Подобный материал:
- Реферат на тему, 103.99kb.
- «Про автомобільний транспорт», 14.63kb.
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Українська література в питання І відповідях Білет, 1340.99kb.
- План облік товаро-матеріальних цінностей. Облік товарів за групами, 30.29kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
дірократії, як натякали на дрімучість колишніх звичаїв— наприклад: підармонові пєдіка дозволено педрити до СНІДу й сказу, а от чоловікові зробити натяк жінці вважалось за особливо брутальний злочин; таких лінчували, якщо це були сановні особи, або просто, звично, буденно відправляли кудись на кастрацію; содомія свобод так нахабно радіохвилила простір, що іноді тобі здавалось, буцім на катамарані велосипедиш морем і твій Удав, як парус самотній, в голубому тумані шукає щось кинуте в краю далекім: він бунтівний прагне бурі! так, ніби в бурях є спокій! але, навчений історією з тирговканням ваговозів, ти наказував собі не зважати; нехай собі дзявонять, нехай смрадіохвилять над полем; ти приїздив додому, піднімав трубку з чварламентським прямим зв’язком, довідувався— надають додаткові повноваги чи досі мнуться?— з даху підталим снігом шурхала ніч: сира, оглухла, вся збрякла чорною гнойовицею мотороші, розколоченої з кров’ю повбиваних безневинно; час глухішав, глухішав, глухішав пекельно, немов все провалилось під землю і вслухається, вщулене, в крем’яні кілометрові товщі над собою: так буває в шахті відразу після завалу; ти дочікувавсь спокою і в спогадах, сповідях брав вітчизну за руку і слухав одночасний, мільйонно-аритмічний пульс зневірених, напівмертвих, скорцюблених по закамарках нужди й принижень, нужди й безнадії, тупонімої нужденності, що заливає пеклюгою душу, як вогняне повітря заливає груди зачиненого в палаючій хаті дитяти; але перед тим, за мить до судоми і бездиханності, зціплює легені ядучим клубком: гірким непродихним горем; і тільки-но ти знімав руку з пульсу, як гасли тисячі безсонних вікон, меркла зоря на обрії, світало,— та ненадовго— ще один удар півстамільйонної аритмії і день починало лихоманити, западала півсутінь, радісним вовчим воєм заходились над головною площею ліхтарі; мить спокою тривала дотоді, доки тримав руку на пульсі, а другою ледь встигав записувати, кардіограмити це відчутне на доторк мільйонне тріпотіння, цю вщулену, смертічекальну безмірність, цю вогку тремтячу глину, на яку перетворювали народ, і крізь тебе, мов через апарат по гемосорбції переганяли хвору кров всіх зурочених і зловтішних, всіх гордих і заздрісних, всіх нікчемних і ніяких, всіх безпомічних і безпорадних, всіх, до одурі переобдурених, всіх, усіма й собою забутих, всіх, пребайдужих до горя ближнього і потерпань вітчизни, всіх, лицемірно відданих, показушно щирих, тремтячих од глитайства, всіх, злютованих у безмежно-мільйонній аритмії жадоб— і крапелини отруйного подеколи протікали на папір, розливались рядком, позбавленим певності, чи вистане йому сил з’яскравіти і тремтіти в людських очах, немов рубінна жарінь волоска, коли глянути на високовольтну лампочку і заплющитись ненадовго; ти мусив писати: хоча б для того, аби події перестало паркінсонити й ліхтарі покинули вити, вперше за котре століття дозволивши нам заснути без тіпавки від кожного кроку по коридорі;без жаху, що ось прийдуть і заб’ють у наручники сьоночі; мусив вигадувати обнадійливе, щоб розвітрити сірятину; мусив романитись над епічним, піднімати в світловисоти бездиханну простертість і тим рятувати від пролежнів, якщо їй вадять крила; мусив іще й тому, що найвірніший друг, ягдтер’єр Удав, небіжчик, на тому світі чекав продовження, цікавивсь тутешнім, мисливським і ти зобов’язаний був йому листувати, а він читав переказане з непересічних димів, простелених від комина твоєї хати і злітописнених одним із просвітлених свідчень; він прочитував їх упівока, тікаючи краєм ріки— від запаху радіації, як від землетрусного запаху, що вістує лихий початок,— тікаючи від тієї тріщини, якою розверзлась земля і час зупинився назавжди: квітнем вісімдесят шостого року; він тікав— йому в спину дихала жахноморозна хвиля, дух рокованого, моторош незворотності— тікав
із того на позатой світ, бо і в раю і в пеклі чулося, долинало звідси, це тоскне виття ліхтарів над площами, цей храпіт розсунутих земляних мас, як храпотить, вибухаючи ізсередини, крига в надлюту морознечу; він тікав— і передчуття вибуху, що знову й знову зринало знізвідки жахноморозним запахом, стлалося за ним слідом, бігло тінню між почорноблених потойбічних тіней; він тікав, як від злого передчуття тікає сила волі з тіла, як кров, що шугає в голову, як душа, яка в передостанню мить облітає околиці, не знаючи ще, куди їй намислено ринутись; він тікав, як вжахане вибухом світло ядерної бомби від епіцентру лиха, де закипає темінь, морок, мор і час анігілюється на ніщо, на незникоме прокляття; він тікав краєм річки,
із того на позатой світ, бо від недавно померлих йому передався тривожний настрій, передземлетрусний трем, якого душі їхні так і не змогли позбутись; він тікав усе далі й далі, й далі— від цих драглистих полів, мов суцільний кровопідтік під плівою зблизька застреленого і оббілованого звіра— далі буденної, зримої далечини, далі мрії про те, куди стане сил добігти; тікав, бо іншого не мав виходу— чесна рятівна сила змушувала його тікати від жахноморозної тіні, як від вовчого запаху; він тікав, хоч і не підтискаючи хвоста, хоч і не скиглячи благально, але тікав, як тікає всякий звір із охопленого пожежею і палаючим вітром лісу; він тікав, бо безсилий позбутись передчуття, що в’їлося в генотип його предків ще тоді, до його народження, у вісімдесят шостому році, і навіть по смерті не дає зупинитись і гонить тінню поперед власної тіні; він тікав, ледь встигаючи дивуватись: як там на білому світі вживаються, всиджують живі?, коли від тривожного гулу і в царстві сутіні мона з розпуки пенькнути, і ноги самі несуть тебе в безлиху, за назублені лісосмугами земні рубежі, за гребені втоми, біля яких можна впасти знесилено, і не страхатись більше; він одбігав далі й далі— навіть від твоєї пам'яті— а ти все думав безрадісно: чого він так рідко сниться? куди він пропав, друзяка?! ти розказував йому про сьогорічні полювання, про сліди степового тхора на полі, в закиданих снігом кущах лозиння, про нори цього хутрового звіра, на якого ладнався поставити капканяку, але сніг був весь витоптаний біля обнірків і ти не міг вгадати, в якій норі заднював тхоряка, а винюшити й обгавкати нікому! ти розказував, як дядько з одного пострілу забив трьох зайців— легендарний постріл— вийшов на свому хуторі, невдалеки від хати, сів на перекинутому відрі і став ждати, коли зайці од лісу збіжаться на підпас вруни, он всю вже витоптали як добра череда! ждав-ждав і почав куняти; місяць тьмянів за хмарами й плямиста тьмавінь ковзала засніженим клаптем поля, канавою, кущаками, де щось заворушилося нібито, щось, здається, почало стрибати; був січень, пора заячих шлюбних ігрищ; щось ніби є, а ніби й нема нічого, і чим дужче вдивляєшся, тим сильніше плямистіє і поцибує перед обкошеними, невисокими, оситняковими кущаками; щось ніби є таки; він приклався, гепнув— ніби щось цибонуло— підходить: лежить зайчило; вранці, коли розвидніло, вийшов ще раз поглянути, як він його поцілив: біля куща лежить ще один, непомічений вчора; а пообід, йдучи полем, поза канавою, знаходить третього— легендарний постріл! ти розказував свому Удавові, шкодувався йому, як минулого тижня, заєць надурив тебе в жлуктичку— повільним котом виповзав, ледь шемерхаючи, з сухого, низом скутого кригою, в рідких проталинах, очерету; хто б міг подумати, що він там заляже на днювання?!— заєць проповзав майже перед самим носом, ти перехопив рушницю, піймав на мушку гойдливі очеретяні мітелки, трохи одвів дуло на прогалину, куди він мусив вискочити, ждав повільного його вискоку, але так і не піймав ошпареного його вимельку, коли на великих махах він цибицьнув раз-другий через чистину, замелькав помазком по сухій траві, ринув під гору; вище, вище, вище; вже кинувся за гребінь яру, а ти все молотив по ньому набій за набоєм, зрешечував, а він летів класично, відкрито, боком, так, що й наосліп можна влучити, але жодна дробина не впекла його в убійне місце; так і побіг десь, лисам на вечерю; а ти зарядив нових п’ять патронів і довго стояв прибито, бо не було доброго собаки, котрий би добрав підранка, а був сором і немислима якась невдача; ти розказував Удавові і про інший випадок, коли в глибокому яру з середнім братом розплутували заячий слід на понові; ти йшов горою, брат низом, по шерехтливій осоці, по пригнутому мичкуватому бур’янові; заячий слід був ранішній, з петлями й скидками, які означали, що він десь тут, десь поряд, десь він заліг, вражина! он як напетлював, наплутав, щоб збоку, з безпечного місця, почути наближення небезпеки— і метнутися непомітно, навскіс, прилігши до трави, на недосяжній для широту відстані! он як нахитромудрив; знатний, старий зайчура; але де він? де він? сліди попетляли і щезли вприкінці яру; брат ще потоптався там, походив взад-вперед, став, перехопив рушницю за цевйо, розвів руками, ви вже вголос забалакали один до одного— ну де ж він?— а чорти його матір знають!— десь має бути, десь він тута— може десь проминули скидку і дернув під гору?— та нє, він тутай— та й де ж він?!— а халєра його знає— брат ще пройшовся закрутом, ніде нічого, закинув рушничний ремінь на плече, розстебнув під горлом бушлата, непоспіхом піднявся на горб, ви ще постояли, побалакали, куди пильгучити далі, і краєм ока ти запримітив: щось мелькнуло в яру! і стояв заворожено, отетеріло, безсилий зірвати з плеча п’ятизарядку і хоч для вспокоєння гахнути йому навздогін, а заєць поволеньки, мов зловтішаючись, перебіг яр, гребнувсь крутосхилом, пристояв трохи на гребені, вже недосяжний для пострілу, перековзнув за пагорб і поминай як звали; ти спустився на низ і знайшов його вихідні сліди; знайшов затишне, під влежаним бур’яном, кубельце, біля якого за кілька метрів уздовж і впоперек стелилися відпечатки братових гумових чобіт, а заєць пересидів, витерпів і кажи потім, що він дурний і переляканий навіки; він із кубла то виповз, коли ви напівобернулись до нього спинами, і не чули його й небачили; геройський заєць! ти розказував собаці, що біг понад річкою, як цеї зими надумав зробити в посадці засідку на лиса— хитрюга тудою швенляє, повз кущами спіреньї, приманений пташинім запахом, бо вдень снігурі й дрозди обкльовували на них сухе насіння,— зробити з дощок сідало між високими двома гілляками й сидіти при повному місяці на дереві, сидіти задивлено, зачаровано сріблявим, синім, безмежним мерехтом на кожній присипаній снігом бадилині й гілці; сидіти тихо, украдьки, тугіше запоясувати поли кожуха з піднятим коміром, вслухатись і вдивлятись, ждати, коли лисяра, переступаючи скрадливо і витягуючи вперед голову, ступить по просіку, скраю якої розкидана приманка, порубані тушки ворон, котів, порубані для того, щоб не міг вхопити великий шмат відразу і дати дьору, а так шукатиме близьку здобич, поведе носом туди, сюди, білий кінчик його труби, тобто хвостяри, нетерпляче й собі здригнеться, біле підгорля стане ще білішим, боки займуться ще червонястішим золотом, все тіло, немов відчуваючи передсмертність, сяйне найкращою, останньою своєю красою, старий, завбільшки з добру собаку, лисовин вшилиться носом у сніг, а ти, давно його виціливши, тамуючи подих, притримуючи вовняні рукавиці під пахвою, востаннє звіряєш прицільну планку з мушкою і в місячній мертвій тиші, опередь пострілу, здається, маєш почути, як кляцне, зриваючись із зводу, ударний палець, що б’є по бойкові, а той цокає капсуля— час розтягується в азартне, чисте чекання; вибух, лис відскакує на кілька метрів, свічкою кидається вгору і з простреленою головою б’ється в корчах; але цеї зими було малосніжно і ти зимував, переважно, в місті, а нір по полях було повно— і одиночні, недавні, в крутих ярах, і подвійні, й потрійні на пасовищах, де земля давно лугує,— нори свіжовідриті, розчищені, лиси до них ходять, ставлять мітки при вході, лисів достобіса, але нема на них часу й немає доброго норного собаки; так ти розказував ягдтер’єрові, що пластався краєм ріки, про свої невдачі, про дні без нього, і від всього самотнього тебе впікала така нестерпна лютощ, яка одного разу в полі обпікала заголоджених до сказу, напівдиких приятелевих собачиськ-покручів: вони доганяли підранка, гнали його напівколом, близько, близько, майже впритул, так, що вже не можна стріляти, ось насіли йому на хвоста, ще кидок, все звихрилося гаркітливою купою в снігу, заєць верескнув дитинно, верескнув ще тонше, ще жалісніше, геть олюднено і тільки гаркіт стояв, так вони його шматували, а коли приятель їх бив, підбігши, чобітьми під дихала, вони тільки кавкали, відскакували і знову кидались, вже на піднятого за задні лапи зайця з вирватим по живому й завислим на якійсь кривавій жилі оком; собаки цибицькали навсибіч, розпалені гризнею й гонитвою; чоловік дістав мисливського ножа з піхов і одсік криваво-сизе яблуко, зависле над очницею— й собаки збилися в гризні за око; ти розказуєш своєму Удавові всякі мисливські придибанки: як, наприклад, вас піддурив лис посеред невиликого села, в очереті; посеред села, де повно бродячих собак, ходять люди, з горба ковзають на санях діти, поряд дорога, городи, лемент і гвалт над подвір’ями; але той очерет, метрів п’ять на п’ять, видався тобі підозрілим, ти махнув молодшому братові, щоб він прогнав його, потоптавсь там добряче; крізь очерет протікав рівчачок, що впадав у кар’єри, колишні торфовиська; брат пройшов очеретяну стіну, храпнув льодом, гукнув тобі на пагорб, що там нічого нема, вода стоїть, що тут ляже днювати?! ти махнув йому— ходім далі!— а коли одійшов до дороги і озирнувся на поспішаючого брата, то побачив на городі, за добрих сто метрів од себе, здоровенного і гарненного, яскравочервоного проти сонця лисяру: он перековзнув через межу, пробіг повз рідке кукурудзиння, повз капустяні качани, кинувся вниз і в лозах повз канавою пропав для вас назавжди; ти розказував Удавові, яких позаводили мисливці собачиськ, яких покручів здичавілих, яких ублюдярищ! раз завалили козла, дістали розборочні широколезі ножі, взялись по теплому його лупити— а куди там! тільки підрізали шкуру на ногах і зробили поздовжні надрізи на ляжках, як та собарнота рве паруючу пліву і шерсть з-під леза; то, поки двоє дерли, один мусив з розмаху гатити чоботом собак під дих, а вони, явкнувши, все одно кидались; їм віддали скипілу згустками кров і тельбухи,— і за пів хвилини гризні на снігу лежала лиш купка зеленої каші з шлунка; такі собачки! ти розказував своєму вірному другові, як сьорік зимою провіряв бджолині дупла в посадці,— ще літом ти познаходив їх, рої там жили чималі, десь біля півтора десятка роїв із пасік і, розрісшись, аж шипахами наліплювались на дупловини в ялинах— ти сподівався, що вони перезимують, але літо було мокрим, холодним і меду вони наносили мало; то ж, коли в січні ти прийшов перевірити їх зимівники, на снігу валялися одні порожні, побиті пліснявою стільники; самі бджоли виздихали, вигибли з голоду, доївши останній припас і заковізнувши од морознечі; навіть куниця раз-другий пірнувши в дупла, більш лінувалася туди заскакувати і полювала переважно по кущах, ласувала мерзлими яблуками з дичок і ловила мишву, розгрібаючи сніг і листя; ти натесував ножем прополісу на горловинах дупел і потім настоював його на горілці; ото і вся твоя здобич; у вимерзлих дуплах, здавалось, жила сама приреченість, невблаганніша смерті; уперемішку зі снігом там лежала вощина і чорна розсип бджолиніх сімей, але жила там незрима лиха приреченість, бо ти не зміг туди довго дивитись як у колиску, де спить гадюка; і почуття первісності, дикості світу, яке ти приносив з мисливських мандрів— віра в справжність була головним із тоді здобутого; ти розказував собаці, як приходиш додому, як ставиш рушницю прикладом на поріг, скидаєш рюкзака, дістаєш ключа з потаємного схову і вже в сінях, коли тримаючись за одвірок, човгаєш об поріг, скидаєш наброджені пудові чоботи, на тебе падає блаженна втома і вічнорадість повернення; ти кидаєш рюкзака в куток, ставиш там і рушницю, щоб відтепліла перед тим як її занести в напалену, вгріту кімнату, потім пригадуєш, що треба розрядити, і, впершись дулом у підлогу, п’ять разів різко напираєш на приклада, і затвор викидає з патронника п’ять набоїв;
ти підбираєш їх і входиш у дрімотну м’яку теплінь, вже збезсилений і роздягнутись— ось ти і вдома; чіпляєш обмерзлу, обреп’яшену куртку на вішалку, чіпляєш вогкі гонучі на підвішену палицю для просушки біля груби, взуваєш сухі шкарпетки і думаєш: чого б ковтнути? калганівки чи прополісної? чи теї й другої? а потім ще пригубити з грамину настоянки чаги? закусь: сухарі з часником і салом; тепер тобі нічого приховувати від звіра свій разючий віддих; ти наливаєш коньячну двадцятиграмову чарочку; раніше в тебе була дідова, стародавня, огранена, на цибатій ніжці, справжня мисливська чарка, якою стільки пили за удачу й після невдачі, що тільки потримати її— і вже проймало благородним, чистим хмелем! да-а десь уграли чарчину; ну, нічого, причастимось і з цеї: за всіхнє здоров’я! за тих, хто вертає з поля! за холодінь на дворі; за просту радість теплої хати; хрумкаючи сухарями, розпалюєш грубу і думаєш: а чи не внести з погреба мочених яблук? так набродився, що лінь і висовуватись на подвір’я; потім внесу, коли передрімаю трохи; вогонь помуркує як старий ледачій кіт— і все здається просяклим втомою, сонливою легкою знемогою; ти чуєш голод, але лінуєшся варити картоплю на газовій плитці, згадуєш свої припаси, відхиляєш дверку продуктової шафи і між кульків з мукою, з крупою, з сушеними грибами, з лавровим листям знаходиш консерву, килька в томаті, і ще наливаєш повну чарку; насухо такого їдла не вб’єш у шлунок; ще пригадуєш: варто було б сходити на тижні в сільмаг по хліб, але випічка в нього така глевкава, ніби пекли його з лободи і всякої неїстивності за рецептом тридцятьгиблого року; як звикли тоді— так і не здужають перевчитись; краще дозимую на сухарях, а там, у місті, насушу нових, свіжіших; добренні сухарики; консерва відкрита; облизуєш ножа; треба ще покришити цибулину і плеснути олійки; да, можна жити, як приказують старі люди, озираючись на минулішнє; ось і вогонь прокинувся, і згуркує нетерпляче весняним на пригріві голубом; так! ще одну порцію чагової, запити холодним м’ятовим чаєм і спати; але перед відбоєм ще підкинеш на палаючі в грубі березові полінця грубезних ясенових ковирдяк,— тоді й горітиме довше і жар триматиметься міцніший; якраз повинно вистачити, щоб не тратити розпалку знов, коли прокинешся ранньою ніччю— змахнеш на долоню крихти з стола і сядеш перекурити навпроти піддувала; вікна з призахідного боку взолочені блиском снігів, але сутінь вже тутай, вкублена скрізь по хаті: в порожній, скляній, синій хлібниці на столі, в дранті на вішалці, в козиній шкірі, розп’яленій на стіні коло ліжка, в побитій міллю білячій, вохристій шкірці в кутку під стелею, в ягдташі, почепленому на гвіздок, у чоботях, що вкупі з розпалкою сохнуть на грубі, в картатому запиналі над дверима, котрі ведуть на веранду, в м’яких шкарпетках, в розлитому під ногами теплі, в малиновій напівтемряві розжареної внизу духовки; докурюєш «трусардину» і загашуєш об дно відра, куди мав вибрати попіл і полінувався; підпираєш дверцяту груби совком— щоб жар не просипався від почмиху полум’я— і човгаєш до ліжка; ще прочитати якусь сторінку і відбитися на пару годинок; але перед самим сном знов захмелить полювання, знов пригадається кожна хитрощ зайця, який переждав, коли ти минеш його, і з-під самих ніг вивергнувся з снігового надуву і дернув ріллею, полем, полем, ще зовсім близько, ще твій він, ще вспієш хитнути стволом трохи вбік, напереріз йому, але він раптом ковзає в борозну,- рука в неловкій шкіряній перчатці ковзає на рушничну скобу, палець усе прошилюється до курка, зіскакує, гадство, заєць прищулено шпарить, як у кіно пригнутий солдат по траншеї, палець таки потрапляє на спуск, але цілитись ніколи, ти гарячкуєш, бахкаєш, бахкаєш, бахкаєш, тільки гільзи сікають направо, в сніг, бахкаєш вже прицільніше, зайця обсіває земляним пилом, чи то так здалось тобі зопалу? нічогісінького йому нема, біжить, пильгучить далі, пірнає в ложбину і потім вигулькує на недосяжній відстані; і так тобі прикро знову, що й тепер, пригадавши, ладен зірвати з себе волосся, як тоді зірвав пітну, підв’язану назад од вітру, кролячу шапку; і треба ж нап’ялити ці перчатки, десять раз би вони згубились, згоріли! скільки ходив там у в’язаних пальчатах— і не було там, на тому надувові, ніякого зайця! а вдягнув ці, шкіряні, і як на зло— на тобі! є він! і так осрамитись! це закон підлості! це ще той закончик! і що мене смикнуло на цей шкіряний непотріб?! і після цього не вір у долю! так йому було написано, тому зайцеві, коли якісь перчатки його врятували! а вдягнув би в’язані...; от, ти скажи, яка напасть! як хто зурочив! і кому скажеш?! ніхто не повірить; а-а, нехай собі ті зайці плодяться, може то зайчиха— вони завжди підпускають ближче, особливо в золку, глуху відлигу; хоч на вуха їм наступай; да-а, дурні зайчихи, більше схильні затаюватись, бо так вони оберігають виводок і відводять від нього небезпеку, підманюючи ворога на себе; до зайченят ще довго, та вони однак затаюються; ти так з’азартнів, що геть забув про це; іншим разом, на тому тижні ти піднімеш такого зайчидла, такого зайця! він од тебе не дінеться; нехай собі; а тепер спати. Тут ти перериваєш стенограму спогадів, адресованих собаці, що тікає краєм ріки і ледь чує твій голос за тривожним виттям звідусюди, за підземельним гулом; він тікає, як твоя уява з майбутнього цих прирічних навколиць, цих полів, оцих сіл, закиданих чмихами молотарки і пилом окрадення, чорною мукою з ядучих ріжок; ти хочеш вірити: йому знайдеться місце, затишніше і добріше цих гиблих, непевних місць! не може бути, щоб душа найвірнішого друга заблукала в нетрях щезання! він знаходив тебе в лісах, в болотах, хурделигою в непроглядному полі, коли за піднятим звіром гнався чортійкуди і повертався захеканий і щасливий: не може бути, щоб він не мав душі! бо звідки ж така братолюбна приязнь струмувала до тебе від нього? радісний і невтомний дух його— як у кмітливого слуги— ні, не може пропасти; і нащо тобі переконувати себе? пес твій вічний, як вірність одного справжнього серця, полеглого за тебе, за твою справу, яка їм прикрила, яку вони ненавиділи— от і знайшли беззахисну, вразливу частку твого життя, твого собаку і отруїли чимось; чим? тобі байдуже; а потім знову взялись за тебе, правда, інші, впертий, рогатий, хоча і змікроблений народець; ти вивчав його під мікроскопом, а він вдячно плював із підставки, щоб влучити тобі в око; чума гомосовєтікізму: невмируща бубонка; ти прищеплював злихоманеним частку свеї душі, як найновішу вакцину, а вони впивалися зубенятами в руку з шприцом і надією; ти віддавав душу, а тобі вертали смерть і зрадиво; ну, це й при твоєму людинолюбстві та схильності до дослідництв і жертв, так не могло тривати завжди; замість того щоб рознароднюватись, розкидати себе, мов екзезіастівські камені, ти надумав вернутися до пракоренів вірності, до пам’яті про собаку— і на його прикладі воскресити добре, прекрасне, превічне, вдихнути мужність в серця і вирівняти горбатих, немов змалку примагнічених домовинами; ти тільки перепочинеш— і сядеш писати; про чесні і сповнені гідності справи: про полювання, про звичаї тварин, про всякі повадки звіра, про його здатність вгадувати, відчувати міру небезпеки; а поміж цим, повнокровним,— нікуди не дітися— мусиш, як дзвоники в кінську гриву, вплітати всілякі буденні враження, брязкальця, уривки з розлогої
