В. М. Петрик розділи 1, 2, 5-6, підрозділи 1 3, 2 4, додаток; С. В. Сьомін підрозділи 5, 5 7; Є. В. Ліхтенштейн розділ 7; В. В. Гринько підрозділ , В. В. Остроухов вступ, підрозділ 4

Вид материала

Документы

Содержание Христос, Будда, Аум, Абсолют — це лише деякі імена, якими Реріхи називають свого Бога Вчення Реріхів, як і їхньої попередниці Блаватської, стало ідеологічною основою, котра використовувалася заснов­никами різних не

Подобный материал:

• Підприємство має виробничий підрозділ в іншому місті, не зареєстрований як відокремлений, 15.35kb.
• Методологічні засади формування методик індивідуального кримінологічного прогнозування., 505.43kb.
• Додаток 5, 17.03kb.
• Перел І к інформації, що підлягає оприлюдненню в газеті „Київська правда” І на офіційному, 63.86kb.
• У розділ: Виконавчий комітет, підрозділ, 410.15kb.
• Закони маси, 3788.57kb.
• Уповноваження (атестації) (доповнення до галузі уповноваження /атестації/), наведеної, 228.83kb.
• А. П. Гетьман М. В. Шульга В. К. Попов д-р юрид наук, професор, академік апрн україни, 4146.15kb.
• Відокремлений структурний підрозділ, 22.34kb.
• Окремлений підрозділ пат "Хмельницькобленерго", що не є юридичною особою І знаходиться, 206.39kb.

7.2. Агні Йога

У 1891 році померла О. П. Блаватська і здавалося, що зірка теософії остаточно зникла з європейського небосхилу. Прийоми безоглядної компіляції та тотальних узагальнень, які годилися для «шаленого» ХІХ століття, вже не могли задовольнити інтереси скільки-небудь помітної групи населення. Стрімко в життя людей входило ХХ сторіччя із світовими війнами, соціальними катастрофами та «новими» порядками. На порозі цього століття Жорж Сорель, носій найпарадоксальнішої версії марксизму (марксизму із зовсім знелюдненим обличчям), обіцяв, що це століття пройде під знаком тих чи інших «міфів». Так і сталося — століття виконало обіцянку: Муссоліні, Гітлер, Троцький та Сталін. «Міфологія» Сореля передбачала специфічне поєднання найдавніших міфологічних схем у тих чи інших їхніх фрагментах злободенного політичного й загально­історичного процесу. Святе місце, як відомо, порожнім не буває, і падаючий теософський прапор підхопили Микола й Олена Реріхи. Вони опрацювали те, що отримали у спадщину від теософії, й додали велику частину свого, створивши таким чином нове вчення, що носить ім’я «Агні Йога» («вогняна йога» — санскр.) чи «Жива Етика». Саме прізвище Реріх, що має давньо­скандинавське похо­дження, у перекладі означає «багатий на славу». І справді, життя Миколи Костянтиновича Реріха було багатим на славу. Ще за життя цього видатного мислителя й художника, вченого й мандрівника, письменника й гро­мадського діяча оточували легенди. Його працездатність справді вражала: Реріх написав близько семи тисяч картин, не рахуючи малюнків та нарисів, написав дванадцять томів «Агні Йоги», об’їз­див майже увесь світ, брав участь у ризикованих експедиціях, наприклад, у переході через Алтай, Тибет та Гімалаї. Забобонні ти­бетці вважали, що Реріх вміє ходити «по воді яко по суху», що кулі його не беруть, що він навіть товаришує з таємничим Духом Гір. Легендами оточено і його дім у Гімалаях, над яким, як кажуть, ночами іноді з’являються вогники.

Микола Реріх народився в Санкт-Петербурзі у 1874 році у родині нотаріуса. Згідно з рішенням батька, він здобув юридичну освіту, але так жодного дня і не працював як юрист. У студентські роки він захопився етнографією і філософією. Тоді ж з’являються і його перші живописні роботи. Першу картину Рері­ха, яку виставляли в Петербурзі, купив знаменитий колекціонер Третьяков. Її також високо оцінив Лев Толстой. Батьки не схвалювали його захоплення, і у 1897 році Микола Реріх залишив родину.

Основним його заняттям стала етнографія. На цьому терені він познайомився з директором Російського археологічного товариства князем Путятіним, а племінниця Путятіна — Олена Шапошникова — незабаром стала його дружиною. Вона поділяла з ним всі труднощі життя, брала участь у всіх його мандрах й стала співавтором «Живої Етики». Олена та Микола ще в юності захоплювалися теософією і тривалий час залишалися вірними цьому вченню. Олена навіть переклала російською мовою «Таєм­­ну Доктрину» О. П. Блаватської. Однак у пізнанні істини вони йшли своїм оригінальним шляхом, не пов’язаним із шляхами Теософ­ського товариства.

24 березня 1920 року в Лондоні вони вперше зустріли свого махатму. Бесіда з ним дала поштовх до написання книги «Листя саду Морії». У буквальному перекладі «махатма» означає «велика душа». Індуси називають цим словом людей, які досягли вищих ступенів духовного розвитку. Вважають, що всі махатми якимось чином пов’язані з Шамбалою — центром езотеричної мудрості, який був захований у горах Непалу. Отже, Реріхи, слідом за О. П. Блаватською, відмовилися називати себе авторами «Живої Етики» і щоразу підкреслювали свої контакти з махатмами. У 1926 році, від’їжджаючи до Росії, вони оформили офіційні документи як спеціальні представники махатм, які виконують їхні доручення. І більше того — Микола Реріх передав більшовицькому урядові листа від махатм (у якому всі дії цього уряду було повністю схвалено).

Перша книга «Живої Етики» вийшла у 1924—1925 роках. Вона складалася з двох частин — «Поклик» та «Осяяння» і стала своєрідною передмовою до таємного вчення Сходу. Основні його постулати викладено тут у короткій афористичній формі. Наприклад: «Запитають – як перейти життя? Відповідайте — як по струні безодню — Красиво, дбайливо та блискавично!» Книжка відкривається словами: «У нову Росію — Моя перша звістка!» Взагалі, ідея невпинного протиборства нового й старого світів є центральною для всіх книг «Агні Йоги». То що ж робити людині в цей час, коли починається великий двобій Сил Світу та Темряви? Відповідь на це питання і має дати вчення «Живої Етики» (як протиставлення до етики «мертвої», закостенілої). По-перше, треба зректися всіх негативних рис та якостей: неосвіченості, страху, брехні, лицемірства, користолюбства, присвійництва, пияцтва, паління та сварливості. Основним принципом «Живої Етики» є ідея про загальну Любов як основу гармонійного розвитку світу, що бере свої витоки у християнстві та вченні Рамакрішни. Це любов до Бога, вона має бути безмежно великою, відвертою й всепрощаючою. Але Бог — у всьому, що оточує нас. Головне втілення Бога на землі — це людина, тому кожна людина заслуговує на любов. Це любов жертовна. «Жертва, жертва, жертва, після — отримання, і після — торжество духу». Жива Етика рекомендує відмовитися від багатьох звичок та розкошів і присвятити життя праці заради Світла. Лише так, вважають Реріхи, можна осягти трансцендентне знання. Третьою умовою досягнення Світла є духовність, основним компонентом якої є творча праця й радість від неї [134; 4].

Христос, Будда, Аум, Абсолют — це лише деякі імена, якими Реріхи називають свого Бога. (Таке сміливе змішування різнопланових понять є невід’ємною рисою теософського підходу до матеріалу). З’являються інші книги вчення — «Агні Йога» (1929), «Безмежність» (1930), «Ієрархія» (1931), «Серце» (1932), «Світ Вогняний» (1933—1935), «Аум» (1936), «Братство» (1937) і остання неопублікована книга «Надземне».

Уважний читач не може не помітити значної стилістичної відмінності між першими та наступними книжками «Живої Етики». «Листя саду Морії» написано художньою прозою, яка подекуди перегукується з віршами самого М. Реріха. Таким чином, ми можемо стверджувати, що його робота над першою книжкою була основоположною. Потім все змінюється: матеріал розбивається на параграфи, кожен з яких є відповіддю на конкретне питання, чи роздумом, чи розповіддю. Звертання «Вчителя» до постійного співрозмовника не залишає сумніву, що ним стала Олена Іванівна. Книгу «Агні Йога» закінчує таке речення: «Я дав вогняний камінь тій, хто за рішенням нашим називатиметься Матір’ю Агні Йоги, бо вона представила себе на випробування просторовому Вогню».

З книжок «Живої Етики», художніх творів і щоденників усіх членів сім’ї Реріхів видно, наскільки великого значення вони надавали вивченню сил природи та їх впливу на людину. Природа в їхньому розумінні – синонім Абсолюту, серце гармонії й радості. «Навіть короткочасне спілкування з нею облагороджує та очищує» [11; 274].

Ще за життя Реріхів їхнє вчення здобуло велику кількість послідовників в Америці, Прибалтиці та власне в Індії, де вони сконцентрувалися навколо створеного в 1931—1933 роках на базі будинку сім’ї Реріхів в Кулу Інституту Людини «Урусваті». Наймогутнішим європейським центром вчення Живої Етики стало Лат­війське Реріхівське Товариство, яким з 1936 до 1940 року керував Ріхард Рудзітіс, видатний латвійський поет та мислитель. Там писалися та видавалися книги, поширювалося вчення, проводилися збори та семінари [137; 4—5].

В Україні та Росії спроби організації саме реріхівського товариства чи гуртка невідомі аж до 70-х років. Втім, вчення та ідеї Реріхів збереглися в середовищі російських та українських теософів. На той час розділити ідеї суто реріхівські та теософські взагалі було важко. На початку 80-х, коли тиск радянської ідеології почав послаблюватися, на території Радянського Союзу стали легально з’являтися книги Реріхів та їхніх послідовників, саме ці люди, сприйнявши згадані ідеї як співзвучні їхньому розумінню теософії, створили Київське Реріхівське Товариство, яке очолила Л. Стрельцова.

У Росії теософи старшого покоління не сприйняли ідеї Реріхів. У 1919 році припинило своє існування Російське Теософське Товариство в Петербурзі. До нього входили, зокрема, голова товариства А. А. Каменська (Alba), сім’я Тимофєєвських, музикант і письменниця А. В. Унковська, редактор журналу «Вісник Теософії» Ц. Л. Гельмбольдт, скрипаль І. А. Лесман [139; 75—82]. Дехто з членів товариства загинув, дехто емігрував. Емігрант­ська частина теософів згуртувалася навколо А. А. Каменської і продовжила свою діяльність, але лише в межах руху теософів, не беручи до уваги праць Реріхів.

Дехто з теософів вижив у тюрмах та таборах радянського режиму і зберіг теософську традицію в Росії. Втім, вони не мали змоги ознайомитися з працями Реріхів, які не видавалися, і тому не могли взяти до уваги їхні ідеї. Їхні послідовники, зокрема К. Є. Антарова, авторка відомої книги «Два життя», відіграли значну роль у відродженні теософського руху в Росії та справили величезний вплив на створювані групи реріхівців [140; 88].

У 70-х роках група людей, до якої входили В. Сидоров, Л. Шапошникова, П. Бєликов та В. Князєв, започаткувала низку досліджень присвячених життю та творчості М. К. Реріха. Саме ці люди, які підтримували зв’язок з Інститутом Людини «Урусваті», що продовжував свою діяльність в Кулу, та нащадками Реріхів, стали ядром новоствореного реріхівського товариства в Росії. На початку Перебудови було зареєстровано Московський Міжнародний Центр Реріхів під керівництвом Людмили Шапошникової. Потім до нього приєднувалися гуртки та товариства реріхівців на всій території Радянського Союзу.

Із смертю останнього з синів М. Реріха Святослава у 1991 році єдиний рух почав розколюватися. Приводом до розколу стали дебати щодо спадщини сім’ї Реріхів, зокрема картин, та визначення істинних правонаступників справи Реріхів. На Конференції Реріхівських товариств у Москві Л. Шапошникова проголосила саме ММЦР повним та єдиним правонаступником і спадкоємцем Реріхів. У відповідь на це тогочасний лідер і голова київської делегації в Москві Л. В. Стрельцова звинуватила Шапошникову в авторитаризмі та проголосила право республіканських центрів на самоврядування. Її виступ не було підтримано. Член української делегації М. Козар заявив, що українська делегація не підтримує виступу Стрельцової та приєднується до точки зору Л. Шапошникової. Цей конфлікт викликав розкол в україн­ському осередку. Л. Стрельцова вийшла зі складу товариства і заснувала свою власну Асоціацію Живої Етики. Українське товариство після виходу Стрельцової очолив М. Козар.

У Москві також стався розкол, котрий призвів до появи ще одного реріхівського товариства під керівництвом письменника В. Сидорова. Суперечки щодо спадщини родини Реріхів тривали далі. Цікавим нам видається факт, який мав місце на наступній Міжнародній Конференції Реріхівських товариств під егідою ММЦР в Москві у вересні 1995 року. За декілька хвилин до початку урочистої промови Л. Шапошникової до президії підійшла невідома жінка, яку ніхто раніш не бачив, мовчки поклала на стіл президії листа і, не кажучи ні слова, залишила залу. Шапошникова продивилася листа і замість урочистого виступу зачитала лист присутнім. Стиль викладу в листі точно повторює стиль книг «Живої Етики» – сповнений парафразами та афоризмами, ритмізований і дидактичний.

Подаємо витяг з тексту цього листа: «Мир и радость сердцам слушающим! Когда приступили к чтению, вас посетила радость нового и созвучного. Когда встречались с людьми, видели их удивление необычному. Когда делились каплями узнанного, сочли себя знающими – и потеряли пришедших. И единение превратилось в противостояние. Подумайте, что вы делите? Зачем разрываете ткань, трудом неустанным созданную? Горько видеть. Частокол из личных обид разъединяет единомышленников. В веках все раздоры и распри росли из личных обид, прикрытые сверху неприятием другого. Нельзя гордиться отсутствием взаимопонимания. Если из кружева слов выдергиваете темную нить, она же вас и опутает. Какое же может быть движение, какое созидание?

Простите искренне друг другу обиды вольные и невольные. Не называйте обиды принципиальными разногласиями. Если жива хоть тень раздражения и горечи, то нет в вас прощения. Ваши имущественные претензии и раздел целого из-за недоверия и подозрительности, замешанных на гордости. Деньги – лишь следствие. У каждого из вас есть возможность начать новую жизнь уже в этой жизни. Можете назвать это периодом. Осторожно положите камень. Если кто-то сочтет, что сказанное здесь не про него, значит смотрит на образ свой, но не на себя. Проверьте меру самоискренности: осознание не равно самобичеванию и растерянности. [...] Возьмите лучшее в себе и в других, и песчинка станет радужным камнем, огоньки свечей – ясным светом. Верю, что не покажутся эти слова неуместными. Пусть в вашем сердце звучат только любовь и бережливость. Учитесь любить. Радости всем!

Мой голос не громче флейты в горах. Суть не в имени. Аум».

З іншого боку, діяльність різних реріхівських груп пов’язана із кількома скандальними історіями. В Дніпропетровську, наприклад, відкрито духовне товариство «Світло свідомості», яке, втім, виявилося замішаним у досить гучному скандалі зі школою №160 імені Реріхів [135]. Його лідерами є адепти «Білого Братства» І. Ю. Терещенко, В. Н. Обрій та Л. І. Ткачева. Центр із ТОВ «Оріон-М» (голова І. Ю. Терещенко) веде досить активну просвітницьку діяльність.

Вчення Реріхів, як і їхньої попередниці Блаватської, стало ідеологічною основою, котра використовувалася заснов­никами різних неокультів. Крім згаданого вище «Білого Братства», «Жива етика» лягла в основу віровчення езотеричного угруповання «Радостея», що було засновано 1991 року у Санкт-Петербурзі, осередки котрої розповсюдились не тільки на території Росії, але й України. Директор ужгородської школи № 11 приєдналася до «Радостеї» у 1996 році. Математик за фахом, вона на своїх уроках розповідала про «Живу етику», що призводило до погіршення знань школярів з математики. На педагогічній раді вона заявляла, що всі вчителі повинні проводити виховні заходи на теми, пов'язані з «Живою етикою». 28 вчителів написали заяву на ім'я завідувача міського відділу освіти з вимогами замінити керівника школи, що змусило її припинити тиск на викладачів та учнів.

Однак щодо подібної діяльності сучасних реріхівців у пресі було висловлено майже протилежні думки. Російський диякон Андрій Ку­раєв, наприклад, пише: «Вже скільки років мені доводиться пуб­лічно, в пресі роз’яснювати: реріхівське вчення — це вчення релігійно-сектантське, і рух реріхівців — це саме секта. Як завжди в таких випадках, у відповідь йшли розмови про «нетерпимість» право­славних і про повернення «часів інквізиції». Коли ми поперед­жа­ли про небезпеку Білого Братства, ми чули те ж саме. Коли ви­ступали проти діяльності «АУМ сінрікьо» — чули ті ж слова. Ми гово­рили: люди, які насилують Євангеліє, не зупиняться і перед насиль­ством над історією і над людським життям. [...] Ми гово­рили, що люди, які практикують окультизм, ризикують своїми ду­шами» [136]. У тій же статті автор наводить приклади відвертих «ляпів» та нісенітниць з лекцій та виступів реріхівців: «Наприкінці 1997 року Марс перетвориться на планету-сад за один день. Вже зараз деякі астрономи бачать на Марсі квітучі яблуневі сади, а на них яблука. [...] Прийде апостол Андрій, як каже Ванга, йому ви­пала найвища місія. І цей апостол, зрозуміло, на Уралі, у нас в Челябінську...» і таке інше. Єдиний висновок, який ми можемо зробити з цього матеріалу, – треба розрізнювати вчення Реріхів і те, що говорять та пишуть ті, хто себе реріхів­цями називає.

7.3. Магія

Спочатку спробуємо зрозуміти суть самого поняття «магія». У науці існують дві базові точки зору на цей предмет. Перша: магія є формою релігії. Наприклад, Ф. Гегель вважав магію першим ступенем релігії, який, власне, ще не можна назвати релігією. Проте Л. Фейєрбах писав, що магія — це нерелігійна форма релігії, тому що та сила чаклунства, яку чарівник має чи приписує собі, релігійна людина переносить на зовнішній предмет.

Іншої точки зору дотримувався, наприклад, Д. Фрезер. Він вважав магію первісною формою наукової думки, протилежною релігії за своєю суттю, бо магія ґрунтується на вірі у все­­могут­ність людини, а релігія — на принципі залежності. «Магія – там, де її можна зустріти в чистому вигляді, – передбачає, що одна природна подія обов’язково незмінно іде вслід за іншою без втручання духовного чи особистого агента. Фунда­ментальне допущення магії, таким чином, тотожне переконанням сучасної науки про те, що в основі як магії, так і науки лежить тверда віра в порядок і послідовність природних явищ» [142; 703].

А. Ю. Григоренко та Ю. А. Сандулов у передмові до книги Артура Едварда Уейта «Церемоніальна магія» пишуть: «Більш глибокий аналіз негайно виявляє, що всю аргументацію захисників автономності магії від релігії побудовано на суто формальному розумінні як магії, так і релігії. Релігію і магію поєднує внутрішня спорідненість, яка виявляється в тому, що і перша і друга ґрунтуються на вірі у надприродне; відмінність лише у формі ставлення до цього надприродного – активній чи пасивній» [141; 512]. Магічна поведінка активна.

Втім, якими б різними не видавалися визначення магії, базові основи її дії залишаються принципово незмінними і в диких племен австралійських аборигенів, і в цивілізованій Західній Європі. Їх було вперше сформульовано у книзі Д. Фрезера «Золота гілка».

Перший: подібне виробляє подібне, або, іншими словами, наслідок завжди схожий на свою причину. Цей принцип називають законом подібності. На ньому ґрунтується так звана гомеопатична або імітативна магія. З огляду на цей закон, маг робить висновок, що будь-яка дія може бути вчинена шляхом простого її наслідування. Наприклад, індіанці Північної Америки вірять, що, намалювавши чиюсь фігуру на піску, попелі чи глині, а потім якось пошкодивши її, вони тим самим шкодять тому, чию фігуру було намальовано. Також за допомогою цього закону деякі маги намагаються контролювати погоду, зображуючи дощ або вітер.

Крім того, із закону подібності випливає система табу, тобто негативних наказів типу «не роби цього, щоб не сталося того». Але, ця система має і зворотну дію, позитивні накази: «роби так, щоб сталося це», тобто знову використовується закон подібності.

За другим принципом речі, що перебували у контакті, після його завершення контактують на відстані. Це — закон дотику, або зараження. Все, що маг робить із предметом, вплине і на особу, яка перебувала в контакті з цим предметом. Таку магію називають контагіозною. Найяскравіший приклад — віра у те, що володіння частинами тіла людини (волоссям, нігтями) дає над нею владу. Такі погляди поширені по всьому світу. З людиною пов’язано й такі не зовсім матеріальні речі, як сліди. У різних народів Європи вважалося, що коли забити гвіздок у слід людини, то вона шкутильгатиме. Такий зв’язок із людиною має і її тінь.

З давніх-давен магія разом із релігією супроводжує людство. Синтез цих двох складових із соціальним вченням був характерний для давнього індуїзму (брахманізму). Брахмани впорядкували безладне нагромадження богів, духів та демонів і поставили на чолі верховного світового бога Брахму, який виступав у ролі духа магії, що магічно створив світ. Пізніше верховна каста брахманів проголосила себе земним уособленням духа магії Брахми. Жертвоприношення як магічне дійство було поставлено в центр релігійного культу. За допомогою цього дійства маги примушували різних богів та духів виконувати свою волю. Таке явище називають теургією. Філософи-неоплатоніки, зокрема Ямвліх, вважали основним теоретичним постулатом теургії такий: суть молитов і жертвоприношень не в тому, що вони привертають увагу богів до людських потреб, а у тому, що вони магічно впливають на душу людини, залучають її до вищої природи та могутності богів.

У Стародавньому Єгипті магія також відігравала значну роль у соціальному житті. Аналізуючи давні тексти, можна стверджувати, що магія використовувалася у всіх галузях життя єгиптян. Як і у брахманізмі, у Єгипті магія була важливою частиною релігії. При детальному вивченні з'ясувалося, що майже всі ритуали, а особливо ритуали, виконувані для померлих, проводилися за міфами про богів і спиралися на згаданий вище закон подібності. Наприклад, самого померлого називали Озірісом, ім’ям бога, який був убитий, і знову воскрес. Крім «заупокійної» магії та магії, що заклинає богів, у Єгипті існували також лікувальна магія, до якої як підрозділ входила магія захисна, та магія погоди, які також спиралися на міфи і закони симпатичної магії.

У Стародавньому Вавилоні магія, на відміну від єгипетської, спря­мо­вана більш на потреби мертвих, слугувала живим. Релігія Ва­ви­лону твердила, що світ наповнено духами та демонами, що живуть всюди, і вони переважно злі. Тому магія була єдиним за­собом гарантувати свою безпеку. Але не кожний може пра­вильно прочитати заклинання, а від неправильного прочитання злі демони тільки більше роз­дра­туються. Тому заклинаннями зай­­малися «професіонали», тобто жерці. І навіть у сере­до­ви­щі жерців відбувся розподіл за «професіями»: закли­на­те­лі, лікарі та чарівники, які працювали зі «своїми» групами де­монів. Крім того, було добре розвинуте мистецтво пророкування май­бутнього, де також відбувався розподіл. Віщували за нутрощами тва­рин, небесними тілами, снами, водою, маслом, аномальними явищами (наприклад, народженням потвор). Жерці-заклинателі відганяли злих духів і знищували їх. Лікарі лікували хвороби за допомогою виг­нання злих духів із тіла хворого. Чарів­ники захищали людей та їхню власність від всіляких підступів демонів за допомогою різних амулетів. Крім згаданого вище, у Вавилоні практикувалася ще й «чорна», спрямована проти людей, магія, коли заклинатель спрямовував силу демонів проти своїх жертв.

Після завоювання Вавилону перськими військами маги Вавилону швидко досягли визначного становища і при дворі перських царів, а після того як Олександр Македонський захопив Персію, вавилонська магія прийшла і до Греції. До контакту з магією народів Сходу, зокрема Персії, що виступала спадкоємицею Вавилону, для Греції була характерна віра у чудодійні зцілення, надприродні властивості різноманітних талісманів, у привидів та духів, у силу магічних обрядів. Крім того, особливо розвиненою була лікарсько-магічна практика, пов’язана з культами богів-цілителів. Ще один різновид — шкідлива магія, пов’язана з богами підземного царства — Аїду, насамперед — з Гекатою. Після контакту з персами у греко-перських війнах ця магія почала швидко розвиватися на основі поширених на Сході вчень про демонів і заклинання нечистої сили.

Після війн Олександра Македонського багато греків отримали доступ до таємниць халдейської та єгипетської магії, чужих богів, які, маючи незрозумілі імена, перейшли до розряду злих демонів, віру в яких підтримували чужоземні маги, пророки та чудотворці. Найчастіше ця підтримка набувала вигляду, так би мовити, «шоу», спектаклю, сповненого обманом.

Вважається, що антична грецька філософія бере початок із грецької магії. Більше того, усі грецькі філософи в різний час познайомилися з магією Єгипту та Вавилону. Сліди цього є у вченнях Фалеса, Демокріта та Геракліта — філософів-мате­ріалістів. На противагу матеріалізації духовного у Греції розвивалося вчення спіритуалізації. Основними його послідовниками були