргументів, право учасників цивільних правовідносин на самозахист можна визначити як їх можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, створення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.

На підставі сформульованого визначення та вимог ст.19 ЦК можна виділити такі характерні ознаки права на самозахист: 1) захист здійснюється самою особою без звернення до юрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги та вчинення самозахисту через органи, що не вирішують справу по суті); 2) право на самозахист виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів; 3) це право може реалізуватися за допомогою заходів, що відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності самозахисту; 4) право на самозахист здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення.

Якщо дії особи щодо самостійного захисту не відповідають усім цим ознакам, слід зробити висновок, що вони здійснюються поза межами права на самозахист, і вже у іншої особи виникає право на захист від неправомірних дій.

Визначаючи характерні риси самозахисту, професор Г.А.Свердлик та Е.Л.Страунінг наголосили на тому, що самозахист здійснюється виключно у формі дій [189,с.20]. Однак у деяких випадках особа може захистити свої інтереси і шляхом утримання від дій. Наприклад, підрядник має право не братися за роботу, а розпочату роботу зупинити у випадках, коли порушення замовником своїх зустрічних обов’язків за договором створило неможливість виконання договору підряду (ст.851 ЦК). У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов’язання (ч.4 ст.545 ЦК). У цих випадках особа саме бездіяльністю захищає свої інтереси.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Проте поступово, з посиленням державної влади, приватна розправа забороняється і замінюється державним судом, системою викупів, а застосування насилля допускалося лише з метою захисту. Як зазначали римські юристи, якщо хто-небудь вб’є вночі крадія, немає сумнівів, що він не буде відповідати за законом Аквілія, якщо ж він віддає перевагу вбивству, коли міг лише затримати його, є більше підстав вважати, що він вчинив неправомірно, тому він буде відповідати за законом Корнелія (злочинне насилля) (Coll. 7.3.3) [183,с.47]. У ч.6 Таблиці ІХ було згодом зазначено, що норми ХІІ Таблиць забороняли позбавляти життя будь-яку людину поза судом (Сальвіан. Про правління боже. VІІІ, 5) [182,с.198].

Заборона самосуду (кровної помсти) передбачалася й у Правді (судебнику) Альфреда (діяв у Англії у ІХ ст.), відповідно до статей 27 і 29 якої особа, що вчиняла кровну помсту або брала участь у натовпі, котрий, здійснюючи кровну помсту, вбив особу, повинна була сплатити штраф, який розподілявся між родичами загиблого. Згідно зі ст.ст. 42.5, 42.6 цього акту дозволялось завдавати порушнику шкоди лише з метою захисту [236,с.90]. У ст. 16 Гл. ХХІ Соборного Укладення 1649_р. заборонялося катувати схопленого грабіжника [172].

Прояви самосуду найчастіше спостерігалися у часи зміни звичного укладу життя, зникнення реальної влади, що призводить до підвищення рівня злочинності та, відповідно, боротьби населення зі злочинними проявами. «Де починається правосуддя, там закінчується народна помста»,  зазначав Дантон [173]. Головною причиною проявів народного самосуду, на думку професора Р.Ієринга, є недоліки закону та слабкість влади проти ворожих суспільству елементів [173].

Про це красномовно свідчать архівні матеріали щодо самосудних розправ на селі у 20-х роках минулого сторіччя. Краєзнавець С.Нехорошев описав розправу у с.Безбородьково (нині Драбовський район) у липні 1920 р.: 14 зв’язаних бандитів були забиті до смерті. 27 лютого 1922 р. у с. Келеберда Золотоношського повіту були захоплені троє бандитів, які пограбували млин. Сільський схід за участю 300 селян постановив розстріляти їх на очах у сходу. 10 вересня 1922 р. на сході у с.Топіловці Чигиринського повіту було вирішено зарити живцем у землю схоплених злочинців, які займалися пограбуваннями, під час яких вбили людину. Вирок був виконаний на сільському кладовищі. Під цим рішенням підписалося 45 селян [203,с.20].

У наш час також зустрічаються випадки колективної розправи. Так, у пресі описувався випадок, що стався у Тальновському районі, коли люди схопили осіб, які періодично викрадали корів, та потягнули їх на місце, де обробляють туші худоби, однак розправі завадили міліціонери [203,с.20].

Зустрічаються й випадки індивідуальної розправи. Так, у с.Поташ Маньківського району 13 листопада 2000 р. пострілом з рушниці було вбито особу, яка ловила рибу у ставку приватного фермера. Цьому передували неоднократні випадки незаконної ловлі риби у ставку та навмисної потрави худоби фермера. У Хмельницькій області 26 квітня 2001 р. 72-річний чоловік почав прицільну стрілянину по 69-річній сусідці, її сину та подрузі, коли вони почали копати на спірній земельній ділянці [203,с.20].

Самосуд є явищем неприпустимим у сучасних умовах розвитку суспільства та держави. Засуджуючи його, Гегель зазначав, що потерпілий під час самосуду може сам перетнути межі, що, у свою чергу, призведе до нової неправди. Воля ж особи, яка здійснює суд, є загальною волею закону, і вона не прагне вкладати у покарання те, чого немає у природі речей [202,с.181].

Не втратили актуальності з цього питання погляди професора Й.О.Покровського: якщо у давні часи злочинець, який вчинив тяжкий злочин, позбавлявся прав, залишався поза охороною закону, віддавався на свавілля всіх і кожного, то у праві більш культурному злочинець, навіть засуджений до смертної кари, продовжує зберігати свою людську особистість, залишається в очах закону людиною. Нехай згодом його буде страчено, але цю функцію виконає держава; для всіх приватних осіб злочинець залишається особистістю, яка повинна бути свята та недоторканна; вбивство або посягання на його тілесну недоторканність буде таким же кримінальним злочином, як і у всіх інших випадках. Для нас вищим законом повинна бути повага до особи [163,с.227-228].

Право на самозахист не має нічого спільного з «кулачним правом», тобто правом сильного. У стародавні часи вважалося, що перемагав завжди правий, адже боги давали йому силу для перемоги. Силовий порядок вирішення спору у певні часи навіть отримував легалізацію. Він був передбачений у «Варварських правдах» (ранньофеодальні кодифікації німецьких народів V-VI сторіччя) [245,с.131]. В Англії він був введений після нормандського завоювання у п.7 Великої та кларенденської асіз Генріха ІІ (1166 р.). До нього удавалися, коли були вичерпані інші способи вирішення справи [236,с.94] або коли відповідач звинувачував позивача в обмові [245,с.131].

Під час самозахисту незалежно від його результату правомірними будуть лише дії особи, управненої на самозахист, а не тієї, у якої більше сили.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що право учасників цивільних правовідносин на самозахист є одним з елементів права на захист. Право на самозахист природних благ є природним правом людини. Характерними ознаками цього права є те, що: 1) захист здійснюється самою особою без звернення до юрисдикційного органу; 2) право на самозахист виникає у разі порушення прав або інтересів чи його реальної загрози; 3) право на самозахист реалізується за допомогою заходів, які відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності самозахисту, що відрізняє самозахист від самоуправства; 4) право на самозахист здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від самосуду. Норми щодо права на самозахист цивільних прав та інтересів утворюють субінститут цивільного права, який входить до інституту правового захисту.


1.3. Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів


Особа може сама обирати способи самозахисту, використовувати способи, встановлені договором або актами цивільного законодавства (ч.2 ст.19 ЦК).

У Цивільному кодексі немає статті, у якій містився хоча б приблизний перелік способів самозахисту. Цивільний кодекс України закріплює вимоги до способів захисту, що можуть використовуватися кожним суб’єктом захисту (ч.2 ст.16, ст.17, ст.18, ст.19 ЦК).

Для з’ясування питання, якими способами може здійснюватися самозахист, доцільно звернутися до переліку способів судового захисту. У ч.2 ст.16 ЦК наведено 10 способів захисту цивільних прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. На відміну від ЦК 1963 р., згідно зі ст.16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес й іншими способами, встановленими не лише законом, але й договором. У Господарському кодексі України (ч.2 ст.20), а також Цивільних кодексах РФ (ст.12) та Вірменії (ст.14) закріплено, що для захисту можна використовувати інші способи, передбачені законом.

Із передбачених у ст.16 ЦК способів захисту самозахист може здійснюватися лише такими засобами, як:
  1. припинення дії, яка порушує право (необхідна оборона, дії у стані крайньої необхідності, стягнення банком грошових коштів з рахунку клієнта, які він не сплатив за кредитним договором із цим банком);
  2. відновлення становища, яке існувало до порушення (спростування неправдивих відомостей власними силами, проведення наймачем капітального ремонту у разі відмови наймодавця від його проведення);
  3. зміна правовідносин (у разі порушення зобов’язання однією стороною друга сторона має право частково відмовитися від зобов’язання, внаслідок чого умови зобов’язання змінюються (ст. 615 ЦК України));
  4. припинення правовідносин (одностороння відмова від договору);
  5. відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (право продати та відшкодувати свої затрати і збитки із суми виторгу за річ, яка притримується або перебуває у заставі ломбарду чи передана на комісію, проте у порушення умов договору не була забрана комітентом).
  6. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Згідно з ч.2 ст.235 ГК до порушника можуть застосовуватися лише передбачені у договорі оперативно-господарські санкції. Разом з цим, у деяких статтях Господарського кодексу передбачені можливості застосування заходів самозахисту у випадку певних порушень.

Так, відповідно до ч.1 ст.188 ГК зміна або розірвання господарського договору в односторонньому порядку допускається лише у випадках, передбачених законом або договором. Одностороння відмова від виконання зобов’язань допускається лише у випадках, передбачених законом (ч.7 ст.193). Відповідно до ч.6 ст.193 зобов’язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у випадку неналежного виконання іншою стороною обов’язків, які є необхідною умовою виконання. У ст.268 передбачаються випадки, за яких покупець може відмовитися від прийняття і оплати товарів (ч.ч.5,7), усунути недоліки товару власними силами за рахунок постачальника (ч.6), реалізувати неприйнятий товар (ч.8). До укомплектування некомплектного виробу або його заміни покупець має право відмовитися від його оплати, а якщо постачальник у встановлений строк не укомплектує або не замінить його комплектним, покупець може відмовитися від товару (ч.3 ст.270). Підрядник має право не братися за роботу, а розпочату роботу зупинити у разі порушення замовником своїх зобов’язань за договором, через що початок або продовження робіт підрядником виявляється неможливим чи значно ускладненим (ч.3 ст.320).

Ці заходи відповідають ознакам оперативно-господарських санкцій, означеним у ч.1 ст.235 ГК. Норма ч.2 ст.235 ГК викликає запитання щодо можливості застосування наведених санкцій на підставі норм закону, якщо у договорі відсутні аналогічні положення. Аналіз дефініцій зазначених норм дозволяє дати ствердну відповідь.

З огляду на це, ч.2 ст.235 ГК доцільно доповнити зауваженням, що оперативно-господарські санкції застосовуються й у випадках, передбачених законом.

У юридичній літературі було також наголошено на необхідності розмежування заходів самозахисту та зовнішньо схожих з ними дій у нормальних умовах здійснення цивільного обороту [48,с.8-9;84,с.134; 188,с.184]. Як зауважували професори Ю.Г.Басін і А.Г.Діденко, один і той же за назвою захід у різних відносинах може виступати у різних якостях. Відмова покупця від отримання продукції у випадках прострочення поставки є заходом самозахисту. Така відмова може бути і наслідком зміни потреб покупця. Але схожість самозахисту та названих актів господарської діяльності є суто зовнішньою, адже способи самозахисту чітко відрізняються від інших дій своїми ознаками: застосовуються для припинення правопорушень або ліквідації їх наслідків, не враховується воля другої сторони тощо [48,с.8-9].

Однак правопорушення, як вже зазначалося, є не єдиною підставою для захисту. Право на самозахист може надаватися й у разі реальної загрози порушення, що може виникати і за відсутності вини контрагента. Так, згідно з п.10 ст.17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [15] керуючий санацією протягом 3-х місяців з дня прийняття рішення про санацію має право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство і ще не виконаних, якщо: виконання договору завдає збитків боржникові; договір є довгостроковим (понад 1 рік) або розрахованим на одержання боржником результатів у довгостроковій перспективі; виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.

Проте слід погодитися з тим, що не завжди виникнення, наприклад, права на відмову від договору обумовлено необхідністю захисту. Зі специфіки договору іноді випливає можливість обох або однієї зі сторін відмовитися від договору з прийняттям на себе певних зобов’язань (відшкодувати збитки другій стороні) [53,с.440]. Таке право надається покупцеві до передання товару за договором купівлі-продажу за зразком (ч.3 ст.702 ЦК), замовникові до завершення роботи (ч.4 ст.849, ч.2 ст.867 ЦК), клієнту та експедитору за договором транспортного експедирування (ч.1 ст.935 ЦК), комітенту (ч.5 ст.1013, ч.ч.1,4 ст.1025 ЦК), уставнику управління (п.7 ч.1 ст.1044 ЦК) тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

До заходів самозахисту не належать заходи охорони (укладання договорів про охорону, страхування, забезпечення зобов’язань тощо). Деякі ж заходи залежно від обставин їх реалізації можуть виконувати як функцію захисту, так і бути актами звичайної діяльності учасників цивільних правовідносин.


РОЗДІЛ 2

ЗДІЙСНЕННЯ УЧАСНИКАМИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПРАВА НА САМОЗАХИСТ


2.1. Загальні критерії правомірності здійснення права на самозахист цивільних прав та інтересів


Право на самозахист, як і будь-яке інше право, є видом і мірою можливої поведінки особи. Надаючи особі право вільно обирати заходи самозахисту, закон визначає певні межі цієї свободи, порушивши які, вона сама вважається такою, що діє протиправно, викликавши у іншої особи право на самозахист.

Необхідність встановлення певних меж, як зауважує Й.Ізензеє, обумовлена тим, що права жертви можуть знаходитись у колізії з правом на захист порушника або третьої особи. Оскільки захист основних прав може бути пов’язаний з посяганням на конституційно регульовані інтереси, він повинен бути обмеженим відповідними застереженнями, що визначають права самого порушника на захист. Жертва має позитивний статус, тобто право на захист, а порушник – негативний статус, тобто право на захист від надмірного втручання [75,с.190]. Як зазначав професор М.С.Таганцев, заперечуючи право оборони проти оборони, ми повинні визнати це право у разі порушення меж оборони [217].

Будь-яке законодавче обмеження юридичної матерії стосовно індивідуальної свободи, зазначає Г.Лерхе, обумовлене можливістю зіткнення цінностей, що підлягають захисту, та спрямоване на створення їх «адекватного балансу», а тому таке обмеження визнається правом [75,с.234]. При цьому межа здійснення прав не повинна бути розпливчатою [75,с.239].

Реалізовуючи надану можливість, особа здійснює конкретні дії, у яких виражається як воля самої особи, так і особливості цього випадку [84,с.45]. Отже, під час вибору заходу самозахисту особа виходить, по-перше, з вимог закону, а по-друге, з обстановки, в якій перебуває. Остання допомагає вирішити, який із заходів дозволить найбільш ефективно здійснити самозахист.

Дослідження критеріїв правомірності здійснення права на самозахист має практичне значення, оскільки шкода, заподіяна у межах реалізації права на самозахист, не відшкодовується (ч.1 ст.1169 ЦК). Шкода, заподіяна третій особі під час самозахисту, відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ч.2 ст.1169 ЦК). У разі порушення меж права на самозахист завдана шкода відшкодовується особою, яка захищалася (ч.1 ст.1166 ЦК).

Професор В.П.Грибанов виділяв такі складові, що визначають межі здійснення цивільного права: 1) призначення права; 2) суб’єктний склад, тобто особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності для реалізації права; 3)_часові межі; 4) спосіб здійснення права [84,с.48-49]. Оскільки перші три елементи вже були розглянуті під час дослідження поняття права на самозахист, зосередимо увагу на розгляді четвертого  правомірності способу здійснення права на самозахист.

Для заходів самозахисту, які отримали законодавчу регламентацію, критерії правомірності прямо визначені. Так, згідно зі ст.968 ЦК річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду, може бути продана ломбардом у порядку, встановленому законом, після того, як мине 3 місяці від дня закінчення строку договору зберігання. Із суми, одержаної від продажу, вираховуються плата за зберігання та інші платежі, які належить зробити ломбардові, а залишок суми повертається поклажодавцеві.

Особа має право захищатися і способами, не передбаченими законом чи договором, якщо вони відповідають загальним умовам правомірності (ст.19 ЦК).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зазначені положення відповідають «Основним принципам застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами під час підтримання правопорядку», визначеним ООН у Міжнародному договорі від 07.09.90 р., згідно з п.5 яких фізична сила та вогнепальна зброя застосовуються лише тоді, коли інші засоби є неефективними, при цьому посадові особи: а) виявляють стриманість у їх застосуванні, діють виходячи з серйозності порушення і мети, що має бути досягнута; b) зводять до мінімуму можливість заподіяння шкоди, охороняють життя людини. Вогнепальна зброя не застосовується проти людей, за винятком захисту себе чи інших осіб від неминучої загрози смерті або серйозного поранення, запобігання вчиненню серйозного злочину, що становить велику загрозу для життя, арешту особи, яка спричинює таку небезпеку та виявляє непокору, запобігання утечі і лише у тих випадках, коли менш рішучі заходи недостатні для досягнення цієї мети. Навмисне застосування сили зі смертельним результатом допускається лише якщо воно є абсолютно неминучим для захисту життя (п.9).

За загальним правилом особа не зобов’язана попереджувати порушника про намір застосувати фізичну силу. Законодавство покладає обов’язок попереджувати про застосування засобів, заряджених дратівним або сльозоточивим газом (п.30 Постанови КМУ «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії»), а на співробітників міліції – про застосування сили, спецзасобів і вогнепальної зброї (ст.12 Закону України «Про міліцію») у разі, якщо є така можливість. Згідно з п.1 «Положення про порядок застосування вогнепальної зброї» посадова особа перед застосуванням вогнепальної зброї повинна попередити про це, крім випадків, коли її життю чи життю інших осіб загрожує безпосередня небезпека, що відповідає п.10 «Основних принципів застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами під час підтримання правопорядку».

Аналіз законодавства, яке визначає порядок застосування співробітниками правоохоронних органів вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили свідчить, що для цих осіб встановлені спеціальні критерії правомірності самозахисту не лише із застосуванням зброї, спецзасобів, але і фізичної сили.

По-четверте, заходи, спрямовані на самозахист, повинні відповідати наслідкам порушення. Характер заподіяної шкоди дає змогу визначитися з тим, чи взагалі можна відновити свої порушені права. Якщо нападник знищив річ, то особа може захистити свій інтерес у відновленні майнової сфери лише за допомогою вимоги про відшкодування завданої шкоди. Також згідно з ч.2 ст.19 ЦК характер і розмір заподіяної шкоди визначає коло правомірних заходів щодо самозахисту, тобто тих, що завдають шкоду, відповідну заподіяній.

Як зауважує А.М.Ерделєвський, відповідність дій порушенню передбачає саме відповідність між порушенням прав і наслідками самозахисту [257,с.46]. Аналогічне роз’яснення подається у п.9 спільної постанови Пленуму Верховного Суду та Вищого Арбітражного Суду РФ №6/8 від 01.07.96 р. «Про деякі питання, пов’язані з застосуванням частини першої Цивільного кодексу РФ».

Привертає увагу різний підхід до можливого розміру заподіяної шкоди під час необхідної оборони й у стані крайньої необхідності. Зі змісту ч.3 ст.36 КК випливає, що особа під час необхідної оборони має право завдати нападникові шкоду, яка перевищує завдану шкоду чи ту, що загрожувала, якщо це було необхідно у цій обстановці та відповідає небезпеці посягання. Згідно ж з ч.2 ст.39 КК перевищенням меж крайньої необхідності є навмисне завдання шкоди більш значної, ніж відвернута. Тобто, якщо під час пограбування потерпілий завдає нападнику більшої шкоди ніж та, що була б завдана у разі пограбування, то такі дії є вчиненими у межах самозахисту, а якщо власник будинку для його рятування від пожежі руйнує дорожчий за вартістю будинок, через який вогонь може перекинутися на його будинок, такі дії не можна визнати вчиненими у межах крайньої необхідності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Разом з тим, аналіз норм щодо дій у стані необхідної оборони та крайньої необхідності дозволяє зробити висновок, що такі дії будуть перевищувати межі дозволеного лише тоді, коли особа навмисно завдає шкоди, яка не відповідає небезпеці чи обстановці посягання. Отже, якщо особа вчиняє дії, які з необережності призводять до завдання невідповідної шкоди (відштовхує нападника, який впав, ударився головою і помер), чи якщо були застосовані невідповідні заходи, однак не було завдано невідповідної шкоди, вони не будуть вважатися перевищенням.

З огляду на зазначене, доцільно доповнити абз.1 ч.2 ст.19 ЦК нормою про те, що заходи, спрямовані на самостійний захист, вважатимуться протиправними, якщо вони не відповідають характеру дій, якими здійснюється порушення, і наслідкам порушенням, що вже наступили чи які могли реально наступити.

Розглянуті критерії правомірності реалізації права на самозахист стосуються тих заходів, що не передбачені у законодавстві чи договорі. Якщо ж захід самозахисту врегульований законодавством, де передбачено вид і міру можливої поведінки, то особа повинна дотримуватися лише цих вимог і не оцінювати свої дії щодо того, чи відповідають вони праву, яке порушується, характерові протиправних дій і завданій шкоді, адже це вже закладено законодавцем у відповідні норми. Так, якщо за законом чи договором особі надане право відмовитися від договору, вона не повинна визначати, чи не завдасть така відмова контрагенту більшої шкоди, ніж та, яка загрожує її інтересам.

Надання особі права захищатися заходами, передбаченими не лише у законі, але й у договорі, відповідає принципу диспозитивності цивільного права та свободі договору. Так, згідно зі ст.6 та ст.629 ЦК сторони є вільними щодо визначення умов договору з урахуванням вимог цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості і мають право врегулювати у договорі свої відносини, не врегульовані в актах цивільного законодавства, чи відступити від норм цих актів, якщо інше прямо не передбачене у законодавстві чи обов’язковість для сторін норм цих актів не випливає зі змісту (суті) відносин. Під час визначення заходів самозахисту у договорі сторони повинні дотримуватися зазначених меж договірної свободи. При цьому відповідно до ч.5 ст.12 ЦК здійснення особами свободи договору, у тому числі під час врегулювання заходів самозахисту, буде вважатися добросовісним і розумним, поки інше не встановлено судом.

Порушення меж правомірності дій під час самозахисту призводить до виникнення у іншої особи права на самозахист, адже й у порушника існують права, гарантовані встановленими межами самозахисту (дозволеного втручання у них).

Також особа, яка перевищила межі правомірності дій під час самозахисту, повинна відшкодувати завдану шкоду. Як зазначав Бейкер, оскільки той факт, що особа є порушником, не позбавляє її усіх цивільних прав, то вона має право на відшкодування шкоди, завданої під час перевищення меж самозахисту [132,с.148]. При цьому має враховуватися вина і другої особи та застосовуватися принцип змішаної відповідальності [84,с.126]. Так, згідно з п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» питання відшкодування шкоди, завданої під час перевищення меж необхідної оборони, вирішується на підставі загальних вимог стосовно відшкодування шкоди із застосуванням норм щодо урахування вини потерпілої особи та майнового становища особи, яка завдала шкоду.

Таким чином, якщо у законі чи договорі не передбачені спеціальні межі здійснення самозахисту, то заходи, спрямовані на самозахист, мають відповідати загальним критеріям правомірності, а саме: 1) не повинні бути заборонені законом та суперечити моральним засадам суспільства; 2) повинні відповідати змісту права (інтересу), яке порушено чи щодо якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими воно порушено чи якими створена реальна загроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідкам порушення, які наступили або реально могли наступити. Під час обрання та здійснення заходів самозахисту особа має керуватися принципами справедливості, розумності, добросовісності.