Філософський словник
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЯвище – категорія, що позначає зовнішні властивості, процеси і зв‘язки предмета, що пізнаються шляхом безпосереднього живого спо Іменний покажчик Абу-Наср Ібн Мухам мед аль-Фарабі Абу Хамід Мухаммад Ібн Мухаммед аль-Газалі Августин Блаженний Аврелій Авіценна (Ібн-Сіна) Аврелій Марк Анаксагор із Клазомен Ансельм Кентерберійський Бергсон Анрі Берклі Джордж Бернар Клервоський Боецій Аніцій Манлій Северин Бекон Френсіс Бюхнер Людвіг Вебер Макс Вернадський Володимир Іванович Віндельбанд Вільгельм Вольф Христіан Гадамер Ганс Георг ... § Філософський зміст І обгрунтування прав людини, 311kb. ЧЧас – категорія, що позначає притаманну матерії, окремим її речам і проявам, а також духовним явищам і внутрішнім станам людини, зміну, що характеризується послідовністю, тривалістю, інтенсивністю Частина – вираження органічного складника цілого, що містить у собі індивідуальні властивості, а також цілого, до якого він належить Чисте мистецтво – естетична концепція, що утверджує самоцінність мистецтва та незалежність його від суспільного життя ШШаріат – сукупність юридичних і релігійних норм, заснованих на Корані; мусульманське право Шиїзм – напрям в ісламі, прибічники якого алегорично тлумачать Коран і мають своє священне писання – абгар Шовінізм – проповідування національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам інших націй, розпалювання національної ворожнечі та ненависті до інших рас і націй Шлюб – історично зумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов‘язки одного щодо іншого та щодо дітей ЯЯ – духовний центр людської особистості, індивідуальності, що свідомо й діяльно ставиться до самої себе і через себе – до зовнішнього світу Явище – категорія, що позначає зовнішні властивості, процеси і зв‘язки предмета, що пізнаються шляхом безпосереднього живого споглядання Якість – категорія, що позначає притаманну речам специфічну визначеність, яка тотожна з їхнім буттям і відрізняє їх від інших речей ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИКАбеляр П‘єр (1079 – 1142) – французький філософ, богослов і поет. Розробив схоластичну діалектику. Раціоналістична спрямованість його ідей викликала протест ортодоксальних церковних кіл. Абу-Наср Ібн Мухам мед аль-Фарабі (870 – 950) – філософ, учений-енциклопедист, один із головних представників східного арістотелізму, що переплітався з неоплатонізмом. Прізвисько – Другий учитель (після Арістотеля). Жив у Багдаді, Алеппо, Дамаску. Основні праці: “Гемми мудрості”, “Трактат про погляди жителів доброчинного міста” Абу Хамід Мухаммад Ібн Мухаммед аль-Газалі (1059 – 1111) – іранський теолог і філософ ісламу. Спочатку був містиком у дусі суфізму, ....... загально значимість закону причинності, потім став ревним противником філософії (“Заперечення філософів”) і засновником ортодоксальної теології (“Відновлення наук про віру”) Августин Блаженний Аврелій (354 – 430) – християнський богослов і філософ-містик, близький до неоплатонізму. Представник патристики – вчення, що захищало догмати християнської релігії на противагу язичництву. У творі “Град Божий” розвинув християнську концепцію всесвітньої історії, що розумілась ним фаталістично, як результат божественного провидіння. Авіценна (Ібн-Сіна) (980 – 1037) – вчений, філософ, лікар, музикант. Жив у Середній Азії і в Ірані, був лікарем при різних правителях. У філософії він продовжував традиції арабського арістотелізму, частково неоплатонізму. Основні праці: “Книга зцілення”, “Книга знання”, енциклопедія теоретичної і клінічної медицини “Канон лікувальної науки” Аврелій Марк (121 – 180) – римський імператор, філософ, один із найвидатніших представників римського стоїцизму, послідовник Епіктета. Написав 12 томів під спільною назвою “Розмірковування про самого себе”. Анаксагор із Клазомен (500 – 428 до н. е.) – давньогрецький філософ, математик і астроном, основоположник афінської філософської школи. Був звинувачений у безбожні і вигнаний (431). Автор вчення про вічні елементи – “сім‘я” речей 9гомеомерій). Рухаючий принцип світового порядку – розум (нус), що організовує елементи. Анаксимандр (610 – після 547 до н. е.) – давньогрецький філософ, представник мілетської школи Анаксимен (585 – 525) – давньогрецький філософ, представник мілетської школи Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109) – теолог і філософ, представник ранньої схоластики августинівського напрямку, церковний діяч. Розвинув т.з. онтологічний доказ буття Бога із самого поняття Бога. Бачив у вірі передумову раціонального знання: “вірю, щоб розуміти”. Арістотель (384 – 322) – давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист. Навчався у Платона в Афінах; у 335 році до н.е. заснував Лікей, або перипатетичну школу. Вихователь Олександра Македонського. Основоположник формальної логіки, творець силогістики. У філософії розрізняв теоретичну і практичну частини. Перша – вчення про буття, його склад, причини і начала, друга – вчення про людську діяльність. Всю матерію розглядав у вигляді послідовних переходів від “матерії” до “форми” і навпаки. Однак в матерії бачив тільки пасивний початок, приписуючи активність формі. Основні філософські праці: “Органон” (“Категорії”, “Про тлумачення”, ”Аналітики”, “Топіка”), “Метафізика”, “Фізика”, “Про виникнення тварин”, “Політика”, “Риторика”, “Поетика”. Барт Карл (1886 – 1968) – швейцарський протестантський теолог, один із засновників діалектичної теології Бергсон Анрі (1859 – 1941) – французький філософ, представник інтуїтивізму і філософії життя Бердяєв Микола (1874 – 1948) – російський філософ-ідеаліст. Висував тезу про створення нової філософії шляхом шляхом з‘єднання мислення з живими витоками буття, перетворення мислення у функцію живого цілого. У своїй “онтологічній” гносеології виходив з того, що нам дане дещо до будь-якої раціональної рефлексії, до розподілу на суб‘єкт і об‘єкт. Сам по собі світ об‘ктів бездуховний і несвобідний, йому протистоїть у світі творчість, долаюча відчуження об‘єктів від людини. Суб‘єкт, що творить, включає світ у себе,у своє внутрішнє життя, відкрите для свободи, і тим перевтілює її. Основні праці: “Смисл творчості”, 1916; “Смисл історії”, 1923; “Філософія свободного духу”, 1927; “Про призначення людини”, 1931; “Я і світ об‘єктів”, 1934. Берклі Джордж (1685 – 1753) – англійський філософ, представник суб‘єктивного ідеалізму. Головна його думка: існування речей полягає в їх сприйнятливості. Ідеї засвоюються безтілесною субстанцією, людською душею, яка володіє здатністю сприймати ідеї (розум) і в певних межах викликати їх чи впливати на них (воля). Праці: “Досвід нової точки зору”, 1709; “Трактат про начала людського знання”, 1710”Три розмови між Гіласом і Філонусом”, 1713. Бернар Клервоський (1090 – 1153) – французький теолог-містик. Бонавентура (Джованні Фіданца, 1221 – 1274) – філософ-містик, представник августинівського платонізму. Голова францисканського ордену, кардинал Боецій Аніцій Манлій Северин (480 – 524) – християнський філософ і римський державний діяч Бруно Джордано (1548 – 1600) – італійський філософ, заперечував схоластичну філософію і виступав проти римо-католицької церкви. Після восьмирічного ув‘язнення був спалений у Римі інквізицією. Світогляд склався під впливом ідей неоплатонізму і піфагореїзму, пізніше – античних матеріалістів (Емпедокла, Анаксагора, Епікура і Лукреція, італійського вільнодумства епохи Відродження і сучасної йому науки, особливо Коперніка. Розвинув ряд діалектичних положень про єдність, зв‘язність і універсальний рух у природі, про співпадання протилежностей як у безкінечно великому, так і безкінечно малому. Свої ідей виклав у формі діалогів: “Про причину, початок і єдине”, “Про безкінечність, Всесвіт і світи”. Будда (Сідхартха Гаутама) – засновник буддизму, який походив, за легендою, із царського роду племені шак‘їв у Північній Індії. Коли Сідхартха побачив старця, хворого, похоронну процесію і святого, який збирав милостиню, він відмовився від світського життя і почав вести мандрівний спосіб життя, шукаючи істину. Основою вчення буддизму є проповідь Будди про “чотири благородні істини”, що відкрились йому у ніч просвітлення: є страждання; страждання має причину; є свобода від страждання; існує шлях, який веде до нірвани. В цих істинах весь закон морального життя, що веде до вищого блаженства. Моральна доля кожної людини повністю підконтрольна їй самій, і можливості її спасіння не обмежені нічим, крім власних її гріхів і помилок. Бекон Френсіс (1561 – 1626) – англійський філософ, засновник англійського матеріалізму. Лорд-канцлер при королі Якові І. В трактаті “Новий органон” (1620) оголосив метою науки збільшення влади людини над природою, запропонував реформу наукового методу – очищення розуму від помилок, звернення до досвіду і обробка його шляхом індукції, основа котрої – експеримент. Йому належить афоризм :”Знання – сила”. У знанні, науці Бекон бачив могутній інструмент прогресивних соціальних змін. Автор утопії “Нова Атлантида”. Бюхнер Людвіг (1824 – 1899) – німецький філософ, природодослідник, лікар. Представник вульгарного матеріалізму. Спочатку перебував під сильним впливом Фейєрбаха. Духовне розглядав як сукупність функцій мозку, заперечуючи активну роль свідомості. Трактував її як дзеркальне (пасивне) відображення дійсності. Був прихильником соціального дарвінізму. Основні праці: “Природа і наука”, 1881; “Психічне життя тварин”, “Дарвінізм і соціалізм”. Вебер Макс (1864 – 1920) – німецький соціолог, історик, економіст, юрист. В основі його методології – розмежування досвідного знання і цінностей. Дію пояснював через тлумачення індивідуальних мотивів. Ввів поняття ідеального типу як мисленної конструкції історичного процесу. Розробляв соціологію релігії. Однією з основних причин походження західноєвропейського капіталізму вважав протестантизм. Основні праці: “Аграрна історія давнього світу”, “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарство і суспільство”. Вернадський Володимир Іванович (1863 – 1945) – російський природодослідник і мислитель. Основоположник геохімії, біогеохімії, радіології, гідрогеології та ін. У центрі його природничонаукових і філософських інтересів – розробка цілісного вчення про біосферу, живу речовину і еволюцію біосфери в ноосферу. Вернадський – один із засновників антропокосмізму – системи, в якій природна (космічна) і людська тенденція розвитку науки зливаються в єдине ціле. Основні праці: “Біогеохімічні нариси” (1922 – 1932, 1940), “Хімічна будова біосфери Землі і її оточення” (1965), “Жива речовина” (1978). Віндельбанд Вільгельм (1848 – 1915) – німецький філософ, очолював баденську школу неокантіанства. Працював у області історії філософії, логіки, етики і теорії цінностей. Обґрунтував істотну відмінність між методами природничих і суспільно-історичних наук, яка полягала в тому, що природничі науки – “номотетичні” (виробляють загальні закони), а історичні науки –“ ідеографічні” ( твердять лише про особливе, одиничне). Праці: “Історія древньої філософії”, 1888; “Історія нової філософії”, 1878 – 80. Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694 – 1778) – французький письменник і філософ епохи французького Просвітництва. Був прихильником механіки і фізики Ньютона, хоча і визнавав існування Бога-творця, “першого двигуна”, ототожнював Бога і природу. Соціально-політичні погляди мають яскраво виражену антифеодальну спрямованість. Вважав, що пізнання трансцендентного (наприклад, при вирішенні питання про безсмертя душі і свободу людської волі) неможливо, і особливо ревно боровся з церквою проти її догматизму. Підкреслював цінність культури. Зображав історію людства як історію боротьби людини за прогрес і освіту. Вольтер ввів у науку вислів “історія філософії”. Твори: “Філософські листи” (1733), “Макромегас” (1752), “Кандід, або Оптимізм” (1759), “Філософський словник” (1764 – 1769). Вольф Христіан (1679 – 1754) – німецький філософ, ідеолог раннього Просвітництва Вундт Вільгельм (1832 – 1920) – німецький психолог, фізіолог, філософ. Один з основоположників експериментальної психології, етнопсихології Гадамер Ганс Георг (1900 -- ) німецький філософ, представник філософської герменевтики. Виходячи з ідей В. Дільтея, Е. Гуссерля і М. Гайдегера, розвинув концепцію герменевтики не тільки як методу гуманітарних наук, але і як своєрідної онтології, вчення про буття. Галілей Галілео (1564 – 1642) – італійський учений, один із засновників точного природознавства Гартман Микола (1882 – 1950) – німецький філософ, основоположник т. з. Критичної онтології Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ. Створив на об‘єктивно-ідеалістичній основі теорію діалектики. Система Гегеля складається із трьох частин: логіки, яка розглядає буття Бога до створення світу; натурфілософії, основний зміст якої – відчуження Бога від свого творіння до самого себе в людському дусі. І наприкінці знову логіка, здійснювана Богом в людині, хоча за змістом тотожна з першою. Основні праці: “Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812 – 1815), “Енциклопедія філософських наук” (1817, 1830), “Основи філософії права” (1821), лекції з філософії історії, естетики, філософії релігії, історії філософії. Гейзенберг Вернер (1901 – 1976) – німецький фізик-теоретик, один із засновників квантової механіки, лауреат Нобелівської премії (1932). Здійснив значний внесок у розвиток квантової електродинаміки, квантової теорії поля, теорії ядра, фізики космічного випромінювання. Сформулював співвідношення невизначеностей, що обмежило застосування класичних понять до мікросвіту. Філософські погляди еволюціонували від неопозитивістських уявлень до об‘єктивного ідеалізму в дусі Платона. Основні праці: “Філософські проблеми атомної фізики” (19523), “Фізика і філософія” (1963). Гелен Арнольд (1904 – 1976) – німецький філософ, один із засновників філософської антропології. Виходячи з тези про домінуюче значення несвідомої вітальної сфери і положення Ніцше про людину “ще не визначену тварину”, біологічно обґрунтував специфічну, виняткову для тваринного світу природу людини. Праця: “Людина. Її природа і її положення у світі”, 1944. Гельвецій Клод Адріан (1715 – 1771) – французький філософ-матеріаліст, ідеолог революційної буржуазії. Доводив, що світ матеріальний і безкінечний у часі і просторі, а мислення і відчуття – властивості матерії. В той же час головним рушієм суспільного розвитку вважав свідомість і пристрасті людини. Доводив досвідне походження моральних уявлень, їх обумовленість інтересами індивіда. Основні праці: “Про розум”, 1758; “Про людину”, 1773. Геракліт Ефеський (520 – 460) – давньогрецький філософ, діалектик, представник іонійської школи. Гете Йоган Вольфганг (1749 – 1832) – німецький поет, основоположник німецької літератури нового часу, мислитель і природодослідник. Відстоював ідею єдності теорії і досліду, об‘єктивності законів природи, джерело розвитку якої лежить у ній самій. Прагнув доповнити концепцію Спінози ідеєю розвитку, був прихильником еволюційної теорії, підкреслював думку про єдність світу. В естетиці підняв проблему співвідношення природного і людського. Праці: “Вибрані філософські твори”. Гоббс Томас (1588 – 1679) – англійський філософ-матеріаліст. Заперечував об‘єктивний характер якісної багатоманітності природи, вважаючи її лише продуктом людського сприйняття. Світ розглядав як сукупність тіл, що підлягають законам механічного руху. У вченні про право і державу відкинув божественного походження суспільства, відстоюючи теорію суспільного договору. Головні праці: “Філософські елементи вчення про громадян”, 1642; “Левіафан”, 1651. Гольбах Поль Анрі (1723 – 1789) – французький філософ-матеріаліст. Виступив з критикою релігії і ідеалістичної філософії, особливо вчення Берклі. В ідеалізмі бачив химеру, що суперечить здоровому глузду. Людина – частина природи, що підлягає її законам. В політиці був прихильником конституційної монархії, а в окремих випадках – просвітницького абсолютизму. Головні праці: “Система природи”, 1770 (була спалена за рішенням паризького парламенту); “Кишенькове богослов‘я”, 1768; “Здоровий глузд”, 1772. Горгій (480 – 380 до н.е. ) – давньогрецький софіст. Гумбольт Вільгельм (1767 – 1835) – німецький естетик, мовознавець, філософ, державний діяч і дипломат. Один із найвидатніших представників німецького класичного гуманізму, друг Гете і Шиллера. Вбачав в універсальному розвитку індивідуальності найвищу мету, що визначає і межі діяльності держави. Розвинув вчення про мову як безперервний творчий процес, як “формуючий орган думки” і про “внутрішню форму” мови як вираження індивідуального світоспоглядання народу. Основну увагу приділяв культурі як цілісній органічній єдності, як “духу” народів, діючому в історії. Гусерль Едмунд (1859 – 1938) – німецький філософ, засновник феноменології. Д‘Аламбер Жан Лерон (1717 – 1783) – французький математик, механік і філософ-просвітник, прихильник сенсуалізму і скептицизму. Декарт Рене (латиніз. Картезій) (1596 – 1650) – французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Його називають батьком нової філософії, так як він є засновником сучасного раціоналізму. В основі філософії – дуалізм душі і тіла, “мислячої” і “протяжної” субстанцій. Основною формою руху космічної матерії, що зумовлює будову світу і походження небесних тіл, вважав вихровий рух частинок. Виступив з вимогою перегляду всієї минулої традиції. Сумнів повинен зруйнувати традиційну культуру і розчистити грунт для побудови культури раціональної. Людина являє собою своєрідну машину. Афектиі пристрасті розглядав як наслідок впливу на розумну душу тілесних рухів, які породжують заблудження розуму і злі вчинки. Вчення Декарта і напрямок у філософії природознавства, які продовжували його ідеї, отримали назву картезіанства. Основні праці: “Розмірковування про метод”, 1637; “Начала філософії”, 1644. Демокріт ( 470 або 460 – 370 до н.е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, один із засновників античної атомістики. Згідно з цим вченням, все, що відбувається, є рухом атомів, які розрізняються за формою і величиною, місцем і розміщенням, перебувають у порожньому просторі у вічному русі і завдяки їх поєднанню і розпаду речі і світи виникають і гинуть. Джемс Уільям (1842 – 1910) – американський психолог і філософ, найвидатніший представник прагматизму, філософського напряму, який ставив значимість знання в залежність від його практичних наслідків. Професор Гарвардського університету (США) в 1889 – 1907 рр. Аналізуючи психіку як “потік свідомості”, підкреслював у ній роль вольового і емоційного первнів. Відстоював право на вірування, недосяжні для доведень і наукових обґрунтувань. Приймав активну участь у створеній ним у Нью-Йорку спеціальній організації по вивченню містичного досвіду. Історію філософії розглядав як прояв різноманітних темпераментів і суб‘єктивних установок мислителів. Основні праці: “Принципи психології”, 1890; “Багатоманітність релігійного досвіду”, 1902; “Прагматизм”, 1907. Дідро Дені (1713 – 1784) – французький філософ-матеріаліст, письменник, ідеолог революційної французької буржуазії ХVІІІ ст. Засновник і редактор “Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”. У філософських працях (“Лист про сліпих в науку зрячим”, 1749; “Думки про пояснення природи”, 1754; “Сон Д‘Аламбера”, 1769; “Філософські принципи матерії і руху”, 1770) критикував абсолютизм, християнську релігію і церкву, відстоював матеріалістичні ідеї. На думку Дідро, атоми є носіями відчуттів, з яких виникає мислення. Із зіткнення цих атомів виникає єдина свідомість людства і Всесвіту. Дьюї Джон (1859 – 1952) – американський філософ, один із провідних представників прагматизму. Надав прагматизму типово американських риси, поєднавши його з матеріалізмом і біхевіоризмом. Заперечував об‘єктивність істини, ототожнюючи її з корисністю. Розвинув концепцію інструменталізму, згідно якої поняття і теорії – лише інструменти пристосування до зовнішнього середовища. На даний момент філософські погляди Дьюї є загальноприйнятими в Америці. Виступив як реформатор в області педагогіки. Епікур (341 – 270 до н. е.) – давньогрецький філософ, заснував свою філософську школу в Афінах. Філософію ділив на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення про пізнання) і етику. У фізиці Епікур був послідовником Демокріта. Визнавав блаженно-байдужих богів, які перебувають у просторах між незліченними світами, але заперечував їх втручання у життя космосу і людей. Девіз Епікура – живи самотньо. Мета життя – відсутність страждань, здоров‘я тіла і стан ... духу. Зенон із Елеї (490 – 430 до н. е.) – давньогрецький філософ, представник Елейської школи. Відомий своїми парадоксами, якими виразив у заперечу вальній формі важливі питання про діалектичну природу руху. Парадокси Зенона зводяться до доказу того, що 1) логічно неможливо мислити множинність речей і 2) припущення руху призводить до суперечності. Зіммель Георг (1858 – 1918) – німецький філософ і соціолог. Один із найвидатніших представників “філософії життя”; розробляв переважно проблеми культури. Камю Альбер (1913 – 1960) – французький письменник і філософ, представник екзистенціалізму, лауреат Нобелівської премії (1957). Погляди сформувались під впливом К‘єркегора, Ніцше, Гуссерля, Достоєвського, а також німецьких філософів-екзистенціалістів. Центральна тема його філософії – питання про смисл людського існування. Розглядаючи сучасного індивіді, включеного в бюрократизовану систему суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, який втратив всі ілюзії, шукаючи смисл власного існування, приходить до висновку, що існування людини абсурдне і робить категорію “абсурду” вихідним принципом своєї філософії. Безглуздість людського життя у Камю втілений у міфологічному образі Сізіфа. Праці: “Міф про Сізіфа”, 1942; “Бунтуючи людина”, 1951. Кант Іммануїл (1724 – 1804) – німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. Був професором Кенігсберзького університету. У 1747 – 55 рр. розробив космогонічну гіпотезу походження сонячної системи із туманності. Розробив “критичну філософію”, в основі якої – дуалістична концепція про непізнавані “речі в собі” (є об‘єктивним джерелом відчуттів) і пізнавальних явищ, які утворюють сферу безкінечного можливого досвіду. Умова пізнання – загально значимі апріорні форми, що впорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, свободи, безсмертя, недоказові теоретично, в той же час є необхідними постулатами “практичного розуму”, невід‘ємною передумовою моральності. Етика Канта ґрунтується на понятті обов‘язку і категоричного імперативу, що регулює моральність. Основні праці: “Всезагальна природна історія і теорія неба”, 1755; “Критика чистого розуму”, 1781; “Критика практичного розуму”, 1788; “Критика здатності судження”, 1790. |