Програма курсу Опорний коспект лекцій Завдання для контрольних робіт Тести
| Вид материала | Документы |
Содержание6. Макроекономічні труднощі і бюджетна політика Бюджетний дефіцит і економічне зростання |
- Програма курсу > Конспект лекцій Тести > Задачі Питання до іспиту > Методичні рекомендації, 1834.5kb.
- Опорний конспект лекцій, завдання для самостійної роботи, завдання для перевірки рівня, 199.04kb.
- Навчальні та робочі програми за вимогами кмс за дисциплінами заочного відділення, 269.58kb.
- Програма І методичні рекомендації до вивчення курсу, 1261.69kb.
- Г. А. Мірошниченко Рецензент: к ф-м н., доц. С. М. Мордовцев, 260.26kb.
- Навчальна програма курсу 5 > Теми рефератів І практичні завдання до вивчення тем, 475.97kb.
- Ь І виконання контрольних робіт з курсу «етика бізнесу» (для студентів 5 курсу денної, 442.05kb.
- Нацiональна академiя управлiння математична теорія прийняття рішень, 432.61kb.
- Завдання до контрольних робіт для студентів заочної форми навчання, 126.12kb.
- Завдання для контрольних робіт з соціології для студентів заочної форми навчання, 57.46kb.
6. Макроекономічні труднощі і бюджетна політика
Близько п'ятдесяти років економічна думка розвивалася навколо опозиції між класичним і кейнсіанським підходами. При першому акцент робиться на пропозицію - на виробників і на рентабельність підприємств, при другому - на попит, тобто на споживачів. У залежності від того, яка школа одержувала верх, переважала політика, у якій превага віддавалася або пропозиції, або попиту.
Проте для криз, що переживають промислово розвинені країни з 70-х років, характерно сполучення проблем двох типів: збільшення витрат виробництва, у результаті чого знижується рентабельність підприємств, росте інфляція, погіршуються зовнішні рахунки ("класична криза"), і недостатній попит ("кейнсіанська криза").
Уряди навчилися боротися з інфляцією ціною посилення безробіття і навпаки. Тому вони дещо розгубилися перед одночасним ростом двох зол. І реакцією їх стало застосування, не дивлячись ні на що, старих класичних або кейнсіанських методів в новій ситуації.
Типології, по яким відрізняються "класична криза" і "кейнсіанська криза", звичайно, корисні для того, щоб краще визначити складові кризи. Але не слід за цими розходженнями забувати про те, що у відкритій економіці обидва типи кризи тісно переплетені. Боротися з одною, посилюючи іншу, практично безглуздо. Одночасне проведення в більшості промислових країн політики жорсткої економії з метою боротьби проти кризи пропозиції сприяє розвитку рецесійних тенденцій у світовому масштабі. У свою чергу, ці тенденції збільшують "класичні" чинники кризи.
КЕЙНСІАНСЬКА КРИЗА відповідає ситуації, при якій підприємства не в змозі цілком використовувати свої виробничі потужності через недостатність попиту. Проте відкритість економіки ставить під загрозу ефективність підйому, спроможного усунути цей недолік. Таким чином, одержав розвиток перекручений процес, що не існував ні в часи Кейнса, ні навіть у 50-і і 60-і роки, на які припадає апогей політики кейнсіанського змісту. Тепер відкритість економіки до зовнішнього ринку і роз'єднаність ринків, унаслідок диверсифікації галузей і зайнятості, ведуть до співіснування галузей, у яких повне використання виробничих потужностей не може бути досягнуте через недостатність попиту, і галузей, що не в змозі задовольнити попит через надмірні витрати виробництва в порівнянні з їх іноземними конкурентами. У той же час частка - змінювана в залежності від еластичності імпорту стосовно валового національного продукту - додаткового попиту, викликаного політикою підйому, задовольняється іноземними товарами. З цього випливає збільшення імпорту і погіршення зовнішніх рахунків. Нарешті, вплив підйому знижується через це "злодійство". Як можна було спостерігати у Франції в 1982-1983 роках, ця ситуація може змусити уряд відмовитися від проведення експансіоністської політики. Повернення до жорсткої економії залежить від того, як багато підприємств встигнуть скористатися перевагами підйому для розвитку інвестиційної діяльності. Так, навіть якщо кейнсіанська криза має перевагу, класична криза являє собою чинник, що блокує, що заважає застосуванню кейнсіанських методів підтримки попиту.
КЛАСИЧНА КРИЗА характерна для ситуації, при якій підприємства могли б по заданій ціні випускати більш значну продукцію, але не роблять цього через свою недостатню рентабельність. Ця ситуація може спостерігатися в закритій економіці в силу еластичності попиту на деякі товари, ціну яких виробники не можуть підвищити, не викликавши тим сильного зменшення попиту. Проте дана ситуація особливо часто зустрічається у відкритій економіці при відсутності механізму регулярного коригування обмінних курсів, що компенсують різницю інфляції між країнами. У цьому випадку підприємства конкуруючих галузей можуть продавати, лише випускаючи продукцію по цінах, фактично встановлених міжнародною конкуренцією, і ці ціни можуть бути несумісні з занадто високими витратами виробництва.
Таким чином, формується порочне коло жорсткої економії. Політика конкурентноспроможної дефляції, тобто конкуренції шляхом урізания витрат на заробітну плату, проведена в Японії, ФРН і країнах з дешевою робочою силою, змушує країни, що мають дефіцит платіжного балансу, розробляти політику жорсткої економії, спрямовану на зниження імпорту шляхом обмеження внутрішнього попиту. Зрештою, недостатній попит веде до незначних інвестицій, що, у свою чергу, призводить до старіння виробничого апарату, що, отже, підриває конкурентоздатність підприємств і призводить до структурного торгового дефіциту. Таким чином, нові галузі переходять із першої групи - кейнсіанської, для якої поновлення попиту достатньо для того, щоб спричинити збільшення товарообігу, у другу групу - класичну, що характеризується неконкурентоспроможною пропозицією. Структурне збільшення дефіциту зовнішньоторгівельного балансу може в такому випадку лише посилитися, вимагаючи проведення все більш суворих заходів жорсткої економії. Сполучення національної політики, що намагатиметься досягнення конкурентоздатності через жорстку економію, може лише призвести до збереження у світовому масштабі.
Чергування політики підйому, проведення якої стикається з зовнішньоекономічними труднощами, і політики жорсткої економії, що сприяє безробіттю і зменшенню інвестицій, явно доказує крах одномірної політики, будь вона класична або кейнсіанськая. Експансіоністська політика залишається проте необхідною для підтримки росту і зниження безробіття. Бюджетна політика, пристосована до потреб даного моменту, повинна, отже, відповідати одночасно вимогам пропозиції і попиту.
ВИЗНАЧЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ. Для визначення реальних наслідків бюджетного дефіциту слід, насамперед, правильно його виміряти. Оцінка може змінюватися в залежності від проблем, що мають намір досліджувати. Вона не обов'язково буде однаковою, чи вивчаються експансіоністський вплив бюджетного дефіциту, витрати на сплату державних заборгованостей або власний капітал державного сектора. У деяких країнах особливий інтерес викликає також заборгованість центральної адміністрації, в інших - заборгованість усіх державних адміністрацій /держава, місцеві адміністративні утворення і соціальне забезпечення/, навіть заборгованість державного сектора /включаючи державні підприємства/. У федеральних державах, зокрема в США, відношення до державного боргу може бути різноманітним у залежності від того, чи розглядається федеральний борг або з нього вииключено надлишок штатів і місцевих адміністративних утворень, відрахування, - які здаються тим більше виправданими, що цей надлишок виникає в значній мірі із субсидій, наданих федеративною державою.
Помилками в оцінці реального розміру залишку на бюджетному рахунку може пояснюватися розробка неадекватної економічної політики. Так, ще в 1974 р. президент Форд скликав конференцію /Whip Inflation-Now/ із метою визначення політики жорсткої економії саме в період, коли економіка вступала в смугу спаду. До того ж наприкінці президентського терміна Дж.Картера і на початку терміна Р.Рейгана помилкове ставлення до реального дефіциту призвело до прийняття обмежувальної грошово-кредитної політики, що лежала в основі глибокого спаду 1981-1982 р.
Очевидно, мова не йде про розгляд тут усіх класифікацій бюджетного дефіциту. ОЕСР часто проводить розподіл між кон'юнктурним і структурним дефіцитом. Можна також розрізняти активний бюджетний дефіцит, що виникає через зростання державних витрат або зниження податків, і пасивний бюджетний дефіцит, що є результатом зниження податкових надходжень внаслідок уповільнення економічного росту.
У деяких країнах значна частка державного боргу утримується державними органами. Так, приблизно п'ять років тому урядові агентства, у першу чергу Social Securiti Trust Fund, утримували 21% американського боргу. Роль, яку відіграє державний борг у внесках інституціональних органів, пояснюється винятковою гарантією, наданою власникам цього боргу. Така заборгованість органів державного управління між собою в більшості країн виключається з розрахунків державного боргу.
Також є логічним відняти з номінального державного боргу фінансові активи, утримувані державою. Ці активи бувають двох видів: активи, утримувані державою, що виступає в ролі фінансового посередника, наприклад, для фінансування позик, наданих різноманітним утворенням, або іпотечні позики приватним особам; ресурси соціального страхування, складені, наприклад, із метою погашення щорічних змін внесків і допомоги по безробіттю або через хворобу.
Неможливо одержати точне уявлення про зростання державного боргу і бюджетного дефіциту без урахування інфляції. У період підвищення цін боржники погашають свої позики у валюті, знеціненій відносно тієї, в якій вони його одержували декілька років тому.
Логічно перенести цей висновок на рівень держави і скорегувати державний борг з урахуванням інфляції таким же чином, як і будь-який інший борг, і так, щоб враховувалося підвищення цін для оцінки реальної вартості нерухомості або будь-якого іншого товару.
Втрата в результаті інфляції для кредиторів і перевага, що одержують при цьому боржники, компенсуються, принаймні частково, більш високими процентними ставками. Відсотки по боргу повинні, таким чином, розглядатися лише почасти як вартість кредиту. Залишок повинен відповідати компенсації за знецінення грошей, що належить до реальної вартості боргу. Так, британська скарбниця випускає облігації, проіндексовані у відповідності з вартістю життя, тобто залежні не від інфляції, що приносять усього 3%, що можна вважати як дійсну процентну ставку. Інше є просто надолуженням, що компенсує інфляцію (Heilbroner і Bernstein, 1989, с.75).
ВНУТРІШНІЙ І ЗОВНІШНІЙ ДЕРЖАВНИЙ БОРГ. Нарешті, варто розрізняти державну заборгованість, отриману в резидентів і в іноземних вкладників.
На відміну від пануючої ідеї основна частина американського бюджетного дефіциту зовсім не фінансується іноземними вкладниками (табл.). У дійсності вони утримують лише незначну частину (13% на 30 червня 1988 р.) державного боргу США. Наприкінці 1988 року нерезиденти утримували 20% німецького державного боргу, проте нікому й у голову не приходило бити тривогу.
Таблиця
Хто утримує американський державний борг?
| | У мільярдах доларів | % от всей суммы |
| Державні агентства й інвестиційні фонди | 534,2 | 21,0 |
| Банки Федеральної резервної системи | 227,6 | 8,9 |
| Комерційні банки | 263,0 | 10,3 |
| Фонди валютного ринку | 13,4 | 0,5 |
| Фінансові утворення | 715,8 | 28,1 |
| Штат і місцеві адміністративні утворення | 280,2 | 11,0 |
| Домогосподарства: | | |
| - ощадні бони | 106,2 | 4,2 |
| - ринкові цінні папери | 75,0 | 2,9 |
| Іноземці | 332,3 | 13,0 |
| Номінальний загальний борг | 2547,7 | 100,0 |
ДЖЕРЕЛО: Federal Reserye Bulletin, грудень 1988
Відсоток французького державного боргу, утримуваний нерезидентами, - такого ж розміру. Наприкінці 1989 року, у той час як французький державний борг досягав 1233 мільярдів франків, іноземні вкладники утримували 156,7 мільярда франків у казначейських цінних паперах, або 12,2% від усього розміру (Le Monde, 2 липня 1990 року).
Те, що частина державного боргу утримується іноземними вкладниками, не обов'язково означає, що аналізована країна є заручником закордону. Передплатники на позики і власники казначейських бон не мають ніякого права голосу. Крім того, не в інтересах кредитора ставити боржника в невигідне положення. Втім, можна поставити запитання інакше: "А чи не кредитор набагато більше залежить від боржника у фінансовому плані, чи навпаки?". М.Фрідмен відзначає: "Для мене залишається таємницею, чому вважається ознакою японської мощі й американської слабості той факт, що японці знаходять більш вигідним інвестувати в Америці, чим у Японії. Насправді, скоріше, навпаки. Це - ознака американської мощі і японської слабості".
В зв”язку з цим можна провести аналогію між цією формою заборгованості держави і тією, що полягає в тому, щоб для зменшення за будь-яку ціну бюджетного дефіциту продавати державні активи національним або іноземним інвесторам у рамках політики приватизації, як політика, що проводилася у Великобританії урядом М.Тетчер або у Франції урядом Ширака в 1986 - 1988 роках.
ОБСЛУГОВУВАННЯ БОРГУ. Чи означає державна заборгованість той факт, що тягар теперішніх державних витрат перекладається на майбутні покоління? Якщо правда те, що державі в один чудовий день доведеться погашати борги, не варто забувати, що за умови того, що казначейські бони продаються резидентам, ці погашення державного боргу, що фінансуються з нових позик або податків, стягнутих із резидентів, будуть вигідні іншим резидентам. У масштабі країни мова просто буде йти про перерозподіл багатств від однієї групи до іншої, що нічим не буде утискати майбутні покоління, взяті в цілому. Справи будуть іншими тільки з частиною державного боргу, утримуваного іноземцями (Baumol, Blinder і Scarth, 1986, с.371).
Бенефіциарами цього перерозподілу стануть, насамперед, ті, хто одержить більше від держави у формі виплати відсотків або погашення основної частини позик, на які вони підписалися, і у виплаті - у формі податків, що треба відраховувати - будуть брати участь. Мова може також йти про тих, хто буде побічно користуватися цими виплатами, наприклад, одержуючи заробітну плату від органів, що є утримувачами казначейських бон. Оскільки найбільше забезпечені суспільні категорії утримують в основному більше державних цінних паперів, чим менше забезпечені, погашення державного боргу ризикує призвести до перерозподілу із середніх класів до більш багатих. Дійсно, останні також є тими, хто сплачує більше податків.
Але насамперед проводячи рецесійну політику, уряд зачіпає майбутні покоління. Слідством її стане зменшення капіталовкладень і дуже часто витрат на наукові дослідження й у більш загальному розумінні - уповільнення росту.
Із сказаного витікає закономірне питання: чи може держава без ризику погодитися на постійне зростання свого боргу? Безсумнівно, що фінансування бюджетного дефіциту з позики або з продажу казначейських бон комерційним банкам або населенню веде до збільшення державного боргу, що ущемляє майбутній бюджет. В міру збільшення обслуговування боргу в новому бюджеті варто передбачити зростаючий дефіцит із єдиною метою його фінансування. Інакше виплата відсотків, що росте, поступово витіснить інші державні витрати. Крім того, коли процентна ставка по боргу вище відсотка росту валового внутрішнього продукту (ВВП) по вартості, то, щоб стабілізувати коефіцієнт "борг/ВВП", сальдо адміністрацій без урахування відсотків повинно бути тим більше негативним, чим борг, який досяг високого рівня. Так, для чистого боргу, рівного 50% ВВП, і різниці в 2% між процентною ставкою і відсотком росту ВВП по вартості необхідний надлишок дорівнює 1 пункту ВВП. Чи варто говорити, що в такій ситуації бажання стабілізувати державний борг змушує позбавити бюджетну політику усякої свободи дій, єдиною метою якої залишається стримування або скорочення витрат без урахування відсотків. Так, у багатьох країнах дефіцит адміністрації покриває в дійсності протягом декількох років початковий дефіцит, тобто дефіцит без нетто відсотків (група MIMOSA, 1989).
Надмірне дотримання цього правила стабілізації коефіцієнта "державний борг/ВВП" може призвести до рецесіонної тенденції: спад автоматично веде до зменшення податкових надходжень і, отже, до появи - або до збільшення - бюджетного дефіциту. У принципі бюджетний дефіцит буде мати ефект підйому, що повинний був би протистояти спаду. Це добре відоме явище "автоматичних стабілізаторів". Проте воно також спричинить за собою скорочення коефіцієнта "державний борг/ВВП", при цьому державний борг буде збільшуватися, у той час як ВВП зменшуватися. Якщо державна влада будь-що має намір утримати цей коефіцієнт постійним, вона знизить державні витрати або збільшить обов'язкові відрахування, ускладнюючи тим самим дію "автоматичних стабілізаторів" і посилюючи, навпаки, рецесійну тенденцію.
При кон'юнктурній політиці існує, таким чином, прагнення підкреслити економічні цикли, а не протистояти їм. Збільшення державних витрат здається тим більше прийнятним, що в результаті росту збільшуються державні надходження. Політика жорсткої економії проводиться, коли ці надходження в результаті спаду зменшуються (Fitoussi і Le Cacheux, 1989, с.32; Aglietta et alii, 1990, с.317).
У дійсності ідея, відповідно до якої держава не могла б без ризику погодитися на значне збільшення свого державного боргу, заснована на помилковому уподібненні держави приватній особі або домогосподарству.
Приватні особи не можуть нескінченно брати в борг, тому що тривалість їх життя обмежена. Інакше з державою: їй в принципі забезпечена непорушність, і тому вона може постійно продовжувати свій борг, беручи нові позики щораз, коли минає термін виплати. Постійні аннуїтети, що випускаються деякими державами, зокрема британською скарбницею, є гарним символом цієї вічності держави.
Оскільки державний борг звичайно відшкодовується в національній валюті, держава ніколи не зможе опинитися в ситуації, коли вона була б не в змозі виплачувати свої борги. Щоб уникнути цієї ситуації, їй достатньо збільшити податки або виплатити тим, хто підпишеться на державні цінні папери, деяку кількість грошей... які вона випускає сама. Тому жодне інше боргове зобов'язання не дає гарантії виплати, порівнянної з цінними паперами державного боргу.
БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ І ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ
Прийнято вважати, що постійно великий бюджетний дефіцит, при якому зростає зовнішня заборгованість, слабкість заощаджень є ознакою того, що країна "живе не по коштах". Під цим розуміється, що наслідком бюджетного дефіциту є:
- . заохочення споживання поверх того, що економіка в змозі виробити; звідси перевищення імпорту над експортом;
- витіснення заощаджень, необхідних для фінансування капіталовкладень;
- при цьому заборона для країни, що має зовнішню заборгованість, фінансувати надмірне споживання і компенсувати недостатні національні заощадження.
Цей закид часто робили Сполученим Штатам, починаючи з 1983 року. Насправді в експансіоністському контексті підприємства намагаються одночасно збільшити своє виробництво, щоб відповідати зростанню попиту, і своїх інвестицій, щоб їх виробничі потужності дозволили їм задовольнити майбутній попит. "Державний дефіцит, використовуваний для фінансування державних капіталовкладень, є кращим засобом збільшити прибутки домогосподарств і підприємств і, отже, їх заощаджень" (Heilbroner і Bernstein, 1989, с.127).
Далі, думка, відповідно до якої бюджетний дефіцит є нібито джерелом інфляції, заснована на його уподібненні створенню чистої грошової маси, а її створення - інфляції. Насамперед, спостереження за фактами показує, що, коли інфляція виникає в результаті подорожчання витрат виробництва, а не в результаті порушення рівноваги між пропозицією і попитом, співвідношення між створенням грошової маси й інфляцією досить слабке. Бюджетний дефіцит, що фінансується шляхом створення грошової маси, є в разі потреби чинником інфляції тільки в перегрітій економіці, коли будь-яке збільшення попиту сприяє прискоренню підвищення цін. Але навіть у такій ситуації перегріву інфляційний вплив грошового фінансування бюджетного дефіциту може бути усунений шляхом паралельного зменшення створення грошової маси банкам, інакше кажучи - заборгованості підприємств і домогосподарств.
Крім того, збільшення витрат виробництва - відповідальне за інфляцію, класичне безробіття і за можливий торговий дефіцит - потребує дій, спрямованих на протистояння цій еволюції, зокрема, зменшення росту заробітної плати. Без сумніву, усталеність заробітної плати убік зниження і недостатня рухливість робочої сили можуть перешкоджати адаптації ринку праці і створенню нових робочих місць. Кейнсіанське безробіття, навпаки, робить необхідним пожвавлення попиту, основним джерелом задоволення якого є заробітна плата. Уряди, таким чином, опиняються перед суперечливими вимогами, які важко задовольнити, тому що ці різноманітні явища тісно пов'язані (Malinyaud, 1978, 1983,1986).
Звернемо увагу ще на одну дуже суперечливу залежність: чому повинна віддавати перевагу бюджетна політика - збільшенню державних витрат чи зменшенню надходжень?
Ми вже знаємо, що в звичайному викладі кейнсіанської доктрини, мультиплікатор державних витрат вище мультиплікатора надходжень. Якщо, наприклад, додатковий прибуток після сплати податків витрачений не цілком у результаті їх зниження, частина його служить збільшенню заощаджень домогосподарств. З цієї невідповідності, відомої під назвою теореми ААВЕЛЬМО, можна вивести перевагу пожвавлення економіки шляхом збільшення державних витрат над пожвавленням, що досягається за допомогою зниження податкових надходжень.
До того ж основна перешкода політики пожвавлення полягає в бажанні імпортувати, характерному сьогодні для нашої економіки: будь-який додатковий прибуток частково призначається для імпорту і веде, отже, до погіршення торгового балансу. У цій ситуації мова йде про превагу, що віддається найменш дорогому створенню робочих місць у плані додаткового імпорту. З цього погляду зниження податків здається нижче росту витрат, що призводять до створення нових робочих місць у державному секторі. У дійсності в першому випадку домогосподарства-бенефіциари будуть відводити частину додаткового прибутку на імпорт. Тільки частка, спрямована на споживання національних товарів і послуг, буде являтися стимулом створення робочих місць. Навпаки, у другому випадку підуть на створення робочих місць, після чого їх власники будуть розподіляти свій прибуток так само, як і раніше /Ullmo, 1978/.
На це можна насамперед заперечити, що теорема Аавельмао розглядає лише пожвавлення попиту в обстановці неповної зайнятості. Чи є збільшення державних витрат оптимальним, коли мова йде про поліпшення стану з пропозицією?
З цього погляду політика пожвавлення, проведена за рахунок зниження обов'язкових надходжень, надає незаперечні переваги: сполучення підтримки попиту і зниження витрат підприємств одночасно спрямовано проти кейнсіанського і класичного типів безробіття.
Втім, зростання державних витрат суперечило прагненню до зниження ролі держави в економічному житті, що спостерігається сьогодні. Навпаки, зменшення обов'язкових надходжень відповідало б цьому прагненню.
Деякі заходи, можливо, спроможні сполучити переваги, властиві обом напрямкам. Так це, насамперед, зниження витрат на знову створювані робочі місця. Мова могла б йти, наприклад, про зниження витрат на усі робочі місця, що перевищують 90% від загальної кількості місць на підприємстві за аналізований період. Цей захід, який пропонує шведський економіст Держстандарту Рен, сприяв би найманню при зниженні вартості праці. Його не варто плутати зі зниженням витрат на соціальні потреби, призначених для створення робочих місць для молоді, на шкоду іншим категоріям трудящих.