Кредитування теорія І практика
| Вид материала | Документы |
- Основи банківського кредитування, 186.9kb.
- Інформація про IV міжнародну науково-практичну конференцію “Міжнародна банківська конкуренція:, 163.63kb.
- Формат опису модуля, 32.75kb.
- Кудлак Віталій Ярославович удк 330. 82 (477) теорія та практика ринкового реформування, 344.63kb.
- Навчальна програма для студентів магістратури історичного факультету за спеціальностями, 139.4kb.
- Теорія І практика підготовки фахівців сфери туризму в країнах-членах вто: Дис д-ра, 78.2kb.
- Розділ кредитування підприємств, 652.72kb.
- План Вступ розділ І іпотечний банк як один з основних інститутів системи іпотечного, 1514.59kb.
- Договір №, 84.69kb.
- Зміст Дошкільна освіта, 9436.37kb.
3.3. Види банківського кредиту
Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками. Лише комплексний підхід до виділення видів банківського кредиту дозволяє найповніше охарактеризувати кредитні операції комерційних банків.
За строками користування банківські кредити поділяють на:
— короткострокові (до 1 року);
— середньострокові (до 3 років);
— довгострокові (понад 3 роки).
Кожному з цих видів банківського кредиту притаманні конкретні ознаки, організаційні способи надання позик та їх погашення.
Короткострокові кредити надаються банками позичальникам на цілі поточної господарської діяльності у разі виникнення у них тимчасових фінансових труднощів у зв'язку із витратами, які не забезпечені надходженнями коштів у відповідному періоді.
Середньострокові кредити надаються на оплату обладнання, на поточні витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються банками позичальникам для формування основних фондів. Об'єктами кредитування при цьому є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію та інше.
У західній банківській практиці виділяють позики до запитання (онкольний кредит), що повертаються позичальниками на першу вимогу банку (з попередженням). Ставки відсотка за онкольним кредитом нижчі, ніж за строковими позичками. Онкольний кредит розглядається як різновид короткострокового кредиту.
За забезпеченням виділяють такі види банківського кредиту:
— забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); вартість застави звичайно перевищує суму кредиту;
- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);
- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);
— незабезпечені (бланкові кредити).
Банківський кредит під заставу цінних паперів називається ломбардним кредитом.
За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.
В умовах наявності кризової ситуації в національній економіці України закономірно підвищується ризик кредитних операцій комерційних банків. Кредити з підвищеним ризиком посідають у таких умовах провідне місце в кредитному портфелі банків.
У ринковій економіці в умовах економічної невизначеності будь-якій позиції властивий певний ризик несплати відсотків чи неповернення внаслідок непередбачених обставин. У стратегічному плані для комерційних банків важливо нарощувати обсяги кредитних операцій, в тому числі й за рахунок тих позик, яким притаманний підвищений ризик. Адже саме для таких кредитів характерна більша доходність у порівнянні з малоризикованими.
Відповідно до Положення НБУ "Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків" банківські позики поділяють на п'ять груп: стандартні, під контролем, субстан-дартні, сумнівні, безнадійні.
Стандартні позики характеризуються мінімальним ступенем ризику (2%), що відповідає умовам стабільного фінансового стану позичальника. Для позик під контролем ступінь ризику дорівнює 5%. Робота з цими позиками не створює проблем для фінансової діяльності комерційних банків. Суб-стандартні позики — це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику — 20%). Фінансовий стан позичальника на момент оцінки при такому виді банківського кредиту викликає серйозні побоювання.
Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50%. До цих позик відносять пролонговані і прострочені кредити. Пролонгація означає продовження терміну погашення позики після настання договірних строків погашення через фінансову неспроможність позичальника. Простроченими є позики, не повернені банкові у встановлений строк. У разі прострочення терміну повернення позики банк може відповідно до чинного законодавства використати своє заставне право, тобто спрямувати виручку від реалізації заставного майна безпосередньо на погашення позички.
Безнадійними (до погашення) є позики, які не можуть бути повернені і збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику — 100%). Безнадійні позики списуються у встановленому порядку. В банківській практиці сумнівні, незабезпечені та безнадійні позики відносять до категорії проблемних кредитів.
За методами надання виділяють такі види банківських кредитів:
— у разовому порядку;
— відповідно до відкритої кредитної лінії;
— гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою).
У сучасних умовах комерційні банки пропонують клієнтам різноманітні схеми кредитування (надання позик).
У світовій банківській практиці найпоширенішими схемами надання позик є кредитна лінія, револьверний (автоматично поновлюваний) кредит, контокорентний рахунок, овердрафт.
Кредитка лінія — це оформлена договором згода банку надавати позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь визначеної максимальної величини — ліміту кредитування. Кредитна лінія — це перспективний вид банківської позики. Протягом дії кредитної лінії клієнт може у будь-який момент отримати позику без оформлення кредитних документів. Позики надаються в межах попередньо встановленого ліміту кредитування. Розмір заборгованості може коливатися залежно від зміни реальних потреб клієнта, але сукупний залишок за кредитною лінією не повинен перевищувати встановленого ліміту.
Револьверний кредит — це позика, що надається банком клієнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який використовується повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту. Револьверний кредит це багаторазово поновлюваний кредит. Постійне відновлення позики в умовах тривалих відносин банку і клієнта — характерна особливість револьверного кредиту. Протягом періоду дії револьверного кредиту клієнт неодноразово позичає і повертає борг. Револьверний кредит часто-густо надається на умовах бланкової позики.
До категорії револьверних кредитів, як правило, включаються позики, що надаються фізичним особам за кредитними картками.
Класичним методом надання позик в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок. Контокорентний кредит органічно поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного контокорентного рахунка. Банк бере на себе всі операції клієнта за поточними вимогами та зобов'язаннями.
Обсяг і строки контокорентного кредиту визначаються господарськими потребами клієнта, але в межах встановленого в кредитному договорі ліміту. Ліміт кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально залежно від його фінансового стану і репутації. У межах ліміту кредитування позичальник отримує широкі можливості для маневрування обіговими коштами. Клієнт на основі контокорентного кредиту може оперативно без узгодження з банком поповнювати свій поточний рахунок відповідною сумою грошей.
Овердрафт (англ, overdraft — перевищення кредиту) є специфічним різновидом контокорентного кредиту; це сума, в межах якої банк кредитує власника поточного рахунку. При овердрафт! банк у межах узгодженого ліміту проводить платежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів на його поточному рахунку. В результаті на рахунку позичальника виникає дебетове сальдо, яке й виражає суму його заборгованості перед банком. Із від'ємного залишку на рахунку банк стягує відсоток, як за звичайний кредит. Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються особливо надійні клієнти банку. Овердрафт, як правило, використовується в сучасній західній банківській практиці для кредитування приватних осіб на поточні потреби.
У вітчизняних банках майже абсолютно переважають одноразові кредити, які надаються з простих позичкових рахунків для обслуговування конкретних комерційних операцій.
За методами погашення банківські кредити поділяються на такі, що погашаються:
— водночас;
— у розстрочку;
— достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);
— з регресією платежів;
— після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).
Ту банківську позику, яка погашається водночас, часто називають прямою; вся основна заборгованість за цією позикою має бути погашена на одну кінцеву дату. Відсотки ж можуть сплачуватися через певні проміжки часу або по закінченні строку позики. Позички в розстрочку передбачають періодичне погашення основної суми заборгованості, як правило, рівними частинами. У цьому випадку погашення позики не є таким обтяжливим для позичальника, як при погашенні водночас.
За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на:
— двосторонній (комерційний банк — позичальник);
— консорціумний;
— "дзеркальний";
— багатосторонній (паралельний).
Банківський консорціум — тимчасове добровільне об'єднання комерційних банків для розв'язання конкретних господарських завдань. Банки — учасники консорціуму зберігають свою господарську самостійність і можуть брати участь у діяльності інших об'єднань.
Банківський консорціум надає кредит позичальникові в такі способи: шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності; шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків — кредитування здійснюється при цьому залежно від потреби у кредиті; шляхом зміни гарантованих банками-учасника-ми квот кредитних ресурсів за рпхунок залучення інших банків для участі в консорціумнііі операції (див. Положення НБУ "Про порядок здійснення консорціумного кредитування" від 21 лютого 1996 p.).
Банківські консорціуми створюються з метою акумуляції кредитних ресурсів як в національній, так і в іноземній валюті, для здійснення кредитування господарських програм із значними обсягами фінансування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника. Консорціумний кредит може надаватися банками різних країн для кредитування зовнішньоекономічної діяльності.
Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит. При паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори узгоджують між собою умови кредитування, щоб у підсумку укласти кредитний договір із загальними для всіх учасників умовами. Кожний банк самостійно надає позичальникові визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, узгоджених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування.
На основі багатосторонніх банківських кредитів з'являється можливість здійснювати великі довгострокові кредитні проекти для задоволення, насамперед, потреб інвестиційної сфери.
При класифікації банківських кредитів використовуються й інші критерії виділення тих чи інших видів позик. Це джерела залучення (внутрішні позики, в межах своєї країни; зовнішні, тобто міжнародні позики); економічне призначення (зв'язані позички і незв'язані позички, в яких не зазначається об'єкт кредитування); вид відсоткової ставки (позички з фіксованою ставкою; позички з плаваючою ставкою; позички із змішаною ставкою) тощо.
3.4. Міжбанківський кредит
Кредитна діяльність комерційних банків невіддільна від операцій на ринку міжбанківських кредитів. Одержання кредитів в інших банках дає можливість поповнювати банківські кредитні ресурси. При надлишку ресурсів банк розміщує їх на міжбанківському ринку, при нестачі ресурсів банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських кредитів є важливою складовою ринку кредитних ресурсів.
Надання й отримання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України "Про банки і банківську діяльність", Цивільним кодексом України, нормативними актами НБУ, статутами комерційних банків і кредитними договорами. Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін, з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами. Надання міжбанків-ських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України.
На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського кредиту:
— овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповідному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;
— кредити овернайт (overnight), які надані (отримані) іншим банкам: вони надаються іншим банкам на строк не більше одного операційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту використовується для завершення розрахунків поточного дня;
— кошти, які надані (отримані) іншим банкам за операціями РЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції РЕПО збігається із строком погашення цінних паперів.
Комерційні банки як економічно незалежні кредитні інститути самостійно встановлюють рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки.
НБУ обмежує розмір надання та отримання кредитів на міжбанківському ринку. Так, загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. НБУ, враховуючи фінансовий стан окремих комерційних банків, має право встановлювати інші обмеження щодо залучення та надання міжбанківських кредитів. Такі обмеження необхідні, щоб не допустити надмірного кредитного "самообслуговування" банками один одного поза реальним підключенням до кредитних відносин господарських суб'єктів (товаровиробників). Крім того, ставиться й завдання обмеження можливостей для одержання спекулятивного прибутку на ринку міжбанківських кредитів.
В Україні ринок кредитних ресурсів фактично розділився на дві частини: внутрібанківський та міжбанківський. У цій ситуації великі банки із значною кількістю філій стали створювати власні внутрібанківські ринки з метою оптимального використання своїх наявних кредитних ресурсів.
З метою отримання міжбанківського кредиту банк-пози-чальник подає банку-кредитору, як правило, такі документи: заяву; установчий договір; копію статуту, завірену нотаріально; копію ліцензії на проведення банківських операцій, завірену нотаріально; картку із зразками підписів і відбитком гербової печатки, також завірену нотаріально; баланс на поточну звітну дату; розрахунок економічних нормативів на поточну звітну дату; показники діяльності комерційного банку; форму забезпечення і строкове зобов'язання. Основним джерелом інформації для визначення кредитоспроможності позичальника стосовно міжбанківських кредитів є баланс банку.
Договір міжбанківського кредиту має включати такі основні положення: 1) предмет договору — надання кредиту в певній сумі з певним строком погашення; 2) права і зобов'язання банку-кредитора і банку-позичальника; 3) відповідальність сторін; 4) порядок вирішення спорів; 5) умови зміни договору; 6) особливі умови; 7) строк дії договору.
На ринку міжбанківських кредитів можуть використовуватися також банківські векселі і депозитні сертифікати. Депозитний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право вкладника на одержання депозиту.
Прийняття банком оптимального рішення щодо продажу та купівлі ресурсів на міжбанківському ринку можливе лише за умов точного володіння ситуацією на ринку кредитних ресурсів і наукового прогнозування динаміки її зміни.
3.5. Кредитні відносини між НБУ та комерційними банками
Постановою Правління НБУ № 484 від 15.12.2000 р. затверджено Положення про механізми рефінансування комерційних банків України.
Комерційні банки можуть отримувати від НБУ як банку останньої інстанції кредити через кредитні аукціони (тендери), ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів. Ці кредити поділяються на коротко- і довгострокові. До ломбардних, як відомо, відносяться кредити, отримані від НБУ під забезпечення державних цінних паперів, які відповідають вимогам НБУ.
НБУ надає комерційним банкам короткострокові кредити в межах коштів на здійснення первинної кредитної емісії (випуску в обіг платіжних засобів). Такі кредити НБУ надає як безпосередньо, так і через свої регіональні управління комерційним банкам, які дотримуються економічних нормативів, встановлених НБУ для їх діяльності, та попереднього аналізу кредитоспроможності банків, тобто визначення гарантій повернення кредиту.
Використовується також такий різновид короткострокових кредитів як овердрафт за кореспондентським рахунком комерційних банків у НБУ (за умови існування відповідної угоди).
У першій половині 2001 р. структура платіжних засобів, що були випущені в обіг НБУ для рефінансування комерційних банків, мала такий вигляд: усього випущено в обіг платіжних засобів — 100%, у тому числі через кредити "овернайт" — 88,4%, кредити, продані на тендері — 0,8%, операції РЕПО — 10,8% (у 1997 р. структура платіжних засобів для рефінансування комерційних банків була інша: кредитні аукціони — 38,4%, ломбардне кредитування — 37,1%, операції РЕПО — 16,4%, інші механізми — 8,1%). Рефінансування означає отримання комерційними банками від НБУ позик з метою надання кредитів своїм клієнтам. Головна мета рефінансування — забезпечити належну ліквідність діяльності комерційних банків. Середня відсоткова ставка за кредитами НБУ, наданими комерційним банкам у першій половиш 2001 p., становила 23,75% річних, у тому числі за кредитами "овернайт" — 23,98%, кредитами, проданими на тендері — 21,0%, операціями РЕПО — 22,0%.
Національний банк може надавати стабілізаційний кредит банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який взяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та висновків відповідного територіального управління Національного банку. Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови його забезпечення заставою високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінними паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості, які перебувають у власності комерційного банку і не обтяжені іншими зобов'язаннями) або гарантією чи порукою іншого фінансове стабільного банку або фінансової установи. Здійснення банком операцій із надання кредитів за рахунок коштів стабілізаційного кредиту не дозволяється.
Правила проведення кредитних тендерів затверджуються Правлінням НБУ. Тендер Національного банку — це форма задоволення попиту на грошові кошти при рефінансуванні, яка передбачає надання Національним банком кредитів банкам, що потребують підтримання ліквідності шляхом відбору за критеріями, які встановлюються Національним банком. Ціна тендера — ціна надання кредитів НБУ, сформована в процесі тендера, є пропозицією учасника тендера процентної ставки за кредит, з якою погодився організатор тендера. Банк може подати тільки одну заявку на участь у тендері. Під забезпечення кредиту банк може запропонувати тільки однорідну заставу (або державні цінні папери, або векселі). Не дозволяється пропозиція різних видів забезпечення в одній заявці.
Відповідальність за повернення кредитів та відсоткових виплат за ними в зазначений строк покладається на банки-покупців, що обумовлюється в кредитному договорі, а контроль за своєчасне їх повернення — на регіональні управління НБУ. Придбані на тендері кредити не повинні приводити до порушення встановлених для діяльності комерційних банків економічних нормативів і не підлягають пролонгації.
В Україні робилися спроби використати механізм рефінансування комерційних банків з боку НБУ для стимулювання вітчизняного народного господарства. Так, у 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони з продажу кредитних ресурсів комерційним банкам для державної кредитної підтримки тих вітчизняних підприємств, що здійснювали структурну перебудову та санацію виробництва, нарощували обсяги випуску та реалізації продукції, здійснювали закупівлю товарів українських виробників для подальшої реалізації споживачам. На жаль, ці заходи з кредитної підтримки вітчизняних товаровиробників не дали необхідного ефекту.
При наданні ломбардного кредиту комерційний банк передає на тимчасове користування в НБУ цінні папери. Сума кредиту залежить від двох основних чинників: вартості державних цінних паперів і термінів їх погашення.
Ломбардний кредит є важливим інструментом рефінансування комерційних банків. Це — позика, забезпечена державними цінними паперами (в даному випадку). Ломбардні кредити можуть отримувати комерційні банки, діяльність яких відповідає встановленим НБУ вимогам (одержали ліцензію на здійснення банківської діяльності; дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, нормативів обов'язкових резервів, правил ведення бухгалтерського обліку та не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ).
Ломбардні кредити за дорученням НБУ можуть надавати регіональні управління Національного банку України, в яких відкрито кореспондентські рахунки комерційних банків. Термін погашення державних цінних паперів не повинен припадати на термін користування ломбардним кредитом.
Рефінансування комерційного банку у вигляді ломбардного кредиту здійснюється на підставі кредитного договору, який укладається між даним банком та регіональним управлінням Національного банку України за дорученням НБУ на основі заяви позичальника.
Після настання строку погашення ломбардного кредиту регіональне управління НБУ стягує суму наданої позики з кореспондентського рахунка комерційного банку в порядку, встановленому кредитним договором. У разі відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом та відсотки за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації НБУ цінних паперів, наданих йому під забезпечення відповідно до чинного законодавства. Відразу ж після погашення ломбардного кредиту та відсотків за його користування комерційний банк отримує право проводити вільні операції із закладеними раніше державними цінними паперами.
У забезпечення ломбардного кредиту приймаються державні цінні папери, що рахуються на балансі комерційного банку і які тимчасово передаються Національному банку. Як забезпечення ломбардного кредиту приймаються державні цінні папери, що включені в ломбардний список НБУ.
НБУ щоквартально визначає граничну суму ломбардного кредиту і встановлює ліміти для регіональних управлінь НБУ. Ломбардний кредит надається за ломбардною відсотковою ставкою, яку встановлює Правління НБУ залежно від ситуації на національному грошово-кредитному ринку.
Важливим інструментом рефінансування вітчизняної банківської системи є операції РЕПО — угоди з продажу державних цінних паперів із зобов'язанням наступного їх викупу.
Постановою правління НБУ № 204 від 29.05.2001 р. затверджено Положення про порядок здійснення Національним банком України з банками операцій РЕПО. Учасниками операцій РЕПО можуть бути банки, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій та письмовий дозвіл Національного банку на здійснення операцій за дорученням клієнтів або від свого імені, депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Інші обмеження на участь в операціях РЕПО не встановлюються.
Постановою Правління НБУ № 499 від 07.10.1999 р. було затверджено "Положення про депозитний сертифікат Національного банку України". Депозитний сертифікат Національного банку України — це один із монетарних інструментів, що є борговим цінним папером НБУ у бездокументарній формі, який засвідчує розміщення в Національному банку України коштів комерційних банків та їх право на отримання внесеної суми та процентів після закінчення встановленого строку.
Розділ 4 ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ
Особливе місце серед форм кредиту в ринковій економіці, безумовно, посідає державний кредит. Ця форма кредитування безпосередньо обслуговує економічні інтереси держави, опосередковує зв'язки між державним бюджетом і всіма сферами економіки.
Державні позики є одним із найважливіших джерел покриття дефіциту державного бюджету. Досягнення фінансової стабілізації передбачає покриття державного дефіциту за рахунок неемісійних джерел фінансування через подальший розвиток ринку державних цінних паперів і зовнішніх запозичень.
4.1. Сутність і особливості державного кредиту
Державний кредит — це специфічна форма кредитних відносин, у яких позичальником є держава, а кредиторами — юридичні або фізичні особи. Економічним призначенням державного кредиту є акумуляція державою коштів на основі принципу повернення для фінансування державних видатків. Державний кредит дозволяє державі як позичальнику використовувати додаткові грошові ресурси для покриття бюджетного дефіциту без здійснення з цією метою грошової емісії. Розвиток державної форми кредиту має тривалу історію. Така форма кредиту виникла з появою держави, яка почала використовувати одержані в такий спосіб кошти на покрит-
тя військових та інших надзвичайних видатків. Із встановленням міжнародних зв'язків між різними країнами поруч з внутрішнім державним кредитом починає розвиватися система міжнародного державного кредитування.
Система державного кредиту в її сучасному розумінні (державні позики, казначейські зобов'язання тощо) виникла в XVII—XVIII ст. спочатку в Голландії, Іспанії та Великобританії, а потім і в інших західних країнах. Державні позики почали використовуватися у зв'язку із необхідністю зменшення і ліквідації бюджетних дефіцитів.
За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного боргу. Державний борг — це сума коштів, отриманих від випущених, але ще не погашених державних позик. Інакше кажучи, державний борг — це фінансові зобов'язання держави на певну дату стосовно своїх кредиторів. Таким чином, державний борг виникає внаслідок випуску державних позик і залучення кредитних ресурсів для покриття дефіциту державного бюджету.
Зрозуміло, що обслуговування державного боргу, починаючи з певної межі, може стати досить обтяжливим для держави. Внаслідок цього значно посилюватиметься його вплив на інфляційні процеси. Тому на практиці важливо вміти визначати оптимальну величину державного боргу відносно валового внутрішнього продукту, розміру витрат держави на його обслуговування тощо.
В економічній науці принципи і механізми застосування державного кредиту найповніше і найґрунтовніше розроблені в кейнсіанській теорії. Представники класичної та неокласичної економічної теорії, як правило, з недовірою ставилися до використання внутрішнього державного кредиту як засобу економічного розвитку. Монетаристські концепції при виборі з двох можливих варіантів: 1) "дефіцит бюджету, державний кредит" і 2) "зрівноваження бюджету, відмова від державного кредиту" — однозначно віддають перевагу другому.
У демократичних суспільствах державні позики випускаються на суворо добровільній основі. При цьому власники облігацій державних позик -- кредитори отримують низку додаткових фінансових переваг (пільг). У тоталітарному суспільстві державний кредит ґрунтується, як правило, на примусових принципах. Типовим явищем тут є невиплата частини заробітної плати, її розміщення в облігації державних позик і казначейські векселі, зарахування на блоковані рахунки в ощадні державні каси тощо.
У колишньому СРСР держава використовувала примусові внутрішні позики в 40—50 роках. Облігації цих позик почали погашатися лише з 1974—1975 pp.
Державний кредит сприяє економічному розвиткові країни, якщо кошти, мобілізовані в бюджет за його допомогою, спрямовуються на фінансування виробничих програм, будівництво нових підприємств, модернізацію і технічну реконструкцію діючих потужностей. Навпаки, економічний розвиток гальмується, якщо кошти, отримані від випуску облігацій державних позик, спрямовуються на погашення і виплату відсотків за попередніми позиками. Державний кредит, що має невиробничий характер, лише примножує економічні негаразди суспільства. Ситуація значно погіршується, коли для покриття зростаючих відсоткових та інших платежів за державними позиками доводиться залучати додаткові бюджетні кошти, що отримуються шляхом посилення податкового тягаря на виробників. Крім того, надмірно висока доходність державних цінних паперів спонукає комерційні банки вкладати в них переважну частку своїх коштів замість того, щоб інвестувати (кредитувати) національне товарне виробництво.
У різних країнах до практичного запровадження державного кредиту залучаються різні структури: Міністерство фінансів, Державне казначейство, Центральний банк, Міністерство економіки тощо. Як правило, держава використовує грошові позики, хоча іноді застосовуються й натуральні позики, які погашаються продуктами. У 20-х роках в Радянській Росії застосовувалися хлібні та цукрові позики.
Розміщуються державні позики переважно за підпискою серед фізичних та юридичних осіб, через банки, шляхом продажу на біржі та з аукціонів. Для фізичних та юридичних осіб державний кредит є формою заощадження, інвестування коштів у державні цінні папери, які приносять гарантований Доход.
Держава використовує позики, щоб забезпечити себе додатковими фінансовими коштами, які не можна зібрати за допомогою податків. Необхідність збільшення обсягів державного внутрішнього запозичення зумовлюється завданнями здійснення невідкладних державних видатків.
Юридичною основою державних позик, як і банківських, є договір. Саме добровільний і договірний характер державних позик відрізняє їх від одностороннього й суворо примусового характеру податків. Замість наданих у розпорядження держави на певний строк коштів кредитори отримують документи — державні цінні папери, які надають їм певні фінансові переваги.
Результатом запровадження державного кредиту є формування ринку державних цінних паперів.
4.2. Види державного кредиту
Структура державного кредиту утворюється з різних взаємозв'язаних компонентів і видів.
Залежно від статусу позичальника розрізняють централізований і децентралізований державний кредит. У першому випадку державні цінні папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому — місцевими органами влади. Місцеві позики є важливою складовою фінансів регіонального самоврядування. Вони дозволяють мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів. Децентралізований державний кредит і місцеві позики в перспективі можуть стати в Україні важливим фінансовим інструментом розвитку народного господарства.
Емітент облігацій місцевих позик зобов'язаний оголосити всю необхідну інформацію про свій економічний і фінансовий стан. На основі цієї інформації потенційні інвестори будуть приймати рішення стосовно ризику придбання цих облігацій.
Облігація місцевої позики містить такі реквізити: найменування цінного паперу, найменування емітента, місце знаходження емітента, номінальна вартість облігації, строк погашення, розмір відсотків, дата й номер свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій, серія та номер облігації, підпис голови Ради. Право власності на облігації посвідчується сертифікатом. Як правило, випуск місцевих облігацій вважається таким, що відбувся, якщо в період розміщення було реалізовано не менше 50% від їх кількості, передбаченої до випуску.
Якщо головною доходною частиною бюджету відповідного регіону є відрахування, дотації, субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня, то обсяг випуску облігацій місцевих позик має погоджуватися з центральним фінансовим органом — Міністерством фінансів. Можуть вводитися й інші обмеження: лімітування граничної суми позики з точки зору консолідованого бюджету, звуження масштабів використання сугубо бюджетними процедурами тощо.
Ефективність використання місцевих позик багато в чому визначається суб'єктивним фактором — рівнем кваліфікації спеціалістів, які на місцях організовують розміщення облігацій.
Залежно від місця розміщення державного кредиту розрізняють внутрішні державні позики (розміщуються в даній державі в національній валюті) і зовнішні позики (розміщуються за кордоном в іноземній валюті). Однак у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестування коштів нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові можливості.
Держава може брати позики в міжнародних кредитних установах та банках інших країн.
Зрозуміло, що необхідними передумовами вигідного розміщення зовнішніх державних позик на міжнародних фондових біржах є авторитет країни в світі, внутрішня суспільно-політична стабільність, фінансове благополуччя і достатній рівень кредитоспроможності. Незначні за обсягами зовнішні державні позики є неефективними, оскільки їм важко знайти на біржах "широкого" покупця, а витрати на емісію цих цінних паперів є, як правило, досить високими.
Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов'язань виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року), середньострокові позики (як правило, від 1 до 5 років) і довгострокові позики (як правило, понад 5 років). Очевидно, що конкретний термін погашення державних позик, за яким виділяються різні види державного кредиту, є відносним.
Занадто великі терміни погашення державних позик вважаються недоцільними, адже в цьому випадку обтяжуються майбутні покоління громадян даної країни. Особливо наочно цей факт проявляється при зовнішніх позиках. Чи має моральне право нинішнє покоління перекладати на своїх дітей та онуків сплату своїх видатків? Довгострокові позики обтяжують державний бюджет на багато років вперед, перешкоджають його нормальному функціонуванню (зростає загальна сума, що підлягає сплаті кредиторам за весь час позики). Проте діє й інша закономірність: чим "коротші" облігації державних позик, тим складніше налагодити управління і регулювання їх обігом.
За видами доходності державні позики поділяють на: — відсоткові позики: власники державних цінних паперів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих, відсотків річних;
— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні безвідсоткові (дисконтні) облігації внутрішньої державної позики випускаються, починаючи з 1996 р.
— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.
У колишньому СРСР був організований випуск на 20 років 3%-ї внутрішньої виграшної позики 1966 р. Облігації цієї позики вільно продавалися й купувалися ощадними касами за готівку. Облігації 3% -ї позики приносили їх власникам доход, який виплачувався у формі виграшів. Тиражі виграшів за цими облігаціями проводилися щомісячно.
Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування посідають державні лотереї — розіграш державою грошових сум чи речей за допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих лотерейних білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у вигляді виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці між коштами, які надходять внаслідок випуску та реалізації лотерейних білетів, і коштами, які використані на виплату виграшів (враховується й фінансування витрат організацій, які проводять лотереї).
Історія і практика проведення державних лотерей виявила найрізноманітніші їх різновиди: числові, прості, класні, спортивні, речові, грошові, алегрі тощо.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. прийнято Положення про порядок реєстрації випуску і проведення державних грошових лотерей в Україні. Лотереї проводять агенти-підприємства, установи чи організації, у тому числі бюджетні, що отримали від Міністерства фінансів України відповідне свідоцтво. Умови випуску і проведення державної грошової лотереї обов'язково мають містити дані про: вид лотереї та її назву; найменування агента, його повні юридичні реквізити; мету проведення лотереї; порядок, дату і місце проведення тиражу виграшів у разі проведення тиражної лотереї або порядок проведення безтиражної лотереї; дату початку розповсюдження лотереї або періодичність розіграшів тиражів; загальну суму випуску лотереї, у тому числі суму, що спрямовується на виплату грошових виграшів; розподіл кількості та суми грошових виграшів; кількість випущених білетів, їх нумерацію; вартість одного білета; порядок визначення переможців грошових виграшів; граничний строк виплати грошових виграшів; граничний строк реалізації лотерейних білетів; положення щодо реалізації лотерейних білетів, яка проводитиметься за готівку на добровільних засадах; кошторис доходу і витрат на проведення лотерей; зразок лотерейного білета; ступінь захищеності лотерейного білета; права та обов'язки учасників та організатора лотереї.