Розділ 4 Управління потенціалом інноваційного розвитку на засадах маркетингу

Вид материала

Документы

Содержание Аналіз актуальних досліджень та наукових публікацій Рисунок 1 – Цикл відтворення інноваційної діяльності

Подобный материал:

• Розділ 4 Управління потенціалом інноваційного розвитку на засадах маркетингу, 136.43kb.
• Розділ 4 Управління потенціалом інноваційного розвитку на засадах маркетингу, 131.42kb.
• Розділ 4 Управління потенціалом інноваційного розвитку на засадах маркетингу, 177.67kb.
• «Управління потенціалом підприємства Тзов «Укрмолпродукт», 1720.15kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни "управління потенціалом підприємства" для, 135.11kb.
• За переліком дисциплін програми підготовки спеціалістів з економіки підприємства дисципліна, 123.3kb.
• Реферат роботи "Реалізація стратегії інноваційного розвитку на основі новітніх алгоритмів, 404kb.
• На правах рукопису, 1422.31kb.
• 338. 439. 62 К. В. Самсонова, студ гр. Фк-08-1, В. О. Буряк, студ гр. Фк-08-1, 118.67kb.
• Орядкований заступнику начальника головного управління агропромислового розвитку, 32.73kb.

УДК 330.101.54.001.76


Кузьминчук Н. В.¹


Інноваційна діяльність у загальному процесі розвитку соціально-економічного потенціалу суспільства


У статті розглянуто процес формування та реалізації інноваційних можливостей суспільства у складі загального процесу соціально-економічного розвитку. Запропонована концепція циклу відтворення інноваційної діяльності. Вона ґрунтується на розгляді інноваційного потенціалу суспільства як стратифікованої системи, що базується на суспільному соціально-економічному потенціалі. Показано, що концепція циклу відтворення інноваційної діяльності дозволяє виявляти певні закономірності інноваційного розвитку суспільства та більш конкретно визначати напрямки підтримки інноваційної діяльності з боку держави.


Сучасний стан ринкової економіки України характеризується тим, що для діяльності багатьох підприємств на вітчизняних та закордонних ринках ще відсутнє сприятливе соціально-економічне середовище для організаційно-управлінських перетворень, інновацій у товарній політиці та виробництві. Виникає проблема виявлення закономірностей інноваційного розвитку суспільства для ефективного спрямування його зусиль та ресурсів. Розв’язання цієї проблеми набуває ще більшої актуальності в умовах переходу світової економіки до інформаційної стадії розвитку, коли знання та інформація перетворюються у товар, використовуються для досягнення економічних результатів аналогічно праці або капіталу.

Важлива роль у функціонуванні економіки інноваційного характеру належить державі. Формування загальних принципів ефективної державної політики в галузі інноваційної діяльності та визначення напрямків концентрації зусиль потребує комплексного уявлення про процеси формування та реалізації інноваційних можливостей суспільства, врахування логіки відтворення інноваційної діяльності. Представлені обставини обумовлюють зв'язок проблеми, що розглядається, з найбільш важливими науковими та практичними завданнями.

Аналіз актуальних досліджень та наукових публікацій, що присвячені методологічним і прикладним проблемам управління інноваційною діяльністю, показує, що в них основна увага зосереджується на дослідженнях ефективності вибору предметів інноваційної діяльності, організації науково-технічних розробок на підприємствах, маркетингу інноваційних продуктів, прикладних аспектах державного управління інноваційною діяльністю на макрорівні [1, 2, 4-9]. Можна констатувати, що на сьогодні ще не сформована цілісна та чітка методологія обґрунтування державних заходів у забезпеченні інноваційного розвитку країни. Це призводить до того, що багато рекомендацій з підвищення ефективності державної політики в галузі інноваційної діяльності мають дискусійний характер. Наявність різних підходів до досліджень процесів інноваційного розвитку суспільства, несформованість методологічних передумов державного регулювання інноваційної діяльності обумовлюють актуальність предмета та мету дослідження.

Метою роботи є визначення складових процесу відтворення інноваційної діяльності в суспільстві та обґрунтування логіки їх основних взаємозв’язків.

Під інноваційним потенціалом суспільства розуміють сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничих, соціальних та культурно-освітніх можливостей країни, необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки [ov.ua]. Наведене визначення має загальний характер і безпосередньо не відбиває структуру процесу формування та реалізації інноваційних можливостей. Для системного уявлення про процеси формування та реалізації інноваційного потенціалу суспільства пропонується концепція циклу відтворення інноваційної діяльності, схему якого подано на рис. 1.





Рисунок 1 – Цикл відтворення інноваційної діяльності:

1 — формування бюджетних коштів; 2 — розподіл бюджетних коштів; створення організаційних та інших соціальних норм


Обсяги та ефективність інноваційної діяльності залежать від соціально-економічного потенціалу суспільства в цілому. Соціально-економічний потенціал суспільства визначають цінності, що знаходяться у власності його членів, підприємств, держави та громад, а також спроможність суспільства до їх розширеного відтворення, можливості забезпечення суспільством певної якості життя та освітньо-культурного рівня населення.

Складові соціально-економічного потенціалу суспільства, які найбільше впливають на можливості інноваційної діяльності, назвемо потенціалом інфраструктури інноваційного потенціалу. Суто інфраструктуру складають суб’єкти формування її потенціалу (суб’єкти інфраструктури), правові норми створення та діяльності суб’єктів інфраструктури та організацій-розробників інновацій, програми фінансової підтримки розвитку цих суб’єктів та інше. До основних суб’єктів інфраструктури належать заклади освіти, культури та фундаментальної науки, фінансові установи, фонди підтримки інноваційної діяльності, організації, які надають інформаційні та консультаційні послуги.

Інфраструктура інноваційного потенціалу створює певні умови для існування різноманітних розробників інновацій, які характеризуються організаційно-правовими формами, напрямами та потенціалом своєї діяльності. Розробниками інновацій виступають організації (заклади, підприємства), які здійснюють прикладні наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, а також окремі науковці та винахідники. Зокрема, розробником інновацій може бути підприємство (установа), яке засновано на державній формі власності або є господарським товариством з приватною чи змішаною формами власності.

В економічній літературі немає єдиної думки щодо впливу розмірів підприємств на їх здатність до нововведень. Деякі економісти (Й. Шумпетер, Дж. Гелбрейт та інші) вважають, що наукові розробки і нововведення можуть і повинні здійснювати великі фірми, які мають для цього достатні фінансові кошти, більш кваліфіковані кадри і певні позиції на ринках, що дозволяють їм просувати новий продукт. Інша група авторів (Г. Беннок, Р. Стиллерман та інші), навпаки, вважають, що великі розміри фірм негативно впливають на розвиток наукових досліджень і наводять чисельні приклади на користь малих та середніх підприємств. Г. Беннок відзначає, що з 70-ти найбільших винаходів ХХ ст. більше половини здійснені окремими винахідниками або малими фірмами.

На нашу думку, доцільно у складі інноваційного потенціалу виділяти окремо потенціали розробників інновацій, інфраструктури розробок інновацій та науково-технічних напрацювань.

Потенціал розробників інновацій відбиває їх можливості успішно здійснювати науково-технічну діяльність за певними напрямками. Потенціал інфраструктури розробок інновацій визначає рівень матеріально-технічного, кадрового та управлінського забезпечення розробок у певному напрямку (за певною темою). Доцільність окремого розгляду потенціалів розробників інновацій та інфраструктури розробок інновацій виникає у випадку, коли безпосереднє розроблення інновацій здійснює підрозділ деякого підприємства, яке має більш широкий спектр напрямків діяльності, зокрема таких, що не мають науково-технічного характеру. Прикладами цього є науково-дослідні частини вищих навчальних закладів, науково-дослідні лабораторії та конструкторські бюро на великих промислових підприємствах. У цьому випадку загальний потенціал підприємства, що виступає розробником інновацій, може значно перевищувати потенціал інфраструктури, яка безпосередньо використовується в науково-технічній діяльності завдяки неявному використанню та можливостям мобілізації додаткових ресурсів для інноваційної діяльності.

Потенціал виконаних науково-технічних напрацювань повинен відбивати економічні результати, які очікуються від їх комерціалізації або впровадження інновацій, та ризики, що виникають у процесі розроблення та впровадження. Потенціал напрацювань визначає привабливість напрямків інноваційної діяльності. Тому його треба розглядати як складову потенціалів розробників інновацій та інфраструктури розроблення інновацій.

У структурі потенціалів розробника інновацій та інфраструктури розроблення інновацій доцільно виділяти такі їх складові, як гуманітарну та фінансову.

Гуманітарний потенціал враховує рівень освіти, кваліфікацію персоналу, якість менеджменту, соціально-психологічний клімат у колективі (взаємопідтримка), умови праці, взаємні лояльність та довіру з боку зв’язаних груп (власників, менеджерів, клієнтури, науково-технічної громадськості й інше), розмір цінностей та послуг, які безкоштовно надаються персоналу (медичне обслуговування, культурні заходи, організація відпочинку тощо). Взаємодія зі зв’язаними групами дозволяє розробникам забезпечувати комерційну цінність та конкурентоспроможність результатів розробок, отримувати фінансування, брати участь в обміні сучасними технологіями, знаннями, науковими надбаннями, міжнародних заходах з кооперації та координації досліджень.

Фінансовий потенціал створюють реальні активи розробника науково-технічних продуктів або конкретної інновації, зокрема, його матеріально-технічна база та зобов’язання інвесторів щодо фінансування розробок.

Як інтегральний економічний параметр, що дозволяє кількісно оцінювати потенціали розробників інновацій та інфраструктури розробок інновацій, може використовуватися ринкова вартість активів підприємства або підрозділу як цілісного майнового комплексу. При виборі даного показника враховується основна цільова настанова будь-якого підприємства — підвищення його цінності, кількісною оцінкою якої служить його ринкова вартість. Цей показник відбиває фактичний економічний стан підприємства (підрозділу) й можливості його розвитку, відіграє важливу роль при виборі напрямків розвитку, а також при оцінці його привабливості для потенційно зв'язаних з підприємством груп. Тому ринкова вартість підприємства (підрозділу) може розглядатися як усереднена оцінка його потенціалу з боку учасників фондового ринку, потенційних покупців підприємства або експертів-оцінювачів [3].

Таким чином, інноваційний потенціал суспільства можна розглядати як стратифіковану систему. Потенціали розробників інновацій, інфраструктури розробок інновацій та науково-технічних напрацювань виступають як страти (шари), що відповідають рівням (знизу догори) системи інноваційного потенціалу, основу якого складає інфраструктура інноваційного потенціалу (страта нульового рівня). Кожна страта більш низького рівня створює можливості для існування в деяких формах страт більш високих рівнів. Розвиток нижчих страт створює умови для виникнення більш удосконалених форм страт вищих рівнів. В той же час розвиток нижчих страт не приводить безпосередньо до розвитку страт більш високих рівнів. Певний стан нижчої страти створює можливості для існування різноманіття форм вищої страти. Перехід від однієї форми до іншої у цьому різноманітті може бути здійсненим без зміни станів страти нижчих рівнів. Співвідношення між нижчою та вищою стратами відображаються категоріями “можливість та дійсність”, “причина та наслідок”, “абстрактне та конкретне”.

Результати суспільної економічної діяльності відбивають економічні результати усіх суб’єктів підприємницької діяльності у сукупності, зокрема підприємств та організацій, які безпосередньо впроваджують інновації у різні сфери своєї діяльності (виробництво, маркетинг, фінанси).

Характеризуючи процес трансформації інновацій у результати економічної діяльності, необхідно відмітити відсутність на сьогодні ефективного організаційно-економічного механізму впровадження інновацій. Не до кінця вирішенні питання нормативного забезпечення інтелектуальної власності, функціонування ринків венчурного капіталу, який може використовуватися для інвестування інноваційної діяльності. В економічно розвинутих країнах ринок інновацій має дворівневу структуру: первинний ринок, де здійснюється обмін проміжних результатів інноваційного процесу в інформаційній формі, та вторинний ринок, де об'єктом купівлі-продажу є кінцевий результат інноваційного процесу, який опосередковує його подальше поширення в економіці.

Неповністю виправдовує себе система замовлень науково-технічних розробок, яка існувала ще за часи командно-адміністративної економіки. Організації, розробки яких фінансуються в основному за рахунок держбюджету, не мають достатніх ресурсів для доведення інновацій до стадії промислового впровадження. В той же час промислові підприємства неохоче йдуть на інвестування інновацій на ранніх стадіях розроблення у зв’язку з високими ризиками отримання економічного ефекту. Тому держбюджетні кошти, що спрямовуються в інноваційну сферу, забезпечують у більшій чи меншій мірі лише підтримання інфраструктури розробок інновацій і недостатньо сприяють доведенню розробок інновацій до їх комерційної реалізації.

На наш погляд, заслуговує на увагу досвід економічно розвинених країн у застосуванні “малих форм” інноваційної діяльності. Практично в усіх розвинених країнах держава створила умови для ефективного функціонування малих інноваційних підприємств (венчурних фірм), які фінансуються за рахунок венчурного капіталу. Традиційний капітал не призначений для фінансування інноваційних проектів у зв’язку з їх надмірною ризикованістю. В той же час венчурний капітал спеціально створюється для підтримки надризикованих заходів, і це обумовлює його важливу роль у тому, що результати досліджень і розробок ефективно переходять у стадію комерційного випуску продукції.

Венчурні інвестори (капіталісти) виступають у ролі посередників між власниками капіталу і реальним бізнесом і спеціалізуються на аналізі, доборі і керуванні інвестиційними проектами. Ризикове (венчурне) інвестування, як правило, здійснюється в приватні чи приватизовані підприємства без надання ними якої-небудь застави на відміну, наприклад, від банківського кредитування. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі інновації, як запатентовані, так і безпатентні «ноу-хау», та отриманням прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Вкладення не можуть вилучатися раніше обговорених строків, які відповідають періоду становлення венчурної фірми і відшкодування венчурних витрат. Прибуток венчурного інвестора виникає лише тоді, коли по закінченні визначеного строку після інвестування він зуміє продати належний йому пакет акцій за ціною, яка у кілька разів перевищує первісну вартість. Тому венчурні інвестори не зацікавлені в розподілі прибутку у вигляді дивідендів, а весь поточний прибуток реінвестують у науково-технічні розробки.

Зазначимо, що в Росії, на відміну від України, майже повністю сформовано нормативну базу, яка стимулює розвиток венчурного бізнесу, включаючи податкові пільги, субсидування державними структурами венчурних фірм в обмін на частку прибутку в разі успіху.

Для підвищення ефективності інноваційної діяльності необхідним є її регулювання з боку органів влади в особі державних органів та органів місцевого самоврядування. Через системи оподаткування, зборів та інших обов’язкових платежів під контролем органів влади відбувається надходження коштів в бюджети різних рівнів та цільові фонди (позначено стрілкою 1).

Впливи з боку органів влади на СЕП, зокрема на інфраструктуру інноваційного потенціалу, можуть мати інституціональний, адміністративний та фінансовий характер (стрілка 2). Для цього вони створюють організаційні та інші правові норми, забезпечують розроблення стратегій та програм з найбільш важливих напрямків соціально-економічного розвитку, здійснюють їх фінансування, а також фінансування підприємств та організацій, які перебувають в їх підпорядкуванні, створюють нові організації та підприємства, зокрема фонди зі змішаними формами власності для підтримки підприємницької діяльності в галузі науки і техніки.

На сьогодні правову основу у сфері регулювання інноваційної діяльності становлять діючі законодавчі акти та рекомендації, такі, як Закон України «Про інноваційну діяльність», Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», Закон України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", Методичні рекомендації щодо розроблення середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності галузевого і регіонального рівня (затверджені спільним наказом МОН, Мінекономіки, Мінпромполітики, Мінфіном та НАН України від 09.07.03 N 442/279/180/298/449) тощо.

Виконане дослідження дає можливість сформувати основні наукові результати та висновки, отримані під час дослідження. Для системного уявлення про співвідношення процесу формування та реалізації інноваційних можливостей суспільства, з одного боку, та загального процесу соціально-економічного розвитку, з іншого, запропонована концепція циклу відтворення інноваційної діяльності. Вона ґрунтується на розгляді інноваційного потенціалу суспільства як стратифікованої системи, що базується на інфраструктурі інноваційного потенціалу та складається з потенціалів розробників інновацій, інфраструктури розроблення інновацій та науково-технічних напрацювань. В умовах ринкової економіки державна політика в галузі інноваційної діяльності повинна забезпечувати перш за все розвиток інфраструктури інноваційного потенціалу завдяки впливам інституціонального, адміністративного та фінансового характеру. Важливими завданнями державної політики є покращення нормативного забезпечення функціонування ринків венчурного капіталу та інтелектуальної власності.

1. Гриньов А. В. Інноваційний розвиток промислових підприємств: концепція, методологія, стратегічне управління. — Харків: ВД „ІНЖЕК”, 2003. — 308 с.
   
2. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В. М. Геєця. — К.: Ін-т прогнозув.; Фенікс, 2003. — 1008 с.
   
3. Заруба В. Я. Эволюционный подход к стратегическому управлению предприятиями // Вісник НТУ «ХПІ». Збірник наукових праць. Тематичний випуск: Технічний прогрес і ефективність виробництва. — Харків: НТУ «ХПІ», 2006. — № 13 (1). — С. 120-123.
   
4. Інноваційні фактори економічного зростання / Ю. М. Бажал, В. П. Александрова, М. С. Данько та ін. — К.: Ін-т економічного прогнозування НАН України, 1999. — 52 с.
   
5. Концепція державної науково-технічної політики України в перехідний період / О. І. Амоша, Б. М. Біренберг, В. П. Вишневський та ін. / За ред .М. Г. Чумаченка. — Донецьк: ІЕП НАН України, 1996. — 40 с.
   
6. Маркетинг і менеджмент інноваційного розвитку: Монографія / За заг. ред. д.е.н., проф. С. М. Ілляшенка. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 728 с.
   
7. Мельник Л. Г. Фундаментальные основы развития. — Сумы: ИТД „Университетская книга”, 2003. — 288 с.
   
8. Соловьев В. П. Инновационная деятельность как системный процесс в конкурентной экономике (Синергетические эффекты инноваций). — Киев: Феникс, 2006. — 560 с.
   
9. Яковлєв А. І. Соціально-економічна ефективність нововведень за умов ринку. — К.: ІСDO, 1994. — 120 с.
   

Отримано 01.11.2007 р.


Кузьминчук Н. В.

Инновационная деятельность в общем процессе развития социально-экономического потенциала общества

В статье рассмотрен процесс формирования и реализации инновационных возможностей общества в составе общего процесса социально-экономического развития. Предложена концепция цикла воспроизведения инновационной деятельности. Она базируется на рассмотрении инновационного потенциала общества как стратифицированной системы, которая основывается на общественном социально-экономическом потенциале. Показано, что концепция цикла воспроизведения инновационной деятельности позволяет выявлять определенные закономерности инновационного развития общества и более конкретно определять направления поддержки инновационной деятельности со стороны государства.