Апостольское наслед ие украины: кр а ткий очерк из истории христианства в Украине
| Вид материала | Документы |
- Решением сессии -го созыва, 17.4kb.
- План введение. Глава I. Возникновение христианства. Источники раннего христианства., 370.32kb.
- Положение по сбору за место для парковки транспортных средств, 84.73kb.
- Решени е, 297.23kb.
- Решение, 28.97kb.
- Положение о едином налоге, 351.44kb.
- Воздушный кодекс украины, 367.53kb.
- Волков история христианства, 11376.62kb.
- Решение vсессия, 101.17kb.
- «О местном самоуправлении в Украине», 10.52kb.
Але, не дивлячись на це, у 1921 році Першим Всеукраїнським Церковним Собором, що проходив у Софії Київській, було проголошено створення ссылка скрыта, першим митрополитом якої став ссылка скрыта.
На превеликий жаль, історія того страшного періоду має випадки силових сутичок між православними братами − прихильниками Автокефальної та Руської Церков, що часто могло навіть закінчуватися кровопролиттям. Однак, тут важливо згадати і те, що в умовах жахів безперервної громадянської війни, що охопила майже всю територію України, коли часом вже неможливо було зрозуміти, хто бореться проти кого, багато священиків різних Церков продовжували вірно служити в своїх приходах та Словом Божим підтримувати людей в цю важку і лиху годину.
Важливими подіями того часу стало також створення: Союзу Євангельських Християн на чолі з благовісником Ісаєм Ісайченко у 1918 році; Союзу Слов’янських Зборів Євангельських Християн у Польщі, до складу якого увійшли віруючі Західної України, на чолі з Олександром Нечипоруком у 1920 році; Всеукраїнського Союзу Баптистів на чолі з пресвітером Дементієм Правовєровим у 1921 році.
Ще у 1919 році за ініціативи Західно-Української Народної Республіки були відкриті дипломатичні стосунки з Ватиканом, в результаті чого вже у наступному році Папою Римським Бенедиктом ХV було призначено Апостольським візитатора в Україні отця Джованні Дженокі, але через наступ більшовиків у 1921 році він повернувся до Риму.
В свою чергу, у 20-ті роки на землях Галичини і Волині, що опинилися під владою Польщі, продовжувалася робота з розбудови Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков. Очільником греко-католиків на той час був видатний церковний діяч митрополит Андрій Шептицький.
Згадуючи про більшовицькі гоніння проти Церкви, слід зазначити, що спочатку вони торкнулися в основному православних – тихонців, що підтримували монархію, та автокефалів, які стояли за незалежність України. Це надало можливість на деякий час активізувати свою діяльність церквам протестантсько-євангельського напрямку.
Саме у цей період в 1921 році з США в Україну разом із сім'єю приїхав місіонер руського походження під іменем Іван Воронаєв, який перебуваючи в еміграції у Нью-Йорку прийняв п'ятидесятницьке хрещення, першим проповідником якого, починаючи ще з 1891 року, був методист Чарльз Пархем. ссылка скрыта результаті вже у ссылка скрыта через декілька років утворився Союз Християн Євангельської Віри, головою якого став Воронаєв. А до ссылка скрыта громади п'ятидесятників з'явилися майже у всіх областях України.
Завдяки селянам-реемігрантам з США п'ятидесятницький рух поширювався також і з західної частини України, що тоді належала до Польщі. Вже у 1920 році на Волині виникли перші громади, а згодом у 1924 році в ссылка скрыта проведено І з’їзд сформованого Союзу п’ятидесятницьких громад на чолі з ссылка скрыта. В 1929 же році відбулося об'єднання українських, білоруських, польських і німецьких церков п'ятидесятників у тодішній Польщі і створений Всепольський союз християн віри євангельської (п'ятидесятників) під керівництвом Артура Бергхольца. Одним з видатних п'ятидесятницьких проповідників того часу був Густав Шмідт – керівних Східноєвропейської місії міжнародної п'ятидесятницької організації «Асамблеї Бога», що була заснована в США у 1914 році. Завдяки діяльності Шмідта був відкритий Біблійний інститут, підготовлено велику кількість місіонерів та утворилося багато помісних громад християн віри євангельської. Початок же п'ятидесятницького руху на Буковині, що була під владою Румунії до 1940 року, пов'язаний з іменем Георгія Брадіна, який в 1922 році у своєму власному сільському будинку відкрив церкву. У 1925 році вже був утворений Союз, що через три роки отримав назву «Апостольська Церква Божа».
У 1920-ті роки в Україні значно поширилася географія розповсюдження і кількість адвентистів Сьомого Дня, створювалися нові адвентистські громади, будувалися нові молитовні будинки.
Водночас, в ссылка скрыта році у Коломиї і Станіславові (сучасній Івано-Франківщині) були засновані Українська Євангельсько-Авґсбурґська Церква на чолі з пастором Іларіоном Шебцем й Українська Євангельсько-реформована Церква на чолі з єпископом Василем Кузівим. Пізніше цей рух перекинувся також на Тернопільщину і ссылка скрыта.
В ссылка скрыта році Урядом УРСР було закрито Києво-Печерську Лавру, а територію монастиря проголошено державним заповідником.
А вже у ссылка скрыта була відкрита «Спілка Войовничих Безвірників України», діяльність якої була спрямована на тотальну антирелігійну пропаганду (насамперед серед молоді) та повне знищення церкви в УРСР. За їх сприянням в країні починають масово грабувати та руйнувати храми і монастирі, а у Володимирському Соборі влаштовано антирелігійний музей.
У ссылка скрыта році за сприяння митрополита Андрія Шептицького була заснована Греко-Католицька ссылка скрыта у Львові – єдиний український ВУЗ на території тодішньої ссылка скрыта. Тоді ж з його благословення на Львівщині та у Закарпатті розпочали активну діяльність 5 католицьких молодіжних організацій.
ссылка скрыта ссылка скрыта році генсекретар ЦК компартії Йосиф ссылка скрыта підписав декрет про «безбожну п'ятирічку», в якому ставилося конкретне завдання: «До 1 травня 1937 року ім'я Бога має бути забуте на території країни». Гоніння на церкви та віруючих вже незалежно від їх конфесійної приналежності (православних, католиків, григоріанців, протестантів) розпочалися з новою силою: було закрито 95 % церков, що діяли ще в 20-ті роки; заарештовано більшість архієреїв й проповідників; священиків і ксендзів намагалися завербувати; неслухняних же безбожній владі як служителів, так і звичайних віруючих позбавляли громадянських прав, заарештовували, катували, розстрілювали, відправляли на висилки та у табори ГУЛАГу…
Так, наприклад, до 1937 року в Радянській Україні було винищено майже все священство Української Автокефальної Православної Церкви, що була оголошена відгалуженням контрреволюційної організації ссылка скрыта й звинувачена в підготовці збройного повалення Радянського режиму. А від численної групи римо-католицьких священиків в той час залишилося буквально десяток осіб.
У ссылка скрыта році Радянська влада зруйнувала Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві та заборонила богослужіння в Софійському соборі, оголосивши його музеєм-заповідником.
Але незважаючи на посилений план антирелігійних заходів, у перепису населення 1937 року за деякими даними віруючими визнали себе 84 % (або 25 мільйонів) неписьменних та 45 % (або понад 30 мільйонів) грамотних громадян СРСР.
Не дивлячись на жорстокі переслідування з боку радянської влади, в Україні не припинили своєї діяльності громади баптистів, євангельських християн та п'ятидесятників. Віруючі з великим ризиком для себе, при суворій забороні на їхні зібрання, продовжували відвідувати богослужіння, що проводилися у підпільних умовах. Слід зазначити і той факт, що українські євангельські віруючі зазнавали переслідувань не тільки на радянській території, але також й на території Західної України, яка перебувала під контролем Польщі та Румунії.
…Сумно запам’ятався в історії ссылка скрыта рік, коли Польською владою було проведено сильне гоніння на українські православні церкви, що перебували у той час на території Польщі. В цей період православні храми масово закривалися, близько півтори сотні їх було зруйновано, а православне населення піддавалося всіляким переслідуванням.
1 вересня 1939 року ссылка скрыта Армія ссылка скрыта ссылка скрыта що стало початком Другої світової війни. А вже 17 вересня згідно з таємними статтями ссылка скрыта ссылка скрыта СРСР зайняла територію ссылка скрыта.
Більшовицька влада відразу ж розпочала наступ проти Греко-Католицької й Римо-Католицької Церков, які були звинувачені в антирадянській агітації, а також у співпраці з «польською буржуазією» і «ватиканськими шпигунами». В результаті масово закривалися католицькі видання, храми, монастирі, навчальні заклади. Функціонування католицьких організацій було заборонено, а священики проголошені «суспільно непридатними».
Після ж вторгнення гітлерівських військ в Україну у 1941 році окупаційна влада на перших порах лояльно ставилася до Церков різних конфесій, так як це відповідало їх політиці використання релігійних об'єднань для зміцнення окупаційного режиму й проведення антирадянської агітації серед населення.
Як наслідок кількість церков та молитовних будинків різних конфесій в Україні стала зростати. Однак, вже невдовзі окупанти проявили своє справжнє обличчя, розпочавши жорстокий терор і репресії проти мирного населення та брутальне втручання у релігійно-церковне життя. Навіть ті священнослужителі, які спочатку зустріли німців як визволителів від радянського режиму, дуже швидко розчарувалися в їх намірах та почали виступати проти нацизму в своїх пастирських посланнях. Одним з таких служителів Церкви був видатний греко-католицький митрополит Андрій Шептицький. Тому значна частина священства засуджувала всяке співробітництво своїх вірних із фашистами та сприяла мобілізації духовно-патріотичних сил народу в боротьбі з окупантами. В церквах звершувалися молебні за перемогу над фашизмом, збиралися кошти для потреб фронту, лунали заклики активно виступити на захист Батьківщини. Нацисти ж таких священиків і проповідників заарештовували, відправляли у концтабори, розстрілювали та вішали.
В період німецької окупації в Україні створюється ссылка скрыта, підпорядкована Московському патріархату та очолювана митрополитом Алексієм Громадським. У 1943 році відбувається з’єднання усіх лютеранських і кальвіністських церков в Українську Євангелічну Церкву. Також в цей час активізує свою діяльність Римо-Католицька Церква та відновлюється Українська Автокефальна Православна Церква, главою якої протягом 1942−1944 років був митрополит Полікарп Сікорський. У ссылка скрыта році Собор Єпископів Української Автокефальної Церкви у Варшаві проголосив «Патріархом всієї України» митрополита Діонісія Валединського. Проте, у тому ж році після зайняття території України та Польщі радянськими військами обидві Церкви припинили своє існування, а ієрархи виїхали в еміграцію, де продовжили свою діяльність.
Починаючи з ссылка скрыта року радянське керівництво тимчасово припинило утиски віруючих, бажаючи таким чином консолідувати усі сили суспільства на боротьбу з ворогом, а також покращити свої дипломатичні стосунки на Заході. Ліквідовується «Союз войовничих безбожників», відкриваються закриті православні і католицькі парафії, священики звільняються з таборів. Однак, повернувшись у свої парафії, багато хто зі священства побачили свої храми і костели у пограбованому, спаленому й зруйнованому стані.
У ссылка скрыта році була створена Рада у справах Російської Православної Церкви, а в 1944 – Рада у справах релігійних культів, що наглядала за іншими релігійними об'єднанням. Кожна з цих Рад мала свого з уповноваженого й при Раді Міністрів УРСР.
В цей же період на окупованих територіях України почав активізуватися баптистсько-євангельський рух, від якого в радянській Україні внаслідок жорстких переслідувань з боку сталінського режиму не залишилося жодної офіційно діючої церкви. В результаті наприкінці 1942 року на з’їзді у Дніпропетровську було створено Всеукраїнське об’єднання євангельських християн-баптистів, головою якого був обраний пресвітер Данило Шаповалов.
З початком війни також відновив свою діяльність ліквідований радянською владою Союз Християн Євангельської Віри на чолі з єпископом Гаврилом Понурком, який повернувся із ув’язнення напередодні війни. Одночасно відновив свою діяльність і раніше діючий на Західній Україні Союз Християн Віри Євангельської, тепер вже із центром в Білорусії та на чолі з єпископом Іваном Панько. В той же час частина п'ятидесятницьких церков, рятуючись від утисків, приєдналися до баптистського союзу, до якого німецька влада мала менше претензій.
Повернення радянської влади в Україну принесло з собою й повернення утисків віруючих. В той час було заарештовано більшість лютеранського, кальвіністського і католицького священства (латинського, східного, вірменського обрядів), а також майже усе керівництво баптистських, п'ятидесятницьких й адвентистських Церков. Так, у ссылка скрыта році були ув'язнені і засуджені до позбавлення волі митрополит Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий та останній адміністратор ссылка скрыта ссылка скрыта вікарій Діонісій Каетанович. Заарештовували також і просто активних віруючих.
Повернення радянської влади принесло з собою й мобілізацію до лав Радянської Армії. Дехто з віруючих дотримувався пацифістських поглядів, тому нерідкими були розстріли за відмову служити в армії.
А в 1945 році з боку комуністичної влади було санкціоновано створення Всесоюзної Ради євангельських християн – баптистів, від якої призначалися старші республіканські та обласні пресвітери. Під загрозою нових репресій в це об’єднання було запропоновано влитися також і п'ятидесятникам, що було закріплено «Серпневою Угодою», підписаною в Москві. Багато п'ятидесятницьких церков увійшли у Всесоюзну Раду, де перебували аж до 1989 року. Але були громади п'ятидесятників, а також так званих "чистих євангельських християн", "чистих баптистів", котрі не погодилися увійти у Всесоюзну Раду, внаслідок чого багатьох з них було заарештовано та засуджено, решта ж продовжили свою діяльність підпільно. Згодом такі церкви отримали назву "нереєстровані" або "відділені". Церкви ж, що входили до Всесоюзної Ради, називали "реєстрованими".
Вже у наступному році у Львові було проголошено скасування Берестейської Унії, а Українську Греко-Католицьку Церкву приєднано до Руської Православної Церкви. А в 1948 році було скасовано й Ужгородську Унію.
Після смерті Сталіна, у хрущовсько-брежнівський період 1950−1970 років, то наступала "відлига", то знов починалася нова хвиля утисків проти Церков. Так, за часів правління Микити Хрущова знов розпочалися гоніння на Православну Церкву. Було закрито багато адвентистських молитовних будинків, а у 1960 році радянським урядом була розформована створена після війни Всесоюзна Рада Адвентистів Сьомого Дня.
З особливою же силою переслідування і дискримінація торкнулися п’ятидесятників, які двічі (у 1948 і 1956 роках) робили спроби створити власний союз. Вони були звинувачені у здійсненні деструктивних культів та людських жертвопринесень. Їх діяльність була визнана антиконституційною і незаконною. В результаті багато служителів були репресовані, прийняли мученицьку смерть у в'язницях, таборах та засланнях. Простих же віруючих вважали за сектантів й ізгоїв суспільства, штрафували, ущемляли в трудових правах і правах на освіту. Одним з видатних п'ятидесятницьких служителів, які були оголошені комуністичним режимом "особливо небезпечними рецидивістами", був єпископ Панас Бидаш.
Водночас, в період "відлиги" у СРСР дещо покращилося положення католиків. З таборів почали звільняти католицьких єпископів, священиків та мирян. Так, у ссылка скрыта році після багатьох років заслання з ув'язнення було звільнено митрополита Йосипа Сліпого, який отримавши статус Верховного архієпископа, а з ссылка скрыта року – ссылка скрыта, почав активно розбудовувати Греко-Католицьку Церкву в діаспорі. З ссылка скрыта року Йосип Сліпий став користуватися титулом ссылка скрыта.
Однак, не дивлячись на жорсткий контроль з боку органів держбезпеки, на території УРСР продовжували діяти: Український Екзархат Руської Православної Церкви; нечисленні парафії Римо-Католицької Церкви; церкви євангельських християн-баптистів і п’ятидесятників, що входили до Всесоюзної Ради євангельських християн-баптистів або були автономно зареєстровані.
В той же час в умовах глибокого ссылка скрыта або "катакомб" в Україні продовжували діяти Греко-Католицька Церква та Автокефальна Православна Церква. У нелегальному або напівлегальному стані перебували і "нереєстровані" громади баптистів, п’ятидесятників та адвентистів Сьомого Дня…
Справжнє ж потеплішання з боку держави по відношенню до Церков почалося тільки у середині 1980-тих років після приходу до влади Михайла Горбачова, який розпочав у радянському суспільстві процес тотальної перебудови і демократизації.
А вже через п’ять років відбулося те, про що посилено молилися тисячі і тисячі християн у нашій країні і по всьому світові, − великий істукан під назвою Радянський Союз остаточно пав і семидесятилітня епоха безбожного режиму назавжди скінчилися!
В 1991 році Україна була проголошена незалежною і суверенною державою, що відкинула тоталітаризм і взяла курс на розвиток демократії. В нашій країні, як і в більшості інших держав – бувших республік колишнього СРСР, розпочався стрімкий процес відродження духовно-релігійного національного життя.
Припинилися переслідування і дискримінація віруючих, почали легалізуватися й відновлюватися структури Церков. Почала швидко зростати кількість приходів, котрі стали переповнюватися людьми, у тому числі молоддю.
Було прийнято Конституцію та Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», що забезпечило свободу віросповідання й надало можливість вільно проводити богослужбові зібрання для всіх конфесій і деномінацій. Держава стала повертати відібрані храми і святині, активізувалося будівництво нових церковних храмів та молитовних будинків.
За короткий час було відновлено систему богословської освіти, розгорнуто видавничу, соціально-благодійну, духовно-просвітницьку та євангелізаційну діяльність.
Новообрані Президенти під час складання присяги на вірність народу України стали покладати праву руку на Пересопницьке Євангеліє, а в Преамбулі до Конституції (Основного Закону) України було записано, що вона прийнята Верховною Радою, діючої від імені Українського народу, «з усвідомленням своєї відповідальності перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».
…На жаль, радісні події тих часів були захмарені випадками міжконфесійних майнових суперечок, розколом всередині українського православ'я й розділенням серед п'ятидесятницьких церков… Але це не змогло зупинити розпочатий процес духовного відродження нашого суспільства.
В той же час припинила своє існування Всесоюзна Рада євангельських християн – баптистів, на заміну якій утворилися самостійні національні союзи євангельських християн-баптистів, п′ятидесятників та адвентистів.
На хвилі духовного пробудження початку 1990-х років і за рахунок молодіжного середовища деяких п'ятидесятницьких та баптистських церков в Україні став набувати розвитку харизматичний рух, який мав свій початок ще з 1906 року, коли в Лос-Анджелесі на вулиці Азуза була відкрита Місія Апостольської Віри на чолі з методистським пастором африканського походження Вільямом Сеймуром.
Водночас, після набуття незалежності й відкриття кордонів, в Україну хлинули потоки місіонерів різних протестантських течій, а особливо методистського, пресвітеріанського, харизматичного і повноєвангельського напрямків з США, Швеції, Південної Кореї, країн Африки та Латинської Америки, за сприяння яких було засновано багато церков, місій й навчальних закладів. У ссылка скрыта році було офіційно зареєстровано Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України (Повного Євангелія), а пізніше з'явилося ще декілька харизматичних і повноєвангельських об'єднань церков.
Значною подією для вітчизняної християнської спільноти стало заснування Українського Біблійного Товариства у 1991 році, першим президентом якого став Яків Духонченко. На даний же час Товариство очолює відомий служитель Євангелія Григорій Комендант, який до того протягом тривалого часу очолював Всеукраїнський союз Церков Євангельських християн-баптистів.
А в 1996 році при Президентові України була створена Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, метою якої стало об'єднання зусиль всіх її членів задля духовного відродження нашого народу, а також реалізації благодійних проектів, розвитку міжцерковного та державно-конфесійного діалогу.
Але для того, щоб перелічити всі надбання та здійснити ретельний аналіз проблем періоду незалежності і свободи віросповідання, 20-ту річницю чого ми нещодавно відсвяткували, знадобиться ще багато і багато годин. В межах же того часу, який ще в нас залишився, ми обмежимося тільки переліченням основних Церков, котрі звершують своє служіння Богові на теренах сучасної України.
Так, визнаними, офіційно діючими та впливовими Християнськими Церквами можна назвати наступні релігійні об'єднання України:
Українська Православна Церква Київського Патріархату на чолі із Святішим Патріархом Філаретом (Денисенко);
Українська Автокефальна Православна Церква, главою якої є Блаженніший Митрополит Мефодій (Кудряков);
Українська Православна Церква (Московського Патріархату), яку очолює Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан);
Українська Греко-Католицька Церква, главою якої тривалий час був Блаженніший Кардинал Любомир (Гузар), а нещодавно її очолив Верховний Архієпископ Блаженніший Святослав (Шевчук);
Римо-Католицька Церква, Конференцію Єпископів якої очолює Високопреосвященніший Архієпископ-митрополит ссылка скрыта
Вірменська Апостольська Церква на чолі з Високопреосвященнішим Архієпископом Григорісом Буніатяном;
Закарпатська Реформатська Церква, главою Консисторії якої є єпископ Шандор Зан Фабіан;
Українська Лютеранська Церква, главою Єпископату якої є єпископ В'ячеслав Горпинчук;
Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква на чолі з єпископом Уландом Шпалінгером;
Всеукраїнський союз Церков Євангельських християн-баптистів, президентом якого є старший пресвітер В’ячеслав Нестерук;
Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської (п'ятидесятників), главою якого є старший єпископ Михайло Паночко;
Союз вільних церков християн євангельської віри на чолі зі старшим єпископом Василем Райчинцем;
Українська уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня, президентом якої є Віктор Алексєєнко;
Українська Християнська Євангельська Церква, старшим єпископом якої є Леонід Падун.
Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України (Повного Євангелія), що очолює єпископ Анатолій Гаврилюк.
Також в Україні діють ще багато інших релігійних об'єднань та автономних церков: старообрядців, істино-православних, греко-католиків, православних-реформаторів, кальвіністів, пресвітеріан, нереєстрованих баптистів і п'ятидесятників, євангельських християн, адвентистів реформаційного руху, християн віри євангельської, харизматів, повноєвангельських християн та інших.
Як ми бачимо, сучасне українське християнство представляє собою багатонаціональну, мультикультурну, поліконфесійну й багатогранну палітру. І головне, що при всьому цьому багатому розмаїтті ми, християни різних конфесій, деномінацій й окремих церков, покликані жити в згоді та Божій любові, як і заповідав нам Сам Ісус Христос.
Тому нехай Господь допоможе нам всім серцем пройнятися цією архіважливою істиною і добре пам'ятати слова, сказані Блаженним Августином Аврелієм ще на рубежі V століття, про те, що: «У головному − єдність, у другорядному − свобода, а у всьому − любов».