Geum.ru

Міністерство освіти І науки україни національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37
118, 131]. І, нарешті, торгівля притягувала до Афін багато чужоземців, що селилися тут заради легкої наживи. Проте вони також залишалися безправними і беззахисними. Інтереси цих груп були певною мірою суперечливі, але без з'ясовування їхнього соціального стану неможливо відповісти на запитання: чому почалася ідеалізація родового ладу, первіснообщинних відносин, тобто того суспільного ладу, коли рабство було так само невідомо людям, як і приватна власність, усі предмети були загальнонародною власністю [119].

Ідеал грецького "золотого віку" пов'язаний з ім'ям Гесіода, що на фоні недосконалості існуючого суспільства малює суспільство бажане, де цілком задоволені всі потреби людей. Він створює образ несуперечливого ідеалу суспільного устрою у своєму творі "Праці і дні" [120]. Гесіод описує п'ять сторіч людської історії, причому кожне із наступних було гірше за попереднє: золоте, срібне, бронзове, героїчне, залізне. Для того, щоб образ недавнього минулого набув статуса ідеалу, Гесіод відриває його від історії, містить у глиб сторіч у часи Кроносу, і розписує його неіснуючі гідності: люди живуть безтурботно, благополучно і щасливо, в умовах рівності і свободи. Вони вдосталь одержують плоди фруктових і будь-яких інших дерев, проводять своє життя в бенкетах... У цих описах минулого Гесіод відбиває реальну структуру потреб існуючого суспільства. Основні ознаки його визначені, таким чином, інтересами грецьких землевласників через спектр первіснообщинних відносин. Гесіод звертається насамперед до моральних проблем взаємовідносин між батьками і дітьми, гостем і хазяїном тощо. Тобто, ідеал "золотого віку" носить явне моральне забарвлення, відображає зачатки моральної свідомості. Водночас  це образ цілісного і гармонічного буття, що за часи Гесіода було вже втрачено, але в його відображенні містить самі загальні, стійкі, позитивні і бажані ознаки. Цей ідеал, що звернений у минуле, виявив надзвичайний парадокс: являючись консервативним за суттю, він визначив тенденцію прогресивного розвитку суспільства, тобто розвитку від первісної общини до суспільства з більш високими продуктивними потенціями. Ці властивості "золотого віку" багато в чому визначили його вплив на формування наступних політичних ідеалів і соціально-політичних теорій усього соціалістичного толку. Найбільшу роль цей ідеал зіграв у створенні ідеалів рабовласницького суспільства.

У VIII-VII ст. до н.е. виникають давньогрецькі міста-держави. Це епоха розквіту рабовласницьких відносин, полісної організації суспільства. У цей період у значній мірі і переборюється первісна неподільність індивіда з родоплемінним колективом, повне ототожнення особистісного і суспільного.

Поліс наклав відбиток і на основну форму політичної думки, еволюція котрої, що дивовижно, охоплює цілком невеличкий проміжок часу  біля двох сторіч. Причому, за місцем свого розвитку грецька політична думка зосереджувалася переважно в центрі просвітництва Стародавньої Еллади, в Афінах. Тією формою, з якою грецька думка пов'язувала уявлення про нормальний державний устрій, була невеличка община. Тому ідеал досконалої автаркії  самодостатньої і незалежної общини, став домінувати в політичній думці Стародавньої Греції. Це  ідеал гармонійного спільного життя, участь у якому мала бути головною втіхою для кожного грома­дянина, залишалася провідною думкою у грецькій політичній теорії. Він був неначе загальною формою, до змісту якої приєднувалися найрізноманітніші початки: і комуністичні проекти, і патріархальні мрії, і теократичні плани, а також ліберально-егалітарні принципи, що складали основу афінської демократії. Були і погляди, що йшли у розріз із цими ідеями, наприклад, ідеї імперіалістичного монархізму, що мали місце в грецькій публіцистиці наприкінці IV ст. до н.е., але не отримали там подальшого розвитку. Але як відзначає Дж. Себайн, “це більше, ніж будь-що, пояснює здивування, яке охоплює сучасного читача одразу після того, як він уперше звертається до Платонових чи Аристотелевих праць. Там нема наших найбанальніших політичних понять; зо­крема поняття окремих громадян, наділених особистими правами, і поняття держави, яка, за допомогою закону, захищає права своїх громадян і вимагає від них виконання необхідних для цього обов'язків” [Error: Reference source not found, 45].

Політичний ідеал досконалої автаркії "вимагав" вирішення проблеми його складових, що у свою чергу були та й є сьогодні проблемами політичного напрямку. Мабуть, можна виділити три основні проблеми, що нерозривно пов'язані з політичним ідеалом Стародавньої Греції, котрі виникли ще з початків грецької політичної думки і сьогодні вони все ще зберігають свою актуальність. Це проблема справедливості, із якої згодом виросло вчення про право; проблема влади, із якої згодом виросло вчення про державу; проблема особистості, що спочатку була проблемою філософською, а потім стала юридичною, переплітаючись із проблемами влади і права.

Дисертант вважає, що першою складовою політичного ідеалу Стародавньої Греції було поняття справедливості. Сполучною ланкою в вирішенні її проблеми був поліс. Коли у певний період грецької історії з'явилася ідея про відому автономність людини, її індивідуальність, уже тоді склалося переконання в існуванні двох систем цінностей  індивідуальної і групової, общинної. Поставлена перед проблемою вибору між ними людина античності беззастережно ставила інтереси полісної, державної спільності вище особистих. Громадянин мав права, але вони не були атрибутами окремої особистості; вони асоціюювалися з його званням. Він також мав обов'язки, але вони не накидалися йому державою; вони виростали з необхідності реалізувати його власні можливості. Грек щасливо уникав як ілюзії, що в нього є спадкове право чинити так, як йому заманеться, так і удавання, наче його обов'язок «суворо заповідав голос Божий» [Error: Reference source not found, 45].

І Платон, і Аристотель підкреслювали несамостійність індивіда і його безумовну залежності від поліса. Аристотель не сумнівався в тому, що індивід, у силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, що живе поза державою,  або недорозвинена у моральному сенсі істота, або надлюдина [121, 378]. Спираючись на цифри, наведені Аристотелем в його «Конституції Афін», можна підрахувати, що в будь-який рік один громадянин із шести міг брати участь в управлінні державою, навіть якщо ця участь зводилася всього-на-всього до обов'язків судді трибуналу галеастів. А якщо грома­дянин не виконував жодних державних обов'язків, він усе-таки міг ре­гулярно десять разів на рік брати участь в обговоренні політичних питань на загальній асамблеї громадян. Обговорення, формальне чи неформальне, державних справ було однією з головних розваг і інтересів його життя. Як справедливе розглядалося все те, що служить благу общини, поліса  об'єднання вільних людей, що користуються економічними і політичними правами. Старогрецьким мислителям здавалося, що тільки в невеличкому і легко доступному для огляду полісі може бути гарне законодавство і порядок. З цього приводу відомий дослідник античності С. Утченко помічав, що "незліченна множина чеснот об'єднувалася неначе загальним і єдиним стрижнем, як-от, інтересами і благом держави, а всі пороки зводилися до єдиної основи  задоволенню виключно особистих інтересів, що беруть верх над інтересами громадянськими, суспільними" [122, 10].

Але характерне для полісної самосвідомості зведення уявлень про соціальну справедливість до інтересів громадянської общини мало своїм наслідком те, що людина й община в цілому керувалися цими принципами тільки в межах внутрішньообщинних відносин, а на інші общини вони не поширювалися. Інтереси громадян були не так роз'­єднані, вони не розпадалися надто різко, а всі зосереджувалися на місті. Їхнє мистецтво було громадянським мистецтвом. Їхня релігія,— це релігія міста, а релігійними святами були громадянські торжества. Навіть їхні засоби існування залежали від міста частіше, ніж у сучасному житті. “Для греків,  підкреслює Дж. Себайн,  теорія міста була водночас і етикою, і соціологією, і економікою, а також політикою в її вужчому теперішньому розумінні” [Error: Reference source not found, 42]. Навіть будь-яке скоєне поза межами насильство і злочин не переслідувалося громадянами поліса і розглядалося як справедливе, хоча і несло в собі частку зла. Відношення з іншими спільностями якщо й опосередковувалися розуміннями про справедливість і кривду, та лише в тому випадку, якщо ці відношення — торгівля, військова поміч — приносили общині користь. "Хоча встановлення звичайного права не були ще записані,  відзначає Т. Блаватська,  проте підпорядкування цим правилам було обов’язковим. У ахеян, судячи з епосу, було сильно розвинене уявлення про закон, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь" [123, 137].

Вперше конкретно порушив питання про справедливість Піфагор. Дуже цікаве його вирішення цього питання: "рівним за рівне". Тобто, він доходить висновку про те, що немає і не може бути абсолютної рівності і справедливості, люди не можуть бути соціально і природно рівні між собою, а виходить, справедливість — це якась нерівність. Погляди Піфагора і його учнів трансформувалися в своєрідний політичний ідеал. Піфагорійці вчили, що все існуюче  є число і гармонія. Без числа ніщо не було б пізнавано і весь світ був би в стані безформного хаосу. Все існуюче носить на собі прес і подобу числа, до нього зводиться вся моральна й етична природа. Піфагорійці вказували на одноманітність у зміні дня і ночі, чергування часів року, прямування небесних світил, що кожне з живих істот також проходить періоди юності, зрілості, старості, за якими наступає смерть. У природі вічно повторюються ті самі числові відношення, усе надається вираженим числом і гармонією. Єдність у різноманітті — такий основний висновок піфагорійців. Це, на погляд дисертанта, одне з перших рішень проблеми синтезу плюралізму на рівні теоретичної конструкції. В поглядах піфагорійців можна вже знайти початок розкладання міфології. Божественне для піфагорійців також є в образі числа. Це вже не особисте почуттєве божество древньої міфології, а абстрактне поняття, напівміфічне, напівфілософське творіння. Відразу в зв'язку з цими філософськими поглядами, зароджується нове політичне вчення, що відрізняється від народних уявлень. Точно так само, як у Космосі панує порядок і гармонія, так і в людському суспільстві повинна бути гармонія інтересів, єдності у різноманітті. У зв'язку з цим у піфагорійців можна виявити перші в історії філософії зародки комуністичного ідеалу, суть якого була в тому, що заради вчинення єдності в державі повинна установитися спільність майна. Тільки за умов такої спільності майна може установитися та гармонія інтересів, що потребує піфагорійський ідеал [124, 26].

Думки Піфагора і його послідовників зробили значний вплив на багатьох наступних грецьких мислителів  Сократа, Платона та інших. Завдяки цим ідеям у V ст. до н.е. з'явилися проекти досконалого устрою суспільства і держави.

Одним з авторів проекту державного устрою був неопіфагорієць Гіпподам (друга половина 5 сторіччя до н.е.). За його проектом населення держави нараховує 10000 громадян, що поділяються на три класи — ремісників, хліборобів і воїнів. Територія цієї держави також поділяється на три частини: священну, суспільну і приватну. Відповідно прибутки з кожної частини йдуть на потреби встановленого в державі релігійного культу, воїнів, хліборобів. На три категорії злочинів у державі Гіпподама існує і три види законів, що карають за ці злочини. Суд формується з числа старців, людей особливо мудрих, шляхом їхнього обрання. Гіпподам припускав і реформу суду і судочинства, роблячи закони більш гнучкими. Він пропонував також прийняти особливий закон про заохочення тих, хто винаходить що-небудь корисне для держави [125, 42].

Примітивність подібних перших проектів очевидна. І немає нічого надзвичайного в тому, що такого роду проекти з природною необхідністю виникали практично у всіх культурних народів і за всі часи. Подібні ідеальні проекти державного устрою без рабства і приватної власності відносилися і до III ст. до н.е. ("Священна хроніка" Евгемера, "Держава сонця" Ямбула), не говорячи вже про платонівський проект ідеального державного устрою, мова про який піде нижче.

У загальній характеристиці початкового відношення грецької філософії до політики, слід зупинитися на діяльності софістів. Софісти висунули ряд ідей, без яких неможлива була б подальша еволюція політичного ідеалу. Фундатор цієї школи Протагор висуває своє знамените положення "людина є міра всіх речей", пропонуючи тим самим не тільки принцип теорії пізнання, але і критерій відношення до всіх суспільних явищ. Якщо дотепер мірою всього соціального був поліс, його закони, то тепер з'явилося принципово нове рішення проблеми взаємовідносин особистості і суспільства – їх єдність у вченні софістів виявилася розірваною.

Послідовники Протагора  Горгій, Гиппій, Антифонт  піддали існуючі закони перевірці з позиції користі, вигоди для окремого індивіда і дійшли висновку про те, що ці закони досить відносні. Відкидаючи непогрішність держави і її влади, софісти по-різному трактували їх походження і сутність. Але так чи інакше їх усіх об'єднувало одне вихідне переконання: шлях до втілення політичного ідеалу у життя лежить через виховання. Демократичний характер носять і інші ідеї софістів, проте досить складно говорити про якийсь закінчений ідеал. Основна заслуга софістів полягає і в тому, що вони намітили основні лінії природно-правової доктрини. Шляхом протиставлення закону і природи софісти затвердили в грецькій науковій думці протиставлення природного і позитивного права. Це протиставлення стало повним розірванням із старою традицією, у якій затверджувалася абсолютна сила позитивного закону. Таким чином, вони підготували підстави для тих ідеальних побудов, що випливали з розуму. Це протиставлення закону і природи мало практичне значення: воно будило і розвивало думку про існуючі суспільні порядки, породжувало критичне відношення до державних законів і суспільних вимог.

Наприклад, Гиппій, Антифонт і Каллікл вважали, що цивілізація є насильство над людиною, що розпорядження законів довільні, а законів природи — необхідні [126, 44]. Їхні погляди спираються безпосередньо на ідеал "золотого віку", а тому зміни в громадському житті трактовані в них як процес поступової деградації. Дана група софістів приходить до крайніх індивідуалістичних поглядів. Наприклад, Каллікл убачає вимоги природи не в завітах рівності і братерства, а в праві сильного на повну і безмежну свободу. "Я думаю,  говорить він,  що закони встановлюють слабкі люди. Це ті, що становлять більшість. Вони встановлюють закони заради себе і своєї вигоди й у цих видах вони віддають хвалу і вимовляють осудження... Самі ж вони, я думаю, задовольняються рівністю, будучи убогими... Проте, я думаю, сама природа вказує на те, що справедливо кращому перед гіршим і сильнішому перед слабкішим мати перевагу... Справедливе по природі в тому і є... щоб усі надбання слабкіших і гірших належало сильнішим і кращим... " [127, 60]. Такі висновки робить Каллікл.

У діалозі Платона "Держава" ці ж ідеї виражаються вустами софіста Тразімаха в дещо іншій формі: тут висувається думка, що у всіх державах справедливим називається те, що корисно установленій владі. Проте висновок Тразімаха, як і Каллікла, зводиться до того, що особисті інтереси людини говорять інше, ніж суспільна справедливість, і те, що зветься в суспільстві кривдою, насправді є за відомих обставин і більш сильним, і більш вільним, і більш владним, ніж справедливість [Error: Reference source not found, 61].

За вченням софіста Горгія більшість слабких із метою здолати меншість сильних з'єдналися разом і утворили державу, установили законодавство, яке зв'язало волю більш сильних і примусило їх до підпорядкування. Як і Каллікл, Горгій вважав, що для сильного повага до закону обов'язкова лише доти, доки він почуває себе недостатньо сильним, щоб скинути із себе на нього накладені кайдани. З цього погляду, звичайно, для софістів байдужні усі форми суспільного устрою, тому що для них кращою формою є та, що у дану хвилину дає можливість панувати над масою. Можна сказати, що софісти улещували народним пристрастям, висловивши думку про те, що в державі справедливо лише те, що подобається правлячому, пануючому класу суспільства. Звідси напрошується висновок, що в цілому софістика не змогла створити суцільний політико-державний ідеал, обмежившись "егоїстичним ідеалом" деспота.

Водночас цей крайній індивідуалізм софістів не мав фактично під собою ніякої реальної соціальної бази і був заперечений навіть багатьма із софістів. Та ж доля осягнула спочатку й інший, більш важливий висновок – думку про споконвічну рівність усіх людей, засновану на їхній природній кревності. Гиппій підтверджував, що всі люди є співгромадянами по природі, а не за законом, тому що подібне подібному по єству уподібнено, але закон, будучи тираном над людьми, примушує йти проти природи" [Error: Reference source not found, 67]. Очевидно, що всі принципи ліберально-егалітарного природного права знайшли у софістів своє відображення. Але важлива і та обставина, що софісти висловили ідею про договірний устрій держави. Проте перед тим, як освітити цю їхню ідею, треба ще раз затвердити думку про те, що ідея загальної рівності, що виникла як логічний вихід з ідеалу "золотого віку", стала певним елементом свідомості відповідної соціальної групи і вплинула на її наступну діяльність. Мова тут йде насамперед про рабів і про самих вільних греків, що займалися ремеслом і для яких рабська праця складала певну конкуренцію, але в той же час була джерелом їхнього озлоблення й обурення. Як вважає знавець античності С. Лур'є, емансипація рабів саме тому і стала гаслом даної групи людей [128, 286].

Друга група софістів, до якої можна віднести Протагора, Лікофонта, Тразімаха, була за своїми поглядами більш раціоналістичною. Відштовхуючись від тези про те, що закони відносні, вони тим часом зробили висновок про необхідність встановлення в суспільстві таких законів, що відповідають інтересам людей. У цієї групи софістів думка про договірне походження права з'явилася не завдяки традиціям політичного життя і не спогадам про минуле. Вона була чисто теоретичним поясненням переходу від природного стану до громадянського. От ця ідея і вилилася в теорію "суспільного договору", у якій держава «рекомендується» зборами рівноправних громадян, що взаємно створюють свою безпеку і обмежують свою природну свободу. Теорію договірного походження права виражає софіст Тразімах. Переконавшись на практиці в невигоді взаємних образ,  говорить він,  люди знайшли корисним домовитися між собою, щоб не робити кривди і не терпіти від неї. Внаслідок цього вони почали складати закони і договори і продиктоване законом почали називати законним і справедливим [Error: Reference source not found, 58]. Виникнення цієї точки зору вже означало розірвання з традиціями античного політичного ідеалу. Софіст Лікофонт вважав, що закон тільки забезпечує людям взаємну справедливість, не роблячи їх найкращими і справедливими. Ця точка зору, по суті, перетворює закон у договір. Зауважимо, що вже в Новий час, в епоху розквіту природно-правових вчень з питання про характер природного стану, існувало три різноманітних погляди, котрі особливо яскраво висловилися в вченнях Гобса, Лока і Руссо.

Софіст Гіппий вперше сказав про те, що дійсна правда, дана людям від природи, навпаки, одна і загальна для усіх. Ці висновки істотно змінювали співвідношення між природним і громадянським станом. Ідеальним визнавалося те, що існує від природи, а в позитивному порядку вбачалося перекручування цієї природної правди. Погляди софістів виросли не на пустому грунті. Так, С. Лур'є вказував: "вчення, котрі проповідували, що краща держава — це та, що якнайменше жадає від громадянина, і що усього краще було б, якби можна було обійтися зовсім без держави, природно, уперше зародилися серед людей, що створювали собі положення власною працею... Вони були затятими прихильниками власності, тому що саме їхні заощадження, їхня власність дали їм економічну й ідейну незалежність. Власність народила індивідуалізм. " [129, 282].

Таким чином, вже софісти висувають ряд ідей, без яких не міг би скластися ранньохристиянський ідеал. Можливо, що ці ідеї були недоступні для широких мас і притім суперечили старим підвалинам афінської держави. Ці підвалини подавали неначе три символи віри: повага до богів, повага до законів, повага до поліса, а сама афінська демократія стояла за них, як за державну релігію, що була обов'язковою для усіх.


2.2 Класики античного політичного ідеалу


Вчення про природне право, що розвивали софісти, було фактично першим кроком наукової думки греків. Ставлячи питання про те, що таке право по суті, вони вже включили в це питання проблему найкращого державного устрою, що і повинно було привести до створення політичного ідеалу. Але, головне, ідеї софістів породили ідеї Сократа (469-399 рр. до н.е.). Саме в Сократа ідеал досконалої автаркії одержав своє перше класичне відображення.

Відштовхуючись від ідей софістів, Сократ приходить до більш раціональних висновків: він знову проголошує єдність особистості і держави, але засновану на свідомому підпорядкуванні людини розумним законам, тієї державі, що є лабільною в постійному удосконалюванні своїх законів. Відповідно до його філософії "справедливість і всяка інша чеснота  є мудрість". "Всюди в Елладі,  говорить Сократ,  установлені закони, щоб громадяни приносили клятву в однодумності, і всюди вони приносять цю клятву... Це робиться для того, щоб вони корилися законам. Коли громадяни зберігають цю слухняність, держава буває сильною і щасливою; тим часом, як без однодумності ні держава, ні окреме господарство не можуть добре управлятися... Та й у приватних справах хто менше наказується державою і хто більш шанується, як не той, хто кориться законам? Хто менше терпить збитку і хто більш перемагає в судових місцях... От чому я і доказую, що законне і справедливе те саме" [Error: Reference source not found, 93].