Geum.ru

Міністерство освіти І науки україни національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Те ж відноситься і до шляхів визначення політичної істини в минулому, сучасному і в ідеалі, що за своєю суттю цілком різноманітні. Якщо політичний ідеал — своєрідна матриця виявлених і реально існуючих закономірностей, то він відноситься до майбутнього. Якщо ж таких закономірностей не виявлено, він може бути спрямований за своєю суттю як у майбутнє, так і в минулі епохи.

Нарешті, якщо говорити про визначення критерію істинності політичного ідеалу, то і тут можна виявити певну своєрідність. Якщо прийняти за критерій істинності політичного ідеалу практику, то перевірка нею істинності ідеалу має свою специфіку. "Ідеальна держава" Платона, "град божий" Августина, "царство розуму" просвітителів, "побудова комунізму в основному" М. Хрущова, "перебудова" М. Горбачова так і залишилися в історії суспільної думки, не втілившись у дійсність. На те були свої об'єктивні підстави, але якщо ідеал знаходить усе ж своє підтвердження в дійсності, то він утрачає свою активність. Ідеали залишаються такими до того часу, поки вони сприяють вирішенню конфліктів у політичній сфері між бажаним і дійсним. Але можлива і така ситуація, коли протиріччя вирішене і конфлікт ліквідований, проте домінуюча ідеологія продовжує пропагувати і впроваджувати в суспільну свідомість раніше висунутий політичний ідеал. Останній у цьому випадку вже не грає прогресивної ролі, але він необхідний владі для того, щоб зберегти своє політичне й економічне панування в суспільстві.

Приміром, резонно припустити, що існуюче безрадісне положення більшості громадян України вигідно депутатам українського парламенту, тому що в людей ще теплиться надія (із кожним роком усе менше), що ті знайдуть відповідні політичні рішення по виходу країни з економічної кризи і здійснять народні сподівання. Проте життєва практика підтверджує, що надії ці швидше за все даремні. Охлялу віру народу намагаються підгодувати ідеєю про те, що нові депутати, обрані народом у парламент на демократичній основі, будуть спроможні вирішити цю проблему на відміну від попередніх. Але щоб вибори функціонували на демократичній основі, необхідна, як мінімум підтримка принципових основ існуючого ідеалу демократії, на якому сходяться практично всі існуючі сьогодні політичні партії. Водночас, в умовах життєвих реалій правомірно порушити питання про те, наскільки істинна сьогодні для нас демократія й ідеал демократії? Правомірність цих питань спирається на досвід історії. Він дозволяє підтверджувати, що політичний ідеал, приходячи узагальненою уявою дійсності і виникаючи на основі певних протиріч, повинен розв'язати ці протиріччя в ході практичної діяльності людей по реалізації самого політичного ідеалу. І в даному випадку міра вирішення протиріч прямо пропорційна мірі істинності політичних ідеалів стосовно суспільного розвитку. Але протиріччя в нашому суспільстві не тільки не вирішені, але і загострюються далі, а ідеал демократії залишається домінуючим у суспільній свідомості. З іншого боку, нездійснений політичний ідеал може бути своєрідно законсервований часом, проте його істинність буде підтверджена практикою майбутнього. У такий спосіб у визначенні істинності того або іншого політичного ідеалу виникають певні труднощі.

Дані розуміння дозволяють припустити, що шукана політична істина, тобто істинність того або іншого політичного ідеалу, є надбанням цілісної культури суспільства. Політична істина, будучи надбанням культури, об'єктивна й у цій якості єдина. Але вона існує завжди за допомогою багатьох індивідуальних змістів, оскільки останні є надбанням окремих людей — носіїв культури. Істина у всьому обсязі може бути сприйнята як загальнозначущий зміст. Політичний ідеал моноплюралістичний тому, що кожний, хто до нього прагне, доторкується, шукає його, — надає йому свій зміст, вважає його єдино істинним. Цими змістами він і тримається. Істина ж одна, але в багатьох значеннєвих обличчях політичного ідеалу. І лише в цій сфері може бути реалізований моноплюралізм, зокрема, базуючись на принципі багатополярності. "Плюралізм виступає не як щось, що заважає моїй точці зору, — відзначає В. Лекторський, — а як необхідна умова плідного розвитку моєї власної позиції і як механізм розвитку культури в цілому. Це вже не просто плюралізм, а поліфонія..." [80, 53-54]. Багатополярність підкреслює множинність позицій, між якими можуть виникати протиріччя. Кожна з позицій припускає свого антипода, свою протилежність. Стосовно політичного режиму — це авторитаризм — демократія, тоталітаризм — лібералізм. Або ж наявність системи противаг у теорії поділу влади, де схильність кожній із влади до самозростання стримується своєрідною спілкою "двох проти однієї." Рівновага тримається на тому, що протиріччя не виходить за межі сфери вільного спілкування в площину насильства. Хоча такий вихід може відбутися в будь-який момент, тому що тут теж ніхто не може дати гарантії.

Сказане дозволяє ще раз торкнутися поняття протиріччя політичних ідеалів. Між усіма ними, що складають моноплюралізм, укладаються певні відносини. Точніше — це відносини між людьми, соціальними прошарками, групами, партіями тощо, що сповідують ті або інші політичні ідеали. Серед цих відносин і відносини протиріччя. Але кожний із політичних ідеалів, що складають плюралізм, формувався сам по собі, виходячи зі своєї самоцінності, із прагнення до самовираження і самовизначення тієї ж особистості, партії, соціального прошарку тощо, що стоять за тим або іншим ідеалом. І в цьому відношенні свої конструктивні параметри один ідеал не може черпати в іншому політичному ідеалі, тому що кожний із них є автономним, або самозаконним, як самозаконна їхня концепція. Протиріччя між ними можуть бути відправним пунктом, зовнішнім поштовхом суспільного розвитку. Але кінцеві орієнтири встановлює сама людина, що сповідує той чи інший політичний ідеал. У цьому особливість протиріччя, без якого дійсно не може бути динаміки, розвитку. Його не уникнути, тому що людина, котра сповідує свій ідеал, не тільки раціональна, але і позараціональна, а тому вільна.

Тому істина, стосовно того або іншого політичного ідеалу, немов би мозаїчна, розподілена між окремими індивідами, соціальними прошарками, класами, партіями, кожні з яких тримають у своїх руках немов би свою частину. Наявність в Україні значної кількості партій і суспільно-політичних організацій (в умовах підвищення їхнього взаємозв'язку з населенням) може стати чинником, що забезпечить великий ступінь істинності у визначенні і врахуванні інтересів громадян і їхніх об'єднань [Error: Reference source not found, 225].

Сукупність політичних ідеалів виступає, таким чином, у якості умови об'єктивності їхньої істинності. Всі політичні ідеали, що були вироблені історією людства, належать сучасному суспільству і вони цілком різні, а найчастіше і суперечливі. Але вони одночасно причетні і до всієї істини Політичного Ідеалу тому, що історія, розвиток усього суспільства має для них безпосередній життєвий сенс.


1.3 Межі раціонального та ірраціонального в політичному ідеалі


Дослідження проблеми вибору політичного ідеалу в процесі історичної еволюції ставить, на погляд дисертанта, цікаву проблему, пов'язану з визначенням границь його існування. Очевидно, що суть діалектичного осмислення самого політичного ідеалу складається насамперед в осмисленні знання факту його внутрішньо суперечливої природи. З одного боку, він завжди знаходиться у певному розладі з дійсністю, з іншого боку — сама дійсність викликає ідеал до життя, формує його конкретний образ [Error: Reference source not found, 144-145]. Але чи існують межі того або іншого ідеалу в політичній свідомості? Чи можна з тієї або інший долею визначеності констатувати і формалізувати його початкові і кінцеві стадії, або ж він, як фантазія і мрія дійсно меж не має? Така постановка питання стосовно політичного ідеалу пов'язана із тим, що з межами або принципом граничності завжди доводиться зіштовхуватися в будь-якому процесі цілеспрямування і не просто констатувати дані межі, але, що набагато важливіше, використовувати властивість граничності в інтересах розумної діяльності. Визначеність межі завжди дозволяє мати точне уявлення про розташування в просторі чого-небудь: світу в цілому, меж страждань, меж влади, меж екологічної недбалості, меж знання, меж дозволеного, політичного або іншого функціонального простору — ідеологічного, культурного тощо. Та й існування людського суспільства завжди протікає в межах, визначених характером епохи, цивілізації або культури, рівнем його розвитку, продуктивних сил, політичним устроєм і т.д. Показовим є і те, що усі види діяльності, як матеріальної так і духовної, безпосередньо пов'язані з постійною боротьбою за чи проти тих або інших меж.

Дисертант вважає, що принцип граничності відноситься і до функціонування політичного ідеалу як у політичній свідомості. Проте межа, стосовно досліджуваної проблеми, означає не стільки завершення процесу функціонування даного політичного ідеалу взагалі, скільки межу можливості його функціонування на певному етапі, зокрема, в залежності від певних причин. Але цілком очевидно, що навіть раз зафіксований в історії той або інший політичний ідеал, що отримав свою автономність, а тим більше відносно реалізований, "матеріалізований", вже забезпечив собі право на існування в суспільній свідомості як би то не було.

Ми завжди пов'язані з минулим. Воно побічно диктує формальні і неформальні правила приписування того або іншого значення ідеалу й опосередкованому через його реалізацію політичному досвіду. Це оформляє й організує пізнавальні мотиви конкретного індивіда, дає можливість прийняття рішень у невизначених ситуаціях, допомагаючи осмислювати спостереження і "авторитетний досвід" процесу реалізації того або іншого ідеалу. Крім того, кожне суспільство має у своєму розпорядженні власні способи соціальної трансляції, що відрізняються, крім всього іншого, більшої або меншою роллю усного слова, більшою або меншою роллю письма, більшою або меншою доступністю її для членів різноманітних груп суспільства тощо. [81, 82]. У цьому випадку політичний ідеал піддається процедурі фіксації деяких своїх конструктивних параметрів як значень, тобто вилученням їх із ситуації вільного вибору, позбавленням їх конвенціальності. Іншими словами кажучи: позбавленням цього ідеалу ідеальності і навантаженням його значенням, об'єктністю.

Отже, його зникнення може бути пов'язане або з повним зникненням людства, його культури, пам'яті, спадкоємності поколінь тощо (що малоймовірно), або штучно-організованою ідеологічною експансією держави на свідомість своїх громадян при (по-можливості) суворому дотриманні принципу "закритого суспільства". Існували ж факти, про які ми цілком не знали, а лише догадувалися про їхнє існування, або в кращому випадку чули про них. Приміром, про повний текст Декларації прав людини, прийнятої в 1948 році, громадяни колишнього СРСР змогли дізнатися лише в 90-х роках ХХ ст. Про реальний рівень життя і дитячої смертності в СРСР стало відомо тільки після смерті Л. Брежнєва, що за своє життя заборонив публікувати ці факти і т.д.

Тому необхідно обумовити, що мова йтиме не про з'ясовування граничності існування того або іншого політичного ідеалу взагалі, тому що раз з'явившись, він уже знаходить відому частку безсмертя. Мова йде про визначення його існування в політичній свідомості реального суспільства, реального індивіда стосовно тих або інших реальних обставин, тієї або іншої реальної політики. Це стосується не тільки тих політичних ідеалів, що можуть періодично "вилучатися" із довгострокової пам'яті історії і стосовно існуючої політичної дійсності, виконувати роль бажаної мети, але і тих, що формуються безпосередньо і є евристичними утвореннями сьогоднішнього дня. У даному випадку межею визначається рубіж, за котрим ідеал, переходить у новий якісний стан, після якого процес його створення в суспільній свідомості буде продовжуватися, але результатом його буде вже принципово інший політичний ідеал.

Політичний ідеал, тим самим, дієздатний немов би в двох відношеннях — як стимулятор задуму політичної моделі і її здійснення і як свідчення її невдачі. Якщо модель реалізується, відпадають її потенційно можливі перетворення, зникає й ідеал. Якщо ж цього не відбувається, виявляється потенційний політичний ідеал, але зникає тоді сама політична модель.

Так, можна гіпотетично припустити, що політичний ідеал знаходитися в межах ірраціонального—раціонального. Тобто, на перший погляд здається, що раціональне, насамперед, є межею будь-якого ідеалу, знищує його. З одного боку видається, що раціональність політичного ідеалу покликана зробити його адекватними дійсності і тим самим протистояти різним утопічним перетворенням. Раціоналізм і справді навряд чи не вирішальний антиідеальний початок теоретичної і практичної діяльності. З іншого боку, сам же раціоналізм — і в цьому складається справжня суть уже його граничності — спроможний породжувати свої власні ідеальні начала, власні перетворені форми. Політичний ідеал, із свого боку, здатний раціоналізуватися, і не тільки за формою (обраним засобам і методам його виконання), але і по суті, тобто вибору соціально значимих політичних або інших цілей, критиці дійсності, планам її перетворення тощо. Не випадково ще в древніх греків виникнуло уявлення про раціональний політичний ідеал, до котрого насамперед відносять різноманітні конкретні форми державного устрою як це буде показано нижче. Приміром, проповідь моральності в умовах поліса можна розглядати як прояв процесу раціоналізації актуального. Не випадково і Платон із своєї "ідеальної держави" виганяє не філософів, а поетів, Аристотель — матросів і ремісників. Раціоналізований процесуально, політичний ідеал стає важко відрізнити від справді раціонального проекту. Розрізнення їх робиться, утім, ще більш проблематичним, оскільки істинність раціоналізму в усіх випадках може виявитися під сумнівом. Для цього існують дуже серйозні підстави, приховані в природі раціональної діяльності.

Насамперед очевидно, що раціоналізм сучасної фази розвитку суспільства досить об'єктивне явище, що пов'язане в першу чергу з постійним розширенням розумових спроможностей людини. Але в той же час досить чітко можна простежити, що найважливіші цінності, що лежать в основі політичного ідеалу і складають основу життєдіяльності сучасного суспільства як орієнтири його удосконалювання (цінності індивідуальної свободи, громадянського суспільства, демократії тощо), зробилися немов би узвичаєними і рутинними. Вони набули статусу повсякденних завдань, що вирішуються в ході постійних дискусій і поступок. Одержавши перемогу фактично у всіх сферах життя, раціоналістичний підхід і тип мислення розкрили парадоксальне явище: виявилося, що соціальний й економічний прогрес постійно супроводжують явища регресу. Наприклад, із погляду деяких дослідників, тоталітаризм є феноменом ХХ сторіччя, він викликаний саме прогресивними досягненнями цього сторіччя і певних форм ментальності [82; 83, 383]. Успіхи науково-технічного прогресу ХХ сторіччя уможливили відкриття атомної, а потім і водневої бомб, що стали погрозою самому існуванню людства. Водночас і політичний устрій, і духовний світ людини виявилися до цього непідготовленими. Складне і глибоке тлумачення людини в цьому відношенні можна виявити в статті Н. Мудрагей [84], де вона ставить, зокрема, питання: що значить бути розумним? Піднімається питання про те — чи не є інтелект причиною деформації свідомості? У цьому плані цікаво також переосмислює істотні ознаки гуманістичного ідеалу В. Лекторський. Він показує, що в традиційній уяві гуманізму виникло передвістя технократизму, така можливість була закладена принаймні в тому розумінні звільнення людини від зовнішньої залежності. Здається дуже продуктивною його думка про те, що прийняття нової перспективи гуманізму пов'язано з глибинними трансформаціями сучасної цивілізації, із питанням виживання або загибелі самої людини, із своєрідним антропологічним вибором [85]. Сьогодні концепцію світової безпеки зв'язують навіть не з ліквідацією можливостей ядерної війни, а з новими глобальними проблемами, породженими науково-технічним прогресом: екологічною, кліматичною, "парникового ефекту" тощо, що можна розв'язати на шляху реалізації сформованого ідеалу ( насамперед, політичного). Звідси зрозумілі і суперечки, що виникають в історичних, філософських, політичній науках з питань про те, яка форма державного правління, політичного режиму і т.д. з погляду вирішення цих проблем, є найбільше ефективними, раціональними, більш-менш постійним соціальним явищем. Або, навпаки, говорити про різноманітні прояви політичного режиму і форм державного правління як елементах політичного ідеалу для різних епох, генеральні проблеми яких визначають, у свою чергу, їхню граничність існування в суспільній свідомості.

Але якщо проаналізувати, то будь-який політичний ідеал, що має на меті одержання намічених результатів, у принципі раціональний, особливо в процесі своєї реалізації. Скажімо, конструктивна політика, що проводиться з орієнтацією на певний політичний ідеал, тим більш раціональна. Проте неминуче виникає питання, що саме вважати раціональним і якою мірою, і інше, не менше складне питання: який тип раціональності і якої уяви буде сполучатися з ірраціональними і нераціональними началами того ж політичного ідеалу (дія неврахованих, непередбачених або знову виникаючих незалежних перемінних, горезвісних "випадкових" подій, суб'єктивних чинників і т.д.). В цілому ж, на наш погляд, слід погодитися із І. Кресіною відносно того, що “раціональне та ірраціональне в свідомості (як індивідуальній, так і колективній) є діалектично пов’язаними основними характеристиками свідомості в усіх аспектах єдиної системи її фундаментальних відносин і залежностей... Саме їхня біномна система відносин і втілює собою цей континуум (просторово-часовий — В.К.), який слід розуміти і як природне середовище, і як суспільний організм” [Error: Reference source not found, 126-127]. Взагалі надмірна раціоналізація чи, навпаки, ірраціоналізація цивілізаційного розвитку мислителями різних епох осмислювалася як кризовий чи навіть катастрофічний стан. Таке осмислення зумовлене баченням історії людства як керованого процесу, що «прокладає собі шлях крізь безладну товщу подій. ...Тривога за невластивий напрямок розвитку світу виявляється такою ж давньою, як і саме поняття розвитку. Для західної культури думка про виродження є невіддільним зворотним боком ідеї поступу»[86, 21] .

В цьому відношенні до граничності політичного ідеалу умовно можна віднести поріг його творчої або руйнівної дії. Умовно тому, що, приміром, той самий політичний режим, як елемент політичного ідеалу, що є системотворчим, реалізований у політичній практиці, може сприяти руйнації духовних основ суспільства, але зміцнити його економічні основи і навпаки. Авторитарні режими, приміром, можуть, як показала історія на прикладі Гітлера, Сталіна, Франко і Піночета, вивести країну з економічної кризи. Але втім, можна також погодитися з О. Білим відносно останнього: якщо навіть не брати до уваги химерні комбінації політичного процесу в Чилі й відмовитися від аналізу реальних геополітичних чинників такої стабілізації, то завжди слід пам’ятати про ціну, яку заплатили чилійці за неї. А це — десятки тисяч жителів (зрозуміло, масштаби репресій неспівмірні з “досягненнями” радянського тоталітаризму). Варто зауважили, що саме гальмування диктатурою процесів приватизації у Чилі, а отже і динамічного економічного розвитку наприкінці 80-х, примусило ділову еліту цієї країни жадати й домогтись ліквідації військового режиму [87, 326].

Разом з тим, у структурі цієї дії ідеалу приховане конструктивне раціональне начало, що спонукає насамперед, орієнтує на здійснення, досягнення максимально можливого в кожному конкретному випадку результату, ідеального у своєму роді і тим самим наближеного до універсального ідеалу. Адже значні політичні концепції завжди виникали саме як політичні ідеали: громадянського суспільства, соціальної, правової держави, свободи, рівності тощо, котрі не були здійснені в момент їхньої появи, але відповідали віковим тенденціям суспільного розвитку як універсальним ідеалам цивілізації, що складається. З цією їхньою природою і пов'язана сучасна диференціація ідеального в залежності від умов і можливостей реалізації таких проектів: при створенні в майбутньому відповідних передумов. Орієнтація на максимальні результати, виходячи з ідеалу, нехай навіть у межах розумно можливого, може виявитися в певних умовах явно нездійсненною, але в тому і сенс існування ідеалу — наближенні, хоча б відносному, частковому, неповному — до повної реалізації. У такому трактуванні можуть домінувати не тільки політичні ідеали кінцевих цілей, але і будь-яка власна, проміжна мета може представляти із себе орієнтир дії, що рухається і котра не стала ще реальністю дії, у тому числі і політичної. Ідеал є прихованим, але присутнім у цьому прямуванні, з'єднує теорію і практику, раціональне і ірраціональне в політиці.

Приміром, границя конкретної політики, коли вона досягнута, кладе їй кінець, але не припиняє саму політику як суспільного явища. Границі в цьому змісті фатальні лише в цих межах, але й у їхніх рамках вони можуть служити розумінню проблематичності існування людини та й суспільства в їхній діяльності. “Парадоксально, що в цій формулі влада, — слушно зазначає О. Білий, — намагається говорити мовою утопії і одночасно перестає говорити нею. Початок цьому парадоксові поклав свого часу Хрущов, коли календарно точно визначив дату побудови комунізму й у такий спосіб перевів регулятивний (репресивний за суттю) ідеал у площину конкретного історичного часу” [Error: Reference source not found, 324].

Визначаючи в раціональному плані межі існування політичного ідеалу з політологічної точки зору, необхідно відзначити, що буття політичного ідеалу має набагато більш пізню історію, ніж історія самого ідеалу. Політичний ідеал починає усвідомлюватися на основі досвіду минулого, пов'язаного з найбільше "вдалими" зразками в процесі якоїсь політичної діяльності, якогось позитивного політичного результату цієї діяльності. Ясно також і те, що деякою "негласною" точкою відліку політичного ідеалу в його виникненні є період, коли сама політика виділилася з меж синкретичної свідомості. Політичний ідеал і людська історія з цього періоду стають нероздільні. Проте давно помічено, що свідомість у різноманітних своїх формах — пам'ять, міф, традиція — концентруються навколо переломних для суспільства подій і змін. Ці своєрідні історичні "вузли" саме і є породженням "базових" політичних ідеалів. І яким би чином не розвивався політичний процес — циклічно, лінійно або хвилеподібно — однаково базовий політичний ідеал буде розташовуватися в найнижчій, якійсь "початковій" точці. При лінійному розвитку його очікує пряме сходження, а коли суспільство входить у виток, нижнє місце в кожному циклі займає копія базового політичного ідеалу. Приміром, якщо гіпотетично уявити собі образ "чистої" демократії, а сам ідеал демократії вважати базовим, то в ході лінійного розвитку в якоїсь своїй вищій точці він повинен трансформуватися в ідеал лібералізму. Водночас, це зовсім не означає, що ідеал демократії виявиться здійсненим абсолютно. Можна вести мову лише про його відносне втілення в суспільній практиці, та й сам лінійний розвиток не може відповідати в точності "ідеалу лінійного розвитку": він може складатися з множини фаз і поворотів, що у своєму кількісному вираженні в цілому не змінюють цієї загальної лінійності. Коли ж суспільство входить у виток, то нижнє місце його займає той же ідеал демократії, але уявлення про неї, як і про ідеал демократії в достатній мірі змінюється. І це не кажучи вже про те, що в кожної нації виробляється своє уявлення про демократію: є демократія "японська", "американська", "європейська" тощо.