1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Вид материала

Документы

Содержание Релігії Давньої Індії Пізні національні релігії Релігії Давнього Китаю Пізні національні релігії РелігИ Давнього Китаю Пізні національні релігії Релігії Давнього Китаю Пізні національні релігії Релігії Давньої Японії Пізні національні релігії Релігії Давньої Японії

Подобный материал:

• Типова навчальна програма курсу інноваційна діяльність вступ, 1727.9kb.
• Тематичний план по видах занять з курсу "релігієзнавство" Спеціальність "Маркетинг",, 54.72kb.
• 1. Релігієзнавство як наука, 42.02kb.
• Дисципліна „методологія наукових досліджень”, 147.74kb.
• План курсу: Релігієзнавство як предмет, основні завдання та структура Порівняльна характеристика, 20.33kb.
• Робоча програма курсу "Релігієзнавство " Для спеціальності 050101 "Основи економічної, 251.11kb.
• Програма Вступ Економіка підприємства як базова загальноекономічна дисципліна навчального, 101.81kb.
• Заняття Предмет, мета, завдання й структура курсу “Економіка природокористування”, 457.82kb.
• Програма для вступу на освітньо-кваліфікаційний рівень „магістр" після окр „спеціаліст", 63.31kb.
• Тематичний план з курсу "Світовий ринок товарів І послуг" для студентів ІV курсу спец., 74.03kb.

Джайнізм

Коли в V! ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення його філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особли­вості: елементи місцевої культури явно переважали, що зу­мовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка ви­явилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва по­ходить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("пе­реможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновникові цієї релігії.

Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині І тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда і Махавіра — одна осо­ба, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.

Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599— 527 до н.е., за іншими джерелами, — 477 і 487 до н.е.). Йо­го вважають достовірною особою. Належав до варни кшатріїв, до ЗО років жив у сім'ї можновладця. Потім впродовж 12 років був пустельником без одягу й їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрас­тей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром (засновником віри), а першим — Рімбаха, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У нього було одинадцять безпо­середніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святи­ми. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайків

Релігії Давньої Індії 159

створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповіду­вав чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси веге­таріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра сюди додав цнотливість монахів.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Мона­стирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст в лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миря­ни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежува­ти свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поши­рення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але при­близно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (но­сили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені просто­ром" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке зай­малося лихварством і гендлярством (джайни давно відмо­вилися від землеробства, щоб обробляючи грунт не шко­дити живому).

Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі хра­ми, каплиці, релігійні школи, в Кожній свої аскети. За по­рушення релігійних правил винного, навіть коли це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.

Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів в м. Па-таліпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. В V ст. со­бор в м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але диганбари не визнали цього. Твір цей зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодос­тупною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джай-ністська література користується лише санскритом.

Джайнізм має низку спільних положень з буддизмом:

віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію і посилюватимуть її вплив.

Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недовершеному та довершеному буттях. Не-довершене буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені

160 Пізні національні релігії ———————————————————————

єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла й від матеріального. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аске­тичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але че­рез тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі джива виявляється в особі тиртханкари.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесен­ня тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, най-благородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа може бути врятована за допомогою пра­вильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.

У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спроще­ний культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.

Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів — статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віру­ючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився у конкуренції буддизмові. Він поширений серед гендлярів і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церк­ви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефек­тивні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, най­помітнішими в якій є література та архітектура.

Релігії Давнього Китаю 161

релігії давнього китаю

Конфуціанство

Конфуціанство — давньокитайська філософська шко­ла, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддиз­мом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував її відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Кон-фуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фу-цзи, Кунг-Ксю, ще од­не ім'я — Чжун-Ні). Народився в 551 р. до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.

Спочатку перебував на державній службі, але покинув її й став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юс­тиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на про­повідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тис. учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записа­ли його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — "Бесіди і судження".

Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, че­рез рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: "Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий". Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за мину­лим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорсь­кого палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотир­ма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд бу­динків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої дос­коналості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жерт­вопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.). Він написав трактат "Мен-цзи", де обміркував питання про "справедливого володаря", яке було в основі політичної концепції кон­фуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігій­но-моральне вчення, визнавав за народом право змінити

• 0-116

162 Пізні національні релігії

правителя, який пішов проти нього. Народом вважав зем­левласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Кон­фуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати "першим святим". За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул "наставника держа­ви". За династії Мін його стали називати "великим вчите­лем нації". У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила "середні жертвопринесення" Конфуцію "великими жерт­вопринесеннями". Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і бого­слов'я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потре­бувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політич-них проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об'єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обря­ди і навчав цього інших.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Кон­фуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямуван­ня, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру не-

РелігИ Давнього Китаю 163

порушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має пізнати існуючий лад і суворо до­тримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна утверджувати й підтримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержав­них проблем, але вважав можливою альтернативу їм — по­ширення на ці країни його вчення, яке забезпечило б без­конфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення "про імена":

будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві:

хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має свої норми по­ведінки — лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять "виправляти імена": ставити кожного на своє місце в суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної скерованості своїх поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним пан­ством і простим народом не може бути стертою: "Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ла­нах і годувати шляхетних панів". Тому суспільство і поділяється на "благородних мужів" — цзюньцзи, які ма­ють високі моральні якості, і "нікчемних людей" — сяо-жень, долею яких є відданість першим — чжун.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман­ності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем;

чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро-' чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй -- доброта. Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежуються принципи загальнолюдсь­кої моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті— іриста років міцно вкоренилось у свідомість китайського

164 Пізні національні релігії

суспільства. Але у нього були серйозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими да­ними 468—376 до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай. Але він теж виправдовував суспільний поділ на бідних і бага­тих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які роз­вивали матеріалістичні тенденції його вчення в галузі те­орії пізнання — моїсти (мочже), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390—338 р. до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правите­ля області Шан"), де обгрунтував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських ре­жимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259—210 до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим анти-конфуціанцем. У 213 р. до н.е. він закопав живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватиз­му забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рис, які зро­били його офіційною ідеологією феодального Китаю.

Даосизм

Даосизм — одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають дав­ньокитайського філософа Лао-цзи, відомості про якого дійшли до наших днів з легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім'я — "Стара дитина"). Той самий знак "цзи", щоправда, означає і "філософ". Прямуючи на Захід, Лао-цзи подару­вав служителю застави свій трактат "Дао де цзин", який містив його вчення.

Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу,

Релігії Давнього Китаю 165

а всезагальному закону — дао, який вносить порядок в ха­ос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває

про дао.

Дао — не божество, а щось близьке до розуму, приро­ди шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але пере­дує всім особам. Дао — першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, во­но регулює все існуюче. Це загальний закон природи, дже­рело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао немож­ливо сприймати безпосередньо, воно — поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а ли­ше його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зро­зуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсо­лютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мис­лителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, а вони виявляються через де — доброчесність, там де вона є, там діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Всі порушення нормального існування речей в природі (посуха, повені, непогода тощо) є порушеннями її гармонії. Несправед­ливість, порушення суспільного порядку — теж порушен­ня гармонії, але в суспільстві. Потрібна дія дао, щоб усу­нути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу "недіяння". Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.

Даосизм тривалий час виступав лише як філософські концепції. Ідея дао більш-менш точно відображала всеза-гальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, на­близилась до розуміння причинності, до визнання об'єктивності закономірностей світу. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна цілком віднести ні до матеріалізму, ні до іде­алізму.

Невиразно виступає в даосизмі й ідея надприродного. Тому даосизм для безпосередніх учнів Лао-цзи релігією ще

166 Пізні національні релігії

не був. Він зовсім не був пов'язаний з релігійним культом і релігійних рис набув через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філо­софський даосизм. Перетворившись на релігію, він виро­бив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фе­тишизм і магію на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. За даосистською міфологією, він має земне по­ходження, це імператор глибокої старості, який доб­ровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Він стежить за до­триманням справедливості, чинить суд над усіма після 'їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-хуан і його послідо­вники — безсмертні святі, є священним.

Важливою в даосистському пантеоні є богиня Західно­го неба Сіван-му. Живе вона в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя. Вона володіє персико­вими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто живе в її палаці, без­смертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чо­ловік — князь Сходу Дун Ванчун-ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя, тоді відбувається врочистий бал. Ідея безсмертя та вічної молодості, довголіття посідає значне місце в даосистсько­му віровченні.

Людина є об'єктом дії 33 тисяч духів, і 'їх дію потрібно скерувати на довголіття, цьому служать численні талісма­ни, легенди, замовляння, ворожіння тощо. На це спрямо­вані й спеціальні фізичні вправи, системи дихання, хар­чові норми, які містять раціональний досвід, хоч у дао­сизмі вони повиті містикою.

Безсмертя теж є темою даосистської міфології. У ній йдеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Ці святі знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що і забезпечило їм пере­творення на вічних духів. Про їх доброчесність і високу моральність мало відомостей, оскільки головна роль у цьо­му належить містичному знанню магії.

Даосизм активно взаємодіяв з примітивними народни­ми віруваннями, їх магічною практикою, обрядами во­рожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові

Релігії Давньої Японії 167

практичного характеру, що стимулювало його перетворен­ня з філософського вчення на релігійне.

З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ве­дичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.

Якщо конфуціанський культ здебільшого мав родин­ний, домашній характер, то даосистський вимагав значної жрецької кваліфікації, складних технічних умов, спеціаль­них місць для культових ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання мало ґрунтовну духовну освіту, ме­дичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей, вивчало давні книги, усну традицію, розвивало даосистський культ, китайську культуру.

Нижче духовенство було далеким від даосистського бо­гослов'я, його культова практика була на рівні ремесла. Його представники знали безліч прийомів і засобів во­рожіння, вдавалися до шаманства, не гребували місти­фікацією та обманом, спекулювали на марновірстві про­стих людей.

релігії давньої Японії Синтоїзм

У III ст. н.е. в Японії утворився великий племінний со­юз Ямато, який став основою давньояпонської держави. Правителів Ямато називали "тенно" — імператор. Одно­часно з племінним союзом сформувалася релігія — синто ("шлях", "вчення богів"), в основу якої покладено одухо­творення природи і культ предків. Численні духи, а серед них найвпливовіші — камі вважалися богами, правителя­ми світу, а тому були об'єктом великоїуваги і поклоніння. Камі уявляли тваринами, рослинами, камінням, явищами природи і навіть людьми. Поклоніння їм сформували спе­цифічний культ синтоїзму. Його релігійні церемонії скла­далися з очищення — харі, жертвопринесення — синсей, молитов — норито і вливань рідин — наораі.

Велике значення в первісній японській культурі відво­дилося магії, яку застосовували як засіб впливу на надпри­родні сили. Одночасно виникло жрецтво, оскільки здійснення синтоїстського культу потребувало про­фесійної підготовки. Коли імператор став верховним жер-

168 Пізні національні релігії

цем, було сформовано жрецьку ієрархію. Відправлення культу, яке раніше здійснювали старійшини родів і вожді племен, стає професійною справою каннусі — господарів камі, жерців, які успадковували своє суспільне становище. У VIII ст. каннусі стають чиновниками департаменту в справах синто. Тоді ж було здійснено "облік" богів, 'їх ви­явилось 3132. Поступово склалася їх ієрархічна система на чолі з богинею Сонця Аматерасу. Її було оголошено пра-родителькою нації, передусім імператорської родини. Культ Аматерасу зберігся до нашого часу.

У VI ст. в Японію з Китаю через Корею проникає ки-таїзований, доповнений конфуціанством і даосизмом буд­дизм. Існував він у Японії відокремлено, але взаємо­впливів із синтоїзмом не уникнув.

Спершу синтоїзм не мав Священного Писання, ідеї одкровення. Віровчення передавалося і відточувалося у традиціях. З У—УІ ст. синтоїзм став державною релігією Японії, а імператор — верховним жерцем. У VII—VIII ст. усна традиція була піддана письмовому оформленню текстів, а водночас — відбору і редагуванню.

За первісною міфологією японців, спочатку існували Небо і Земля, згодом з'явилися три божества, потім ще два, а після них — ще п'ять парних божеств. Усі вони уо­соблювали різні сили природи. Остання пара богів Ізанагі (він) та Ізанамі (вона) за допомогою списа з наконечни­ком з коштовного каміння, яке символізував фалос, ство­рила в океані великий острів Оногоро, а потім низку дрібних. Так виникла Японська країна. Зробивши це, Іза­намі від осквернення вмерла і потрапила в пекло. Ізанагі, відвідуючи її, створює з лівого ока Аматерасу (богиню Сонця), а з правого — Сузано (бога дощу і бурі). Сузано спустошує країну, від чого Аматерасу ховається в печері, а на землі настає морок. Боги виманюють її з печери, а Су­зано вбиває богиню їжі Цзюнь, з якої виростають хлібні злаки. Так починається життя на землі. Аматерасу стає го­ловною богинею.

За іншим міфом, шлюб Ізанагі та Ізанамі спочатку ви­явився невдалим, бо був укладений з ініціативи Ізанамі, а така ініціатива мала виходити від чоловіка. Великий дух запропонував подружжю взяти шлюб ще раз, уже з ініціативи Ізанагі, що і було зроблено. У них народилося багато дітей, і всі боги, найкраща серед них — Аматерасу.

Релігійне вчення синтоїзму містить оригінальну анімістичну концепцію. Це безумовний, послідовний

Релігії Давньої Японії 169

політеїзм (світ камі). Камі — верховні божества, покрови­телі стихій і світів, вони — й локальні божества, покрови-тельство яких зводиться навіть до окремих об'єктів: струм­ка каменя, дерева, квітки тощо. Камі — це і душі предків, а поклоніння їм — поклоніння предкам. Синтоїзм сповідує поклоніння космосу і предкам. Мета життя — злиття з космосом і служіння предкам. Такі анімістичні уявлення обожествляють природу. Звідси — своєрідність і синтоїстського фетишизму (для синтоїста природа, світ — суцільний фетиш, об'єкт поклоніння), і синтоїстського містицизму (камі живуть поруч, у цьому світі). Синтоїст не думає про потойбічний світ, нічого не чекає від нього, він переймається лише тим, як турбуватимуться нащадки про його дух після його смерті. А що дух його залишиться у земному світі, у нього сумніву нема.

Ставлення до різних богів неоднакове: одних (сильних, добрих) поважають, інших (кволих та злих) зневажають. Постають вони як люди, звірі, птахи, гори, ріки, трава, де­рева. Усе незвичне викликає благоговіння і страх, усе це — камі, наділене надприродною силою.

Синтоїзм як релігія не набув стрункої системи, не має відпрацьованих ритуалів. Він наче розраховує на допов­нення інших релігій, зокрема буддизму. Синто — національна релігія японців, у неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі — тільки японські боги. Синтоїзм, вийшовши з найдавніших племінних культів (культів родини), залишився культом нації. Ці особливості синтоїзму зумовили його готовність до співробітництва з будь-якою іншою релігією, щоб ком­пенсувати свою релігійну незавершеність.

Синтоїстському культові теж властива незавершеність. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним камі та духам конкретних предків, які оселилися в храмі. Синтоїстський храм має дві обов'язкові частини: хон-Двн — святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество — синтай, і залу для тих, хто прийшли молитися, — хайден. Будівлі споруджують у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів нема, тільки синтай. Але бувають зображення тварин: ли­сиць, мавп чи оленів, яких супроводжують відповідні бо­жества. Біля вівтаря — скринька для пожертвувань. Треба кинути монети, плеснути декілька разів у долоні, виклас­ти словами чи подумки свою справу — і вся церемонія.

Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах вірую-