Сності І комерційних організацій, формування ринкової інфраструктури, розвиток договірних відносин І, відповідно, підвищення ризиковості суспільного виробництва

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський інститут інвестиційного менеджменту

МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

курсу “СТРАХУВАННЯ”

Укладач:

ст. викладач

Черняховський В.В.

ЗАТВЕРДЖЕНО

на засіданні кафедри

фінансів КІІМ

“____” __________ 2001 р.

Київ - 2001

ВВЕДЕННЯ.

Предметом вивчення в курсі “СТРАХУВАННЯ” є економічні, організаційні, правові і соціальні питання страхування, що постають перед менеджером у процесі розширення самостійності у підприємств усіх форм власності і комерційних організацій, формування ринкової інфраструктури, розвиток договірних відносин і, відповідно, підвищення ризиковості суспільного виробництва.

У умовах солідарної розкладки збитку між зацікавленими в страхуванні суб'єктами господарювання помітно згладжуються наслідки стихійних лих, аварій, катастроф і інших небезпечних випадків.

Об'єктом вивчення є наукові і практичні узагальнення в страховій проблематиці, законодавчі і нормативні акти, що стосуються питань страхування, оволодіння професійною термінологією, організаційні принципи взаємодії зі страховими компаніями, практичні навики страхової роботи.

Ціль вивчення курсу “СТРАХУВАННЯ” у тому, щоб на базі економічного аналізу і планування страхових операцій, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності, питань перестрахування, методів обчислення страхових тарифів і страхових відшкодувань, використовуючи досвід провідних українських і закордонних компаній, об'єктивно й економічно обгрунтовано проводити фінансову діяльність шляхом заміни непередбачених великих витрат на плановані дрібні витрати для забезпечення матеріальної стійкості суб'єкта підприємницької діяльності в довгостроковому плані.

МІСЦЕ СТРАХУВАННЯ У СИСТЕМІ МЕТОДІВ БОРОТЬБИ З НЕБЕЗПЕЧНИМИ ВИПАДКАМИ.

Життя людей як унаслідок впливу природних сил, так і в умовах людського спільного життя буяє різними випадковими небезпеками. Оскільки ці небезпеки становлять загрозу майну, праці, здоров'ю, життя людей, людство усю свою історію вживало заходів по боротьбі з руйнівними випадками. Узагальнюючи людський досвід, можна виділити три варіанти прояву такої боротьби:

а) усі зусилля можуть бути спрямовані на те, щоб попередити настання нещасного випадку взагалі. Це так звані "превентивні" або "попереджувальні" заходи (будівництво вогнестійких споруд, щеплення від хвороб, заходи для охорони різних об'єктів і т.д.);

б) Боротьба також може бути спрямована до тому, щоб припинити нещасний випадок і припинити його руйнівні наслідки. Це - "репресивні" міри або "запобіжні заходи" (організоване гасіння пожеж, карантини, покарання злочинців та ін.);

в) незважаючи на заходи попередження і припинення, нещасні випадки усе ж відбуваються. Боротьба з випадком у цій стадії фактично зводиться до боротьби з його руйнівними наслідками. У більшості випадків такі наслідки виражаються економічно як визначений збиток або збиток (руйнація майна, виробництво непередбачених витрат, утрата заробітку або працездатності). Таким чином, боротьба в цьому випадку полягає у вживанні заходів, що забезпечують одержання необхідних засобів для покриття понесеного збитку або збитку. Це - "відновлювані" заходи.

Розглянемо різні варіанти відновлюваних заходів:

а) кредитні операції. За допомогою позичок або позик можна отримати кошти, необхідні для покриття збитку. Однак отримані суми необхідно зрештою повернути, тому усе ж реального відшкодування збитку не відбувається;

б) заощадження. Гроші, що відкладаються "на чорний день", можуть покрити понесений збиток або збиток частково або навіть цілком. Однак ніякої гарантії в цьому немає. Нещасний випадок може відбутися в будь-який момент, коли накопичених засобів далеко ще не досить для відновлюваного заходу;

в) перекладення збитку на інше господарство (різні поручительства, гарантії і т.д.). При цьому збиток постійно або тимчасово переміщається з одного господарства в інше, залишаючись кількісно тим же. Вага його покриття в новому господарстві залишається колишньою;

г) розкладання збитку між системою господарств або багатьма людьми. У цьому ж випадку кожне господарство або людина покривають тільки незначну частину збитку, зводячи для себе до мінімуму вагу цього відшкодування.

Отже, останній відновлюваний захід без сумніву є найбільше ефективним. Розкладання збитку може мати такі прояви;

1) добродійність. Збиток або його частина розкладаються між окремими "добродійниками", однак розміри допомоги носять чисто довільний характер. У такий спосіб ніяк не гарантується повне відновлення збитку, а крім того потерпілий не має ніякого права вимагати такого відшкодування;

2) соціальне забезпечення. Така допомога виявляється за рахунок загальних державних або місцевих коштів у невеликих розмірах, щоб звільнити відповідних осіб від злиднів, а не для повного відшкодування понесених збитків. У цьому випадку особи мають право претензії на одержання коштів, однак тільки в силу загальнодержавного порядку, а не господарського з їхньої сторони відшкодування;

3) страхування. Взаємодопомога при цьому грунтується на принципі відшкодування. Розкладання збитку відбувається між учасниками організації, що вносять у загальну касу деякі суми (страхові премії). За рахунок цих сум робиться відшкодування збитків або збитків, що у силу випадків виникають в учасників даної організації. При цьому здійснення таких виплат (страхова винагорода) не накладає на одержувача ніяких зобов'язань щодо їхнього повернення. Цим страхування відрізняється від кредиту. Відшкодування, тобто співвідношення між страховими преміями і страховою винагородою, визначається з урахуванням багатьох чинників: імовірності настання виплат, конкретними особливостями даного господарства і т.д.

Ціллю страхування може бути не тільки відшкодування збитку , але і забезпечення майбутніх потреб (страхування стипендії й ін.)

Отже, страхування - це вид господарської діяльності на основі солідарності і відшкодування, що має своєю ціллю покриття майбутньої потреби або потреби, що викликається настанням випадкової і водночас статистично вловимої події.

ВИНИКНЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ СТРАХУВАННЯ

Страхування - одна з найдавніших категорій суспільних відносин. Зародившись у період розкладу первіснообщинного ладу, воно поступово стало неодмінним супутником суспільного виробництва. Початковий зміст розглянутого поняття пов'язаний із словом “страх”. Власники майна, вступаючи між собою у виробничі відношення, відчували страх за його цілість, за можливість знищення або втрати в зв'язку зі стихійними лихами, пожежами, крадіжками й іншими непередбаченими небезпеками економічного життя.

Ризикований характер суспільного виробництва - головна причина занепокоєння кожного власника майна і товаровиробника за своє матеріальне благополуччя. На цьому грунті закономірно виникла ідея відшкодування матеріального збитку шляхом солідарної його розкладки між зацікавленими власниками майна. Якби кожний окремо взятий власник спробував відшкодувати збиток за свій рахунок, то він був би змушений створювати матеріальні або грошові резерви, рівні за розміром вартості свого майна, що природно, призводить до розорення.

Тим часом життєвий досвід, заснований на багаторічних спостереженнях, дозволив зробити висновок про випадковий характер настання надзвичайних подій і нерівномірності нанесення збитку. Було замічено, що число зацікавлених господарств, часто буває більше числа постраждалих від різних небезпек. За таких умов солідарна розкладка збитку між зацікавленими господарствами помітно згладжує наслідки стихії й інших випадків.

При цьому чим більша кількість господарств бере участь у розкладці збитку, тим менша частка коштів приходиться на долю одного учасника. Так виникло страхування, сутність якого складає солідарна замкнута розкладка збитку.

Найбільш примітивною формою розкладки збитку було натуральне страхування. За рахунок запасів зерна, фуражу й інших однорідних, легко ділених продуктів, формованих шляхом подушних натуральних внесків, надавалася матеріальна допомога окремим постраждалим селянським господарствам. Однак таке страхування обмежувалося природними рамками однорідності і подільності формованих з його допомогою натуральних запасів, тому в міру розвитку товарно-грошових відносин воно поступилося місцем страхуванню в грошовій формі.

Розкладка збитку в грошовій формі створювала широкі можливості насамперед для взаємного страхування, коли сума збитку відшкодовувалася його учасниками на солідарних началах або після кожного страхового випадку, або по закінченні господарського року. Взаємне страхування в умовах капіталізму стало закономірно переростати в самостійну галузь страхової справи. Якщо при взаємному страхуванні ще не формувався заздалегідь розрахований за допомогою теорії імовірності страховий фонд, то надалі ймовірний середній розмір можливого збитку, що приходиться на кожного учасника страхування, став застосовуватися в якості основи страхових внесків для завчасного формування страхового фонду.

В умовах сучасного суспільства страхування перетворилося в загальний універсальний засіб страхового захисту усіх форм власності, прибутків й інших інтересів підприємств, організацій, фермерів, орендарів, громадян.

Термін “страхування”, що виражає перерозподільчі відносини, із приводу відшкодування збитку, варто відрізняти від інших значеннєвих значень цього слова. Зокрема, вираз “страхування” (страховка, підстраховка) іноді вживається в значенні підтримки в якійсь справі, гарантії удачі в чомусь, забезпечення безпеки людей при проведенні небезпечних робіт, при виступах гімнастів і акробатів, а також запасу тривкості і надійності споруджень і механізмів і т.д. У даному випадку цей термін вживається в значенні інструмента відшкодування збитку.

Перерозподільчі відносини, властиві страхуванню, пов"язані, з одного боку, із формуванням страхового фонду за допомогою заздалегідь фіксованих страхових платежів, з іншого боку - із відшкодуванням збитку з цього фонду учасникам страхування. Оскільки зазначені перерозподільчі відносини пов"язані з рухом грошової форми вартості, економічна категорія страхування є складовою частиною категорії фінансів. Специфічність фінансових відносин при страхуванні полягає в ймовірному характері цих відносин. Імовірність збитку лежить в основі побудови страхових платежів, за допомогою яких формується страховий фонд. Використання коштів страхового фонду пов"язано з настанням і наслідками страхових випадків.

Ці особливості страхових відносин включають їх у самостійну сферу фінансових відносин.

Специфічні страхові відносини є об'єктом страхової науки. Ця наука висвітлює фундаментальні теорії страхування, що охоплюють розгляд його економічної сутності, функції, ролі і сфери застосування в сучасному суспільстві. Вона вивчає зміст найважливішої страхової термінології, класифікацію страхування й організаційні принципи побудови системи страхових організацій, методику обчислення страхових тарифів; висвітлює найважливіші умови кожного виду страхування, методику визначення збитку і страхового відшкодування збитку, економічного аналізу і планування страхових операцій, питання перестрахування.

Страхування за всіх часів вважалося дохідною справою. Такі фірми, як скажімо, “Американська Міжнародна Група”, німецька “Альянс”, англійська “Ллойдс”, є явними “передовиками виробництва” по збору премій у країнах із ринковою економікою.

Виникнення страхування.

У докапіталістичних суспільствах основною формою страхування була страхова взаємодопомога. Спочатку вона носила характер разових угод про взаємодопомогу в області шляхової, подорожуючої торгівлі, як сухопутної, так і морської. Угоди стосувалися товарів і перевізних засобів, у якості яких виступали морські кораблі і в'ючні тварини. Передбачається, що первинні форми страхування зустрічалися за 2 тисячоріччя до нашої ери, зокрема в законах вавілонського царя Хаммурапі, що передбачали укладення угоди між учасниками торгового каравану про те, щоб разом зазнавати збитків, які зазнав хто-небудь із них у дорозі від нападу розбійників, пограбування, крадіжки і т.д.

У області мореплавання угоди про взаємний розподіл збитків від аварії корабля й інших морських небезпек укладалися між корабельниками-купцями на берегах Перської затоки, у Фінікії й ін. Є відомості про те, що в Древній Греції існували угоди купців-піратів, що стосувалися питань як розподілу прибутків від торгово-розбійничих операцій, так і розподілу утрат від морських небезпек, пов'язаних із цими операціями.

Цікаві відомості має наука про страхові відносини в сфері торгівлі в історії народів колишнього СРСР, наприклад, у чумаків. Чумацтво виникло в 13 столітті і продовжувало грати істотну роль в українській торгівлі аж до появи залізниць.

Чумаки їздили з рибою і сіллю до берегів Чорного й Азовського морів, продавали ці товари на ярмарках, закуповували там інші товари і розвозили їх по різних місцях. Вони здійснювали свої подорожі караванами (ватагами), на підводах, запряжених волами. Звичаями чумацької торгівлі встановлювалося, що якщо в шляху в чумака впаде віл, то на артільні гроші купується інший^¹.

В усіх цих випадках проглядається та сама ціль: забезпечення відшкодування збитків від стихійних і інших небезпек кожного з учасників торгового, шляхового колективу спільно, за рахунок усіх його членів. Характерна також одна особливість - тут немає ще регулярності платежів, що вносилися в загальну касу. Організація страхового фонду, що виражається в зобов'язаннях відшкодовувати збитки в порядку наступної розкладки, представляє собою найдавнішу форму страхування.

Надалі страхування набуває більш досконалої форми, тобто воно будується на основі регулярних платежів, що приводять до акумуляції (накопичення) коштів і створення страхового фонду. Перехід цей, звичайно, здійснюється не відразу, і якийсь час обидві ці форми страхування існують паралельно або доповнюючи одна одну. Такий характер, очевидно, носили організації постійного професійно-корпоративного типу, відомості про які сягають глибокої давнини. У задачі цих організацій входило надання матеріальної допомоги їхнім членам у нещасних випадках, а у випадку смерті - осиротілим сім'ям.

Вони існували, зокрема, у Древній Індії й у Древньому Єгипті і були переважно організаціями взаємодопомоги ремісників і торговців. При всій недостатності існуючих про неї відомостей, що залишають відкритим питання про те, чи існував у них постійний страховий фонд або допомоги виплачувалися в порядку наступної розкладки, на думку деяких учених, тут вже існували регулярні, пов'язані з визначеними строками страхові внески.

Страхування на Русі.

Появу страхування на Русі пов'язують із пам'ятником древньоруського права - “Російською правдою”, яка дає цікаві відомості про законодавство.

10-11 століть. Особливе значення мають норми, що стосуються матеріального відшкодування шкоди общиною (вервью) у випадку вбивства. Наприклад: “Якщо хто уб'є княжого чоловіка, здійснивши на нього напад, і вбивця не буде схоплений, то платить за нього 80 гривень та округа, де знайдений убитий. Якщо ж убита проста людина, то округа платить 40 гривень”^¹ (ст. 3).

“Якщо вбивство здійснено не умисно, а у сварці або на бенкеті при людях, то убивця виплачує віру (грошовий штраф. - Авт.) також за допомогою округа”.

(ст. 6).

“Якщо хто відмовиться від участі в сплаті дикої (подушної - Авт.) віри, тому округа не допомагає в сплаті за нього самого і він сам за себе тоді платить” (ст. 8).

У ст. 6 і 8 “Російської правди” можна знайти всі елементи договору страхування цивільної відповідальності, вважаючи, що при ненавмисному убивстві дика віра є результатом попереднього страхового договорів і обов'язково не для всіх, а лише для тих і на користь тих, хто шляхом цього договору вступив у таке взаємне страхове товариство^¹. Задачі страхового забезпечення носили деякі державні заходи, що організовувалися центральною або місцевою владою з різноманітними цілями. Так, у зв'язку з історичними умовами існування древньоєврейського народу серед племен, що його оточували, однієї з важливих задач древньоєврейської держави було всіляке сприяння приросту населення. Для цих цілей використовувалися різні способи і засоби, зокрема, звільнення молодих чоловіків протягом одного року від військової служби і від усіх податків, обов'язок одруження на вдові брата, після якого не залишилося синів та ін. Істотну роль грали спеціальні (комунальні) союзи, створювані для забезпечення наречених-дочок союзу приданим. Це було своєрідне страхування приданого, що проводилося в добровільному порядку, а кошти формувалися з членських внесків учасників цих союзів.

Приклади державного страхування давала і Московська Русь. Як відомо, уже після скинення татаро-монгольського панування на російські кордони відбувалися нескінченні набіги кримських і ногайських татар, які захоплювали бранців і продавали їх у рабство. Запобігти такому продажу або звільнити з рабства міг викуп. З метою зберігання людських поселень, а також військових і інших служилих людей на півдні країни організація викупу полонених була забезпечена спеціальною фінансовою базою. Розпорядження з цього приводу містяться в 72 главі “Стоглава” (1551 р.).

“Про викуп полонених”. У ній передбачалися три форми викупу з полону. В усіх випадках викуп фінансувався з царської скарбниці, але кошти, які затрачувалися нею, поверталися у вигляді щорічної розкладки серед населення. “Скільки роком того полоненого окупу з царевої скарбниці розійдеться, - говорилося в “Стоглаві” ,- і то розкинуті на сохи (податна одиниця) по всій землі чий хто не буде всім рівно”. Розкладка, таким чином, будувалася на зрівняльних початках. В подальшому від системи наступної розкладки реально витрачених на викуп полонених сум відбувся перехід до регулярних платежів, що утворюють спеціальний фонд викупу полонених. Такий порядок закріплений у "Соборном уложении" (1649 р.) царя Олексія Михайловича, що наказувало на відміну від “Стоглава” в залежності від соціального стана платника три розміри “полоняничних” платежів.

Мінімальний розмір - 2 гроша (гріш - півкопійки) - був установлений для служивих людей, стрільців, козаків, пушкарів і т.д.; середній - 4 гроші - для селян і найвищий - 8 грошей - для міських і посадських жителів, а також селян, приписаних до церковних і монастирських вотчин.

У "уложении" були визначені і розміри сум, призначених для викупу, що залежали від соціального стана бранця. Так, на селян і боярських людей відпускалося по 15 карбованців, на посадських людей - по 20 карбованців; на стрільців і козаків по 25 карбованців. Найвищий викуп був встановлений у відношенні московських стрільців - 40 карбованців. Особливий порядок фінансування викупу був передбачений у відношенні дворян і боярських дітей. Він визначався не поголовно, а в залежності від розміру маєтків, і , крім того, розмір суми викупу відрізнявся в залежності від обставин полонення^¹.

Сутність норм вказаних нормативних актів у відношенні викупу полонених по різному оцінюється в науковій літературі. Деякі автори думають, що заходи щодо викупу носили чисто податковий характер і нічого загального не мали зі страхуванням^².

На думку інших, можна констатувати, що організація фінансування викупу полонених, незважаючи на її податкові форми, мала всі істотні елементи державного обов'язкового страхування на випадок полонення, оскільки мають місце й обов'язкові щорічні, по твердих ставках, страхові платежі, що утворюють спеціальний страховий фонд, і що видаються з цього фонду тверді страхові суми, і державний страховий орган в особі Посольського наказу - хоронителя і розпорядника страхових коштів^¹. Закінчуючи розгляд докапіталістичних типів страхування, необхідно відзначити, що, незважаючи на деякі особливості його проявлення в різних соціально-економічних умовах і регіонах світу, загальним є те, що воно було взаємним, тобто члени того або іншого колективу страхували самі себе і не ставили цілі одержання прибутків.

Страхування в дожовтневій Росії.

Що стосується дореволюційної Росії, то тут страхову справу здійснювали численні підприємства і товариства. Провідну роль відігравали підприємства комерційного типу - акціонерні товариства. Така форма організації страхової діяльності давала капіталістам можливість безконтрольно розпоряджатися коштами, що перевищують їхній стан. У 1913 році у всіх страхових установах і товариствах Росії було застраховано майна на суму 21 мільярд карбованців, із яких 63% приходилося на долю акціонерних страхових товариств, 15% - земств, 8% - міських взаємних страхових товариств. Російські акціонерні товариства того часу зібрали 129 млн. карбованців, земства - 34 млн., взаємні страхові товариства близько 14 млн. Частка іноземних акціонерних страхових товариств складала 14 млн. карбованців^².

Найбільше поширення в дореволюційної Росії мало страхування від вогню.

Саме в цих цілях у 1827 році було засновано перше страхове товариство, яке іменувалося Перше російське страхове від вогню товариство. Протягом наступних тридцятьох років було відкрито по страхуванню від вогню ще два товариства - Друге російське страхове від вогню товариство (1835 Р.) і “Саламандра” (1864 Р.). Спочатку обсяг операцій цих страхових товариств був дуже скромний. Однак із скасуванням кріпосного права починається широкий розвиток страхової справи, вона активно поширюється на село. За короткий час виникає декілька нових страхових товариств. У 1874 р. заправили страхових акціонерних товариств по страхуванню від вогню укладають спеціальну тарифну угоду (конвенцію), спрямовану на недопущення виникнення нових страхових підприємств і роздроблення операцій між ними. Всі ці страхові організації були пов"язані загальним тарифом, але діяльність кожної з них регулювалася власним статутом і полісними умовами, що приводило до жорсткої конкурентної боротьби в погоні за прибутком. В 1913 р. у виробництві операцій по страхуванню від вогню брало участь близько трьохсот страхових установ, у тому числі 13 акціонерних товариств.

Друге місце в майновому страхуванні по збору платежів посідало транспортне страхування судів і вантажів. У 1913 р. його проводили 10 акціонерних товариств.

П'ять товариств здійснювали в 1913 р. операції по страхуванню скла від розбиття, уперше введеному в 1894 р. страховим товариством “Допомога”. З 1899 р. цим видом страхування стало займатися товариство “Росія”.

Страхування скла одержало поширення тільки у великих містах, де зводилися великі будинки, великі торгові і промислові помешкання і т.д.

З 1900 р. товариство “Допомога” починає проводити страхування від крадіжок із зломом, потім цей вид страхування був включений у сферу діяльності товариства “Росія”. Однак популярністю таке страхування не користувалося.

Більшість акціонерних страхових товариств було зосереджено в Петербурзі. У 1913 р. із 19 акціонерних товариств 13 із капіталом 297,7 млн. крб. знаходилися в Петербурзі, 4 із капіталом 76,4 млн. крб. у Москві, 2 із капіталом 15,8 млн. крб. - у Варшаві. Серед російських акціонерних товариств найбільшим по обсягу операцій і по розміру капіталів було товариство “Росія”. Воно проводило 8 видів страхування на території Російської Імперії і здійснювало страхові операції за кордоном. В Олександрії, Афін, Белграді, Константинополі, Нью-Йорку, Берліні й інших містах товариство мало свої відділення і численні агентства. Розмір капіталу “Росії” наприкінці 1918 р. досягав 109,1 млн. крб.

Друге місце після акціонерних товариств посідали земства (органи місцевого самоврядування в ряді центральних губерній дореволюційної Росії).

У 1864 р. було затверджене Положення про земське страхування.

Особисте страхування з'являється в Росії в середині 30-х років минулого століття. У 1835 році було організовано перше акціонерне товариство по страхуванню життя, що одержало назву “Російське товариство застрахування капіталів і доходів”.

ТЕРМІНИ І ВИЗНАЧЕННЯ.

Страховик - це страхова компанія.

Страховиками можуть виступати тільки юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю, що одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Слід враховувати, що сплачений статутний фонд Страховика повинен складати не менше 100 тисяч ЄВРО, а страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана зі створенням, розміщенням страхових резервів і їхнім управлінням, є винятковими видами діяльності для страховика.

На території України діяльність іноземних страховиків не дозволена (стаття 2 Закону України “Про страхування”^¹ ). Тобто, ні фізичні, ні юридичні особи не можуть укладати договори страхування в Україні з закордонними страховими компаніями.

Страхувальник - клієнт страхової компанії (фізична або юридична особа). Страхувальник сплачує страховий внесок (платіж, премію) Страховику при укладенні договору страхування.

Страхувальником можна стати як у добровільному порядку, так і за вимогою законодавства України. Крім 26 видів обов'язкового страхування, наведених у статті 6 Закону “ПРО страхування”, інші закони, наприклад, Закон України “Про заставу”, мають положення, що зобов'язують проводити страхування за певних умов.

Застрахований - особа, яку застрахував Страхувальник. Тобто Страхувальник сплатив Страховику (страховій компанії) страхову премію (платіж, внесок) і уклав договір страхування третьої особи (Застрахованого). Наприклад, фірма, що виступає Страхувальником, уклала зі страховою компанією (Страховиком) договір про страхування від нещасного випадку своїх співробітників. Співробітники є Застрахованими, тому що вони не здійснювали сплату страхової премії (платежу, внеску), за них це зробила їхня фірма (Страхувальник).

При цьому співробітники (Застраховані) можуть призначити громадян або юридичну особу для одержання страхових сум або страхового відшкодування. Як правило, призначаються одержувачі страхових сум на випадок смерті Застрахованого.

Застрахований може одночасно бути Страхувальником, якщо сплачує страхову премію самостійно.

Таким чином:

Страхувальник - клієнт страхової компанії, який уклав договір і платить гроші (страховий платіж).
Страховик - страхова компанія, що зобов'язується при настанні страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати збиток.
Застрахований - особа, на користь якої укладений договір страхування.

Відмінності “страхування” від “співстрахування”.

При страхуванні Страхувальник укладає договір з одним Страховиком, а при співстрахуванні - із декількома. В останньому випадку визначаються частки страхової відповідальності, що розподілені між кожним конкретним Страховиком (у даному випадку - Співстраховиком).

При співстрахуванні Страхувальник укладає договір страхування, у якому містяться умови, що визначають обов'язки кожного Страховика, що входить у число Співстраховиків по даному договорі. Таким чином, сторонами такого договору є Страхувальник, з одного боку, і Співстраховики, з іншого.

При настанні страхової події відповідно до договору страхування, у випадку спірних моментів може трапитися ситуація, коли деякі Співстраховики можуть відмовитися виплатити свою частину страхового відшкодування. У цьому випадку Страхувальник повинен буде судитися з кожним із них окремо. Тому договори співстрахування не набули масового поширення в Україні. Набагато частіше зустрічаються договори перестрахування.

Перестрахування - страхування одним Страховиком частини ризику Страхувальника в іншого (інших) Страховика.

У цьому випадку Страхувальник має справу тільки з одним Страховиком. Укладаючи договір перестрахування, Страховик виступає в ролі клієнта іншого Страховика, який у цьому випадку називається Перестрахувальникóм, а перший Страховик - Перестрахувальником (аналогічно “Страхувальнику”).

При настанні страхового випадку Страхувальник звертається до Страховика за виплатою страхового відшкодування. Якщо такий договір був Страховиком перестрахований у Перестрахувальника й останній відмовляється зробити виплату своєї частини страхового відшкодування, то Страховик зобов'язаний самостійно виплатити Страхувальнику страхове відшкодування в повному обсязі.

Таким чином, укладення договору перестрахування ніяким чином не впливає на правовідносини за договором страхування, який Страхувальник уклав із Страховиком. Перестрахувальник практично ніколи не робить виплату Страхувальнику прямо (винятки бувають тільки в тому випадку, якщо Страховик попросить про це Перестрахувальника). Всі дії відбуваються по ланцюжку “Страхувальник - Страховик - Перестрахувальник”, як в одному, так і в іншому напрямку.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через юридичних або фізичних осіб - страхових посередників: страхових агентів і страхових брокерів. Слід враховувати, що страхові агенти діють від імені і з доручення Страховика, виконують частину його страхової діяльності.

Страхові агенти є представниками Страховика і діють у його інтересах.

Страхові брокери здійснюють посередницьку діяльність від свого імені на підставі доручення Страхувальника або Страховика. Таким чином, якщо Страхувальник дає доручення страховому брокеру знайти найбільш вигідні для себе умови страхування, то брокер повинен діяти в інтересах Страхувальника. На відміну від страхових агентів, страхові брокери, звичайно, не одержують страхові платежі від Страхувальника, а тільки комісійну винагороду за роботу. Страхові агенти, навпаки, одержують комісійну винагороду від Страховика.

До вибору страхового брокера варто підходити дуже уважно, тому що трапляється, що брокер намагається одержати комісійну винагороду не тільки від Страхувальника, але ще і від Страховика. Природно, що “подвійні” комісійні збільшують страховий платіж, а значить йдуть не на користь Страхувальнику. І хоча існує постанова Кабінету Міністрів № 1523 від 18 грудня 1996 року, що регламентує основні моменти здійснення діяльності страховими посередниками, Страхувальники поки віддають перевагу звертатися прямо в страхову компанію або укладають договір за звичкою – через страхових агентів. Так само, як і при страхуванні, на території України не допускається посередницька діяльність на користь іноземних страхових компаній.

На відміну від страхових агентів і страхових брокерів аварійні комісари не здійснюють практичної страхової діяльності. Вони складають страховий акт (аварійний сертифікат) при настанні страхового випадку, у якому відбивають його причини і розмір нанесеного збитку. Виконувати таку роботу їх уповноважують, як правило, невеликі страхові компанії, тому що великі Страховики мають у своєму штаті відповідних фахівців.

Основним документом, що регламентує відносини між Страхувальником і Страховиком, є договір страхування. Страховик зобов'язаний ознайомити Страхувальника також і з правилами страхування, але головним усе ж залишається договір страхування, який, крім обов'язкових розділів, вказаних у статті 15 Закону України “Про страхування”, може містити будь-які інші умови, внесені за згодою сторін.

Факт укладення договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Отже, якщо Страховик видає Страхувальнику тільки страховий поліс (сертифікат, свідоцтво), то останній повинен містити всі необхідні для договору страхування розділи. Це не поширюється тільки на обов'язкові види страхування, форма типового договору по яких визначається Кабінетом Міністрів України.

2. ВЗАЄМНЕ СТРАХУВАННЯ.

Товариства взаємного страхування (ТВС) - страхова організація некомерційного типу, тобто така, що не переслідує мети одержання прибутку зі створення страхового підприємства. Виступає як об'єднання фізичних або юридичних осіб (пайовиків), створене на підставі добровільної угоди між ними для захисту своїх майнових інтересів.

На початку року товариство збирає платежі зі своїх членів і протягом року здійснює поточні страхові виплати. Якщо доходів ( платежів, що надійшли, і коштів від їхнього інвестиційного розміщення і розміщення статутного фонду) виявиться недостатньо, члени товариства зобов'язані внести додаткові страхові платежі, що веде до збільшення витрат на страхування, а перевищення доходів над витратами йде на поповнення резервного фонду.

Слід враховувати, що подібна практика не застосовується акціонерними страховими компаніями.

В даний момент діяльність ТВС концентрується переважно в сфері особистого страхування (довгострокове страхування життя), найбільш поширене в Японії, США і Канаді. Третя частина ТВС є місцевими організаціями по типу кас взаємодопомоги, збираючи зі своїх членів менше 1 млн. дол. на рік.

Так як основною формою докапіталістичного страхування була страхова взаємодопомога в професійних об'єднаннях (прообраз ТВС), те можна зробити висновок, що ТВС по майнових видах страхування є рудиментарним проявом середньовічного підходу до страхування, від якого відмовилися в більшості країн ще наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

Світовий досвід регулювання діяльності ТВС свідчить про те, що в питаннях порядку утворення страхових резервів, їхнього розміщення, вимог по оцінці платоспроможності ТВС нічим не відрізняється від практики роботи і вимог, що висуваються до страхових компаній, створених у формі акціонерних товариств.

У зв'язку з тим, що ризики, які страхуються ТВС, повинні бути гомогенними (однорідними) по своїй природі (що явно видно в ризиках страхування життя або професійної відповідальності лікарів, нотаріусів і т.п.), то ідея можливого входження в ТВС промислових підприємств із різними видами виробництв, а відповідно, і різними ступенями небезпеки по ризиках представляється економічно не обгрунтованою і позбавленою життєздатності.

Blog

Содержание