Geum.ru

Партизани наша слава, наша гордість

Вид материалаДокументы

Содержание


Заявка на участь
Подобный материал:






Партизани – наша слава, наша гордість.

Партизани – це наші сини і дочки України,

перед ними скинуть шапки цілі століття, якими

пишатимуться цілі покоління і складатимуть

про них думи і пісні. Це невмирущий символ

безсмертя нашого доброго і чесного народу.

Олександр Довженко


Проходять роки, відлітають у вічність…Вже 66 років над Україною встають мирні світанки, колосяться поля золотої пшениці, шумлять рідні тополі, кожного ранку поспішають на уроки галасливі школярі. За цей мир заплатили високу ціну,власне життя, герої, що не повернулися з війни. Але не згасає пам'ять про них. Пам'ять… Вона нетлінна, вічна. Ми, молоде покоління, добре розуміємо, що швидкоплинний час все далі віддаляє від нас ті страшні роки. Добре,що про бойові подвиги наших воїнів, підпільників, партизан ми можемо дізнатися тільки з їхніх розповідей, старих фотокарток, кінофільмів, творів художньої літератури. І поки ще живі свідки тих подій, потрібно задокументувати їхні розповіді та зберегти для майбутніх поколінь.

«Люди з чистою совістю», - саме так я говорю про цих відважних людей - партизан. Бо саме вони здійснювали велику роботу: видавали і розповсюджували листівки, виготовляли фальшиві документи для військовополонених, знищували транспорт та зброю фашистів, перешкоджали вивозу молоді до Німеччини. В моїй дитячій уяві партизани поставали якимись могутніми велетами, які чинять запеклий опір ворогу. Та, коли пощастило познайомитися з легендарною жінкою-партизанкою Ганною Прокопівною Переясловою, що мешкала в нашому селі, я зрозумів, що це звичайні люди, здатні на самопожертву.

Навчаючись в четвертому класі Кіровської початкової школи, ми з товаришами вирішили взяти шефство над партизанкою . Після уроків весь наш клас допомагав бабусі по господарству, а вона щедро пригощала нас цукерками, яблуками та виноградом з власного саду. Особливо цікавими були розповіді баби Галі про війну. Хвилююче згадувала вона про прихід німців у село: « Стояла тепла погожа осінь, селяни займалися польовими роботами, коли село заповнили військові на мотоциклах. Виявилося, що то були німці. Окупанти бігали по хатах, забирали в людей яйця, курей, поросят, молоко. На селі стояв страшенний крик і тужіння, долинали звуки пострілів.

Саме тоді молодь села вирішила - мстити фашистам. Та це була дуже нелегка справа. Хлопців та дівчат,які залишилися в селі, почали примусово забирати в Германію. Потрібно було і самим переховуватися та й допомагати переховувати своїх товаришів. Хлопці придумали, як відлякувати від себе німців. Вони прив’язували розтовчений часник до рук та ніг, після тієї процедури на тілі з’являлися струпи, тому фашисти обминали таких людей, думаючи, що то страшна хвороба - проказа».

З особливим хвилюванням бабуся Ганна згадувала як вона дізналася, що одна старенька бабуся з Чумаків переховує тяжко пораненого офіцера. Рішення прийшло вмить: неодмінно надати допомоги. Вночі Ганна з подругою переповзли через німецькі окопи, сховавши ліки в своїх довгих косах.


Під час одного з таких нічних походів сміливці зустрілись з людьми, переодягненими в німецьку форму, після спілкування дізналися, що це радянські розвідники. Хлопці прийшли, щоб забрати пораненого офіцера та переправити в тил. Вже після війни, той офіцер через газету знайшов Ганну Прокопівну і висловив щирі слова подяки за порятунок.

Стурбовано продовжувала свою розповідь бабуся про місцевих зрадників, які особливо допікали кіровчанам, від них не було порятунку, адже за кожного спійманого юнака чи дівчину, вони отримували грошову винагороду. Та молодь не падала духом: попереджували один одного про облави, а коли було затишшя - сміливо ходили селом.

Особливо запам’ятався мені епізод про те, як Ганна Прокопівна порятувала радянських пілотів зі збитого німцями літака поблизу хутора Подинка.

Поліцаї з собаками шукали пілотів по селу, та хлопці заховалися прямо перед носом у ворога – біля комендатури.

Увечері люди поверталися з примусових робіт, проходячи поблизу комендатури, почули як їх покликав незнайомий чоловік. З’ясувалося, що то був один з пілотів, а другий був тяжко поранений. Тоді Ганна з Марією, вночі, тихенько вивела коней, запрягла їх у бричку і поїхала до комендатури за пілотами. Хлопців поклали на дно брички, а зверху прикидали ряднами та соломою та й повезли балками в село Олександрополь.

На жаль, одного з пілотів лікарям врятувати не вдалось. Після тяжкої операції він помер, хлопця поховали в Братській могилі. В 50-х роках до Олександрополя приїжджала сестра загиблого пілота з кореспондентом газети «Правда», завітали вони й до Ганни Прокопівни. Після опублікованої статті про жіночий героїзм, Ганні Прокопівні прийшла нагорода й партизанський квиток. Добре, що відважна і самовіддана діяльність партизан отримала всенародне визнання.







На уроках історії, я дізнався, що організація партизанського руху в Україні в перші роки війни зазнала невдачі, населення не підтримало комуністів. А всьому виною була застаріла Сталінська доктрина, вона не передбачала необхідності партизанського руху, оскільки, як вважалося, у випадку нападу на СРСР ворог мав бути розбитий з мінімальними втратами сил і засобів. Та коли населення України зіткнулося з масовими екзекуціями та вивезенням на примусові роботи в Германію, ставлення до німецького режиму ставало все більш негативним. Тоді зросла підтримка партизанського руху. Загони партизан почали збільшуватись за рахунок місцевого населення. По суті, партизани були ще однією армією, яка діяла в тилу ворога. Особливо нищівного удару по фашистам завдавали партизанські загони в західних та південно-західних областях. Ці відчайдушні люди розгорнули справжню «рейкову війну» в тилу ворога: підривали стратегічно необхідні для фашистів залізничні вузли, мости, лінії зв’язку. Партизанська боротьба дуже налякала Гітлера, тому в своїй промові він сказав: «Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набрав сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки, навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру

в перемогу над ворогом. І її дочекались: таку довгождану, зі сльозами на очах та усмішкою на вустах – Перемогу.

Війна пройшла залізним плугом через кожне серце, кожну долю, кожне життя. Сувора її правда залишається з нами, вона навічно у нашій пам’яті. Та часто я замислююсь : « Чи змогли б ми, сучасні юнаки та дівчата, без почестей і нагород, без власної вигоди, ризикувати ціною власного життя, вступити в двобій з нациською владою, страшною машиною, яка забрала від 8 до 10 мільйонів життів українців. На одному ентузіазмі, без зброї захищати свою Батьківщину, своє село, свою родину?!»

Ми, нинішнє покоління, маємо все необхідне в житті й навіть не задумуємося, якою ціною здобуто наше мирне сьогодення.

Я закликаю молодь завжди виявляти шану й повагу до ветеранів, до всіх тих, хто пройшов страшну школу війни, не жаліючи своїх сил і здоров’я відбудовував зруйновані міста і села, готував краще життя для майбутніх поколінь. Переконаний, що пам’ять про героїв війни житиме в віках!


Заявка на участь

у конкурсі літературних творів

«Розповім про подвиг»


Відомості про конкурсанта:

Прізвище Зайченко

Ім’я Микола

По батькові Миколайович

Число, місяць, рік народження 15.03.96

Клас Десятий

Повна назва, адреса школи, тел. Чумаківська ЗОШ І-ІІІ ступенів

с.Чумаки, вулиця Гагаріна

Томаківського району

Дніпропетровської області

38 – 2 – 19


Домашня адреса 53510

Дніпропетровська область,

Томаківський район.

С.Кірове, вул. Українська, 23


Відомості про наставника:

Прізвище Мисюра

Ім’я Людмила

По батькові Григорівна

Місце роботи, посада Чумаківська ЗОШ І-ІІІ ступенів,

Вчитель української мови та літератури

Контактний телефон 38 – 2 - 19