Лівобережної україни

Вид материала

Документы

Содержание Джерела і література

Подобный материал:

• Мазепа Іван Степанович, 54.75kb.
• Ііі період ввв. Визволення України від фашистсько-німецької окупації (1943-1944) Перемога, 61.63kb.
• Верховна Рада України постановляє : Схвалити Основні напрями зовнішньої політики України., 221.52kb.
• Міністерство промислової політики україни державний інститут підготовки кадрів, 472.75kb.
• Закон україни, 899.36kb.
• Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. N 57 правила перетинання державного, 386.9kb.
• Положення про відділення національного олімпійського, 218.15kb.
• Верховна Рада України 1 червня 2007 року прийняла закон, 124.69kb.
• Пріоритети технологічного розвитку України, 2652.44kb.
• Іменем україни рішення конституційного суду україни, 129.8kb.

ПІСЛЯСЛОВО

Кооперація – велика спадщина минулого. Її суспільно-госпо­дарські форми, що об'єднували безпосередніх товаровиробників, бу­ли зумовлені економічними чинниками, матеріальною вигодою та конкретними обставинами історичного розвитку. Неупереджене пере­осмислення концептуальних засад самого поняття "кооперативного руху" можливе лише при глибокому дослідженні оптимальних форм ко­оперативних структур, напруженого пошуку раціональних розмірів і об'єктивних можливостей розгалуженої горизонтальної та вертикаль­ної мережі, а також всебічному обгрунтуванні вирішальної ролі ко­операції в розбудові економічних підвалин української державності.

При підведенні підсумків аналізу розвитку кооперативного руху в Лівобережній Україні, зокрема, проблем виникнення та особли­востей характеру його мережі, її періодизації, організаційних принципів та загальних основ, структури і темпів зростання, а та­кож ставлення земства та держави до кооперації, випливають такі висновки.

По-перше. Кооперативний рух Лівобережної України в дора­дянський період історії був складним явищем соціально-економічного і суспільно-політичного життя. Як господарська організація і суспільний рух, кооперація виникла в умовах становлення капіта­лістичного ринку з потреби трудящих мас боротися за покращення свого матеріального становища. В Україну кооперативна ідея запо­зичилась з Англії і почала активно розповсюджуватися "апостолами" української кооперації – М.П.Балліним, В.С.Козловим, Г.П.Галага­ном, М.В.Левитським, В.М.Доманицьким, які звели перший будинок української національної кооперації, допомогли їй стати на твер­дий народний грунт. Організатори кооперативної справи вважали за необхідне розвивати безпосередньо через товариства (сфера впливу яких обмежувалася в основному організацією обміну) дрібнотоварне виробництво як основу великого промислового виробництва. Саме так вони ставили собі за мету дати українському народові добробут, національну свідомість і соціально-політичну волю. Кооперація ж об'єднувала різні верстви населення, від бідніших прошарків, се­редняків, куркулів, торговців, представників інтелігенції до власників промислових підприємств. Кожен з них мав свою уяву про кооперацію і намагався отримати від неї зиск, що, врешті-решт, у значній мірі детермінувало сам процес поширення кооперативної ідеї серед населення.

Соціально-економічними передумовами становлення і розвитку кооперативного руху були, з одного боку, наявність розвинутого товарно-грошового господарства і товарного ринку при розгалужено­му приватно-торговому апараті, а з другого – маси споживачів, для яких був непосильним гніт торгового посередництва і вільних цін ринкових відносин. Відчуваючи на собі тягар товарно-грошового ринку і дорожнечу повсякденного життя, споживач шукав вихід в усуненні посередництва, у здешевленні життєвого рівня шляхом спільної закупівлі і організованого продажу товарів.

Знедолене і пограбоване поміщицькою реформою 1861 року селянство Лівобережної України, нездатне господарювати самостійно при недостатньому земельному наділі, високих податках та помі­щицьких викупах, втрачало свій натурально-господарський характер, розлучалося з общинним порядком і все більше проймалося приват­новласницькими засадами.

Частково і повністю відірване від землі, населення вимушене було масово вдаватися до відходу на фабрично-заводські роботи, до праці на відкупників у кустарних промислах, подавалося до міст у пошуках заробітку. Неухильно, спочатку повільно, а потім з 1890-х років все швидше, населення втягувалося в товарно-грошовий колово­рот, бурхливий процес, що по своєму розмаху набув характеру про­мислової революції, яка швидко кинула країну на шлях капіталіс­тичного розвитку. Отже, зародження кооперативного руху тісно пов'язане з становленням капіталістичного виробництва, впровад­женням товарно-грошових відносин, що робили життя населення знач­ного регіону Російської імперії придатним для утворення громадсь­ких добровільних господарських об'єднань.

По-друге. Виникнення та особливості росту кооперативного ру­ху в Лівобережній Україні визначаються періодизацією, організа­ційними принципами та загальними основами, структурою і темпами розвитку мережі, а також тенденціями в становленні теорії і прак­тики української кооперації. Періодизація, як поділ процесу роз­витку кооперативного руху на чотири основні, якісно відмінні пе­ріоди у відповідності з закономірностями історичного ходу сус­пільного життя, показує, що визначення етапів та їх розмежування залежать від соціально-економічних та політичних умов, що склалися після скасування кріпосного права, утворення нового капіталіс­тичного ладу та розвитку продуктивних сил.

Керуючись суто господарськими інтересами, кооперативні товариства надавали своїм пайовикам, в залежності від участі кожного з них у заборі товарів, рівні економічні пожитки саме там, де дотримувалися основних принципів та загальних основ кооперативно­го будівництва. Як норми кооперативного життя і відповідні кате­горії кооперативного будівництва, структурні принципи та основи є найбільш сталими і загальними чинниками, що визначають відносини та характер внутрішньої кооперативної організації. До обов'язко­вих, найбільш поширених і статутно визначених організаційних принципів належали: продаж товарів за ринковими цінами і тільки готівкою, основна частина прибутку розподілялась між пайовиками за результатом забору товарів, кожен пайовик вносив однаковий пай, на який нараховувався відповідний відсоток загальної суми, певна частка прибутку виділялася для підвищення культурного рів­ня, товариства дотримувалися нейтралітету в політичному і релі­гійному житті.

Порушення навіть одного з основних принципів чи загальної основи кооперативного будівництва незмінно приводило до втрати товариствами свого нейтралітету, спричиняло їх залежність від державних, громадських чи комерційних структур.

Вивчення структури та темпів розвитку кооперативних това­риств показало, що в Лівобережній Україні найбільш розповсюджени­ми видами були споживчі, кредитні, сільськогосподарські, кустар­но-промислові, або робітничі кооперативні об'єднання. Кожен вид поділявся на форми, до яких належали товариства, громади, спілки та союзи. Крім того, за сферою діяльності товариства були торго­ві, збутово-постачальні та кредитні, за територіальними ознаками – міські та сільські, а за соціально-класовим станом – робітничі, селянські, кустарно-промислові та змішані.

Кооперативні організації перебували у безпосередньому зв'яз­ку із земствами, як органами місцевого самоврядування під зверх­ністю дворян. Особливу роль губернські та повітові земства віді­гравали в пропаганді та реалізації кооперативної ідеї створенням кооперативних відділів, у центрі діяльності яких було надання то­вариствам допомоги у вивченні суті кооперативної справи, рахів­ництва та діловодства, проведення посередницьких операцій, сприя­ли влаштуванню бібліотек та хат читалень.

Поширенню кооперативного руху сприяла земська агрономічна служба, яка розповсюджувала сільськогосподарські знання серед на­селення, організовувала зразкові ділянки і прокатні пункти, сільськогосподарські виставки, вела боротьбу з шкідниками, займа­лася збутом і постачанням, переробкою сільськогосподарської про­дукції. Агрономи та інші фахівці земства створювали кооперативні товариства та громади, розробляли систему земських заходів по по­ліпшенню сільськогосподарського виробництва.

Для задоволення потреб населення в дрібному кредиті, з метою утворення спільного грошового фонду, органи місцевого самовряду­вання брали участь у поширенні позиково-ощадних та кредитних то­вариств. На відміну від кредитних відносин, де вимагалася дебі­торська кредитоспроможність, кооперативна організація кредиту пе­редбачала наявність особистості позичальника, яка і була запору­кою його кредитоспроможності. Кооперативний кредит, як правило, носив виробничий характер, про що піклувалися у першу чергу гу­бернські та повітові земства, бо для розвитку господарської ді­яльності населення потрібна була дотація в значних розмірах.

Аналіз роботи позиково-ощадних та кредитних товариств показує, що кооперативний кредит як короткостроковий, так і довго­строковий, потрібний для розвитку господарської діяльності насе­лення, міг бути забезпечений тільки за допомогою земства. Земс­тва, з метою кращої організації справи кредитування, активно роз­вивали кооперативну форму кредитних відносин, в основі яких було не об'єднання капіталів, а об'єднання людей на базі спільного ви­робництва. Поширеними видами кооперативних об'єднань були кредит­ні кооперативи, а найбільш масовими серед них – волосні каси, по­зиково-ощадні товариства, сільські банки та кредитні товариства.

По-третє. Розвиток кооперації, її роль і місце в економічному і соціальному житті суспільства визначалися характером державної політики в галузі кооперативного законодавства. До початку ХХ століття діяльність кооперативних товариств не виходила за межі суто внутрішніх матеріально-організаційних питань, бо кооператив­ний рух очолювали цілком благонадійні поміщики-земці. За їх іні­ціативою утворювалися комітети та відповідні відділення, які бра­ли на себе всю практичну роботу по популяризації його серед насе­лення. У цей період уряд прихильно ставився до кооперації, яка за своїм станом була віднесена до благодійних товариств, широко фі­нансував і тримав її під постійною опікою та контролем.

З початку 80-х років настав новий період у розвитку коопера­ції, який дослідники називали капіталістичним, оскільки основну роль у ньому відігравав капітал. Саме з цього періоду розпочалося не тільки втручання органів державної влади в справи кооператив­ного руху, а й порушення організаційних принципів та економічних основ кооперації.

У зв'язку з відсутністю кооперативного законодавства, діяль­ність різних видів товариств регламентувалася примірними статута­ми та відповідними урядовими актами. З введенням у 1897 році при­мірних статутів було допущено порушення одного з основних органі­заційних принципів кооперативного будівництва – дозволено продаж товарів у кредит, що суперечило основам кооперативної справи. За­гальним для всіх урядових декретів було те, що вони обмежували самоврядування кооперативних організацій і надавали фактично не­обмежені можливості органам державної влади для втручання у їх внутрішні справи.

Революційні події 1905-1907 років настільки пробудили всі сторони життя країни та активізували серед різних верств населен­ня діяльність політичних партій, що вся кооперативна мережа, як легальна форма організації мас, трималася під особистим контролем жандармських управлінь. У роки першої світової війни контроль з боку державних органів за роботою кооперативних організацій знач­но посилився. На кооперативних з'їздах під впливом різних полі­тичних партій делегати нерідко критикували урядові структури, приймали політичні резолюції та вимагали відставки уряду за його неспроможність організувати надійну оборону країни. Політизація кооперативного руху залучала його на шлях протидії урядовим структурам та політичної боротьби.

Подальший розвиток кооперативного руху ввійшов у протиріччя з адміністративною практикою, що неодноразово розглядалося в уря­ді та Державній думі, яка визнала "прийняття закону щодо нових кооперативних структур завчасним". Закон, що охоплював всі види кооперативних об'єднань в цілому, був прийнятий Тимчасовим урядом 20 березня 1917 року в тій редакції, в якій був підготовлений ко­операторами і розглядався в Думі.

Таким чином, кооперативний рух Лівобережної України розви­вався шляхом товарно-грошових відносин від процесу первинного нагромадження капіталу через мануфактурний період та промисловий переворот, який знаменував утвердження буржуазної системи господарства, вступивши в складний світ дії економічних законів та товарного ринку. Стиснуті історичні строки розвитку промислового капіталізму та його високі темпи, що прискорили розвиток коопера­ції, були наслідком цілеспрямованого втручання держави в еконо­мічне життя з метою подолати відсталість та запобігти втраті еко­номічної самостійності держави. Вимушене дією об'єктивних обста­вин, самодержавство перевело країну на капіталістичні рейки, зап­ровадивши політику розвитку важкої промисловості та залізничного будівництва.

Відтак, політика втручання стала основним методом дії урядо­вих структур і стосовно до кооперативних форм організації госпо­дарства, тим більше, що приводів для цього було достатньо, ос­кільки товариства очолювали освічені представники ліберально-де­мократичних кіл та чиновництва, на зміну яким у 70-х роках прий­шли народники з теорією общинного соціалізму. Вони виступали про­ти розвитку капіталістичних відносин, ідеалізуючи селянську общи­ну, артілі та кустарні промисли, проголошували "єдине народне ви­робництво".

З 80-х років на зміну народництву, що пережило глибоку кри­зу, в суспільному русі сформувалися нові ідейно-політичні течії, серед яких на одному з перших місць були соціалістичні партії. Саме соціалістичні лідери з перших своїх програм та виступів про­явили найбільше устремління в очоленні кооперативного руху як ле­гальної громадської організації для використання його в політич­ній боротьбі за владу, що не могло не позначитися на ставленні уряду до кооперації. На соціалістичних партіях, фактично, лежить відповідальність за утиски і обмеження, яких зазнав кооперативний рух в історії свого розвитку з боку владних структур. Кооперація, як організація громадська і добровільна, за своєю формою господа­рювання носить загальноекономічний характер та набуває ті соці­альні риси, які конституються їй домінуючими відносинами власнос­ті. Виражаючи суспільно-виробничі відносини людей, кооперація, як економічна категорія, підпорядкована і повністю залежить від дії економічних законів. У процесі функціонування її в суспільному виробництві складалися відповідні економічні відносини як між ок­ремими членами товариства, так і між кооперацією, з одного боку, та іншими самостійними господарськими організаціями, з другого, а також між кооперативами, органами місцевого самоврядування та державою.

Кооперування населення, на думку його організаторів, повинно було врятувати дрібних виробників від поглинання їх поміщиць­ко-капіталістичними латифундіями і монополістичними промисло­во-фінансовими об'єднаннями. Кооперативний рух Лівобережної Ук­раїни посів важливе місце у масовій боротьбі проти національного гноблення. За своєю природою він мав спиратися на місцеве самов­рядування і добровільну самодіяльність своїх членів. У таких умовах цілком природно, що кооперативний рух був пов'язаний з ук­раїнським національним рухом, а для багатьох молодих організато­рів кооперації товариства стали школою виховання національної свідомості, осягнення потреб та інтересів народних мас.

Кооперативний рух в Україні – проблема не тільки багатопланова, малодосліджена і цікава для вчених і фундаторів кооперації. Як форма соціального руху і система кооперативних структур, він, розвиваючись за своїми специфічними законами і принципами внут­рішньої організації, містить у собі великий творчий потенціал, здатний при певних умовах перетворитися в реальну силу забезпе­чення матеріальних і культурних потреб людини.

Кожна цивілізована країна та її уряди захищають права спожи­вачів, здійснюють контроль за якістю і безпечністю продуктів та усіх видів послуг і робіт, сприяють діяльності громадських орга­нізацій споживачів. Громадяни таких країн мають конституційне право на свободу об'єднань у громадські організації для здійснен­ня своїх задумів по задоволенню економічних, соціальних і куль­турних інтересів.

Процес утвердження демократичних перетворень в Україні про­ходить в умовах гострого протистояння політичних сил. Ситуація ускладнюється значними соціально-економічними труднощами. Започатковані програми економічних реформ не приносять позитивних результатів. Лібералізація економічних відносин не визначає для суспільства чітких ринкових орієнтирів. Урядом продовжують застосовуватись методи регулювання інфляції, проводиться жорстка грошово-кредитна та бюджетна політика, започатковані програми структурної перебудови економіки, але всі ці заходи проводяться без врахування можливості і історичного досвіду залучення різноманіт­них видів і форм кооперативних товариств, їх можливостей у вирішенні соціально-економічних проблем. Важливою складовою усіх наступних перетворень в Україні мусить стати реформування кооперативного законодавства, використання основних принципів та загальних основ кооперативного будівництва не тільки як одного з основних чинників захисту прав споживачів, а й глибинних базисних перетворень у виробничому процесі, перебудові його структури, підвищенні ефективності та соціальної орієнтованості.

Здобувши атрибути суверенної держави і неспромігшись своє­часно наповнити їх реальним змістом, Україна, яка пройшла тяжкий і довгий шлях до своєї незалежності, маючи великий природний, економічний та інтелектуальний потенціал, лише при всесторонньому використанні досвіду кооперативного руху буде спроможна зробити помітний внесок у розбудову національної економіки, розвиток науки і культури, зайняти належне місце серед цивілізованих країн світу.


ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА