Подобный материал:
- Реферат на тему, 103.99kb.
- «Про автомобільний транспорт», 14.63kb.
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Українська література в питання І відповідях Білет, 1340.99kb.
- План облік товаро-матеріальних цінностей. Облік товарів за групами, 30.29kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
цвілізовану, нечисту силу! вони ототожнювали її з праслав’янством, з екзотичним міфом і, щоб одзвітуватись перед історією, заходились досліджувати, вишукувати персонажів казкових; а ти рвав душу,— то рви собі й далі; вся шушваль світу по окремих
крадіїнах грала в свої доброчинні ігри, щоб ухилитися від податків! а ти на ніх сподівався! Ти підкачував переднє колесо, застьобував під сідлом кобуру і, перекинувши ногу через раму, відштовхувавсь латаним яловим чоботом, міцним і легким, придбаним на базарі задешево, дякуючи німецькій гуманітарній допомозі (таки їх мучить совість! підкинули чобітки, щоб було попоходити в чому, поназбирувати бубка за бубкою зерна з підвід, що прокурликали, проспівали звідси чорноліття тому, потовкти його в ступі, в духовці спекти пісненних коржів і вийти в досвіток з вірною п’ятизарядкою, обходити яри, посадки, видолинки, там, де тебе менше бачать заздрісним очком, зурочуючи удачу; підняти в кропиві і будяках розгубленого спросоння зайця, гепнути, забрати його в торбу і, поки прийдеш додоми, він закоцюбне там, заковізне так, що здається несеш не радісну здобич, а мерзлого кусок поліна) ти відштовхнешся чоботом— бач, пожаліли, посовістились, не дали здохнути з голоду доброчинці, гуманісти!— і ковзнеш на своєму велосипеді з горба, аж тарабанітиме багажник, поцокуватиме привідний ланцюг об щиток і нестрашно сикатимуть гальма; ти з’їзджатимеш вниз і вниз, у непроглядність яру, болотяних випарів, покинутих седищ, необжитих вечорів, а разом з тобою з’їзджатимуть усиновлені тобою лани, твоя ненаписана проза, підтексти й надтексти, твоє недомовлене, історії далеких і ближніх, всепам’ятних тобі, тутешніх людей: вони ждали від тебе відповіді, виходу, порятунку, а тутай лиш холод, болотяний гнилий туман, рівчак, верболозові чагариська, забур’янений беріг і чавкіт копит краєм непролазного рудого баговиння; тут запах торф’янику, дика первісна вжаханість, а десь далеко, в засипаних зерном країнах, їхні умільці перекували вивезені вкупі з урожаєм підводи на непідступно блискучі авто і, поки ти пригальмовуєш із горба, вони паралельно, за тисячі кілометрів звідси, вириваються вище й вище, в гори, в Альпи, в Анди, немов і саме повітря окраденості, болотяний, дурманний запах, вадить їм, буцім чад головешок погорільцям; бо це вони рознещасні, а ви тупі і терплячі, це вони змушені передихнути після тряских підвід, оздоровитись озоном, змити бруд і гріховність, більш пів століття тому привезені з родючого варварського несвіту, і вони вириваються якнайвище, туди, де їх не дістане ні прокляття, ні мста, ні скрип каретки в задньому колесі твого велосипеда; і, коли ти пробуєш через силу й собі гребнутись під гору, налігши вагою тіла на педалі, то лиш тріскотить підшипник, западають перехвати, ще зусилля, ще ривок, колеса вихляють на місці; ти зцибуєш і ведеш своє вело, відчуваючи прохолоду руля долонею; земля наокіл— драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра, коли удар шроту аж підкидає жертву; аж відстає м’ясо від шкіри і кров під плівою скипається в чорнотремтливу жижу; земля жалоби! земля з незвітреним гірконужденним запахом сажі, що буває на місці пустки; земля, мов чорна спрага, чорне, вбивче бажання пити в зачумленого, конаючого в пропасниці, в чорній відразі до всього живого, заколоченій на чорнильному безсиллі й крові нечистої сили; земля, де чума гомосовєтікізму, жлоб’яцтва, скотства збирає ужинок за ужинком— і молотарка чмихає денно й нічно, пересіваючи чорні ріжки, що паразитують на житі; земля, де ріжки сіють і ріжки жнуть, жеброта жеброту плодить, злидень їде на злидневі і поганяє злиднем— чи може ти згущуєш фарби? згущуєш свою уяву? чи згущуються слова, протікаючи крізь папір димів, крізь дими усеспалень всевічного німого мороку, який і є життям, і як тяжко нидіти й борсатись в ньому кожній пійманій в сіті артерій теплокровній істоті! все живодайне тут ставало занадто добрим, по-дурному роздобрілим як тісто, ставало причиною заздрості, підступу, напівправди, несправжності; заповідане всім терпіння здубовіло у всетерпіння і завжди між нами й плодами нашої праці з незліченством кротовин поставали вози, навантажені мішками і глупотою обікраних; поставала невдячність за працю, така нагла й дика невдячність, що звідтоді той давній, неозвучений, незаписаний крик, пропікаючи папір, рониться в землю чорними ріжками і проростає зерном окрадення; саме над ним і заходиться простакувата молотарка: чмихає в задушній куряві з остюків і полови, працює старанно, справно, либонь, розгадавши твій задум: вгодувати ситих ще й чорноріжковим хлібом, викоханим, розколосеним більш за пів віку з чорних марень конаючих, із морочних здогадок, домислів, що ж нас чекає далі? чорний хлібець зійшов нівроку! а ми ж такі добрі, що не можемо не поділитись: пригощайтесь! і ти подиви на них: вони вернуть рило! на перероблених наших возах позавозили свої інвещиції, свій чистий харч, своє альпійське повітря, закачане в офіси, зроблені за зразками космічних станцій, а наша національна їжа, хліб із ріжок, їм не до шмиги; ти подивися тільки! так, вибачайте, накласти на нашу гостинність! а розкуркулити за таку пиху?! а к стєнкє?! ви б нажерлися із-під себе. Так обзивався до тебе болотяний випар з долини, що була колись пастівнем і, якби не шмарксизм, не комунія, не совдепія, ти б може нині випасав там коней за прадідівським звичаєм; якби ж не підводи, що в зленний рік прокурликали на Південь, на Південь, підманюючи душу прощанням і наказуючи розпрощатись з усим хазяйським щастям, більшим від просто викраденого, щастям оброблених своїх степів, свого простору, волі— і от тобі ніде піти в пастухи чи в підпасичі; путати, переганяти, пасти коней; і в світі: ніде нікому нічого; на тісті старих урожаїв зросла показова доброчинність,
все стало історією, непогребною смертю, що по суті одне і те ж, і виявилося— тебе немає; тебе з твоїми зшитками уяв і правд, описами польових доріг, підрахунками зернин, аудиторськими перевірками революцій, греболюцій, чреволюцій, чортилюцій і фінансових інтересів, що стояли за ними, з новим, вже уточненим обрахунком зерна, геть до останньої золотини-бубки, з усіма цими паками, кипами списаного мотлоху з грифом секретності і «зберігати вічно», тебе немає; нема як письменника; тебе ніхто не читав, а ті, що й читали, давно поснули й забулися, про що ти там молотиш, про теє, сеє і все невпопад, недоладно, хамськи— вітєлі йому не наравиця історія; пізно, тютя; а ті, що й пригадували, втомилися слухати, бо втомлює всяка правда, якщо безсила вона відновити справедливість, а ще тому, що правдою здобувають ворогів, а дружніх приятелів приманюють лестощами; і тут немає винятків; а ти втомився лестити, рука втомилась знімати шапку, витягувати з себе язика, показуючи, що в тебе ні шанклів, ні сказу— не бійтесь, для вас незаразна правда! тепер дійшло до того, що тебе немає; тебе нема і крапка. Скільки б ти не розпинався в спустельнілих полях, засіяних ріжками та сухим кизяччям, скільки б не списував руки до кісток, не простелявся димом крізь ніч, не літописнів одним з непересічних димів вітчизни, скільки б мелодій цвіркунового співу, скільки святого й з’яскравленого в кожній зеленій іскрі, ти б не перекладав на людські слова, зберігаючи, де можливо, і мелодійність і захват серпневих коників у вижухаючому різнотрав’ї, звідки зринають іскристо за кожним кроком, твоїм і часу, скільки б не здармував ти вічностей, своїх і чужих життів, злютованих в єдиному ритмі мовлення, сповіді, скільки б не сліпав над сторінками, роз’ятрюючи об біловапняне мовчання і зір і душу, скільки б не намагався когось переконати, когось всовістити і багатьох обнадіяти: вже скоро! вже близько! скільки б не розпізнавав по деревах прикмет літа благословенного, Господнього літа, скільки б не з'їздив, не перебачив, не перевзнав, не перечитав, та
непогребна смерть, поіменована історією, раз за разом виявлятиметься живучішою, живішою від твоїх живих, життєспраглих намагань просіяти з безміру процвітаючого декілька чесних відповідей; виявляється: одна загублена правда, як одна просіяна з полудрабка зернина, могла викликати стільки прихованого обурення, ніби в священному товаристві збовтнута непристойність; так ти ставав непристойним автором, хоч і писав без матюччя, а ті, що пописували з гінеталіями, з оральщиною, з проповідями збоченств, отримували від блюзнірів право на щось надмистецьке, подібне до священнодійства: прорікали, ділились глибими роздумами, вискакували, як голий з маку, з розінтерв’юшених шпальт, засвічувались на екранах, вальяжніли, іронізували, кидали в маси парадоксальні мислі, мислили себе провидцями, геніями, щонайменше особистостями з великої літери, самозакохані до павіанства через губу не сміли й плюнути, язикаті мантачки, бздюхи, іграшкові тарабайки, незвиклі мовчати, скорботніти, думати, бо все їм давалось задарма, по блатах, по залицяннях, через постіль або комсомольські рознарядки на редакторства у видавництвах; через дзвінки, перемови, змови, дешевенькі таємниці, хто коли скільки з ким кого і чого засандалив, от вони й мусять тепер приховувати посутнє, гундосити з авторських передач, шумувати, мов вірус, намертво, назавжди запаяній в колбі, ділитись поетичними враження з щойно прочитаних збірочок, геніальними, конгеніальними, на їхню думку рядками, виливати цю гнилятину, сукровицю в запалений і без того, збезнадієний мозок слухачів, а якщо й примовкати на мить, то в стилі базарних перекупок: заскалено, хижо, хитро, ждучи, що до них самі підійдуть; о! вони собі знали ціну! духовидці, віршарі, вівчарі, по святах побожні й привдягнені в суворий національний одяг! вони знали розцінки! знали, що купиться, і піддрочували маси своїми легендами про запої, запори, однаково творчі, і про таке лихо по всій вітчизні, від митця до митця, передавалось на вухо трагедійним вишептом, «такий-то запив... помирає... да-а... страждальник», і ти їхав, знаходив, відкачував, похмеляв, вислуховував зарікання, наводив повчальні приклади, вдихав надію, просиджував коло ліжка з собачою вірністю, тратив серце і час, відірвані від сторінок недописаної прози, від тих безіменних людей, чиї справжні долі і справжні болещі ти не міг марнотратити на якісь дешеві спектаклі, що через місяць починалися знов; знову підходив хтось і нашіптував «такий-то... запив... помирає... да-а... страждальник», і в тому трагічному вишепті вчувалось саме доздихання, трепет підстрелених лебединих крил легенди, а через тиждень той доздихальник, нехай вікує сто літ, висовувався ще ореольніший, ще світліший на спорожнілі вулиці, при капелюсі, в поважному пальто, і далі линув захоплений шепіт «він зав’язав...», а невдовзі знов долинало з таким фатальним придихом, що вся вітчизна, здавалось, вслухається в пульс героя і стоїть навшпиньки, тихо, «помирає... запив... страждальник...»; ти їхав, відкачував, похмеляв, сидів коло ліжка, відгавкувавсь по телефону, а за цей час запоїв і недопоїв, час трагічних ширянь легенди, в землю здовкола безіменно лягло кілька мільйонів, яких ти й досі пригадуєш поіменно, намагаючись описати; та стільки часу і віри здармовано на підтрим запійних легенд, на тисячі й тисячі інших невдяк, даремщин, стільки серця поклав ти за недруги своя— що тепер невідомо: чи й вспієш? життя для цього замало, кажучи класичним стилем; а потім, коли за твої вболівання вітчизна вручила тобі орден туберкульозу першого ступеня, дірку в легенях три на п’ять сантиметрів, той, легендарний, у п’яній компанії відковбасив губу: та це він сам собі видумав хворобу, аби видурювати, сши-бати грош; і жоден з них, з легендарного оточення, з золотої комсомольської роти, жодного разу не подзвонив тоді, коли ти спав навсидячки, кавкав над тазиком і битий рік храпотів антибіотиками й вітамінами, придбаними в борг, мов голодний кінь буряками в шаньці; ти без найменшого докору розумів їх, засмиканих, але відмовлявся вірити, що серед них є ближні, гідні молитви, любові і навпіл розламаного хліба; чим дужче жорсточився час, лютуючи до садизму, тим скоріш опускалися, обм’якали поети; але, на щастя, твою печаль більш аж ніяк не обходили ні легендарні зальоти, ні перепійні марення; ти пам’ятав цих хльопців у кращі дні, то ж чи міг ускорботніти тому, що дні змінилися вечором і до гіркот непродихних додалася ще й сутінкова гіркота, запах димів вітчизни, котрі не солодші, як виявилось, від багать чужинства; ти знав цих хлопців— і такими, кращими, молодими упам’ятаєш їх назавжди; ти не мав до них злоби і шкодував їх як міг, знаючи: це головний ворог-час, ненаситець, що жере каміння, постав між тобою й ними, аби перед тим, як тебе і їх пожерти, скам’янити ваші серця зневірою, розбратом, відразою й заздрістю, аби ви самі один одному зажадали погибелі, зготувались на мсту, поклали тягар на душу і, хто без гріха, кинули б один в одного першим каменем; а він, зловорожий, він невситимий, він, розгодований на камінних хлібах, він, тиран над тиранами і злий дух над злодухами, він, невідспіваний, непогребний, не добрий, ні злий, він, ніякий, даремний, марнотний, точніше кажучи, прабатько марноти, він, що підточує більшість живого суєтним і втвариннює благодатність, він, наджорстокий, чужий всьому дитинному, від перевтоми лютий, бо і денно і нічно, стооко, безсонно випантровує кожну живісіньку мить і старить, старить, старить її, мов упорскує в вену радості сирітство, покинутість, смертний тривожний біль і, мов немовля в колисці, задушує всяку сподіванку на воскресіння; він, легковажний, вітряний, золотий і пергаментний в спогадах, снах, він столикий, брехливий, різний, аби по різному приховати свою визначальну рису, ненаситність, він надлукавий, такий, на якого ще не зродилось лукавця, що обдурив би його назавжди, він таємничий, примітивно званий минулим, теперішнім, майбутнім, він родюча, плодюча рілля пітьми, що відринула од волі Провидіння з початком світла, він безмежний владар океанів, вітрів, мерзлоти, він, що вмерзлотнює, кам'янить ваші душі, як курчат в морозильнику, він, хто еклезіастився раніше царів іудейських, він батько переказів, міфів, письмен, таємниць, батько людської історії та намагань Геродотових, він сам по собі надповчальний, але невіглас із невігласів, такий що чинить усе, ніби навмисне всупереч доброму й вічному, всупереч сподіванням, проте собі не ворог, бо виплутується з найганебніших оказій та невдовзі залазить в нові, і так безкінечно, він, по правді сказати, безбожно непостійний, чужий всякій сповіді й віросповіді, зріканням і клятвам, він, надзнущальний,— о, наївність живого!— чомусь найчастіше западає в уяву в образі лікаря і підступає підступний, мов ніж під горло сонного; він, званий коротким, крем’яним, кресальним словом
час, перш ніж знищувати й розкидати, перетворює в камінь, ожорсточує і креше лобами об стіни в самоті, в самозгубі, в гордині, він, якщо і збирає, то тільки впочатку, аби прицінитись, приміритись, щоб смертельніш влучити, він розкидає, все правильно, тут ти згідний з премудрим, але він і збирач не з останніх, як убивця із багатьох знарядь вибирає одне, найубойніше, тому і мусить призбирувати, він для всього є свій, це також правда, тільки ж спробуй вгадати, коли настає під небом година всякій справі, народжуватись і помирати, кохати і ненавидіти, плакати і сміятись, дерти і зашивати, руйнувати і відбудовувати, обіймати і ухилятися від обіймів, садити і виривати посаджене; по суті, на вбоге розгадування, коли що діяти, і розмарновується життя і це є ще одна, не з останніх, підступність часу; він одірве від друзів, від близьких, від рідніх, від дорогих, виснажить смутком втраченого, неповторного, єдино свого, і ще тисячами й тисячами інших, дієвіших засобів відбиватиме в тебе охоту до писання: вириватиме плоть із легень і силу з обов’язку, аби ти лиш заткнувся, замовк, озлобився на посередніх, які не вибачать ніколи тобі, що вони бездарні й убогі. Чи не забагато честі?— заміришся ти харконути межи очі цьому розпливчатому часові, невловимому ворогові, часові посередньості, просто часові, слизькому вельможі, що уникає чесного двобою і все підсилає своїх шісток, ублюдків, провокаторюг і підуськує тебе, підбиває під лікоть руку, аби покинув писати і упортретнювати його блатняцькі замашки, бісексуальні виверти, душогубства вдови й сиротини, словом, гвалт і содомію; і тоді це по правді набридло: не друкують, не платять, не дають ні дихнути, ні ґиґнути, а ти із святим завзяттям лізь на роги й змагайся з таким бугаїщем-часом! та ще тебе й попрікатимуть: те не так, се не так! отож ти, доросліючи, по декілька разів на день бравсь переучуватись, осилював інші справи, підучував златинені мови, щоб податися в найми, і думав замріяно: ким би тільки не міг я стати! ти залишався простим сільським хлопцем, вмів садити города, доглядати собак, полювати, рибалити, перечитувати старі журнали, квасити на зиму яблука, заряджати патрони, визначаючи мірку дробин на око, латати, прасувати, варити юшку з дичини і домашньої птиці, вибирати попіл, білити грубу, дерти шкури з білок, ондатр, лисів, зайців, куниць, обчищати мездру сухою тирсою, мити руки спиртом, сушити шкури на п’яльцях, але так, щоб не пересохли, вмів копати, рубати, стріляти навскидку, знаходити мед у дуплах, насторожувати й пригортати снігом виварені з полином і живицею капкани, відрізняти слід лисиці від лиса, помешкання лісової куниці від куниці кам’яної, по далекому звукові розпізнати чи влучний постріл, лляти шріт з акумуляторів, вирубувати пижі з валянків, лагодити велосипеда, настоювати горілку на прополісі, а от суспільно-заробітчанські справи давалися тобі тяжкувато, кепсько, якщо взагалі вдавались; гроші від тебе сахалися, як голодні воші від трупа, і за що ти жив, напевне, і сам творчий дух не відав; ти писав, полював, рибалив, порався по хазяйству, а от це питання з грішми... тьху на нього й згадувати, відразу псується настрій; ти був поставлений княжити, а твоїм смердам, викраденим у тебе цвілізаторами і розгодованим, обнаглілим украй на зубоскальстві та свистократії, твоїм літвасалам, твоїм новонародженим прийомним дітям, яким везяв зеленькою пупи, твоїм одержавленим нині і вельмисановним стрельнуло в голови запрягти тебе й поганяти; нєхіло парні! некепсько
демоклята! вони навіть вигадали податок на твої безсоння,— щоб ти прокидався раніше і слід за всіма протоптував колію по променистих обставинах завглибшки по коліна; вони, обставини, хурделили снігом щоніч, приблукало, замерзло, зіщулено дмухали на ліхтарі, як на повні, з гарячим чаєм, склянки, билися в двері й вікна, то немов погорільці просились ввійти, то по-злодійському кидалися втікати, все одно виривались за межі уяви, білим соромом скоєного вибілювали вщент поля, завихрювалися в степу за машинами, мов пробували і їх наздогнати й під'їхати далі, бігли, бігли, тоді розставляли руки захекано, присідали, падали на ріллю, в канави, на цілий степ, і зранку ви скопом прокладали лижню, аби виправдались путівки хекологічним туристам (після розгаданих тобою кросвордів це було друге суттєве поповнення бюджету; тютюн і алкоголь потрапили під заборону правозахисних організацій, зелених та інших фарбованих, бо й так всі, мовляв, почаділи й ледве пересувають ноги, а перегар і дим згубно діють на тваринні організми, і таке злополуччя ставило нас на межу відокремлення від
єврязії і євгроби; наш «емзеес» знов відгавкувавсь, та нас поставили перед фактом: або протоптуйте лижню, стежки, і заробляйте на домовини променистим туризмом, або вводять оонівські війська, вивозять наших котів, собак, пернатих, включно з опудалами в зброярських магазинах, і покидають нас наодинці з новим льодниковим насувом; і що найгуманніше: в деяких, вимощених зерном, країнах миттю виказали готовність надати нашим собакам статус екобіженців! це розчулювало на стільки, що ми зіграли відбій— оонівці ще покрутили носом, ще понюшкували і змушені були прибратись, пообіцявши другораз або ввести на всіх нас намордники, або відчикрижити вітчизну від континенту і прилатати до лепрозорію).
Ти озлиденнів до того, що був готовий найнятися на перемощування доріг, крадіїн, забрукованих урожаєм небезвідомого року; в штанах з наколінниками з автомобільних скатів ти подумки брів до кордону; на крайній випадок ти б за помірну плату міг там перемірювати настрій вітрів, перегортати партитури луговим коникам і цвіркунам на верандах; міг би звільнити засипані лінощами й добробутом, притупілі від пива краї, од такого дошкульного їм безробіття: на власному прикладі надихнув би їх громадян на запальне вітрогінство, на обслуговування концертів за участю найпронизливіших цвіркунів, а то й цілих оркестрів саранчі, привітреної на перший поклик; ти б підтягував зелені струни, навощував багрянцем вечора тонкостеблинні смички і ви б фестивалили від забігайлівки до забігайлівки; ти вдихнув би у тоскну приспаність видива й звуки цих божественних музикантів, що вістують передбачене, благословенне літо, і їхніми голосами, вселітнім тремом збудив ослимачені душі, змусив їх поскидати панцирі й сурмити в них, як у похідні сурми: пора! пора! шикуйтесь! ти б змусив їх присвятити себе мистецтву, як довічній каторзі,— солодким мукам— скрипальськими колективами й духовими оркестрами виходити в поля, в ліси і порівну розділяти хліб, вино, обов’язки з осінньою тугою вітрюгану в дротах і коминах, з виттям морозної віхоли за вікнами, з завиванням приреченості в порожній собачій буді, з гірким сосновим димом, привітреним од поліських пущ, від моєї сільської хати, де я розувся після полювання, скинув верхні, шерстяні, окрижанілі штани, немов підшиті наколінниками з автомобільної гуми, вступив у кімнатні тапки, відчинив дверцяту шафи, линув калганівки з наперсток в пузату чарочку, закусив сухарем і копченим салом, поклав на колісники в грубі соснові щепки, креснув запальничкою і розпалюю зіжмаканими чернетками рукопису; вогонь згаркує, розгораючись, притишено й глухо, немов покійний Удав спросоння, коли йому снилось, що мертвою хваткою душить за шию лиса і стріпує коротко; в хаті холодно, наливаєш повну чарку, пригадуєш всі поля й посадки, сходжені з рушницею сьогодні, горілка з дубильним присмаком прогріває всередині, поволі розрівнює спину, ти пригадуєш кожного побудженого зайця, як ти стріляв і мазав, все постає увіч, але пронизливіше й щасливіше, врівень удачі; ти ще наливаєш; тепір немов і собака подрімує спокійніше під грубою; ти намагаєшся не дивитись туди; все нормально; передрімаєш і почнеш працювати; від ніг по тілу розливається тепло, безтривожність, втома; все нормально; ти чуєш себе живим, упевненим, зрідненим з цим призахідним сутінковим щастям, зітханнями полум’я в грубі, колотнечею вітру об стіни й намерзлі вікна; а що тебе тут чекає далі? і знехотя уявиш їхні дороги, бруковані хлібом, їхні доми, поставлені на краєкутному камінні з діжок, повних задублого тіста, їхні алеї, дитячі майданчики, пляжі, посипані непропарощеним золотопшеничним піском, бо спліснявіле, розпрокляте наше зерно ще отоді, давненно, відмовилось стати мукою, сходити тістом, пропаро-
щуватись, проростати і вони його використовували для примітивних потреб, як ми гранітну мучку; люди милі! сплеснеш ти руками— оце так достаток! оце благоденствіє! їхати чи не їхати? однозначно: це зрада ідеалів! історія тобі не вибачить запобігання! та з площини доречності— згідно натхнень, згідно настанов небесного вісника , що на початку осені викликав тебе на пошту і вручив повноваги опікуна над осклерозеним століттям та заповів дбати, дбати і дбати всіма переможними засобами,— з площини доцільності ти мусив, звичайно, з’їздити, допитати й тамтешніх свідків, а учасників притягнути за барки впритул і посвітити настільною лампою їм межи очі, може щось і згадають просвітлілим од ситості мозком; звичайне, мусив поїхати: прийняти розкаяння, взяти розписки і банківські шифри, полегшити перед відходом душі; але щось тебе стримувало, щось осмикувало, щось підмовляло серцю: саме тут і нині ти зобов’язаний вислуховувати, сповідатись за всіх, утверджувати волю Слова; виходило: ти був прикутий до вітчизни гірш прометеївського, встократ самотніше, бо той орел, що довбав печінку, давно полисів і здох, відколи ти нуклідами й творчістю заліковував свій туберкульоз, свій залацканний орден, вгероєний, вручений тобі за мужній крик і запальність; да-а-а, бідна пташка, одкинула кігті! а ти терпиш, пишеш, жереш ці стронціаніти й ураніти вкупі з антибіотиками з пригорщі, ти храпотиш ними, як кінь буряками в шаньці— і запиваєш жовчю й плітками своїх незліченних заздрісників; тут не один орел загнувся б! тут ланцюги б розлізлися, як киші в здохлятині, і сама скеля зчервивіла, як застрелений давно собака; а ти гориш, ти прикутий— і нема тобі спасу; їхати чи не їхати?! їхати, це справа честі! як же покинути тих недопитаних, тих невисповіданих, і прирікти їх на вічнопекельні муки! або, ще гірше, прирікти на гнів всевишній! ти мусив їхати, щоб врятувати Захід; щоб звільнити їх підсвідомість від скоєного, розпроклятілого з роду в рід; їхати! бо якщо не ти, то хто тоді! але й сила обов’язку не розбивала вагання, і, коли надходили візи й виклики, скажімо, на Тридентський собор— покласти і своє серце на боротьбу з білібердалами, єретиками, реформацією як початком вселюдської зараженості— коли тебе закликали до габсбургського двору часів розквіту австрійської імперії, аби ти оспівав, розгомерив, так би мовити, їхню велич, то, чесно кажучи, ти, як всякий мисливець напередодні полювання, розбивався в здогадах: куди податись! підеш туди, а весь звір, вся цікавість пригод, вся історія зіб’ється в іншому, глухішому місці— і ти повернешся з поля, убивши ноги та так і не бачивши ні шерстинки! то ж ти собі й далі сидів біля груби, підкидав поліняччя на жар, весною просиджував на пригріві на пеньку коло хати, осінню сидів на порозі, мов спорохнілий гриб, рано старився, дитинів безнастанно, дописував, виправляв сторінки, а все, що чворилося в світі й шелестіло по смрадіо, нагадувало пересипання міри порожнього в безмір пустого, з пустелі в пустелю, з темряви в темінь: ніч так предовго трусила зірками, мов гральними костями, що їй аж зсудомило пальці— й тобі не випаде виграш; все довкільне, озвучене смрадіом, виказувало марнотність, одержимий нестрашний жах, розваги й ігрища подурілих комп’ютерів; все віддалене від подвір’я на неуявні гони, гналося одне за одним, мов тічка собак, скаженіючи з жиру— і чим би ти там займався, непідлаштований під злу гонитву? головною ж відразою була несправжність і спроби віднайти справжнє в дикуваватий спосіб (вони на твоєму прикладі хотіли опроститись, але скількох, скількох вже твоє знання завело на манівці й перетворило в недоуків!) вони
