За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора юридичних наук, професора О. О. Погрібного

Вид материалаДокументы

Содержание


Спеціальне використання
Суб'єктами господарювання
Відомості Верховної Ради України. — 1991 — № 38. — Ст. 508.
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40
§ 5, Правове регулювання використання рослинного світу в сільському господарстві

Дикорослих рослин використовують у сільському господарстві для випасання худоби, сінокосіння, збирання дикорослих рослин. Дикі рослини можуть бути також бур'янами, з якими провадиться боротьба згідно із Законом України від 14 жовтня 1998 р ."Про за­хист рослин".

Важливим законодавчим актом у царині регулювання викорис­тання рослинного світу є Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про

рослинний світ". Згідно зі ст. З зазначеного Закону рослинний світ становить собою сукупність усіх видів рослин, а також грибів та ут­ворених ними угруповань на певній території, тобто вони мають бути частиною екосистеми, а не вилучені з природного середови­ща. Об'єктами рослинного світу Закон визнає дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохопо­дібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвит­ку та утворені ними природні угруповання.

Слід відрізняти правовий режим рослин як об'єктів природно-ресурсового права і правовий режим рослин як об'єктів аграрно­го права. Річ у тому, що Закон України "Про рослинний світ" ре­гулює використання тільки несільськогосподарських рослин, які є природними об'єктами і частиною екосистеми. Винятком є рос­лини, занесені до Червоної чи Зеленої книг, — вони лишаються об'єктами природноресурсового права навіть тоді, коли вилучені з екосистеми. Зірвана чи пересаджена в горщик для квітів дико­росла рослина стає об'єктом цивільного права, а дикоросла рос­лина, що вилучена з екосистеми і слугує сільськогосподарським потребам, перестає бути об'єктом природноресурсового права і стає об'єктом аграрного права. Юридичним фактом зміни право­вого режиму такої рослини є вилучення її з екосистеми. Можли­ва й зворотна ситуація: самосіяння сільськогосподарських рос­лин, потрапляння їх до екосистеми. Якщо це відбулося не на по­лі чи іншому агроландшафті, а в екосистемі, то така рослина рос­те і розвивається за законами екосистеми, відтак — стає об'єктом природноресурсового права і перестає бути об'єктом аграрного права.

Стаття 4 Закону "Про рослинний світ" визначає правовий ре­жим рослинних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать об'єкти рослинного світу в межах природних комплексів загальнодержавного значення, а також занесені до Червоної чи Зе­леної книг. Інші рослинні ресурси належать до рослинних ресурсів місцевого значення.

Статті 9 і 10 Закону "Про рослинний світ" визначають фактич­ні ознаки розмежування загального і спеціального використання рослин. Такою ознакою є збирання рослинних ресурсів для підпри­ємницької діяльності. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загального використання об'єктів рослинного світу збирати лікар­ську й технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші хар­чові продукти, застосовувати об'єкти рослинного світу для потреб бджільництва. Вони мають право навіть продавати зібрані в поряд­ку загального використання рослини, за винятком лікарської і тех­нічної сировини. Забороняється в порядку загального використан­ня збирати наркотиковмісні рослини та їх частини. Місцеві ради чи органи Мінприроди можуть обмежувати використання рослинних ресурсів у разі виснаження природних ресурсів, різкого зменшення популяційної і ценотичної різноманітності.

Спеціальне використання рослинного світу суб'єкти аграрного права здійснюють у підприємницькій діяльності шляхом збиран­ня лікарських рослин, заготівлі деревини під час рубок головно­го користування, заготівлі живиці, кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, квітів, ягід, інших плодів, лісової підстилки, оче­рету, сіна, випасання худоби. Воно потребує дозволу, який вида­ється згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спе­ціальне використання природних ресурсів, затвердженим поста­новою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Такі дозволи видаються в межах лімітів, які встановлюються Мінприроди для рослинних ресурсів загальнодержавного значен­ня і місцевими радами — для рослинних ресурсів місцевого зна­чення. Положення про порядок установлення лімітів на спеці­альне використання природних ресурсів загальнодержавного зна­чення затверджене вищезазначеною постановою Кабінету Мініс­трів. Ліміти визначаються на підставі нормативів спеціального використання рослинних ресурсів, які встановлюються органами Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок установлення нор­мативів спеціального використання природних рослинних ресур­сів, затвердженою наказом Мінекоресурсів від 12 лютого 2002 р. № 61. Дозвіл на спеціальне використання рослинних ресурсів за­гальнодержавного значення видають органи Мінприроди, рос­линних ресурсів місцевого значення — місцеві ради за погоджен­ням з органами Мінприроди на місцях Дозвіл на спеціальне ви­користання рослинних ресурсів, занесених до Червоної книги України, видає Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.

За спеціальне використання природних рослинних ресурсів справляється збір. Але наразі збір справляється тільки за спеціаль­не використання лісових рослинних ресурсів згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

Спеціальне використання природних рослинних ресурсів на праві власності не регулюється Законом "Про рослинний світ", але, згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК, право власності на земельну ділянку поширюється і на об'єкти рослинного світу, що на ній знахо­дяться. Тобто суб'єкти аграрного права — власники земельних ді­лянок — є водночас власниками об'єктів рослинного світу в ме­жах своїх земельних ділянок. Закон "Про рослинний світ" перед­бачає, що власники земельних ділянок не сплачують збір за спе­ціальне використання рослинних ресурсів, позаяк сплачують плату за землю. Дозволом на спеціальне використання рослин­них ресурсів у цьому разі буде державний акт про право власнос­ті на землю.

§ 6. Правове регулювання лісокористування в сільському господарстві

Досі йшлося про використання окремих видів природних ресур­сів у сільському господарстві. Далі розглянемо використання при­родних комплексів, тобто екосистем. Природноресурсове право знає правове регулювання використання різних природних ком­плексів: природно-заповідного фонду, водно-болотних угідь, рек­реаційних і курортних зон тощо. Але зазначені природні комплек­си мають здебільшого природоохоронний характер і їх правовий режим передбачає обмеження сільськогосподарської діяльності. Окремим видом природних комплексів є ліс, оскільки лісове зако­нодавство регулює сільськогосподарську діяльність у лісах. Важли­вим актом у цій царині є Лісовий кодекс (ЛК) України.

Стаття З ЛК так визначає поняття лісу: це — сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроор­ганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біоло­гічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на довкілля. Як ба­чимо, ліс є природним комплексом, який охоплює землі, надра, во­ди, атмосферне повітря, об'єкти рослинного й тваринного світу, ін­ші природні компоненти у їх екологічних взаємозв'язках. Специфі­ка правового регулювання природних комплексів полягає в тому, що використання природних ресурсів у їх межах окрім відповідно зе­мельного, гірничого, водного, атмосфероохоронного законодавства, законодавства про тваринний і рослинний світ регулюється також спеціальним законодавством про цей природний комплекс: у нашо­му випадку — лісовим. Ресурси лісу, будучи об'єктом регулювання відповідних галузей природноресурсового законодавства.

Стаття 36 ЛК поділяє ліси України за екологічним і господар­ським значенням на 2 групи. До першої належать ліси, що викону­ють переважно природоохоронні функції, зокрема сільськогоспо­дарські протиерозійні, приполонинні, захисні лісосмуги. До другої — ліси, котрі поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажли-вості використання яких встановлюється режим обмеженого лісо­користування. Правовий режим лісів першої групи суворіший і ви­магає обмеження в їх межах господарської діяльності.

Статті 49 і 50 ЛК вирізняють фактичні ознаки розмежування за­гального і спеціального використання лісових ресурсів. Критерієм такого розмежування є обсяги використання лісових ресурсів. У порядку загального використання лісових ресурсів, суб'єкти аграр­ного права мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, кві­ти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Оскільки ліс є природним комплексом, в розмежуванні загального і спеціального викорис­тання лісових ресурсів користуються також положенням законо­давчих актів про окремі види природних ресурсів, що входять до лі­сової екосистеми.

Умовою спеціального використання лісових ресурсів є отриман­ня земельної ділянки лісового фонду в користування чи у влас­ність. Така ділянка лісового фонду може надаватися одночасно кільком лісокористувачам. На праві спеціального використання лі­сових ресурсів можна: заготовляти деревину під час рубок головно­го лісокористування, заготовляти живицю, другорядні лісові мате­ріали (пень, луб, кора, деревна зелень тощо). Правовий режим спе­ціального лісокористування є похідним від правового режиму спе­ціального землекористування.

Щодо спеціального використання лісу на праві власності, то Л К у ст. 6 проголосив всі ліси виключно власністю держави. Водночас, положення ЛК суперечить положенням ст. ст. 56 і 79 ЗК, за якими земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га держа­ва може передавати у приватну власність фізичним та юридичним особам у складі угідь селянських, фермерських та інших госпо­дарств. Оскільки право власності на земельну ділянку поширюєть­ся і на ліси, що на ній розташовані, суб'єкти аграрного права, які от­римали від держави у приватну власність ділянку лісу площею 5 га, можуть докупити у суб'єктів права приватної власності необмеже­ну кількість земель лісового фонду. Це положення хоч і суперечить ЛК, але діє, тому що ЗК має переважну правову силу. Отже, ліси в необмеженій кількості можуть перебувати у приватній власності суб'єктів аграрного права. Власність на ліси дає цим суб'єктам можливість здійснювати лісокористування, не отримуючи спеці­альних дозволів за ЛК.

Якщо земельні ділянки лісового фонду передаються не у влас­ність, а на праві постійного чи тимчасового землекористування (в тому числі оренди), то, окрім документів, що посвідчують право спеціального використання земельної ділянки лісового фонду (дер­жавний акт чи договір), треба отримати також і дозвіл на спеціаль­не використання лісових ресурсів. Відповідно до ст. 51 Л К розріз­няються 2 види таких дозволів: лісорубний квиток (ордер) і лісовий квиток. На відведених земельних ділянках лісового фонду можна використовувати лише ті ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.

Згідно з Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 лип­ня 1999 р. № 1378, лісорубний квиток видається на рубку деревини і заготівлю живиці. Лісорубний квиток на рубки головного корис­тування та заготівлю живиці видається на підставі встановлених лі­мітів лісокористування органами Державного комітету лісового господарства України. На інші рубки лісові квитки видаються дер­жавними лісогосподарськими підприємствами, що є постійними лісокористувачами. Населення одержує від зазначених органів ор­дер на дрібний (до 10 куб. м) відпуск деревини на пні. Лісовий кви­ток видають державні лісогосподарські підприємства за рішенням місцевих рад для здійснення інших видів лісокористування.

На сільськогосподарські угіддя, передані для потреб лісового господарства, не поширюється дія лісового законодавства — вони використовуються відповідно до загальних норм аграрного права. Побічна сільськогосподарська діяльність у лісах регулюється По­рядком заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побіч­них лісових користувань в лісах України, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449. Зок­рема, місця розміщення вуликів і пасік для бджільництва визнача­ються для суб'єктів аграрного права постійними лісокористувачами з урахуванням умов ведення лісового господарства та спеціального використання лісових ресурсів. На ділянках для розміщення вули­ків і пасік дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей забороняється.

Для сінокосіння можна використовувати незаліснені зруби, га­лявини та інші не вкриті лісовою рослинністю землі, на яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для за­готівлі сіна можна користуватися міжряддями лісових культур, плантацій, зрідженими лісонасадженнями. Початком заготівлі сіна на природних злакових травостоях є фаза колосіння, а бобових трав — фаза бутонізації — початок цвітіння. У разі наявності у тра­востої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі сіна визначається за погодженням з органом Мінприроди; термін сінокосіння — в лісовому квитку.

Випасання худоби, за винятком кіз, дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає цим землям шкоди. Місця та термін випасання худоби виз­начаються в лісовому квитку. Випасання худоби в лісах з викорис­танням собак або без пастуха (крім огороджених ділянок чи на прив'язі) забороняється. Власники худоби зобов'язані дотримувати­ся вказівок постійних лісокористувачів щодо порядку її випасання.

Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи, при чому на одній і тій самій площі — не час­тіше одного разу на 5 років. Збирання лісової підстилки забороня­ється на лісових ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділянках, де фунти піддаються ерозії, та в місцях масо­вого розмноження грибів. Терміни збирання лісової підстилки і за­готівлі очерету визначаються в лісовому квитку.

Спеціальне використання лісових ресурсів для сільськогоспо­дарської діяльності, крім розміщення пасік, передбачає сплату збо­ру за спеціальне використання лісових ресурсів. Розмір збору виз­начається відповідно до встановлених лімітів і такс на деревину. Порядок його сплати регулюється Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земель­ними ділянками лісового фонду, затвердженим постановою Кабі­нету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

Розділ 13

Правове становище господарських товариств в АПК


§ 1. Поняття та загальна характеристика правового становища господарських товариств

в АПК


Господарські товариства в аграрному секторі економіки діють на підставі ГК1 та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про гос­подарські товариства"2. Цими законодавчими актами визначають­ся поняття, види, правила створення і діяльності господарських товариств, а також права і обов'язки їхніх засновників і учасни­ків. Крім того, господарські товариства є різновидом суб'єктів господарювання і діють на підставі ЦК3 та інших нормативно-правових актів, якими регулюються відносини у сфері підприєм­ництва.

Відповідно до ст. 79 ГК господарськими товариствами є підпри­ємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержан­ня прибутку. У випадках, передбачених ГК, господарське товарис­тво може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи міс­цевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є суб'єктами господарювання але виступають засновниками таких суб'єктів чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Суб'єктами господарювання у сфері сільськогосподарського то­варного виробництва є учасники господарських відносин, які здій­снюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компе­тенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відок­ремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законо­давством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлю­ються ГК та іншими законами.

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18. — Ст. 144.

2 Там само. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

3 Там само. - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

Стаття 55 ГК наводить перелік суб'єктів господарювання в аг­рарному секторі економіки, до яких належать: господарські органі­зації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, ко­мунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни Укра­їни, іноземці та особи без громадянства, які господарюють та за­реєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представ­ництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компе­тенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарсько­го використання майна. Ті господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оператив­ного управління, мають статус юридичної особи. Відокремлені під­розділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть ді­яти лише на основі права оперативно-господарського використан­ня майна, не маючи статусу юридичної особи.

Традиційно класифікація господарських товариств здійснюєть­ся за способами формування, функціонування статутного капіталу і обсягами відповідальності учасників за зобов'язаннями товарис­тва. На основі першої підстави законодавство розрізняє акціонерні й неакціонерні товариства. Згідно з другим критерієм, розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідаль­ністю, повні і командитні товариства. У сільському господарстві завдяки здійсненню аграрної реформи значну частину всіх сіль­ськогосподарських підприємств складають акціонерні товариства відкритого і закритого типів, а також товариства з обмеженою від­повідальністю. Це зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфікою реформування державних та колективних сіль­ськогосподарських підприємств; по-друге, особливостями здій­снення господарської діяльності в аграрному секторі економіки України.

За даними Мінагрополітики станом на кінець 2003 р. в ході ре­формування колективних сільськогосподарських підприємств діяло 7,8 тис. аграрних господарських товариств, що становить 48,1% від загальної кількості недержавних сільськогосподарських товарови­робників в Україні.


§ 2. Правовий статус сільськогосподарських акціонерних товариств

Сільськогосподарські акціонерні товариства є заснованими на засновницькому договорі і статуті організаціями з виробництва, пе­реробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виконання робіт і надання послуг, статутний капітал яких формується шляхом реалізації, насамперед, певної кількості акцій однакової номіналь­ної вартості, і несуть відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Учасники (акціонери) не відповідають за зо­бов'язаннями товариства, а лише несуть ризик збитків, пов'язаних із його діяльністю, в межах вартості належних їм акцій.

Більшість сільськогосподарських акціонерних товариств ство­рювалася шляхом реорганізації колгоспів і радгоспів і сьогодні ут­ворюється у зв'язку з реструктуризацією колективних сільськогос­подарських підприємств. Такі акціонерні сільськогосподарські то­вариства сформували свої статутні капітали за рахунок об'єднання майнових і земельних часток (паїв) своїх засновників — колишніх працівників і пенсіонерів реорганізованих господарств, які вони отримали внаслідок реорганізації останніх.

Засновниками сільськогосподарського акціонерного товариства можуть бути всі власники майнових і земельних сертифікатів, що лишилися в реорганізованому господарстві, а також інші громадя­ни і юридичні особи. Вони повинні зробити повідомлення про на­мір створити сільськогосподарське акціонерне товариство, здійсни­ти підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстра­цію цього товариства. За ст. 81 ГК загальна номінальна вартість ви­пущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду ак­ціонерного товариства, який не може бути меншим суми еквіва­лентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціо­нерного товариства.

Засновники сільськогосподарського акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства, відповідаль­ність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Якщо в створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально. Засновники несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями, що виникли згідно з установчим до­говором.

Відкрита підписка на акції при створенні сільськогосподарсько­го акціонерного товариства організовується засновниками. Вони в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не менше 2 років.

За способом функціонування акцій законодавство розрізняє відкриті й закриті акціонерні товариства. Акції відкритих това­риств, згідно зі ст. 81 ГК, ст. ст. 6-8 Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу'" і ст. 30 Закону "Про господарські товариства" можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі. Акціо­нери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. У закритому акціонерно-

Відомості Верховної Ради України. — 1991 — № 38. — Ст. 508.

му товаристві акції розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Акціонери закри­того товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

Установчим документом сільськогосподарського акціонерного товариства є статут. Він повинен містити відомості про: наймену­вання і місцезнаходження товариства; предмет і цілі його діяльнос­ті; розмір і порядок утворення статутного та інших фондів; склад засновників та учасників; склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, зокрема перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів; види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій;, порядок розпо­ділу прибутків і збитків; умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, що не суперечать чинно­му законодавству.

Державна реєстрація сільськогосподарських акціонерних това­риств провадиться у виконавчому комітеті міської, районної у міс­ті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходжен­ням або місцем проживання засновника (засновників) даного то­вариства. За правилами і в порядку, встановленому Законом Укра­їни від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних та осіб — підприємців ".

Відмову в державній реєстрації сільськогосподарського акціо­нерного товариства може бути оскаржено в судовому порядку.

Акціонерне товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробле­ної або переробленої внаслідок господарської діяльності товариства; доходів, одержаних завдяки такій діяльності; іншого майна, придба­ного товариством на законних підставах. Вкладами учасників та зас­новників господарського товариства можуть бути: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права корис­тування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинка­ми, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, зокрема в іно­земній валюті. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасни­ка та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінюван­ня вкладів визначається в установчих документах акціонерного това­риства, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Стаття 86 ГК забороняє використовувати для формування ста­тутного фонду акціонерного товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників — юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, перед­бачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

Акціонерне товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому ГК та іншими законодавчими актами. Рішення товариства про змі­ни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

Сільськогосподарське акціонерне товариство може створювати резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як 25% статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими до­кументами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5% суми прибутку товариства. Особливістю сільськогосподарських акціонерних товариств, як і інших суб'єктів товарного сільськогосподарського виробництва, є наявність нату­ральних фондів. Наприклад, в таких суб'єктах господарювання створюються насіннєвий і фуражний фонди, натуральний фонд зерна та іншої продукції тощо.

Сільськогосподарські акціонерні товариства мають певну специ­фіку. На думку М. А. Палладіної, можна вирізнити певні специфічні ознаки, властиві сільськогосподарським акціонерним товариствам1.

По-перше, це — правові властивості руху статутного капіталу. В господарстві може бути як збільшення статутного капіталу і відпо­відно внеску кожного засновника або учасника при систематично­му розширеному відтворюванні господарства, так і зменшення ста­тутного капіталу і частки майнових внесків за наявності об'єктив­них чинників зниження урожаїв і виходу продукції тваринництва й відсутності резервних фондів. До цих об'єктивних чинників нале­жить нестабільність сільськогосподарського виробництва, коливан­ня прибутковості підприємств, що викликає необхідність створен­ня резервних фондів, які залежать від спеціалізації і природно-клі­матичних умов кожного конкретного господарства.

По-друге, у складі сільськогосподарських акціонерних това­риств серед їх засновників є багато пенсіонерів, а у зв'язку з впро­вадженням нової техніки і технологій кількісний склад працівників зменшується, що зобов'язує товариство повертати засновникам і учасникам, що виходять з його складу, вартість їхніх внесків.


1 Див.: Аграрное право: Учебник для вузов / Под ред. Г. Е. Быстрова и М. И. Ко­зыря. 2-е изд., испр. и доп. — М., 1998. — С. 164-165.

По-третє, визначені законодавством критерії розмежування ви­дів акціонерних товариств дають змогу дійти такого висновку: ос­кільки сільськогосподарські акціонерні товариства є об'єднанням фізичних осіб, які зайняті в трудовому процесі та утворюють при­буток, їх засновники більше зацікавлені в створенні моделі акціо­нерних товариств закритого типу, за якої якій не відбувається ви­лучення частини прибутку на користь сторонніх інвесторів.

По-четверте, працівники сільськогосподарських акціонерних товариств мають подвійний правовий статус: вони — акціонери, вони — особи, трудові відносини яких з товариством засновані на трудовому договорі й регулюються трудовим законодавством.

Купуючи акції, акціонер відчужує своє майно до статутного фонду товариства. За це майно він одержує специфічне право — брати участь в акціонерному товаристві, яке за змістом є комплек­сним. Воно охоплює як майнові, так і членські (управлінські) пра­ва та обов'язки. Майновими правами акціонера є: брати участь у розподілі прибутку товариства; одержувати частину прибутку това­риства у вигляді дивідендів; одержувати частину вартості майна у разі його ліквідації, яка має бути пропорційною вартості акцій, що належать акціонеру; розпоряджатися акціями: продавати, передава­ти, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством і статутом товариства; заповідати акції; придбавати акції товариства додатково.

Акціонер має майнові обов'язки щодо товариства: оплачувати основні й додаткові акції у розмірі, порядку, способами і в термі­ни, передбаченими документами товариства. Акціонери несуть від­повідальність за зобов'язаннями товариства у межах вартості акцій, що їм належать.

Членськими (управлінськими) та іншими правами і обов'язка­ми акціонерів є: входити в товариство і виходити з нього; брати участь в загальних зборах акціонерів; обирати і бути обраними до органів товариства, зокрема до наглядової ради, правління, ревізій­ної комісії; брати участь в управлінні товариством згідно із законо­давством і його статутом; одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу акціонера товариство зобов'язане надати йому річні баланси, звіти про свою фінансово-господарську діяль­ність, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів уп­равління товариством тощо.

Акціонери зобов'язані: дотримуватися вимог засновницьких до­кументів товариства і виконувати рішення загальних зборів та ін­ших органів його управління, не розголошувати комерційну таєм­ницю й конфіденційну інформацію про діяльність товариства, ви­конувати обов'язки, передбачені законодавством і засновницькими документами.

Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єк­та права у правовідносинах реалізують його органи управління.

Сільськогосподарське акціонерне товариство — підприємство з дуже складною управлінською структурою. Вищим його органом є загальні збори, в яких можуть брати участь всі акціонери, незалеж­но від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. До компе­тенції загальних зборів належать головні, стратегічні питання ді­яльності товариства, передбачені ст. 41 Закону "Про господарські товариства".

В акціонерному товаристві може створюватися рада акціонерів товариства (наглядова рада), яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу і інколи відповідно до рішень загальних зборів або положень статуту, виконує окремі функції, віднесені до компетенції загальних зборів. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керує його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Роботою прав­ління керує голова правління. У всіх сільськогосподарських акціо­нерних товариствах загальні збори обирають ревізійну комісію, яка належить до системи органів управління.

Специфічні функції в аграрному секторі економіки України ви­конують державні акціонерні компанії. Головною метою створення таких компаній є сприяння здійсненню державної аграрної політи­ки шляхом створення економічних механізмів державного регулю­вання аграрного ринку. Такою компанією, зокрема, є Державна ак­ціонерна компанія "Хліб України"', яка діє у формі відкритого акці­онерного товариства. її утворено з метою задоволення потреб насе­лення, установ і підприємств будь-якої форми власності у продо­вольчому й фуражному зерні, продуктах його переробки, незерновій сировині, елітному й сортовому насінні, наданні послуг із зберіган­ня, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і отри­мання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності.

Особливості правового статусу цього суб'єкта аграрного підпри­ємництва визначають спеціальні функції, якими наділена дана компанія. Вони полягають у тому, щоб: виконувати роль держав­ного агента із забезпечення державної заставної закупівлі зерна; формувати ресурси зерна та продуктів його первинної переробки на регіональному й загальнодержавному рівнях; надавати послуги зі зберігання зерна, його обробки та технологічної переробки; ви­робляти борошно, крупи, хлібобулочні і макаронні вироби, інші харчові продукти; виробляти однорідні корми та комбікорми, кор­мові добавки та інші кормові продукти; здійснювати товарне сіль­ськогосподарське виробництво; вирощувати, переробляти, зберіга­ти, закуповувати (в тому числі у населення), реалізовувати сіль­ськогосподарську продукцію; організовувати поставку мінеральних добрив, засобів захисту рослин і насіння, агрохімічних продуктів; брати участь у розробленні довготермінових прогнозів і цільових комплексних науково-технічних, економічних та екологічних прог­рам розвитку сільського господарства тощо.