Geum.ru

Привіт! сліпуча посмішка І легкий запах алкоголю

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Ніч з Аполлоном

-Привіт! – сліпуча посмішка і легкий запах алкоголю. З розчинених дверей у напівтемному під’їзді до мене всміхалася «мрія кожної жінки» - смуглий блондин атлетичної статури з блакитними очима. Звідки я його знаю? Довга історія. Тож, скажу коротше: пляж, озеро, лісовий бог з пружними біцепсами, на тілі якого діамантами виблискують краплини води. І я, наче дурепа з роззявленим ротом. Тоді він мене навіть не помітив. Обійнявши якусь кістляву швабру, попрямував з нею до найближчого бару. Така байдужість мене неабияк обурила. Це ж треба – жодного погляду в мій бік.

-Ні-ні-ні. Ти мене розводиш! Я просто не міг тебе не помітити, – доводив смаглявий бог мені через півроку у під’їзді, тулячись до ледь теплої батареї.

-Виходить – міг, - ображено заперечила я. Він лукаво підняв брову й звабливо всміхнувся:

-Але ж ти не затаїла на мене зла через таку неуважність, правда ж, жабенятко?

Це був його перший комплімент. Ласкавий голос з приємною хрипотою, і я вже навіть не зважала на те, що він обізвав мене жабою. Нехай і у пестливій формі. Це ж суті не змінює. Знаєте, мене завжди дивувала така собі дитяча безпосередність чоловіків. То жабенятко, то мавпочка, то корівонька… Я ж анітрохи не зелена й зовсім не полюбляю стрибати по деревах, тим паче не жую трави на паші з подругами. І ріг у мене теж немає… поки що. Хоча, попри будь-які мої роздуми, в той момент «жабенятко» звучало настільки ніжно й милозвучно, що я потупила погляд і тихо промовила:

-Звісно, не серджусь.

Ще кількахвилинна розмова ні про що. І, кинувши погляд на годинник, 24-річний Аполлон, як називали його друзі, міцно стиснувши мою руку, урочисто виголосив:

-Вибачай. У мене справи державної ваги.

-Розумію, - сказала я, – мабуть, черговий банкет на Олімпі. Приємно було поспілкуватися, – і у відповідь злегка стисла його долоню.

Він повернувся і почав крокувати до дверей під’їзду. Я, втупивши очі у його широкі плечі, проводжала поглядом бога краси. Раптом він зупинився, ніби відчувши, що я на нього дивлюся. Потім підійшов, мило всміхнувся, зблиснувши намистинами білих зубів, і мовив:

-Якщо раптом вночі ти, відчинивши двері, побачиш на порозі, зіщулене волохате чудовисько, - і він тицьнув себе пальцем в груди, – не лякайся! Це означає, що мені дуже захотілося тебе побачити. Окей?

Я ствердно хитнула головою.

Як-то кажуть «не пройшло й року», а якщо точніше - через тиждень, відчинивши двері, я зрозуміла, що Аполлон казав правду:

-Привіт! – сліпуча посмішка і легкий запах алкоголю.


* * *

Я лише лупала здивованими очима й силувалася пригадати, котра зараз година.

- Йшов повз твій будинок. Вирішив зайти на чай. Можна я пройду? – нетерпляче промовив він і спробував протиснутися в квартиру між мною і дверима. Я пропустила його. Годинник вибив дванадцяту. Не вимовивши й слова, Аполлон зняв черевики й жваво подав свою куртку:

-Поклади десь.

Складаючи його причандали у шафу в коридорі, я й зоглянутися не встигла, як гість кудись зник. Кілька секунд намагалася очима відшукати Аполлона, втім незабаром із зали пролунало бубоніння телевізора. Я зайшла до кімнати. Моєму здивуванню не було меж. Він, розлігшись на дивані, задерши ноги й підклавши під голову подушку, пильно втупився в екран і споглядав нудотні сцени насильства, які опівночі активно «крутять» чи не на кожному каналі.

-Сідай тут. Класний фільм, – і він постукав долонею по дивану біля себе. Цей жест був схожий на запрошення для кімнатного песика. Мовляв: ходи – за вушком почухаю, блохастий ти мій.

-А може чаю? – ввічливо поцікавилася я.

-Краще холодної води з крана. Треба погасити пожежу після дезинфекції організму, – усміхнувшись, попросив мій гість.

За хвилину його кадик жваво затанцював, пожадливо ковтаючи сиру хлоровану воду. А я сиділа на дивані біля нього й не знала, що сказати. Хоча, як виявилося, говорити зі мною він аж ніяк не збирався. Хутко поставивши порожню склянку, він зі знанням справи сповз на підлогу, обійняв мої коліна і, звабливо дивлячись, склав губки для поцілунку. Я хотіла заперечити, втім не встигла, його вуста торкнулися моїх, а мускулисті руки перебралися на талію. Сама незчулася, як він опинився вже поруч, навалився на мене свинцевим тілом і почав ніжно цілувати шию. Я ледь не зомліла. Та до реальності мене повернуло його дивне зауваження:

-Жабенятко, ти така м’якенька… – І тут несподівано він захропів…Сказати, що я була вражена – це не сказати нічого. У мене був шок! Я лежала, ніби придавлена статуєю грецького бога, і силувалася скинути з себе нетранспортабельне тіло. Це було схоже на вовтузіння партизана, що вилазить з-під ворожого танку. Хвилин за п’ять мені таки вдалося звільнитися. Натомість, Аполлон лише глибоко зітхнув, обхопив руками подушку, яка опинилася на моєму місці, і знову смачно захропів. «Добре, що зметикував і не розцілував замість мене подушку» – подумки зауважила я. Після того накрила нічного гостя ковдрою і подалася спати до іншої кімнати.

* * *

-Як ти можеш спокійно спати, коли в квартирі немає води? – пролунало в мене над головою. Я розтулила повіки й намагалася второпати, що за голос чую. Зустрівшись поглядом з блакитними очима Аполлона, я вмить згадала нічну пригоду. Була восьма ранку.

-Навіщо тобі вода? – промовила спросоння.

-Ти ще питаєш? Слухай, скажи-но, де ховаєш чашки, я вже бачок в туалеті відкрив...

-Що? – запитала я й здивовано витріщила очі.

-Нічого дивного не бачу. У мене вже язик до піднебіння прилипає, так я пити хочу! – і він ображено відвернувся від мене.

Чесне слово, я зовсім не хотіла сміятися. Так вийшло. Просто не могла стримати себе. Заливаючись дзвінким сміхом, я пішла до ванної і відкрутила кран на лічильнику. Меж радості у мого гостя не було. Здавалося: він повернувся з пустелі, в якій тинявся кілька днів. Щойно допивав порцію води, як набирав нову. «Та він же лопне!» - подумала я. Не лопнув. Поставив чашку і благально, як те вуличне цуценя, поглянув на мене й промовив:

-Я б, взагалі-то, й поснідати не відмовився.

Біда та й годі! Що мала робити? Звісно – нагодувала його. Та вже не надто раділа присутності Аполлона. Втім і він намагався запевнити мене, що поспішає на заняття в автошколу. Отож, я чекала, сподіваючись, що врешті-решт він піде. Та дарма. Доїдаючи борщ, смачно прицмокуючи, мій гість знову звернувся з проханням:

-Я б тейво… ну… голова так після вчорашнього болить. Якщо маєш хоча б щось градусне, аби зняти той клятий біль…

-Із градусного я маю лише термометр, – сердито буркнула я.

До красеня, здається, потроху дійшло, що я на межі зриву. Він на хвилину принишк, втупив блакитні очі у вікно й за кілька секунд знову поглянув на мене. Втім дещо інакше: грайливо зажмурившись і звабливо посміхаючись.

-Знаєш, жабенятко. Я так тобі вчора хотів сказати, та не наважився…

Я пильно глянула на нього.

-Просто, коли я тебе бачу, то забуваю про все на світі, – продовжував Аполлон. – Ти навіть сама не уявляєш наскільки красива, розумна, цікава… Я просто в тебе… я в тебе …

-Ну?.. – розвісивши вуха, я чекала продовження.

Гість відвернувся, заховав обличчя в долоні, важко зітхнув. Потім, поглянувши на мене, промовив:

-Ні, я так не можу. Мені рішучості не вистачає. Розумієш, аби це сказати, я повинен трішки випити для сміливості.

Жіноча цікавість взяла верх над здоровим глуздом. Я кинулася до шафи, дістала звідти придбану про всяк випадок пляшечку оковитої й поставила на стіл. Абсолютно не шаріючись, Аполлон відкоркував її, налив собі до тієї ж чашки, з якої пив воду. І, збираючись перехилити міцний напій, раптом зловив на собі мій погляд. Швидше за все, йому стало ніяково, бо він поставив посудину й ввічливо запитав:

-Жабенятко, ти складеш мені компанію?

-Я не п’ю.

-Отож, ти хочеш змусити пити мене самого? Ну припини: я ж не алканавт! – спробував вдати, що страшенно на мене образився.

-Якщо це для тебе так незвично, то я наллю собі кави.

-Ну, гаразд: кави – то кави, – вже жвавіше протараторив Аполлон.

Це була досить дивна картина. Ми сиділи за столом. Чудова пара: смаглявий красень і гарна розкішна брюнетка. Хлопець постійно всміхався та час від часу доливав в свою посудину горілку. Ми стукалися чашками і весело попивали напої. Щоправда дещо різні. І варто зауважити, що кави я випила значно менше, аніж він оковитої:

-То що ти мені хотів сказати? – після «третьої» поцікавилася я в Аполлона.

-Я? Тобі? А що я тобі хотів сказати? – здивовано поглянувши й знизавши плечима, запитав гість.

-Ти ж обіцяв. Казав: вип’єш для рішучості і продовжиш фразу «Я в тебе…» - ображено надувши губки, мовила я.

-Що? Я дійсно таке казав? – знову здивовано перепитав у мене.

-Авжеж.

-Пусте! Забудь, бо я вже й сам забув! – байдуже махнув рукою Аполлон і залпом проковтнув наступну порцію горілки.

Пауза. Я не знала, що й сказати. Розуміла – мене розвели, як дурепу. Коли пляшка залишилася напівпорожньою, красень поглянув на годинник і, поволі розмірковуючи, промовив:

-Так… В автошколу сьогодні йти вже, мабуть, не варто. Що ж, пошкандибаю додому спати, – підсумував він, мило мені посміхаючись.

«Нарешті!» – не без задоволення подумала.

Одягнувшись в коридорі, Аполлон почав якось дивно переступати з ноги на ногу, ніяково переминаючи в руках шапку. Я зрозуміла: хоче мене поцілувати. Поквапом підійшла до нього, чмокнула в щічку й по-дружньому поплескала по плечі:

-Ну що ж, зіщулене волохате чудовисько, дякую, що пам’ятаєш про мене і не минаєш цієї скромної оселі.

Він не знав, що сказати. На мить здалося, що йому навіть незручно стало. Та скоріше за все, то мені лише здалося.

Я зачинила двері, вперлася в них спиною і почала плавно сповзати вниз. Присівши, заховала обличчя в долоні, і раптом…. тіло почало судомно тремтіти. Хтось міг би подумати, що мене стискають ридання. Та це був просто істеричний сміх. Я сміялася так, аж сльози виступили на обличчі. Хвилин п’ять не могла зупинитися ні на мить - з мене жваво рвався дзвінкий регіт. Потім я пішла на кухню, дістала склянку й налила собі трішки горілки. Вмить перехиливши, я осушила її до дна. Скривилася: ну й гидота!

Потім взяла мобільний і набрала номер подруги:

- Алло!

- Іро, ти зараз лопнеш від заздрості! – загадково мовила я.

- Ану-но. Здивуй мене. Що сталося?

- Ти не повіриш! Вчора в мене був романтичний вечір при свічках і пристрасна ніч. Знаєш з ким? Із самим Аполлоном!..

Катерина Романік