Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 103.99kb.
- «Про автомобільний транспорт», 14.63kb.
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Українська література в питання І відповідях Білет, 1340.99kb.
- План облік товаро-матеріальних цінностей. Облік товарів за групами, 30.29kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
Ти думав— вже все— та де там! вони і мертвим— щоб ті перестали снитись— підрізали руки, мов крила, а ти захтів, щоб так собі відступили від напівживого?! цим свободюгам тільки дай свободу! зразу їх тягне на насильства й збочива! на єхидства й хіханьки; на маніакальні паплюжництва й по живому терзання! а що не обгидять, не об’єхиднять, не перекрутять на свій копил, а що не подужають вгризти чи пазюрвою подерти, те виставлять хуторянським і забитим, таким, про що треба змовчувати і встидатись; свободовиродків найлегше розпізнавати на ставленні до безхитрістного, простосердого, сільського: до того злидожиття й збідованості, де ще трапляються залишки милосердя; а від чистоти й невинності свободюги, схильні тільки до себелюбства, розгнузданства, собісвободи — до милосердь навпаки — беленіють до осатаніння: вся злоба з душак закипає жовчпіною, всезнущальне не людство криваво плямить лиця! а коли, відтіпавшись, відзловтішавшись, відтупавши страшно ногами, затихають, мармизи їхні, липучозелені у відверті, стають ще холоднішими й неприступнішими, мов обригані жабуринням; у всякому щиродоброму служінні вони вбачають замах на те, аби тільки їм, тільки їм, розпрекрасним і розпремудрим, тільки їм, розуспішним і ненаглядним, тільки їм, несрамнєнним, служили; коли ж не вчувають постійної собікористі, відпадають скорчено, як припалені п’явки, і лізуть шукати довірливішого, легковажного; так от, ти сидиш, дещо звільнений від кровососів (правда, й себе попалив немало) сидиш у селі, почухуєшся, нікому нічого не винний, слухаєш смрадіо; покрутив, покрутив ручку, ніби тебе згадують— так і є: держдепартамент сполучених штатів виступив з офіційним запереченням твоїх писань, вбачаючи в них неспростовні диктаторські замашки; держдеповчамент зазначив — прогресивне людство протестує аморалізмом на твій тупий традиціоналізм; людство втомилось шукати правду і воювати; людство хоче понаслаждатись— і, де хтось, хоч словом, обідив якогось підараса, лесбіярку чи фемандістку, де хтось попробує вчить нас жити, ми проти ужасів дімагогії виставим права людини: ми направим мізки в ширіньку і научимо, про що треба думати; деякі твоїзадумиречник держдеволаменту однозначно називав спробою підірвати американські інтереси в регіоні; про все пронюхали кляті янкі! якщо вони доумілися сканувати думки, то як же доять вони під’єднаних до комп’ютерної мережі?! так обкрадати й блюзнірити! та вони показилися з жиру— , обпалений у війні з кровососами, та духом нетлінний, ти був готовий сісти за стіл і розписувати їх так повчально, як Бог черепаху не розписував! але, схильний до справедливості, вирішив дослухати; голос держдебедламенту бринів, схвильований, і погрожував економсанкціями; так, це їхня улюблена пісенька: тільки що не до шмиги їм: душити злиднями, морити голодякою, підштовхувати народ до бунту; вони замислили обмотати нас колючим дротом, приоонити свої війська і визнати за державку, що сприяє терогризмові, і все тому— що хтось проти їхнього смів подумати; оце дивократія! оце свободка! оце, я розумію, пафосяга! вони про кожного думають, як про ріднє дитинчатко! як тут їх не полюбиш? такі усміхнені, чемні, милі, такі привабливі, просто сексі, і кивають пальчиком— ну-ну-ну— як їм можна відмовити, і не зректися творчих замислів? по дезактивації вітчизни; і знов обліпитись сумнівними п’явками; виручила уява: вони вже завезли напалм— ще один їх улюблений аргументик— і на найближчих натівських базах розмістили його в бочках для оселедців, призначених дипломатам; будь-якої миті могли приперти його сюди і— в разі твоїх подальших вилазок у поля по правду і надривних волань до неба— без сумніву пішли б на докрайні заходи: випалити до щенту степові дороги, вітрильні овиди, вітрюжно виючі, вовчеслізні горби, кудою, в сорочці нарозхрист, ти велосипедився з пучком очерету, подібним на дороговказівну зірку; випалити ці яріючі вогнезолотом, волаючі про воздання, небеса в ранніх сутінків синяві: внизу жаристі, вогненніші, вгорі глибоченно пресвітлі, прелагідно іншосвітні, обтяті хмаристою гранітносиззю; випалити яснорадісні, впотьмах незгораючі, небокраї — над мраковинням крилатіючі, нетлінною яснотою вгору, в пронизливу вічновись, кличучі обрії; випалити мороз і січневу темряву, коли ти надумаєш простелитися в ніч, пролітописніти одним з непересічних димів вітчизни; випалити рукописні, сирітські, всиновлені поля і пагорби, що так радісно збігали за тобою в прохолоду долин і відхекувались на кам’яному місткові; випалити в пилюці сліди підвід, що прокурликали до узбереж і станцій лихоліття тому, випалити на обочинах непропарощені, вкам’янілі з прокльонів, зернини, випалити в ріллі засів чорних ріжок, так званої спориньї, що колись росла на житі, а тепер колоситься скрізь і слугує наркотичною речовиною, яку фанатики пруть на Захід, з метою поширення деграданства; випалити все, що надихало, наснажувало, кликало до справжньості і будь-коли, будь-кого з цих дикунів, з цих дикарлів, могло надихнути, наснажити, розправити спини, звеличити, піднести, покликати в обраність— і тоді знов починай з початку?! ...ач, плюгаві! так блефувати... знали, що народ не видасть їм твого місця на карті (бо звідколи ти намацав ледь блимаючий пульс історії і взяв його в свої руки, на картах, починаючи від чорнзлобильських річищ аж до скирд за твоїм городом, друкували одну білу пляму, суцільне інкогніто, і давали примітку: там, на початку доріг, сонце вибілює нахромлені на палі черепи іноземців) ач, мокрі тютьки, підмочені по в’єтнамських хащах, вирішили тебе залякати; дилетанти; ще не встигли вони пошушукатися в овальному кабінеті і скласти офіційну побрехеньку для преси— про твою добровільну відставку— як вуха твоїх читачів все підслухали й доповіли тобі; що й до чого; народ їм тебе не видасть; проте, бочки з оселедцями могли потрапити в руки воєнщини, в лапи шакалояструбів — могли постраждати невинні дороги, тріпочучі першопроталинним маревом, чорнолаткасті поля, безпритульно зимові нічні дими, пагорби, мов поковізлі, зігнуті під торбами, сирітські постаті!— і, щоб виграти час для закінчення роману, ти вступив у затяжні переговори: віддаєш їм чортобильську зону під п’ятдесят-енний штат і навіть не претендуєш на пост губернатора; привозьте своїх оглядачів, радників, влаштовуйте чесні вибори і нехай переможе сильніший; чудову нагороду вислужитись отримали їхні шістки: тепер уже через них преса длубалась в твоїй білизні і винуватила в диктаторських замашках, в тому, що твої вилазки в поля порушують міжнародні домовленості про неперегляд історії; підривають становлення грабринкових відносин і суперечать інтересам держдебардаменту в регіоні; стара пісня! вигадали б щось новіше; на зустрічі президентів перерозвинутих країн дехто хотів протягнути рішення щодо твоїх велосипедних прогулянок, та вхопив облизня; з рішучим запереченням виступила Японія; як завжди, коли йдеться про традиції, твердо змовчала Франція (не даремно ти листувався з А.Камю і з ліво-правих пошуків схилив його до стрімкої і всеохопної міфологеми прощання) знайшлися й інші совісні люди, здатні, принаймні, змовчати— і тобі дали спокій з твоїм велосипедом і тінню собаки; з животрепетом спогадів, з сторінками вселюдських розмов і розпачів, що, мов списані сіллю й сонцем тонкольняні вітрила, мов долоні осліпленого пустелею, тремтять, підставлені під перлиновий вистук зливи; дали забуття сторінкам, що орлиньо, прощально, в простягненій б’ються руці; вітрильніють, напнуті вітрами безсонних поглядів; дали відмашку, бо події розвивались обурхливо; за тебе вступилось пів того світу— і мертві і ненароджені узріли виразника і заступника інтересів недоношених, третьосортних країн, якими нас зробила історія-мачуха; нас, народжених, де попало й від кого прийшлось, народжених із переляку, зопалу, з одного того, що пізно було вже нас абортувати, закопувати на смітниках і забуватись назавжди; нас, народжених від удару прикладом по животі, народжених кволими, скарлюченими, з гачкуватими пальцями, приреченими на дрібне злодійство в своєму домі, у самих себе; нас, придистрофлених війнами, тюрягами й голодовками так, що ми жили одним мертвим духом, й жили так довго, аж виїли вщент повітря, залишили одну непевність, маревні корчі обріїв, і навіть космічний камінь, вринувши в цю надвакуумну яму, пробує щось кричати, щось вихрипіти прощальне, хоче спинитись і в страхові задкує назад, побачивши в одну мить злих див і пітьмави більше, ніж за всю попередню, блукальну змандрованість; щось закликає діяти, дбати, рятуватись, та тут його на льоту, ще теплим, підхоплюють і рвуть на кавалки рученята наших заглищенців, наших засранців, наших, спритних на дармове, постояльців, наших катюг, волоцюг, жебрацюг, наших п’яндиг, доздих, погорільців, наших підтоптаних порхавок, наших сумних вуркаганів, наших немитих, замшілих бомжар, наших інвалідів столітніх воєн, наших сліпих ударників комунгробиля-крематоро-чортобиля, наших заслужених діячів охудоблення, наших снайперів, героїв по відстрілу опухлих селян за три колоски за пазухою, наших ідеологів світлонезбутнього, наших незгойних, нещасних, скарлючених, вщент побитих, злиднюг, варнацюг, сволоцюг, що сім століть не торкались хліба, і весь цей час виглядали його всліпу, навпомацки, лапаючи безвітря, як щойно осліплений, з жахом і радістю, що не вбили, налапує вихід із розбійної печери; так ми й отримали небатьківський дарунок,— камінь навзамін хліба; нас, народжених недолею, історія ще й виховувала— одним мотузком— і давала їсти одне лиш грубе господарське мило, заставляла дивитись одні кіножахи, порнухи, скотоложства, щоб ми подуріли вже вкрай, перегвалтувались і перевішались, намиливши собі мотуззя, накинувши на шияку чорний нуль дірократій; чорнезний зашморг порожніх назв, зсуканий із ділократій, тьмократій, демокрадій і демоклятій; петлюку старих душогубств із підновленим поганялом! історія, м’яко кажучи, була для нас нерідньою— і от знайшовсь чоловік, що пробує узагальнити і сказати про всіх нас правду! правду про те, як нам приперли якийсь сучалізм і змусили живцем загризати одне одного; заради світлого незбутнього! правду про те, як на нескінченних возах, під курликіт прощання, вивезли все зерно, геть до останньої золотини-бубки, і вцілілих знову стравили одне на одного, щоб доїдали поїдом; а тих, що й потім вціліли, сердитих, затятих, покусаних загнали в колгоспи й привчили сіяти чорні ріжки, сіяти чорне спориння, паразитичні нарости, що колись уражували зав’язь злаків, а нині, у вітчизні злих див, колосяться в зріст людини; нас привчили пекти чорноріжковий хліб, щоб наші жінки перестали народжувати— м’язи матки судомило так, що наставало задушення плоду; тих, що вціліли в гризотнях, привчили дякувати й дякувати, і тим чамренним хлібом довели до того, що ми сіяли по городах одні лиш кизяки коров’ячі— і з них проростало щось схоже на соняшники; і, пощитай, на одному гімняччі й трималися! засохлими стовбурами палили в печах і в грубах, з насіння чавили олію, листя кидали в борщ, коріння вживали замість гострих приправ до м’ясного; нам пояснили: гімноїдство дуже корисне для організму— зникає процес окислення клітин і всяке старіння; нас навчили плоди кизячні класти на сон під подушку, обкурювати гледчики, всипати замість синьки в ночви з замоченою білизною, накришувати в чай навзамін лимона (ми відмовились від ввозу цієї заморської дряні і на зекономлені кошти провели скромні олімпійські ігри,— в піку гнилому, м’ясоїдному Заходові— нехай подивляться на наших атлетів і позаздрять, каліч гнилокишка) ми були на порозі безсмертя, біологічного, живого безсмертя, а не якихось теорійок; ми лиш розправляли крила, щоб вторжествити кругом свої ідеали, свої порядки, як тутай ті спритники, що в минулі віки винайшли сучалізм і привезли нам цілі ешелони з колбами, тепер ті діловари під виглядом прав людини і гумового клею для протиснідових засобів,— під вивіскою таких благородних, гуманних цілей!— приперли ще якусь плюгавщину; ми не встигли й запам’ятати назву її, як всіх нас викосило; стільки збігло відтоді! і от один чоловік про нас обізвався— мав мужність подати художні звіти, ескізи, пейзажі, грав’юри й цілі епічні полотна! не диво, що тут його звинуватили у всіх смертних прагріхах; не дивно, що так з’ївся на нього держдепадламент, мовляв, він пробує пливти проти течії історії, тоді як інші народи... мовляв, його безпардонні вилазки в поля з собакою приносять серйозну шкоду гавкології, в час гніздів’я підривають степову тишу як атомні вибухи, тоді як законодавствами інших країн передбачено... мовляв, він вишукує по озерах радіоактивну сировину і під виглядом чорних, товстих п’явок хоче продати її іранцям для створення бомби; він виношує в пучку очерету за спиною мрії про світове панування, тоді як рада безпеки ще два роки тому прийняла резолюцію, і закликала, і закликає, і готова на санкції...; проте, далі закликів вони не рипнулись; деякі експерти виступили за те, щоб його включити у велику вісімку і запросити на зустрічі глав перерозвинутих держав, чий запал призводить до перегріву планети, а творчість цього автора все більше впливає на гробальний клімат; вона з сяючих вершин доносить нам крижану правду і здатна остудити перегріті фондові ринки, біржі й гарячку цвілізаційного аморалізму; прибиті скандалами й суперечками довкіл його імені, їхні видавці— галлімари й букери— змовились поки що виждати й не помічати його як абортовану молекулу з космічних навколиць, як того, кого нема, не було і просто не може бути; їхні партнери все зробили, аби ще його прадідів і дідів залляло кип’ячою, смоляною пилюкою за продзагонівськими підводами; звідси, із світу небіжчиків, нам добре видно: видавці, владарі газет і журналів, тільки він вистромиться, забивали його, мов цвяха в підошву, щоб не муляв ходи історії; тоді як інші народи...; вона, історія-мачуха, йде в прийми до нового удівця і примірюється до його діток, а тут, бач, якесь небрите, нечесане хамидло встає на дорозі з пошарпаним велосипедом і щось кричить, чимсь погрожує, ціпиться з пучком очерету за спиною, немов із сагайдаком отруйним стрілищ— упертий до божевілля, в сірому, на останній гудзик застебнутому від сльоти й вітру, кителі з обрізаними петлицями і погонами, в сіросукняних, заправлених у вичовгані чоботи, штанах, у крислатому капелюсі, стоїть і вичищає патиком болото з-під переднього щитка; стоїть, з виду розгублений, що так сталося, що він опинився впоперек ходи історії, але це тільки з першого погляду! насправді ж, він подумки волає до неба! волає аж сюди— до редакцій, до держлепетаменту— чути; стоїть, длубає під щитком, виглядає з сутінків відбіглого за куріпками собаку— стоїть укопано, і ні обійти його, й не об’їхати; от провокатор! і ще не ревнула команда в навушниках— под гусєніци єво!— як збіглися сердобольники з камерами і в наших мироносних шоломах прозвучало «відбій», білий джип спостерігачів крутнув на місці і вшився геть собі, а нас відкликали на пилораму: пиляти дошки для троянських коней; ми взнали його родинну любов до цих тварин і сподівались: він допоможе нам подолати променисті обставини і ворожість на дорогах його вітчизни. І саме тоді за тебе вступилася більша частина потойбіччя— стріпнула пилюку з агресорів, і привела їх до тями: вдосталь напорядкували, досить! несподівано за тебе вступився орел, що давним-давно прометеїв тобі печінку і, як свідчили очевидці, бо сам ти був прикутий до збитого з грубих дощок ліжка, орел той відкинув кігті— бідна пташка— а виявляється, він вижив; вижив, дякуючи бажанню злетіти, звідати, що ж воно значить їсти пригорщами стронціаніти, ураніти, антибіотики і писати, писати за так, по дванадцять, по чотирнадцять годин на добу? це поставило його на ноги— яка ж велика сила в пізнанні!— і тепер, перероджений з шуляка, замерзлого на ялині, він де може, популяризує твою дороголюбну творчість, твій опрощений спосіб життя, і на прикладі твоїх репортажів з гільйотиною на шиї вчить дітей як любити вітчизну; чи то на семінарі для викладачів Оксфорду, чи то на зустрічі з випускниками військової академії у Вест-Пойнті, орел скрізь доказував: яку смішну й повчальну, дороговказну книжку вдалось тобі написати! пучком очеретяного світла в степовій поночі! яких стрімких висот досягнуто там! звідти, з розгорнутих двох долонь, видно всеньке століття! з притаманною білоголовим птахам тягою до рекламних перебільшень, він іноді перехвалював твої здобутки, більше ніж скромні, з огляду на поставлене завдання: дати міфологему прощання і водночас жезл, який,— доки ти пишеш, епістоляриш в нікуди,— поміг би маловірним розправити спини, підвести очі, вчитатися і вдихнути спокій першої перемоги; своє попереднє ставлення до тебе орел пояснював обов’язком солдата, обставинами холодної війняки; необхідно було взяти проби печінки і готувати війська до променистих обставин— і тривалого залягання перед атакою; і прорікав далі: внесок цього письменника у справу миру тепер очевидний всякому; він жертвував собою, щоб зупинити гонку озброєнь! а нині знаходяться примітиви, що навішують йому культ простоти і пропаганду сили; дешеві пігмеї! звичайно, як всі значні особистості, він мав свої, зумовлені звірствами його часу, недоліки; але хто їх не мав із великих?! і як би ви заспівали на його місці, з його відповідальністю, мої шановні? він стільки пожертвував задля миру! це тоді, коли серед вас більшість боялась підставити пальця для аналізу і тупо дивилася в ящик: коли його покажуть? як він там? чи ще думає про нас? чи пише епічні енцикліки? чи продовжує репортажити з тим блискучим, прекрасним, як накрохмалене середньовічне жабо, дивним приладом на шиї? чи тримає він руку на пульсі? і, щоб бува не покинув, відлучившись на заробітки? і щоб не стало нас паркінсонити, як дику грушу в ураганному полі? тепір, звичайно, легко його винуватити— хіба всім догодиш? десь допускав перегиби, нечемності, але, повторюю, його творчість вимагала сили волі і сили обов’язку; тут було не до посткультурних сюсюкань— на ту клейку падь вдосталь мух позліталося; він проти танкомордої історії виставляв протитанкову прозу, свої романяки-міни; тут вимагались рішучість і праця, і землеробське стожилля! з особистого спілкування з ним,— продовжував орел перед випускниками військової академії,— з особистого, так би мовити, контакту з цією людиною я виніс сильні й здорові враження; що вам сказати? це ерудит, патріот всього людства і зацькованих малих вітчизн, послідовник стоїцизму, гідний учень Марка Аврелія, в побуті й розмовах— простий сільський хлопець і, повірте мені, не має нічого спільного з пугалом, яке витворила з нього пропаганда! ми з вами не діти; ми знаємо, як і для чого це робиться! друзі...— казав орел на завершення, а ти потім переглядав його виступ по інтернетові— повірте старому солдату: п’ята з його книг, це армійська знахідка; це путівник для пластуна, це бомба для диверсанта! його спостереження, його поради, його карти променистих обставин, його досвід і переможний пафос повинні стати найпершим, що ви вкладете в душі воїнів після статуту; дерзайте, друзі! Орла було не впізнати; з простого могильщика став таким шанувальником художньої літератури! і навіть вижив, черпнувши з неї силу волі; да-а, орел нині був парняга! а який стратег, який тонкий політик, який інтелектуал,— як він їх усіх обдипломатив?! як розвіяв їх наглі брехні! як зично й впевнено подав свій високий голос?! та, кажучи по правді, його ти ледве пригадував; скільки нездар вгризалися тобі в печінку, що ти б міг звихнутися, якби їх всіх впам’ятовував; так, крізь туман, пам’ятаєш ніби: да, прилітав якийсь, спускавсь на стіну ночами, коли ти був прикутий до ліжка і спав навсидячки; да, прилітав— а чи брав якісь проби? хтозна; ти й так був закльований невдачами й злиднями— візьми, розберися зранку, де чиї мітки; було не до того; а потім преса звинуватила, що бідна пташка відкинула кігті! все через тебе! через отруйні сумніви, через наклепи на справжній хід історії; але орел врятувавсь— і сам загорівся правдою: вдвох і прометеїти легше; ти листівно запросив його в гості— з попутним міфом— і отримав відмовну відповідь; він пояснив, що не в праві тебе відривати од праці і від безлічі зобов’язань: вслухатися в пульс доби, очолювати опікунську раду над осклерозеним століттям, провадити телесеанси мануальної терапії і своїм рукописом, наче праскою, розгладжувати лібердалам спини, репортажити, втепляти непересічним димом ніч, перегортати партитури луговим коникам, шукати достойний матеріал для мечів, дбати і дбати; і скільки ти не запрошував, так орел і не з’явився; видно, й сам був добряче зайнятий,— будив громадську думку— бо щодень надходили нові й нові результати; значна частина побожного єврейства вступилась за тебе як за уроженця станції між Бердичевом і Полонним— між цими двома оазами, що в їхній духовній історії зіграли більшу роль, ніж Вашингтон і Нью-Йорк, котрі в час зародження хасидизму були завбільшки з прив’язь і довблене корито для ковбойських коней— вони кабалістичним способом якось провзнали, на бердичівсько-полонській осі десь знаходиться одна з літніх ставок кагана, а з хазарами в них тісна містична сув’язь; добре знаючи— як з візантійських хронік, так і з сирійських літописів, не кажучи вже про такого авторитетного автора як імператор Констянтин Порфирородний— знаючи про твою дипломатичну співучасть у листуванні кордовського халіфа, АбдаррахманаІІІ, точніше його придвірного, єврея Хасдай Ібн-Шафрута з царем загубленої десь у південних степах держави, що за слухами була іудейською; перший післанець Хасдая— Ісаак-бен-Натан— що хотів через візантійського імператора передати листа в ту країну, вернувся з Константинополя ні з чим; імператор слушно послався на страшні утруднення й небезпеки, що чигали на мандрівника до Хазарії як на суші, так і на морі; самі ж євреї вважали, що християнська Візантія вкрай вороже поставилася до спроби контакту з іудейським царством, не бажаючи зв’язку європейських євреїв з хазарськими; придвірний Хасдай вже намітив новий шлях гінців— із Єрусалима в Месопотамію, через Вірменію, Албанію (теперішній Азербайджан) і звідти вже рукою подати до Ітиля, столиці хазарської— але в цей час із послами Германії в Кордову прибуло двоє єврейських вчених, що визвались переправити листа через Угорщину, Русь і Болгарію, і таким чином отримати відповіді на питання, що їх цікавили: походження того народу, політичний устрій, економіка краю, сила і кількість війська, сусіди Хазарії і що її подвинуло до іудаїзму? так от: цього листа доправляв ти; власноніжно, на свому велосипеді, в супроводі грізного собаки— і, як видно з історії, тодішній каган дав вичерпні відповіді, які ти передав адресатам; сама переписка тривала з 954 по 961рік; ти, як зараз, пригадуєш: від Гурганського моря (Каспію) країна та простилалась на схід на протязі чотирьох місяців їзди і жило там дев’ять народів; з південного боку на протязі двох місяців їзди, аж до Чорного моря, жило п’ятнадцять народів; із західної сторони жило тринадцять народів; звідти, від чорномор’я, кордон повертає на північ, до великої річки Юз-г, народи тут живуть по степах і країна простилається на чотири місяці шляху; «народи— як писав у листі каган Йосип— багаточисельні і всі платять мені данину, і всі мені служать»; щодо служби: ти згоден; своїм літописним пером і знанням околиць— все таки ти обвелосипедив карколомні простори!— ти заслужив у власність злих див вітчизну; не на правах рабовласника, кріпосного пана, голови колгоспу, а на правах дбайливого батька! так, ти платив данину! тут нічого соромитись; такі були порядки; ти платив золотом щирості в своїх літописних сувоях; як стільки є— куди ж його діти? це при тобі за щедрість додаровувалося життя, а скнарство каралось; вкупі з прихованим добром вкладали спати в сирі й великі могили— і скнари там ночували до повного розкаяння; і ніхто, крім тебе й кагана, не мав права використовувати при будівництві обпалену цеглу,— як м’якоглиняні, слабкі люди; однак ти збився з розповіді... за тебе вступились євреї, бо знали про твою незамінність у променистих обставинах, через які пролягає півріччя шляху до місця, під лупу вивченого істориками і так і не знайденого понині; всяке може трапитись— черговий розподіл світу, зміна земель обітованності— і хто проводирем туди виступить? тільки ти, в звітрильненій вітром, натхненній сорочці; з голосистим собакою, з пошарпаним веловітрильником і пучком очеретяних китиць за спиною. Своє рішуче «ні» на твій захист сказали сірі й зелені коники в прижухаючому серпневому різнотрав’ї— ні!!!— і по світі настала тиша; стало чути як сердито посапують невігласи і наглюки, сопуть, немов реактивні, мов ковальські міхи, що роздмухують жар і ненависть, замірені викувати на тебе якусь катівну приспособу; ні!!! ще раз змахнули навощеними багрянцем смичками сірі й зелені коники в лугах і по стернях— і їм одразу заціпило; вони прийняли вимоги страйкуючих; вони там, по держверещаментах, по радах небезпеки, визнали: ти їздив на велосипеді в поле не з метою випробування ядерних пристроїв; просто так; але на землі, збарабаненій війнами, кожен виїзд і крок так резонансить дороги, що їхні сейсмографи зафіксували вибухи, вибухи, вибухи, і вони мали всі підстави твердити,— ти проводиш атомні випробування; вони засікли те місце і підзирили з супутників, як ти в озертяті, стоячи в гумовому костюмі по пояс у воді, друшляком наловлював п’явок; ми подумали: видобутий з них плутоній піде іранцям на бомби! аналізи ж спростували підозри: нуклідів і важких елементів у тілах безхребетних було достатньо, але не стільки, щоб використовувати їх у військових цілях; ми не могли й припустити, що духовидець історії так озлиденнів і ладен продати, з метою продовження репортажів, своє найдорожче: кровопийну черву вітчизни; ситих, рудих і чорних п’явур, які смоктали все живе в тій землі весь вік і потім вметаморфозилися йому в смокчучу різачку під лопаткою,— і прогризли легені; разом з примітивними організмами він хтів продати і гросбухи самих досліджень, корчі п’явок, їхню судомну жадобу крові, їхню вроджену ненасить, чимось навіть прекрасну, мов спрагле першої зливи вруно; продати чорну гойданицю з мілководь, все примітивне існування, що одбирає нам силу, мов чорноп’явчані, зварикознені на ногах вени; продати все ворухке, жваве, зболотніле і придатне, мов лікувальні грязі, для зцілення обрезклого, зморшкуватого, зістарченого в совісних муках світу,— ми заборонили, бо не могли повірити, що така людина і так бідує чорно; аж ладна продати найдорожче в своїй вітчизні; тут щось не так; тут якісь транскорпораційні маклі; головне, щоб це не зашкодило в регіоні американським інтересам; доки не проведем спеціального слухання в конгресі, на вивіз поліських п’явок існуватиме ембарго; на нас тиснуть виборці, преса, повірте, дозволь ми йому продати нам кілька десятків безхребетних, то з нас би самих на другий день цвиркнуло, як із розтоптаної п’явки— закінчував тремтячий голос представника держвиправдаменту; доки тривали страйки сірих і зелених коників, цих пронизливих музикантів, на твій захист у дельтах Дону й Нілу вишикувались об’єднані полчища сарани, таких, як і ти, невдомних бродяг, колись тобою увічнених так живо і переконливо, що виявляється серед незчисленних їх легіонів тебе визнавали за єдиного, хто уник агресивної стадності і здатен верховодити над полчищами; це твої профілі їхні воїни розмічали з висоти, а потім видовбували на неприступних скелях, використовуючи як місця для посвячення тих, що на чолі хмар повинні сунути з гарячим вітром, назустріч світові; і там проливатись зеленим дощем, пожирати всю спліснявілу зелень землі і всі почорнілі плоди на деревах, м’якою зеленою масою зупиняти ешелони, щоб колеса паровоза пробуксовували і марно греблись під гору, мов на прострелених, перебитих ногах кнуряка, який гребеться лісовим багном і харчить червоною піною; сарана, замислена, як небесна кара, призвана бути караючим летючим мечем, викрала в світу найпроклятіше й найгірше,