Подобный материал:
- Реферат на тему, 103.99kb.
- «Про автомобільний транспорт», 14.63kb.
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Українська література в питання І відповідях Білет, 1340.99kb.
- План облік товаро-матеріальних цінностей. Облік товарів за групами, 30.29kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
нам треба, і дивився очима усміхненого кулеметника, свого хлопця, запихав дві гранати за пояс і мчав щодуху назад: якби хоч не ґеґнув страгічнений! посоловіла душа всим виглядом, всим скаламутнілим зором, кожною тютюниною на обвислих губах питала: є?!!! і вся трагічність щезала від солодкомлосного знаття, що й завтра й позавтрім прийдуть рятувати, виручать; і, поки містом точились плітки, мовляв виштурать його з роботи, назовсім покине жінка, поки на вустах співчутливців був черговий запій легкобита, всі інші трагедії і чиїсь інші біди сором’язливо нишкли; ...такий-то запив...; усенародна скорбота; навіть щось більше трауру млоїло серця, щось невситиме, повзуче, зрідніле з відчаєм, мов задавнена болячка— і ти був на стільки дурний, що вірив їм і втішав тих бевзів, налаштованих гинути за рахунок вгробленого чийогось часу; вони примудрялись квасити тижнями і триматись робіт, банячити місяцями, роками і триматись сімей, родинних стосунків, закаголювати з рання до вечора і дбати про дітей, про побутові справи, а ти, що нездужав за компанію пропиячити більше двох днів, не мав ні роботи, ні сім’ї, ані часу довідатись до дитини; все думав— ось врятую чергового, ось домовлюся про видрук чийогось рукопису, ось піду для морального підтриму на зібрання опозиції, і обов’язково довідаюсь; твоя дитина виростала з матір’ю, а ти вирятовував генія за генієм, витріпував від сміття чергового співця помийниць, носив його позеленілі від цвілі й заздрості рукописи по редакціях, вбалакував друкувати інших, напіврозплющених з похмілля геніалят, вони обіцяли подумати, ти біг за пляшкою, другою, третьою, вони обіцяли друканути позеленілі писання і ти біг далі, на літературний вечір, бо пошепки переказали: там повинна така революційна заява прозвучати! там таке про владу! мусиш підтримати, бути присутнім, бо завтра скажуть: продавсь спецслужбам і зрадив націю! п’янюгам легше: всі бачили їхні страждання, їхні муки за народ; їм співчували і захоплювались ними, оспівували в легендах; їм дозволялось нікуди не ходити,— до них самі приходили: з пляшками і мовчазним визнанням героїзму;
ти думав— рятуєш вітчизну— а рятував, насправді, чиїсь мерзенні звички; ти позичав на похмілля, тягав упоєних на горбі, слухав нудьгу і заклики на черговому вечорі, просякав несправжнім, як земля отрутою з купи міндобрива, а справжній час неспокутно і незворотньо підростав з дитям, із напівсиротою, з кровиною рідної плоті, підростав, щоб ти згодом змалів до нікчемства прожитого, до німої розпуки і визнання заклятості, бездонної порожнини, утвореної між справжнім і несправжнім, і названої безчассям; тепер, коли воно настало і геніалята доспиваються радісно в забігайлівці, бо нині кругом наливають, а потім спішать на роботи, на служби, в редакції, на телезаписи, в нікуди, звідки ніхто їх не вигнав за прогули, тепер, здається, ти повинен би був охолонути, стишити біг, зрозуміти, що більшість тут зживає себе і душу ближнього, яка вспівчутливіла до нього, зживає біологічно, як звір напівсплячку, байдуже і вчаділо у власному, влежаному смороді нори чи барлоги, тепер, замість того, щоб плюнути, ти затявся тесати книгу-ковчег і вирятовувати з нізвідки минуле й майбутнє; без жодного запиту чи це йому треба; може
чорнгробильська позачасовість, ямера безчасся, і є йому найлюбішою, рідною, тією, котру він ждав усевічно, ждав, занадто залюблений в себе, щоб змужніти, і занадто байдужий, розмнямлений, щоб довіритись правді; воскрешаючи одне, ти занапащував інше, батьківські обов’язки; рятуючи від нічийної зради одних, зашмаркано спраглих скону, ти все далі даленів од єдиних, своїх, від рідних, що сиротинніли серцем в ночах і прокидались настрашенно в мороці і беззахисті; і таке непотребство ти, дурний, називав долею, обов’язком письменника, затятою працею і все дужче скидався на тюремного писарчука, що вмоченим у зеленьку квачем виводить хрестоподібні мітки на лобах розстріляних; оце і все його писання! ти змарновував співчуття, так потрібне обопільному напівсирітському болеві— твоєму і далеких ближніх— змарновував на пошуки відбитків пам’яті в часові, буцім молодий капітан з опергрупи, посипаючи сірим спецпорошком зламану злодійвою одверину, і так списував сторінку за сторінкою; відпечатки ж злодійства то ледь проступали на припорошенім косяку, то щезали зовсім— і в домі пам’яті все безпам’ятне, все винесли підчисту і десь перепродали на базарищах; ти писав без надії на видрук чи, боронь доле, якийсь гонорар, писав, підуськаний звичкою та ще декількома причинами, а коли приніс до редакцій, де стільки випито, свій попередній роман, тобі сказали, що він затовстий; сім присохлих до спини, як киші дистрофіка, заголоджених літ, сім сонмищ безвиході по сім раз на ніч ти прокидався будь-де,— на чужих кухнях, на підвіконнях вокзалів, на лавках нічних електричок, в окрижанілій підсобці на якомусь масиві, просто неба з бродяжною сумкою в узголов’ї— прокидався і думав, з чого почати далі сторінку? шукав початок речення, спогаду, звуку і через сім років митарств, бездомності, безпросвітку, сумнівів і обнадійливого схмеління, коли щось вічніше, вище земного часу огортає і старить душу, через сім проваль всездоланного тонко так дорікнули, що ти дурний, далеко погнався, багато захтів, перехитрив хитрих, перепив найп’яніших, обжерся гординею і тому так оббрезкнув, так зажирів, затовстів твій рукопис більш на пів тисячі сторінок; піди напиши щось забойніше, щось для народу, простіше й коротше; з присохлим до спини шлунком і руками, як дві головешки, ти й тут не покаявся; справа була тільки в тому, що
для нової книги треба все починати спочатку; треба прожити заново все попереднє життя, всеньке його перевіяти й перезгадати, знайти в тій полові хоча б зернинку, посіяти, доглянути, зібрати колоска і знов засівати уяву, знов і знов, доки не виколоситься поле; знов і знов проживати змарнотнілі радощі, зветхлі надії і до всього прожитого знайти і додати утеклу пристрасть, принуку до праці, легкобитами й самолюбами поіменовану натхненням— знайти, переступити втра чене і впасти так само, як курява, отрушена з апостольських сандалів, як гнівне свідоцтво: про наближеність воздаяння; довгим ключем ти відмикав промерзлу, з інеєм на стінах, хату, розпалював грубу, клав течку на коліно і подумки викликавсь носити воду в дяка, ждати плугатарів із панщини, козачкувати в пана, вчитися малювати, писати, лаяти царицю, потрапляти в солдатчину— і скільки б ти не оренбуржив, не косаралив дарма, аж захалявна книжечка обмуляла ногу, десь далеко, в гадючій вовтузняві тісних застіль, у шатах благочесного захвату зринатиме думочка: скоріше б він здохнув вже— з своїми думами, горем і сумними рядками; да-а, побажання долинали простецькі; в простому людоїдстві ти навіть вгадував певну традицію, але доходило й до трупоїдних потягів; наприклад, твій добрий приятель, як не дивно, поет, довідавшись про вручений тобі залацканний орден, пройшовся з шапкою по редакції радіо— хто скільки може, треба; один із байстрючних нащадків вічних кухаруків і недоношених блюдолизів сказав захоплено, з масляним дрочильянним усміхом, аж мало не цвиркнуло в нього з тімені, запамороченого передсудомним щастям: для нього (себто для тебе) я б склав пожертву на домовину; чого-чого, а трупоїдів і людоїдиськ тут не бракувало ніколи; в цих краях, де мертві воюють із мертвими і котрий вік обдаровують задушеними плодами в утробах, і загнивають там на погибель сущому; де як не повальні, розбоєм накликані, лютіші вовчих, голодиська, то племенні побоїща, гро
бадянські війнища, й знов конання і доздихалова, чіпляння всієї родини руками за кістлявий, на запліччях і жижках порізаний, обезм’ясений труп рідного батька: він наш! не оддамо нікому! він наш! самі з’їмо!! що ж діяти? не гинути ж на догоду спадковим людоїдам! ти поправляєш рожеву, по краях витерту, теку на коліні— і мимовільно, миттєво починаєш рядок, за мить до першого слова здолавши непевність, злу випадковість, недолю, все зле і даремне, що жде описання, мов пухлина вчасного скальпеля; здолавши даремщину і сторопіле безслів’я, ти повертав серцю відвертість, долі свій легіонний крок і, поки іскри над хатою сліпили ніч, немов повернені назад зірки сікалися в глибокий морок, поки в грубі палилося і в хаті була теплінь, ти повертав час до його природньої висоти, буцім підпирав рогачилнами гілля яблуні під нестерпною вагою; плодів цих нікому не праглось; досвід цієї землі— важкий і терпкий— згнивав задарма, оббитий зливами і вітрами; важкий, гнилоп’яний запах додавав бражного, хмільного азарту перегорнутим спогадам, вигадкам, сторінкам і ти, вже зміцнений, вже захмелений ними, ще впертіше відгойдував час од землі, обтрушував ламке гілля, плоди лукавства з вічності, яскравий тлін із всенічної, вселюдської приреченості, обтяженої переситом; ти більш не пробував зігрітись морозно згораючим часом, просто виконував свою роботу і цього досить; потім відкладав теку і списані сторінки на стіл, малим кип’ятильником зігрівав воду в залізній кварті, всипав нашморганого з пучків під сволоком листя водяної й собачої м’яти, меліси, ще докидав з десяток ягід шипшини і притискав фарфоровою накривкою з білим бубляшком; розплісканий по хаті духмянок літа змішувався з димом, просиченим із чорної прорізі шибера в грубі, та, зрештою, дух обнадійливого земного супокою витісняв згораючу часову прогірклість; але ненадовго: тепло від груби пахніло нестерпним болем літ, що з сичанням і тріском, із яскравим запалом втікали з кожної поліняки, буцім глухе, всенічне, конаюче терпіння лісу, ламаного бурею, батоженого снігом, безсилого вирватися з землі і знайти щасливішу, захищенішу долю; сичання сирої березини в грубі помалу зливалося в той самий гул, з яким люта віхола розпанахувала галявини й мокрим, налиплим на гілля, снігом витрощувала підлісок— огниста рвійність над дровами виказувала скільки витерпіло кожне річне кільце на полінах, котрі так щасливо, так зречено звільнювали себе в полум’ї і гасли назавжди; ти пив малими сьорбками запашистий чай і думав про мед, яким десь ласує в дуплі куниця— скільки повних вощинного меду дуплавин розкидано по посадках, по старому лісі! скільки всього скарбівного приховано від людських очей і в подяку за довгий пошук дістається звірові!— ти досьорбував духмяне, гіркаве питво, пригадував, про що сьогодні замислював ще написати, з порожньою головою сідав на лавку, а звільнена тривога вогню, до рожевіні напікши духовку, розливалась від груби і останнім жертовним вигуком полум’я змушувала брати на столі обшарпану теку з синіми поворізками, поправляти папір і писати, так само здивовано, як розплющеними очима, впритул, бачити перед собою галявину, білопіщаний закрут дороги в житі, марево над похиленим, спілим колоссям і людей, що поспішливо, мурашиньо дріботять між розгорнутих полів і зникають в неісходимості лісу. Увіч постає ранньожнивне літо, гаряча пухка пилюка на грунтових дорогах, кудою ти стільки виходив, виїздив на велосипеді,— стільки здорового і простого відкривалось довкіл, що аж не вірилось у його зникомість, і та невіра була єдиною, по якій просто і впевнено думалось,
все попереду; ти перекурював, збиваючи сигаретний попіл у відро біля груби, в грубі непритомно тихло, як у мертвому зимовому лісі, звідки привезли ці дрова, які стали попелом— ось вона, перед тобою, зрима, ще тепла незворотність!— ти переводив погляд на морочне вікно, за яким просторіло далеко не літо, але ти вже знов пам’ятав усі його запахи, сухий скрип колодязьної корби, запах розплісканої на стежці води, яку повними відрами несли для поливу капусти, запах підв’ялених яблучних дольок на лісці, поставленій на повітку, запах недавно обмолоченої соломи, яку на підстил худобі вивантажують із підводи в провулку, запах останніх, подовбаних шпаками, вишень, запах свіжої коров’янки на обочині, запах ранковосвіжої землі на кротовинах, запахи й запахи всього, що не піддається прямому описанню, але від того ще дужче проситься в серце і янчить на порозі хати; янчить, так само благально, як твої собаки, Удав та Борман, коли малими вони гралися на подвір’ї, то кумедно погиркувалися одне з одним, то залазили під величезні лопухи край плоту і простягалися головами на витягнуті передні лапи, і дивились на тебе слухняно і замилувано, з принишклим дитячим щастям; дивились так віддано й зречено, як блудний син в першу мить повернення не дивився на рідного батька; ти сидів навпроти них, на порозі, підводився, виносив з сіней відро, вливав холодної води в тарілку, заходив у хату, писав, читав, та за якусь хвилю на подвір’ї зчинявся явкіт, собачий плач, а потім долинала приглушена шкрабітня об стіну, об двері, знов об стіну; ти поспішав дописати сторінку, а коли виходив на двір— у стіні жовтів вишкребень і купка глини лежала біля порогу; ти плювався, зітхав, тупав ногою— цуценята забивалися вглиб лопушиння— і йшов до хліва, брав тазика, розмішував глину з тирсою, додавав води, до масляної густини розтирав місиво руками, пурскав воду на вишкріблене і з розмаху, щоб ліпше пристало, плескав глиною в дірюгу; на тиждень вони, насварені, переставали дерти стіну, а потім греблися знову, коли ти засиджувався в хаті, забував за них ненадовго чи засинав, і вони з сирітським вжаханням скавчали, сплакували і шкреблись знадвору; ти був їм один найпотрібніший, один господар, один заступник і грізна сила перед вечірнім світом; прокинувшись на збитому з грубих дошок ложі, ти звішуєш ноги, вслухаєшся, знаходиш пальцями розшнуровані кеди і йдеш відчиняти двері,— впустити собак до себе— але спохоплюєшся: там нема нікого; це минулі несправедливості, минула неувага до них, задивлених на тебе, це гнів колишній живе в тобі, обернений на провину, що ти не вберіг своїх відданих, своїх найщиріших— ніхто не шкребеться в хату; ти сам шкребешся на стіну спогадів, снів, а там, всередині, ніби сьогодні й нема Господаря, лише одна заклопотаність; щоб втишити явкіт, ти з вдячністю думаєш про собак: вони, єдині з живого, досі по справжньому вірні людині, вірні з тієї пори, коли служили пращурам, на полюванні вгризались підраненому звірові в карка, а потім лежали за стійбищем в якості недремної сторожі; розморені ситним їдлом, первісні люди спали, от щось зшелепує на стежці, щось хижо скрадається по сліду— і, розриваючи темряву безстрашним гавкотом, собаки кидали себе в непевність і ніч, назустріч чомусь загрозливому, що ступало ледь чутно на м’яких, опушених шерстю, лапах і великими ніздрями втягувало запах дрімаючих; вірність і відданість— ось що передає найменше собача великій і зневіреній, зрадженій багатьма і собою найперше, людині; ти б міг спілкуватися з мисливськими собаками хоч тисячу літ, а з розбещеною і розніженою, самоїдною породою часом гидував бачитись і пів хвилини; та доля посилала йти до них, треба; серед ночі витягувати з начорно прокурених, кров’ю зариганих, зашмарклених, засцяних витверезників, міліцярень, бомжарень, тюряг, писати всякі благання, клопотання, волання, скарги, звернення, обдзвонювати, набиватись, на прийоми, збирати підписи вічнопереляканих старих бздунів, тіпа видатних громадських нацдєятільов, чемних, киваючих, невтолимо підлих гадючевиплодків з кегебе-інкубатора, витягувати й випрошувати з зажахотнених, наскрізь промерзлих, позіхаючих смертю місць, чим далі, тим менше сподіваючись, що визволення з чергової халепи якогось поета чи горе-редактора вирівняє їм спини до крицевості меча і пошле на святі й справедливі справи; ти не міг не робити того,— хоч, кажучи сповідально, і зарікався не раз— того, що наказано в заповідях; не тому, що ти кращий чи прешся в святі, просто, так ти влаштований і дещо звідав на власній шкурі; біда твоя— в запаленій уяві, здатній відтворити: як кому де ведеться нині; як би там не було, а дерзав ти з дурного запалу— витягував, клопотався, рятував тих, кому давно обридло своє животіння, але вони, опущені, збаблені, розкислі, були не годні й віка смердючого свого вкоротити— дерзав і дерзав ти, здавалось, на благо, а, насправді, перебираючи настрій розкислості й збаблень, настрій всіх самозгуб, що ширяв від знещаснених, мов від ганчірок, якими підтирали в громадських, безплатних сральнях; і жертвою благодійства були ненаписані сторінки та ще осад невдячностей, подібний на холестеринові бляшки, тільки смертельніший і непередбачуваніший речовини, котра затрамбовує судини вщент і з гарячою, як сеча, кров’ю вириває м’ясо з серця; ти був зам'який для того, щоб покинути мертвим хоронити їхніх мерців, покинути позіхаючій, замороченій снами, спросоння підсліпуватій смертюзі, нарешті, привітно всміхнутись їм, покинути цим з’алкоголеним і зміщаненим підтирати собою підлоги загидженого і тісного, так улюбленого їм злосвіту; ти навчивсь більшого; колись навчишся і кидати напризволяще; нехай хоронять себе самі; ти станеш ловчим, що править зграєю гончаків у пана; править всіма цими натасканими на лиса й на вовка англорусами: ось вони, красногони, що в три смички легко затравлюють виводок прибулих і пару старих, матьорих лобанів-вовчидлів! зграєю голосисто загоюють їх по самих гиблих місцях і передушують, як мокрих тютьок; а вже потім, тісним півколом ставши над здобиччю, з срібними чарками в простягнутих руках мисливці пили «на крові» і затравлена звірота лежала поряд з розплющеними, осклілими, але однаково повними люті й гідності очима; ти служив у пана, який був письменником— і фото його розміщувалося в настінному календареві!— ти ж знав його більше як заповзятливця, як мисливця: стрункий, худорлявий, у ловких чоботях, у теплій чумарці він по приїздові з міста найперше розпитував про собак: чи котрий з гончаків не збив по підмерзлому чорнотропові ноги? чи не закоростіли ягдтер’єри по лисячих норах? чи не загодовані, не зажирілі собаки? бо тоді ж чуття в них тупіє; і поки пан десь парижився, на тобі лежала відповідальність за цілу псарню, за всіх цибатих, приземистих, муругих, брудастих, підуздих, з вигостреними на мертву хватку щіпцями— щоб жодне, гляди, не прислабло, бо от наспіє пан і, ще й кофію не пивши, боброву шубу скинувши з пліч на ослін, відразу наказує ладнуватись на ранок в поле; в поле! ти ж знав вітчизну, від малого до великого, як гончу зграю в розбігу; а пан ніч не спав, розбиваючись в уяві, куди ж йому вдосвіта на полювання, і от викликає тебе й каже суворо так «Євгене! повторюю тобі! ми нинішній рік срамимося до дев’ятого гудзика,— з поля іноді йдем, ні шерстинки не бачивши! надоїли мені наші скаредні місця, легше, звичайно, по дурницях вправлятися, ніж у справах пристойних, однак це не мій смак... будем брати поле в Верхів’ї», «вже зовсім непролазні місця...», «тим краще! мовчи і слухай моє, готове!», «те, що вертались впорожньо, не наша в тому вина; теплінь же стояла, всяка звір хоронилася, не в риску була... їздили все по білотропу, а сніг під копитом танув; хіба ж це охота? все перемочки, все сира прохолодь! от тепер друге діло— і звір вже з лісу виліз як слід, пізню осінь почувши», вийшли барин— Іван Олексійович Бунін— на ранковий поріг, озирнулись, ну, кажуть, з Бо-гом, на кінь! рушили ми всім нашим багатолюдством, пройшли по вінцю гори, вирівнялись на простір і тут піднялись барин на своєму буланому на тім’я, себто на узвишне місце— і наказали
зачинатись полю! йшли ми спершу по дріб’язках, по дрібному, значицця, чагарникові, потім звалилися в береги до лісу; перескочив я риссю береги і став підвивати, тільки відголосу ніякого, ну, думаю, вовки на здобичі; вискочила було лисиця та скотилась в яри і зразу ж понорилась— не стали ми на неї і часу тратити; потім підглянув я русака, цьвохнув гарапником— заклались по ньому двоє хортів, спіють за ним, спіють майже вухо в вухо, тільки став він від них відростати; вони спіють, ще наддали і збили з межі, і покотилися разом, а тутай вже і вся зграя накрила їх; барин гукає: прийми! а я вже давно прийняв— заколов тобто; ох, Іван Олексійович, смертний, завзятий мисливець! він по справах полювання прямо з розуму сходив; так собак любити як він любив, ніхто в окрузі не міг! барин всяке полювання обожнювали— і з хортами, і з гончими; іншим разом цікавились навіть і мокрою, а весною по бризках; болотною, значить; а яких собак тільки в нас не було! були пойнтери, були сетери, були лягаші, а хортам і гончим і лік утратили: їх цілий стан у нас за садибою стояв; ну і я гончих і хортів любив, може, й не менше пана; був я спершу простим доїзджачим, а потім і ловчим став, зграєю правив,— а це скажу вам, не книжку прочитати; тут простого русака ослідити і то розум потрібен; або хоч взяти мисливський поклик— тут не одне хайло потрібне, тут кураж треба мати, а я, бувало як наддам «о-гой!», так весь ліс здригнеться; весь світ обімре, отерпне наскрізним одним чеканням, а згодом якийсь гончак збрехне, подасть голос і вся зграя рине туди й заллється басами по щойно побудженому звірові; тепер ти один— ні барина, ні собак нема— в ранніх сутінках загортаєш книгу з бунінським оповіданням «Ловчий» і згадуєш часи минулі, часи мисливські, панські; згадуєш всіх собак своїх гончих, як ти привчав їх не боятися вовка, вовчого лютого запаху, вовчої лихої присутньості в лісі, вовчого підступного звичаю заманювати в найглухіші місця і, розірвавши на шмаття, ласувати собачатиною; ти знав вірний засіб як відбити в собак вроджений паралітний страх перед вовчарою: малих цуценят примушував повзати, жити по простеленій в кутку вовчій шкурі і їсти сире вовче м’ясо— і такі виростали собаки! красногони! герої! до звіра вскаженілі, а перед хазяїном сама слухняність. Тепер ти один, мов дворняга помийницею, причарований пам'яттю; бігаєш і бігаєш туди, винюхуєш і винюхуєш якісь гниляки, об’їдки, все давно знепотріблене, запропале, бо іншої нема поживи; тепер ти й написане, вигадане приймаєш за частку власного досвіду; ні часу, ні бажань попошукати десь здоровішу поживу не було зовсім; пори року тут, хоч і залежали від уяви, але поважали послідовність: літо змінялось осінню, рибальство полюванням і, тільки-но тебе обирали, чи то головою опікунської ради над осклерозеним століттям, чи просто пророком своєї вітчизни, якого не має бути, тільки-но траплялась історична нагода пересилити потяг до помийниці, як ти згадував, що пора в’ялити в оббитому від мух сталевою сіткою, дерев’яному ящику жирних підлящиків, пора набивати шротом п’ятого номеру набої на молодих крижаків, пора діставати з горища в'язку обіржавлених, брязкітливих капканів на ондатр, пора виварювати їх з водяною м’ятою, щоб перебити залізний запах, пора йти на лови, бо ті невеликі, завбільшки з добру рукавицю, золотопухнасті гризуни досі готують з пожухлого очерету хатки на зиму і там найліпше капкана поставити, ледь зруйнувавши вершину хатки і прив’язавши тросика до найгрубшої рогозини; звірки припливуть вночі і обов’язково відбудовуватимуть хатину, необхідну, як місце для зимового підлідного столування; тут і вся хитрість; тут вони й попадали в капканчики; з літературних зарібків ти не годен був розстаратись і на путню шапку— от і мусив гибіти в гумовому костюмі, по пояс в багні, в зарослому рогозинням заклі: ондатр там водилось чимало, всюди видніла свіжа погризь і столики, де звірки харчувались; ніжним, як інкубаторні курчата, і таким ж писклявим, нав’язливим хекологічним звитяжцям тепер легко винуватити тебе в примітивному дикунстві, в звірствах щодо водяних гризунів тощо; отримуючи пачки зеленої грошви з фондів, заснованих у засипаних зерном країнах, вони й на прабатька Авраама завели кримінальну справу – за те, що батожив овець своїх, - і на тій підставі вимагали перегляду його біблейності, геть до виключення з Писання; о часи, о звичаї! а тутай ще ти, набиваєшся під руку зеленосправедливості з лисами, зайцями, ондатрами; як можна!!! пищать інкубаторні єврокурчата і біжать скаржитись на тебе до свеї американської квочки, вгодованої на зерні, що в
