Подобный материал:
- Реферат на тему, 103.99kb.
- «Про автомобільний транспорт», 14.63kb.
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Українська література в питання І відповідях Білет, 1340.99kb.
- План облік товаро-матеріальних цінностей. Облік товарів за групами, 30.29kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
світову безкарність, і віднедавна зринає ввись сама по собі, щоб множити хаос і плодити безкарність; сарана, чия войовничість зроджена надвеликим скупченням і ненависництвом одної затиснутої особини до іншої, другої, третьої, неуявної, незліченної — і це приневолює її зринати ввись і вигублювати свою безвихідь дощенту, — сарана, виконавець безжальності, солдат цвілізації у зеленоплямистій формі, розправленій у стрімких кочів’ях, сарана й та прозрівала від твого слова, каялась і пригадувала своє покликання; бути небесним мечем; вона вбачала в твоїх сторінках заклик до справедливості і тепер, коли імітатори справедливства вбрали зеленим кольором свої гроші і засівають ними поля, щоб вигубити сарану непоживним, тепер, коли ті бевзі щось десь підле ляпнули проти тебе, армади стрімких літунів вишикувались в бойовій готовності, ладні летіти на їхні поля й луги, бо вдома в себе вони не смітять своїми отруйногрішми; летіти й морити їх жахом, як вони їхнього дорогописця пробували вморити злиднями; він описав нас так поетично, натхненно, що тепер саранячі яйця, зариті в пісках, вилуплюються вдвічі скоріше— щоб пройти ряд перетворень, розправити крила і звідати справжнього поетизму рішучості; він надихнув нас на нові злети, вказав на відступництво від головної мети, від покликання— карати й милувати— він повернув нам первісну радість дійства, а тутай якісь сальтисонні нікчеми, опухлі від ліні й жиру, сміють його залякувати; його, якого вони обікрали ще до народження і стільки разів помагали, аби він не з’явився на світ, а він народивсь та ще й пише щось, докопується до істини— і це їх показило; його поїздки на велосипеді в звітрильненій вітром, претонкій, як відлітаюча душа, сорочці, з пучком очеретяних блискавиць за спиною; його розмови з собакою, коли людей не стало зовсім; коли подумки чи насправді він ввесь час вертався додоми, і все щось плутав, все щось збивало з дороги—з дороги до правди,
з дороги праведності— то вози впоперек колій, то танкоморда історія на сутінковій грунтовці; казили й бридили його розповіді про села, де по сто літ самотніють в одних обгноєних гумових чоботиськах; з чотирьох ранку ходять на роботу в колгосп і ждуть заплату вже котре століття; їм все обіцяють і підморюють голодом, щоб менше платити; їх змушують засівати поля чорними ріжками, сухим кизяччям, а оце віднедавна ще й отруйними асигнаціями замість пестицидів; та всеєдино ніщо не родить; і без війни, без чуми їхні діти в школах падають без свідомості, бо їхні батьки на синьо спиті, привчені тільки вкрасти й зжерти, на сей раз приросли головами до столів і їх добудитись несила; він пробував їх описати— і з висоти принижень цих сіл знову вигукнути: немає правди в світі! він, чий стиль увібрав усю довжину й надкаторгу довгих бурякових рядків, яким кінця й краю немає в полі,— під сонцем, під зливою, під розжареним суховієм, однаково нагинці і однаково задарма,— він, що дружив із кожним зеленим коником на стерні і був утішителем йому в передзим’ї, він тепер оголошувавсь ворогом людства; ще один натяк, ще одне горбате слово, ще один день його потерпань— і ми злітаємо, начувайтесь! тобі довелося прикласти немало зусиль, щоб впомірнити запал окрилених друзів— на зустрічі в дельті осінню армади сарани вітали тебе так, як царя царів Ксеркса не вітали війська перед походом— ти передав їм запевнення, що сам все розставиш на місце, і вони згодились почекати; невдовзі наспіла телеграмоцитата від В.Фолкнера; він поділяв твої побоювання про загроженість свободі і зокрема казав, що «свободу ми підмінили патентом— патентом на будь-які дії, скоєні в рамках законів, які сформульовані творцями патентів і женцями матеріальних вигід... свободу ми підмінили байдужістю до всякого протесту і оголосили, що може бути здійснена будь-яка дія, аби вона лише освячувалась викаструваним словом «свобода»; і в цей самий момент зникла також істина; ми не відмінили істину; просто вона відвернулась до нас спиною; істина,— ця довга, чиста, чітка, неоспорима і сяйлива полоса, по один бік якої чорне— це чорне, а по другий бік біле— це біле— в наш час стала кутом, точкою зору, чимось таким, що не має нічого спільного не тільки з істиною, але навіть із простим фактом і повністю залежить від того, яку позицію ти займаєш, дивлячись на неї; або— точніше кажучи— від того, наскільки тобі вдалося змусити того, кого ти хочеш обдурити або збити з пантелику, зайняти певну позицію при погляді на неї»; як радісно, все таки, знайти підтрим своїм борінням, думам; так, ти згоден; тиранія суспільних свобод, розгнузданість, замінила те первісне, що розумілося під свободою; людина ніде не вільна; немає галузі існування, де б залишилося її особистісне, єдино притаманне їй, індивідуальній людині, єдино цнотливе і таємниче; жертвуючи особистісною свободою заради якихось перегвалтованих
падлітиками суспільних свобод, людина мало того, що уніфікується і зжовується, як витирачка,— вона сірячніє на стільки, що всяка культура і все справжнє, людське зачахає в ній, витіснене кількома інстинктами, завжди сильнішими од вікових одухотворень, і тоді серце вгрівається не кров’ю пристрастей, а пухне від рідини, виробленої залозами внутрішньої секреції; тут ви були однодумцями з класиком; і, немов для з’яскравлення правди, раптом камінь— обірваний зрак космічного мороку— прометеорює небо навскіс і, вмить набачившись над землею злих див, злої пітьмави, жаху й відчаю більше, ніж за всю свою попередню історію, раптом вирячено й безголосо зривався на крик; він кричав і пар валував позад нього у морозному небі, у морочному безвітрі; він кричав про загроженість, тобі і всім, кричав, немов би задкуючи від землі— і ти не встиг його втішити, як руки злидоти, простягнені по хліби, руки, століттям скорчені в нужді й чеканні, руки наших п’яндюг, варнацюг, волоцюг підхопили його на льоту і рвали гарячим на шмаття; і в блискавичній з’яві над обрієм, у навскісності лету ти впізнавав вихор прийдешніх святих зиговиць і правильність обраного свого шляху— навскісну стрімкість почерку і шабельних категоричних фраз, якими відрубував шиї проклять і переконував Господа, що не все втрачено, тільки б він зглянувсь над нами, вдихнувши мужність в серця і чесну силу в руків’я; тільки Йому, терплячому з терплячих і сильному з сильних, ковалеві з ковалів, тільки Йому вдосталь часу і засобів, щоб викувати щось вартісне з цього лайна і смальцю— нинішнього людства— але й письменник, якщо він письменник і засвічений духом правдивості, а не злодухом громадських срачів, він зобов’язаний, вдихнувши на повні легені, піддмухнути вогонь в горнилі; інакш він роздмухує саму зневіру, а відьмаків для цього й без нього досить. Поки за тебе заступались, вступались відомі й незнані тобі особи, поки історія десь на пилорамах різала дошки для троянських коней, щоб проскочити крізь вітчизну злих див і променистих обставин, поки все йшло як і йшло, ти проходив крізь час, як нейтринова частка крізь вкам’янілу в скорботі планету; але якщо нейтрино, обпікшись на мить, пролітало її раз і назавжди, й ще швидше хурделило собі далі, летіло радісно й захоплено в нескінченні мандри, то ти, в силу тяжіння слова, вертав по нього назад і знов перепірнав земну кулю з приреченістю піску в годиннику; летів крізь кипінь магматичну, крізь вдень засіяні зорями райські небеса, крізь продимлені сіркою рудники пекла, бачив усіх неспасенних одною вірою, усіх грішних з тачками; ти перепірнав свій час, як неглибоку копанку біля качатника, де дно жовтіло від водяних бліх і ви плавали там, матиляючи ногами і вхопившись за чорні дерев’яні корита з налипом дерті і посіченої зелені; ви плавали там, малі й замурзані, з весни до осені, плавали донесхочу, накупувались до блювачки і після теї каламутини, посинілі й зіщулені, в довгих чорних трусах, перецибуючи скошене, сухе будячиння на березі, бігли обмиватися чистою водою в канаві; потім знаходили чистіше, незагиджене качвою місце на пригірку, і ляскали в карти на висадку, і знову бігли до копанки, і грали у водяного квача, виривали один в одного набряклі, довгі чорні коритища і жовті, налякані всмерть каченята кидались на мілководдя; і вам ставало ще веселіше; на горбі, якраз навпроти водойми, кущився безом і світив синьо пофарбленими хрестами цвинтар, а невдалік, на пагорбку, лежала в лопухах біля нори голодна лисиця; вона перелягала з місця на місце, ждучи, коли ви вшиєтесь, і їй пощастить підлізти до ґвагітливих і дурних, збитих купою каченят при березі; в норі її чекав і поскиглював виводок; вона втекла від нього і з покусаними цицьками лежала в лопушинні, й слухала ваш регіт, і гупання ногами об воду, а коли лисенята висовувалися з нори, вона зіскакувала й била їх мордою, заганяючи всередину; на тому ставку був і місток; ви пірнали з нього, змагаючись, хто пропливе найдалі; торкнувшись лицем об ворухке, всіяне кишінням дно, і вхопивши рукою мулу, ти намагався гребнутись ще далі, ще далі, ще, аж закладало в вухах і повітря тонкою цівкою цвірчало з рота, ще— і випірнувши, ти розтулюєш кулака з болотом; ви плавали, тримаючись за корита, в напрямі до цвинтаря; плавали, міцно стискаючи домовинно товсті дошки лодій, та вас не страхала могильна присутність поряд, вам рано було ще про неї думати, ви просто бовталися в життєрадісному літеплі, перестрибуючи через будяки, бігли до канави, обмивалися, викручували довгі чорні труси, обсихали на сонці, бігли по вишні й смородину в пришкільний садочок, наїдалися яблук-зелепух, з новою радістю гайдабурили з горба, розхапували корита і ще голосніше бовтали ногами; вам найстрашніш було порізати ногу об пляшку чи коли прийдуть старші й почнуть топити,— і тому так знахабніло позиркувала на вас облізла, вся злямчена, лисиця в лопухах на обнірку; з бруду тих вгрітих, заблошивлених мілководь ви виходили з чистою радістю і легким серцем; чого не скажеш про майбутнє, коли жив серед чистоплюїв, чистьох, із тусклими, мов перемитий, алюмінієвий армійський посуд лицями, серед газетних інтєлєхтуалів, всезнайкуватих горожан, жив і бруднився незмивно, мов доторкнувшись до зумисне підкладених, посипаних спецпорошком, провокаторських грошей,— бруднився так, що мусив перепірнати час, щоб відмитись, щоб спробувати, принаймні, змити поміченість у теплих спогадах, вигадках, та клейма огрошівленої цвілізації вростали в шкіру— марно ти силувався згадати золоте дно дитинства— і незмивна проклятість злочасся виштовхувала назад, до світу; та по дорозі між минулим і безвісним ти встигав дещо; встигав нагадати їм: з висоти безпросвітності, котра вища ночі і височіє над смертоліттями, з висоти принижень цих сіл, прибитих убозтвом і п’янством, прирослих до поля, як мертвий головою до столу, з висоти забур’янених пагорбів, диких гір, закляклих, мов вроджене каліцтво, з висоти повільних просторів, наверблюджених, ніби визвольна армія в поході проти лукавства, з висоти курганів і скельних підвишь, мов піднятих за ребро на гакові і так скособочених навіки, з висоти інвалідських, знекровлених, третьосортних країв,
зникраїн ти повторюєш просто неба: нема правди в світі; а раз немає— і вас не буде. Ти йдеш по землі в магматичних брижах гнояки, йдеш давно, непробудно і так пражить пітне, розтерзане сверблячкою тіло, немов сама шкіра налипла на тебе, мов гнійна, просякла сірчаною маззю, сорочка екземника— йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи.
1994 – 1999 – 2007
