Тапарт І йнихсисте м

Вид материала

Документы

Содержание Легітимація “знизу”. Родові партії. Етнічні партії. Класові партії. Кланові партії. Легітимація “зверху”.

Правове регулювання партійного керівництва. У ділянці партійного керівництва добре розвиненого правового регулювання не існує. Частіше предметом правового регу-лювання є парламентська діяльність партій. У ХІХ ст. законодавці стояли на позиції, що депутат репрезентує цілий народ і не може бути будь-ким керований. У ХХ ст. регламе-нти парламентів визнають факт існування парламентських фракцій, але ніде не пов’язують їх з діяльністю існуючих поза парламентом політичних партій.

Парламентські регламенти, встановлюючи право депутатів на об’єднання у фракції, визначають ряд прав та привілей депутатів. До них належить право представництва в керівних органах парламенту, в парламентських комісіях, які часто формуються за пропорційним принципом. Визначається мінімальна кількість підписів депутатів для складання депутатського запиту. Регламент визначає чисельність депутатів для створення та існування парламентської фракції. Інколи регламент містить норми щодо формування різного роду узгоджувальних органів – таких, приміром, як рада старійшин, керівників фракцій тощо. Певна кількість депутатів мають право звертатися з поданням до Конституційного суду (в Німеччині 1/3 складу бундестагу), у Швейцарії мають право виступити з інціативою проведення загальнонародного референдуму.

Що ж стосується партійного керівництва, то це є результатом політичної традиції, а не правового регулювання. Єдиним прикладом правового регулювання цього виду діяль-ності є заборона 1963 р. в Аргентині обирати депутатів-комуністів на відповідні посади виконавчої влади.

4. 10. 4. Правове регулювання діяльності партій у фашистських та постколоніальних державах. У фашистських державах діяльність політичних партій заборонена, а самі партії розпускаються. Інституалізація партії у фашистській системі здійснюється в напрямі перетворення монопартії у партію-державу. Відбувається конституційне вроста-ння партії в державу. Вождь партії є главою держави, керівником уряду, подібна унія стосується і цілого ряду інших посад у державному та партійному апаратах. Партія стає частиною державного апарату, а тому на неї поширюються норми державного права.

Головними правовими актами, які стосувалися партійної діяльності Німеччини 30-х років були закони від 1.12.1933 р. “Про забезпечення єдності партії та держави” та закон від 1.09.1934 р. “Про главу держави Німецька Республіка”. Крім того існували різного роду розпорядження Гітлера. Для Італії основним правовим актом у процесі правової інституалізації партії був закон про Велику фашистську раду від 9.12.1928 р., який надавав їй цілий ряд важливих державних функцій і легітимізував поєднання посади вождя партії і керівника уряду. Особливість правової інституалізації монопартії полягає в поступовому позбавленні її ознак власне політичної партії і надання державних функцій. Для монопартій не характерна розвинена організаційна структура, принцип виборності, де-мократичності.

Подібною була і роль фашистської партії у франкістській Іспанії. Декретом від 1937 р. Фаланга була визнана єдиною політичною партією, її керівним органам делегувалося ряд публічних функцій.

Навпаки, у Португалії за режиму Салазара монопартія ніколи не була організована за фашистським зразком, через що португальський режим не мав класичного фашистсь-кого характеру.

У державах, які визволилися від колоніального гніту також має місце процес правової інституалізації політичних партій, в тому числі на рівні конституцій. Однак, роль правових актів у цих державах загалом є, звичайно, незначною, багато з них так і зали-шаються на папері.

Суттю правових норм у країнах Африки (як і в Бірмі) є конституційне закріплення однопартійності, заборона діяльності інших політичних партій. Однак така однопартій-ність відрізняється від однопартійності фашистського типу. Як монопартія вона виконує ряд державних функцій. У деяких державах вона має юридично закріплену прерогативу висунення кандидата в президенти чи міністрів.

4. 10. 5. Легітимація політичних партій. Процес інституалізації політичних партій нерозривно пов’язаний з процесом їхньої легітимації. Моніка та Джейн Шарлот ви-сунули таку тезу: повна легітимність членів організації є невід’ємним компонентом кожної організації, її престижу та можливості повноцінного існування. Партії, як і інші утво-рення, для того, щоб ефективно діяти, потребують підтримки. Процес досягнення партією відчутної підтримки є складним і досить повільним. Фактично, досить багато партій так і не отримують її і в кінцевому підсумку розпадаються. Золотим ключиком успіху для партій, що лише формуються, є отримання максимальної підтримки якомога швидше. І найкращим способом для цього є легітимація партії. Загалом виділяють два рівні легітимації політичних партій –“знизу” і “зверху”.


Легітимація “знизу”. Багато партій, як відомо, виникають з так званих попередніх груп підтримки (наприклад, профспілкові чи конфесійні групи). Це так званий природний процес узаконення партій. Таким чином утворилося більшість західних партій як лівого, так і правого спрямування. З іншого боку, процес узаконення може відбуватися і тоді, коли цілі партії суперечать бажанням народу чи його більшості. Партійні лідери, займаючи нестабільне положення, можуть використати державний апарат з метою підтримки партій, які вони створюють. Таке можливе лише за умови, що “батьківська пар-тія” є головною в державі. Така примусова політика може бути зумовлена впливом окремих груп, класів, родів. Процес легітимації партій природним шляхом є можливим лише за підтримки їх етнічними, релігійними, родовими чи клановими групами.

Родові партії. Цей тип суспільної легітимності допомагав становленню багатьох партій в минулому. Саме на родовій основі були створені торі та віги в Англії. Таку ж еволюцію пройшли найдавніші консервативні та ліберальні партії інших європейських країн. Партії такого типу були побудовані за принципом васалізму, маючи чітку структуру васал-піддані. Таким чином піддані зі своїми сім’ями та слугами формували партію свого васала. Головним принципом побудови партії розглядалась відданість лідеру. Такий спосіб легітимації партій сьогодні можна зустріти в окремих країнах Третього світу.

Етнічні партії. Окремі етнічні групи для захисту своїх інтересів створюють свої політичні партії. Етнічні меншини відіграли певну роль у формуванні багатьох партій в Європі і країнах, що розвиваються.

Релігійні партії. Церква також досить часто в історії виступала чинником суспільної легітимації. Це стосується у першу чергу так званих релігійних партій. Так, християнські чи мусульманські партії є досить поширеним явищем у світі. Звичайно, церкви засновують свої партії там, де вони є досить сильними, але не домінуючими. Коли церква домінує в суспільстві, їй немає потреби відстоювати свої позиції. Партії, утворені церквою, процвітають там, де інші суспільні групи не мають сильних утворень, чи коли їхні інтереси є ворожими церкві.

Так, християнські партії завоювали в континентальній Європі ширшу підтримку, ніж у Великобританії чи Скандинавії. Це сталося тому, що католицька церква є тут впливовішою, а частково через те, що її переслідували.

Класові партії. Класові партії є, мабуть, одним з найбільш відомих типів партій, що утворилися природним шляхом у Західній Європі і багатьох колишніх європейських колоніях. Розвиток класових партій в Європі пов’язаний з поширенням робітничого класу, що виник тут як наслідок процесу індустріалізації. І, навпаки, в країнах, де цього явища не існувало, рідко з’являлися класові партії природним шляхом. Соціалістичні та комуністичні партії виникли за умов особливої соціальної структури суспільства.

Класові партії рідко стають сильними, коли інші етнічні групи здатні сформувати сильні угруповання. В Канаді і США, наприклад, є досить сильними етнічні та церковні партії, тому тут і зазнали поразки соціалістичні партії. В Західній Європі, в Ірландії, де сформувалися сильні релігійні партії та в Швейцарії, де поширення набули етнічні партії, вплив соціалістичних партій теж був незначним.

Коли партії не мають підтримки однієї з вищеперелічених груп, вони, звичайно, залишаються нечисленними і також можуть бути такими своєрідними сателітами більших партій, які дають їм можливість існувати з певних тактичних причин. Їхня доля є різною: деякі самі себе утримують довший час, інші мають успіх певний час, а згодом зникають.

Кланові партії. Цей тип партії є достатньо специфічним типом політичних об’єднань, що виникають, здебільшого, в країнах з квазідемократичною системою. У цих країнах боротьба за контроль над владою ведеться, зазвичай, між кланово-олігархічними групами, що зосереджують у своїх руках значні фінансові, інформаційні та адміністративні ресурси, які спрямовують у політиці на підтримку партій, які вони контролюють. Не є це партії в їх класичному розумінні, швидше подібні вони на групи інтересів чи клієнтели. Об’єднують вони людей не ідеологічними чи світоглядними мотивами, а можливістю отримання особистої вигоди (матеріальної чи іншої винагороди). Не є вони, звичайно, тривало існуючими партіями, а щезають зі зникненням кланово-олігархічного об’єднання, інтереси якого представляють. Для певного типу країн вони є одним із різновидів суспільної легітимації.

Легітимація “зверху”. Уряд часто використовує партії з метою досягнення своїх цілей, які можуть суперечити інтересам суспільства. Звичайно, ці партії потребують особ-ливої підтримки для існування та проведення своєї політики, підтримки з боку держави і проводять свою політику примусовим шляхом. Досить часто їх очолюють харизматичні лідери. Ці партії часто асоціюються з якоюсь ідеєю: національною, етнічною, релігійною чи навіть класовою. Така структура властива авторитарно-елітарним партіям комуністи-чного типу. Звичайно, групи підтримки цих партій є досить малими.

Партії авторитарного типу мають успіх, коли їх підтримують родові чи етнічні групи. Масові партії підтримують нові інституалізовані групи, зокрема, бюрократію.

У всіх цих випадках головною метою партій є їхня здатність навчити людей підтримувати існуючий політичний режим. Проте, це рідко вдається, адже загальне ставлення рідко змінюється. Чим більше люди хочуть відійти від чинних норм і чим частіше вони проводять політику проти існуючих суспільних груп, тим більше вони зазнають труднощів у зміцненні своїх партій.

Деякі партії, сформовані “зверху”, були більш ефективними для досягнення поставленої мети, та навіть вони не можуть мати успіху тривалий час. Крах комуністичної системи – яскраве цьому підтвердження.

4. 10. 6. Суспільне визнання (лояльність). Основною формою підтримки політичних партій завжди було і залишається суспільне визнання (лояльність), тобто ставлення до них звичайних членів суспільства. На ранніх етапах історичного розвитку ставлення до політичних партій було вкрай негативним. Для роялістських торі партії були винахід-ливими і непатріотичними. Джеймс Медісон відчував, що фракції будуть такими шкідливими для державного устрою, що потрібно буде створити федеральний уряд, вільний від їхнього впливу. М. Острогорський вважав партію тріумфом приватного інтересу над суспільним. Р. Міхельс називав партії отрутою демократії.

Слово “партія” інколи розглядають у негативному значенні, мотивуючи це тим, що особи, які об’єднуються для виявлення волі народу, часто використовують надану їм владу у своїх цілях. Особливо негативне ставлення до партій відзначається наприкінці ХІХ ст., коли партії розглядалися як угруповання, які зовсім не виражали інтересів більшості, а лише роз’єднували народ, відчужували громадян від політичного життя. Вони були своєрідним символом занепаду політичного життя, загрозою виникнення громадянської війни. Слова “фракція”, “партія” розглядались як синоніми до слова “битва”. Од-нак, незважаючи на все це, в останні роки ХІХ ст. в країнах Європи дійшли висновку, що існування партій, громадських організацій, рухів та інших форм громадської самодіяльності є необхідною умовою демократизації суспільства.

Проте і сьогодні партії та політики не мають особливої популярності. Ця тенденція більшою чи меншою мірою відчутна скрізь. З цієї причини треба звернути увагу на фак-тори, які об’єктивно цьому сприяють.

Насамперед, потрібно мати на увазі феномен надмірних запитів та вимог до політики.

Часто політичного характеру набувають абсолютно всі вимоги, які громадяни висувають державі і виконання яких очікують. Завищені суспільні очікування і сподівання генерують глибоке суспільне невдоволення політикою, а провина найчастіше покладається на політичну партію. Коли вимоги до політики, якими б вони не були, не можуть бути задоволені, за це відповідає політична партія. Це і є результатом надмірних вимог та очікувань від політики та її акторів.

Сьогодні політика змушена пояснювати людям досить значну кількість складних проблем суспільного життя. Крім того, у суспільстві, орієнтованому на досягненні кращих результатів, політика також оцінюється цими мірками. Проте, як вимірювати успіх у політиці? Професійні політики та депутати переважно дуже ретельні люди. Те, скільки вони встигають зробити протягом одного тижня у парламенті, виборчому окрузі, в комітетах, органах влади та інших місцях вражає, однак громадськість майже не помічає цієї роботи і аж ніяк не ставиться до неї з повагою. Напевно, упередження проти всієї політики та її діячів є надто глибоким. Це сумний факт, адже не визнається і не оцінюється належно та суспільна праця, яка має суттєве значення для вдосконалення стану суспільних справ.

За причину цього може правити ще й те, що громадянин сприймає політику лише частково. Його сприйняття дуже суб’єктивне. Політика для пересічного громадянина – тільки дрібна частка його життя. Звичайний громадянин не хоче бути надмірно політизованим, тому й відсутній інтерес до широкого і всебічного сприйняття політики. Громадянам заважає те, що їм не подобається, не зрозуміле, дратує їх. Це можна спостерігати під час дискусій у парламенті. Справедливо, що дебати ці не завжди ведуться коректно, за правилами культури політичних суперечок. Однак сьогодні не можна не помітити, що більшість населення політичні дискусії розглядає в занадто негативному світлі: вважається, що той, хто полемізує, заважає нормальній роботі, а не те, що політичні дебати необхідні для досягнення рішень та компромісів.

Конкуренція між політичними діячами, які прагнуть досягти певного успіху, не оцінюється з тією неупередженістю, яка робить можливим справжнє змагання для виявлення кращого кандидата на відповідну посаду. З’являється підозра про відтирання чи напад, несолідарне або нелояльне ставлення до когось. Всі партії потребують персональних альтернатив. Політика робиться політиками. Відкрите змагання між людьми, таке, що відповідає правилам політичної етики, є абсолютно необхідним. Політиці та партіям потрібний широкий прошарок лідерів, які ними стають лише у змаганні. Ця група необхідна, бо потреба у політичному керівництві існує завжди і на різних рівнях. Вона приваблива ще й тому, що з політичним керівництвом пов’язані влада, вплив і визнання, а також, мабуть, і критика, й можливість втрати впливу, успіху.

Часто партії підлягають критиці через те, що вони демонструють низьку компетентність при прийнятті рішень. Їм закидають те, що при доборі кадрів не виявляються ґрун-товність та відповідальність. Посадові особи втратили контакт з суспільством, провадять свою діяльність без належного контролю з боку громадськості. Про партії складається враження, ніби вони всемогутні і тому у все втручаються. Це стосується формування суспільного життя, так само, як і інших сфер, де партії з більшими зусиллями можуть виявити активність. Прикладом можуть бути засоби масової інформації, суди. Партії надто схильні до екстенсивного втручання до царини, важливої для їхніх публічних дій, що створює загрозу незалежності іншим важливим інститутам.

Можна ще наводити численні претензії стосовно політиків та політичних партій яким вони служать і, значною мірою, вони є справедливими, однак, суть проблеми полягає в тому, що сьогодні саме інститут політичних партій є тим соціально-політичним феноменом, який об’єктивно сприяє демократизації суспільства. Це диктується самою суттю політичних партій, що не раз було доведено історичною практикою. Не помічати цього, ігнорувати чи піддавати сумніву – означає боротися проти демократичного розвитку суспільства.

Звичайно, що політики та політичні партії повинні перебувати під контролем громадськості, але цей контроль повинен бути неупередженим, кваліфікованим і спрямованим на суспільний поступ.


Запитання і завдання

1. Що слугує за критерій визначення політичних угруповань як політичних партій?

2. Які найважливіші елементи політичних партій виділяє К. Джанда?

3. Який елемент політичних партій виокремлює як основний М. Дюверже? Яким є його розуміння цього елементу?

4. Чим політична партія відрізняється від протопартії, клієнтели, монопартії?

5. Які фактори впливають на організаційну структуру партій?

6. Як поділяються партії залежно від їхньої організаційної будови?

7. У чому полягає особливість організаційної будови американських партій? Чим вона зумовлена?

8. Якою є організаційна структура європейських політичних партій?

9. Що робить партію демократичною?

10. Дайте характеристику дослідженням проблем внутрішньопартійної демократії. Назвіть два основних підходи до її інтерпретації.

11. Які основні характеристики визначення рівня внутріпартійної демократії?

12. Які критерії визначення рівня залученості партії?

13. Дослідження рівня членства в партіях і їхні результати.

14. Теоретичні проблеми вступу і виходу з партії.

15. Дослідження проблеми участі в партійній діяльності і їхні результати.

16. Якими є визначальні стимули участі членів партії у партійній діяльності?

17. Що розуміється під узгодженістю партії. Які її складові?

18. Які фактори впливають на згуртованість партії?

19. Які існують типи фракційності? Фактори, що її зумовлюють.

20. Назвіть фактори, які обмежують автономію партій.

21. Фінансова автономія партій. Джерела фінансування партій.

22. Державне фінансування партій і його соціальні наслідки.

23. Як впливає тип партійного членства на автономію партії?

24. Домінуюча коаліція і автономність партії.

25. Назвіть способи визначення місця партій на ліво-правій шкалі.

26. Які особливості проблемної орієнтації політичних партій на сучасному етапі? В чому суть теорії “нової політики”?

27. Політичний спектр та його конфігурація. Основні характеристики лівих та правих політичних цінностей.

28. Який елемент політичних партій є визначальним у марксистській методології? Чому?

29. Назвіть чинники, які дають змогу визначити класовість політичних партій.

30. Соціально-економічні розколи – причини появи політичних партій.

31. Назвіть чинники, які впливають на соціальну єдність партії.

32. Які явища в житті партій відображає теорія “замороження” і “розмороження” партійних систем?

33. Фактори, що визначають соціальну базу партій.

34. Які існують базові положення та відмінності у програмах політичних партій?

35. Які функції партійних програм?

36. Специфіка співвідношення між партійною програмою і партійним лідерством.

37. У чому полягає різниця між партіями залежно від прагнень партії, центру їх звернення?

38. Чим визначається стратегія партій? Які існують види стратегій?

39. Типи виборчих стратегій партій.

40. Чинники, які впливають на електоральний успіх партій.

41. Класифікація партій за їх місцем у системі влади.

42. Місце і роль опозиційних партій у здійсненні політичного керівництва.

43. Специфіка впливу партійної програми на діяльність правлячої партії.

44. Назвіть чинники, що визначають рівень інституалізації політичних партій.

45. Суть та способи легітимації політичних партій.

46. Правова інституалізація політичних партій.


Реферати та повідомлення

1. Лінії соціально-політичного розмежування – основа партійного поділу.

2. Залізний закон олігархії Р. Міхельса.

3. М. Острогорський про організацію американських партій.


Література

Джанда К. Сравнение политических партий: исследования и теория // Современная сравнительная политология: Хрестоматия.- М., 1997.

Дюверже М. Структура партий // Политические партии.- М., 2000.

Литвин В. Ліві, праві, центр // Політика і час, 1992, № 4.

Литвин В. Партія як форма політичної організації суспільства // Політика і час, 1992, № 1.

Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии // Диалог, 1990, № 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.

Оксак О. Платформи політичних партій: зміст та критерії порівняльного аналізу // Нова Політика, 2000, № 2.

Острогорский М. Я. Демократия и политические партии.-М., 1997.

Примуш М. Політичні партії та їх фінансова діяльність // Нова політика, 2000, № 2.

Дмитриев Ю. Нужен ли закон о партиях // Перспективы, 1991, № 2.

Ковальчук В. Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій // Студії політологічного центру “Генеза”, 1995, № 2.

Конституции и Конституционные акты Союза ССР (1922-1936). Сб. док. / Под ред. И. П. Трайнина.- М., 1940.

Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий // Полис, 1995, № 2.

Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України. Консерватизм. Націоналізм. Правопорядок і революція // Політологічні читання, 1993, № 4.

Петро Н. Путь к многопартийности и законность // Общественные науки и современность, 1992, № 3.

Примуш М. Правова інституалізація політичних партій // Нова політика, 1999, № 6.

Рябов С. Партія політична // Політологічні читання, 1994, № 3.

Скочиляс Л. Механізми партійної інституалізації політичних інтересів на рівні влади // Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку: Зб. наук. праць.- Львів, 1998.

Сытин А. Г. Политическая социология Мориса Дюверже // Социально-политические науки, 1990, № 12.

Тізенгаузен фон В. Партії: Програми й особистості // Складові демократії. За матеріалами радіостанції “Німецька хвиля”.- К., 1993.

Тізенгаузен фон В. Партії: Внутрішня організація та керівні органи // Складові демократії. За матеріалами радіостанції “Німецька хвиля”.- К., 1993.

Тізенгаузен фон В. Партії: Законодавчі межі діяльності та фінансування // Складові демократії. За матеріалами радіостанції “Німецька хвиля”.- К.,1993.

Хесс Х. Практическая работа в Социал-демократической партии: Справочник.- К., 2000.

Шведа Ю. Аренд Лійпхарт про партії та партійні системи // Студії політологічного центру “Генеза”, 1995, № 5.

Шведа Ю. Проблема фінансування діяльності політичних партій: міжнародний досвід та українська практика // Analityka, 2002, № 7.


5. Функції політичних партій

З цього розділу Ви дізнаєтеся:

• про функції партій і їхню типологію;
  
• про функцію формування політичних цілей та завдань;
  

• про функцію артикуляції та інтеграції соціальних інтересів;
  
• про функцію політичної ідентифікації;
  
• про функцію мобілізації мас;
  
• про виборчу функцію;
  
• про функцію зв’язку та керівництва;
  
• про функції партій в недемократичних та постколоніальних державах.
  

Основні поняття

функції партій, виражені і приховані функції, функція “босизму”, трибунна функція, партійна лояльність, праймеріз.