Geum.ru

Міністерство освіти І науки україни національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Політичний ідеал можна досить чітко виявити на такому етапі функціонування політики, коли ясно визначені інтереси найактивніших учасників здійснення майбутньої політичної моделі (особистості, соціальної групи, класу і т.д.), визначені позиції політичної спільності й організовані органи влади, що готуються до реалізації, втілення ідеалу в дійсність — уряд, партії, суспільні спрямування й інші політичні сили. Логічною межею функціонування даного політичного ідеалу є його відносна реалізація. Але при формуванні політичного ідеалу у свідомості суб'єкта виникає необхідність урахування залежних і незалежних перемінних, або, інакше кажучи, чинників, що повинні бути враховані. Число таких перемінних визначається, у свою чергу, межами можливості їх виявити і, що не менше важливо, реагувати на них. Завжди залишаються поза полем зору при формуванні політичного ідеалу які-небудь невідомі або невраховані, але важливі, може бути навіть вирішальні чинники, а також перемінні характеристики влади і її соціального оточення або постійні (культурно-історичні особливості країни, менталітет суспільства, політична культура суб'єкта, геополітичні умови, у яких існує держава, тип державності тощо.) які повинні бути враховані при формуванні політичного ідеалу.

Нарешті, число відібраних для аналізу даних може виявитися надмірним, а самі вони — нерівноцінними. Все це можна віднести до раціональних основ виникнення того або іншого політичного ідеалу.

Цілком можливе і інше питання: чи не виявляться більш діючими, а тому і більш раціональними з погляду результатів і наявних засобів, ірраціональні начала політичного ідеалу в суспільній свідомості, засновані на харизмі, осяянні, парадоксі, містифікації, блефі, шахрайстві, інтризі, нарешті, омані?

У тому, що такі підстави політичного ідеалу існують, досить очевидний факт. Але є інша його форма з іншими началами. Ці начала політичного ідеалу виникають у самому соціально-політичному процесі або політичній дії в результаті її невдалого, незавершеного або ж помилкового виконання, тобто, фактично усередині процесу, а не до нього. Тому, на погляд дисертанта, актуальною і поки ще майже не розробленою залишається проблема причин і умов породження саме такого ідеалу, особливо його суспільно значимих конкретних проявів у політичному процесі, ідеології, політичній свідомості. Іншими словами, мова йде про дослідження найважливішої, по суті, проблеми ефективності політики і влади, їхніх начал, політичних помилок, невдалих задумів, прорахунків, огріхів і дисфункцій, що також можуть визначити початок формування нового політичного ідеалу.

Існує і ціла система неполітичних, зовнішніх стосовно політики попередніх умов, що визначають межі формування її ідеалів, кожне з яких може і сприяти і заважати їхньому успішному здійсненню. Мабуть, що такими є наявність відповідному політичному ідеалу настрою суспільства, легітимність влади, розуміння суспільством його власних завдань, спроможність суспільства розуміти себе, своє минуле і перспективи свого розвитку, об'єктивно і без забобонів критично відноситися до себе і до свого керівництва, його лідерів і т.д. Важливу роль серед цих умов грає образ країни, її міжнародний престиж, її зовнішньополітичні відносини, участь у міжнародних політичних організаціях і процесах тощо.

Цілком очевидно, що в цьому добре відомому комплексі умов здійснення політики міститься безліч прорахунків, недоліків і ілюзій, що і взагалі можуть бути в цілому несприятливими. Сьогодні вже точно можна вважати, що політика — це не стільки мистецтво можливого, як це звичайно давно уже вважають, скільки мистецтво неможливого, тобто уміння домагатися необхідних цілей у несприятливих умовах. Тому конкретна політика і ставить стільки проблем перед формуванням політичного ідеалу в політичній свідомості.

До чинників, що визначають межі політичного ідеалу, отже, можна віднести організаційні умови політики і відповідні організаційні межі. Сьогодні політологами все більше уваги приділяється проблемі концентрації і централізації влади і розширенню її обсягів, а також ускладненню функцій держави і спроможності суспільства управляти власним державним апаратом. Складність внутрішнього устрою і зовнішнього оточення виявляється жорстким обмеженням здатності будь-якої великої політичної організації функціонувати досить ефективно, що у свою чергу породжує певні політичні ідеали ефективної влади. Межі ефективності влади в цьому випадку — наслідок специфічних проблем функціонування великих і складних суспільних систем і керування ними. Аналіз такого роду меж можна виявити в працях багатьох авторів [88, 62-65]. Проте дана тема лише побічно стосується предмета даного дослідження.

Звичайно, що не все незрозуміле і неусвідомлене в політиці, не будь-який важко здійсненний задум і навіть не всяка помилкова ідея, не всяка похибка виконання породжує політичний ідеал. Він виникає, якщо хибність тієї або іншої установки, політичної теорії або практики не усвідомлюється, або усвідомлюється без належних висновків, не відразу, не своєчасно і не всіма, і тим більше приховується від суспільства і від самих носіїв політичної влади. Тоді в суспільній свідомості включається механізм формування політичного ідеалу. Природно, це відбувається на фоні гострого невдоволення людьми своїм соціальним станом (подальше зубожіння, невиплата заробітної плати тощо). Тут слід звернути увагу на один важливий момент. Якщо сут­ність ідеалу полягає у відбитку, що випереджає розвиток дійсності, то від наявних властивостей суспільного середовища залежить оптимальність сполучення далекосяжності і достовірності відбитка перс­пектив особистості у зв'язку з тенденціями розвитку структури сус­пільства. Завдяки здатності до самоорганізації та самовідтворення, суспіль­на система аналогічним чином впливає на структуру особистості і за­хищає її свідомість від перенасиченості ідеалами. У випадку такої пе­ренасиченості, незадовільне теперішнє довільно підміняється ідеаль­ним майбутнім, а конструктивний підхід до певних вад дійсності по­ступається місцем стихійним акціям протесту проти неї в цілому. При цьому ігнорується те, як зазначає В. Ларцев, що тривалість реалізації будь-якого ідеалу пе­ревищує терміни задоволення інтересу або потреби особистості [Error: Reference source not found, 83].

Тому своєрідною формою ірраціонального є фаза чекання здійснення політичного ідеалу. Як правило дане чекання передує соціальній і політичній кризі, коли політика не відповідає запитам суспільства, ставить його розвиток під загрозу і потребує радикальної перебудови. Якийсь час залишається надія на запобігання кризи, зберігається віра в ефективність політики, що на ділі уже втратила її і продовжуються пошуки альтернатив, дієвість котрих реально нічим не можна підтвердити. Динаміка альтернатив і вибору рішень природно приходить у сутичку зі статикою безальтернативної і безвідповідальної політики. Як зазначають М. Михальченко та З. Самчук, найбільший внесок у віртуозне мистецтво колективної безвідповідальності в останнє десятиліття внесли саме пострадянські терени. Ймовірно, якраз з цих причин тут і трансформація суспільного буття не може ввійти в потрібну колію [89, 52] Але, разом з тим, острах відповідальності і небажання політиків приймати рішення, самі по собі — сильні чинники, що є ідеалотворчими, котрі закінчують із надіями на те, що усе в політиці якось складеться саме собою.

Вирішення кризового стану стає тим самим і кінцевою стадією існування політичного ідеалу. Але саме в такі часи бідувань і переломів створюється найбільш сприятливий грунт для появи різного роду ідеалів про досконалий устрій суспільства. Основним ідейним джерелом їх побудови є спадщина утопічних ілюзій та мрій, політичні концепції вдосконалення капіталізму, соціалізму, демократії, концепції екологізму тощо[90, 363]. Сьогодні, за словами В. Литвина, “від розгубленості чи невизначеності люди ладні кидатися у крайнощі, різні утопії — на кшталт тієї, що можна створити державу, якої ще не було, або піти шляхом, яким ще не ходив ніхто, або скопіювати певну модель і перенести на український грунт” [91]. Звідси випливає, наприклад, сліпа віра у новітню ринкову ідеологію, яка ніби відтворює утопічне підґрунтя й використовує магічний інструментарій ідеології комуністичної. Вона поступово набуває сили у суспільній свідомості як мрія про “втрачений рай”, або “золотий вік”.

Існують ще більш значні, історичних масштабів межі політичного ідеалу, що органічно пов'язані з межами самої держави. Вони виникають при порушенні балансу сил влади і суспільства — постійної проблеми політики. Сильна влада в слабко розвиненому суспільстві (в економічних, соціальних, культурних і культурно-політичних, моральному відношеннях), тобто в гобсианському "природному стані", або придушеному тією ж державою, породжує ідеали благодійності державного правління, тобто певні розрахунки на перетворюючу роль авторитарної або тоталітарної державності. Доброчинна відтворююча роль держави виявляється повною мірою тільки при рівності соціальних партнерів — розвиненого суспільства і такої ж розвиненої, сильної держави. Не держава, як відомо, створює суспільство (хоча і бере участь у його створенні), а суспільство — державу. Тому особливо серйозна утопічна помилка, як здається дисертанту, — це розрахунок на створення державними засобами громадянського суспільства. Це типовий псевдоідеал благого правління, надія на доброго самодержця, мудрого керманича, всевладну партію. Влада бере участь у соціальному процесі, може спрямовувати його і контролювати навіть, можливо, спираючись при цьому на принцип “контролюючої інквізиції”, але не визначати. Тоталітаризм ХХ сторіччя саме і претендував на перебудову суспільства політичними засобами. Що ж стосується "упровадження" специфічної державної, навіть “національної” ідеології і моральності, то в науковій літературі і досі можна зустріти вкрай різноманітні точки зору [92, 331].

Розходження функцій, повторюваність, можливість кризової фінальної фази, що завершує або перериває граничний процес, дозволяє диференціювати межі політичного ідеалу і розробити деяку їхню типологію. Можливий розподіл меж політичного ідеалу на недосяжні (абсолютні) і досяжні (відносні). Межі їх переборні на відміну від індивідуальних меж кожної окремої фази суспільного або історичного процесу, тому що відбуваються у свідомості суб'єкта. І в кожному новому випадку розпізнати вже виниклий політичний ідеал — це означає констатувати факт, що вже здійснився, що, звичайно, саме по собі дуже важливо. Але ще важливіше передбачати можливу перспективу і межі його розвитку.

Ідея межі покликана зіграти насамперед конструктивну роль при формуванні політичного ідеалу. Вона служить розпізнаванню істинних, реальних можливостей і перспектив якогось процесу, що досить важливо для соціального і політичного проектування і конкретної політичної практики. Ідея межі і сама її наявність не означають того, що існує обмеженість в абсолютному змісті поняття — це саме уявлення про межі можливого і реального як властивостей речі, явища, процесу. Межа відгороджує те, що виникає і що зникає, явище, що змінюється і що замінюється у рамках даної системи того або іншого розвитку, хоча існують і межі самого розвитку [93, 6]. Тому граничність, насамперед, як міра раціонального — ірраціонального в політичному ідеалі повинна бути усвідомлена, оскільки вона не дозволяє вийти за межі можливого і припустимого без негативних наслідків, виникнення кризових прикордонних ситуацій, і що особливо важливо — без ілюзій щодо можливості якогось явища.


1.4 Субординаційні та координаційні зв’язки політичного ідеалу:

національні ідея, ідеологія, мрія, політичні віра та міф


Політичний ідеал у даний час може мати максимально-творчий національний масштаб, а не тільки планетарний чи етичний. Звідси і роль єдиної національної ідеї, національної мрії, ідеології, політичної віри, навіть міфу у процесі його формування. Як це розуміти і яким чином сьогодні можна визначити субординаційні та координаційні зв'язки між цими поняттями і політичним ідеалом?

Насамперед, дисертанту видається досить ймовірним, що сам факт масштабності політичного ідеалу може привести його до національної ідеї. З другого боку, за словами І. Кресіної, більш помірковані “тлумачі” національної ідеї стверджують, що вона має стати своєрідним “синтетичним ідеалом”, ду було б усього потроху: і ліберального, і національно-культурного [94] Чия це буде ідея — це вже цілком інше питання. Йдеться навіть не про її ментальність. Але ж почнемо з того, що сьогодні і перед українським народом встала нагальна потреба відтворення національної ідеї. Якщо обмежитися формально-логічним визначенням, то національна ідея — це соціально-психологічний феномен, що має багатошарову структуру, де співіснують ідеї, погляди, почуття широкого спектра — від національного до націоналістичного. Це сукупність ідей, системи поглядів на об'єднання нації навколо загальної мети, корінних принципів даної держави, що відбиває довгострокові внутрішні і зовнішні інтереси народу, що в ній проживає, спрямованих на зміцнення державності і подальший її розвиток [95, 8]. Національна ідея також передбачає забезпечення економічного росту нації, посилення ролі національної держави в розміщенні економічних ресурсів і задоволенні економічних потреб суспільства [96, 166]. У літературі справедливо відзначається, що на сучасному етапі, коли мова йде про те бути або не бути українській державі й українській нації українська ідея повинна бути вкрай сконкретизована [97, 14]. Проте в Україні національна ідея поки що не розроблена, незважаючи на існування національної історії, національних традицій, національних інтересів [Error: Reference source not found, 165]. Це пояснює те, що соціальний і культурний виміри українського суспільства можуть у будь-якій точці розмикатися, розколюватися. Це означає, що в суспільстві ослаблені механізми виживаності, можливості приймати ефективні рішення, створювати для цього необхідні організаційні форми. Серед них можна вказати й на існування різних форм соціальної патології: кульгаві політичні та економічні рішення, двовладдя, не дотримання посадових обов'язків, не вчасне виконання договорів, не сплата податків, порушення законів, умов і правил, зволікання суспільними інтересами і т.д. Вони характеризуються стійким прагненням не стільки переборювати розкол, скільки адаптуватися до нього, до процесів, що підсилюють дезорганізацію, незважаючи на можливість необоротності [98]. Тоді на основі чого ж може відбутися синтез устремлінь у нашій державі різноманітних спільностей партій тощо? Адже очевидно, що держава існує лише остільки, оскільки існує головна, загальна ідея. І навпаки, якщо зникає така об'єднуюча ідея, то рано чи пізно розпадається і держава. У якості тривіального прикладу можна назвати СРСР. Слушним з цього приводу видається зауваження російського суспільного діяча В. Медикова. У суспільстві, стурбованому виключно матеріальними потребами, ніколи не сформується національна ідея, а це значить, що «якщо людина, суспільство не піклуються про душу, духовний розвиток, вони приречені на вимирання. Свято місце порожньо не буває. Якщо немає стрижня, ідеї, то це місце заповнюється потворними формами» [99]. Далі В.Медиков продовжує свою думку: «Людина — це не шматок м'яса. Це в першу чергу душа. А потім уже тіло. Грубо: душа — 99%, тіло — 1%. І там, де є ідея, є життя і його продовження. Це можна простежити по окремій людині, по сім'ях, колективам, суспільствам, країнам»[Error: Reference source not found].

Тому дисертант припускає, що на певному етапі історичного шляху держави дану роль стрижневої ідеї може виконувати політичний ідеал. Проте в цьому аспекті вже не мається на увазі політичний ідеал окремої особистості. Мова йде про такий політичний ідеал, котрий сприймається багатьма і у такому випадку, набуває ознаки ідеалу суспільного і служить своєрідним синтезатором тих політичних ідеалів, що існують у суспільній свідомості в даний час. Для цього є певні підстави.

Сучасні науковці вважають, що стрижнем української національної ідеї є ідеал соборності — вільне об'єднання індивідуальностей, єдність багатозначності. Ідеал соборності супроводжував формуванню українського національного характеру, що визначають живучість, працьовитість, поступливість. Національний ідеал — це вища мета національних устремлінь. Він визначаться глибинними інтересами і потребами нації і є метою національно-демократичних і ідейних прямувань. Вочевидь, що для його досягнення необхідні колективні зусилля, активна діяльність усіх членів суспільства [Error: Reference source not found, 165]. Більшість дослідників наголошують на тому, що національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, тоді як зовнішнім виступає державність, що сила національної ідеї обумовлюється поєднанням в ній чуттєвого та національного начала, що вона включає як чітко визначену мету – ідеал, до якого прагне нація, так і шляхи реалізації цього ідеалу. Можна погодитись з С. Бандуркою та В. Греченком, коли вони пишуть про те, що характерною особливістю національної ідеї є її саморозгортання, яке можливе за умов еволюційного розвитку [100, 227]. Розглядаючи проблему національної ідеї, необхідно враховувати конкретно-історичні обставини, основні тенденції і особливості державотворення в сучасній Україні. Як зазначає академік НАН України І. Курас, “...своєрідність ситуації, що склалася в Україні, полягає в тому, що відбуваються два паралельні процеси - становлення державності й подальша консолідація української нації як багатоетнічної, полікультурної спільноти” [101, 259].

Разом з тим, між національною ідеєю та політичним ідеалом існує, на погляд дисертанта, певне і досить небезпечне протиріччя. З цього приводу здається досить слушною думка Є.Бистрицького. Він відзначає, що справжнє політичне значення національної ідеї полягає у вирішенні проблеми легітимації; у випадку України — узвичаєння нової, посткомуністичної влади, іншого політичного режиму. Політика є реальним уособленням поділу єдиного — влади — між членами суспільства та знанням про законо­мірності її розподілу. Використання образів національної ідеї в пострадянському політичному дискурсі тим часом засту­пає політичну організацію суспільства як таку. Йдеться про немовби заздалегідь легітимну політичну організацію спільноти — тієї спільноти, яка ще тільки виборює право на цільне утвердження розподіленої між її членами (громадянами) влади. Національна ідея ще не є достатньою ознакою політичної організації нації... Звичайно, можна цим ім'ям позначити й сферу політичного — сферу розподілу влади. Але в такому разі національна ідея — не є і не може бути поняттям власне політичного шару людських взаємин, її таїна — це таїна легітимації певної влади. Ототожнення національної ідеї з режимом (вважай – політичним ідеалом,— В.К.), що отримує соціально-політичну легітимність на її основі, призводить до виникнення небезпечної ситуації його самоузаконення і загрози політичної сваволі. Однозначне політичне витлумачення національної ідеї неодмінно зумовлює наївне, спрощене на користь владників, позакритичне уявлення про їхню немовби природну легітимність [Error: Reference source not found, 330-331].

З іншого боку слід погодитися і з В. Медведчуком відносно того, що будь-яка країна, незважаючи на домінуючий у демократичних суспільствах принцип ідеологічного плюралізму має свою державно-правову ідею, що об'єднує весь народ, що має загальнонаціональний характер [102].Усвідомлюючи абстрактний характер закликів до впровадження ліберально-демократичних, загальнолюдських цінностей, значна частина вчених та громадсько-політичних діячів виявляють постійне прагнення поєднати їх з українською національно-державною ідеєю [103].

Не обминути в цьому зв'язку також питання про необхідність державної і національної ідеології ( за відповідних умов їх можна вважати за одне і те ж, хоча більш строгий підхід говорить, що це не зовсім так). Сьогодні з’являються нові концепції, де під ідеологією розуміють універсально широкий контекст існуючих в суспільстві уявлень про сутність суспільства і цілі його розвитку. Наприклад, В.П. Заболоцький обґрунтовує термін “суспільна ідеологія”, її відміну від ідеології державної тощо [104, 60-61]. С. Телешун вживає термін “загальнонаціональна ідеологія” [105] тощо.

Отже, зазвичай, на питання про необхідність існування державної ідеології відповідають, як правило негативно [Error: Reference source not found, 327], що ії взагалі існувати не може, тому що вона може бути лише класовою або партійною. А оскільки в нашому суспільстві в даний час спостерігається протистояння різноманітних партійних ідеологій, то відкидається всяка надкласова надпартійна ідеологія. Але, як видається, саме відсутність у нас об'єднуючої національно-державної ідеології є однією з причин розгулу сепаратизму, анархії, націоналізму й інших деструктивних тенденцій. Національна ідеологія — це комплекс ідей щодо будівництва держави, свободи нації і людини, соціальної стабільності, демократії, екологічної безпеки тощо [Error: Reference source not found, 166]. Її відсутність гальмує і духовно-культурний розвиток української нації, і національних меншостей. "Анклави новоприбулих і древніх етносів, імітуючи чужий досвід,— відзначається в одному з останніх досліджень, що розкривають цю проблему, — часто діють на користь соціальним силам, що не зацікавлені у відновленні української державності. Це може призвести до етнічного розірвання і руйнації етнонаціональної цілісності" [Error: Reference source not found, 166]. Мабуть, не випадково тому і те, що нігілістичне відношення до єдиної державної ідеології на практиці найчастіше веде до підміни загальних інтересів груповими, клановими, або в кращому випадку, до зведення інтересів ідеології до політики, а в більшості випадків і до політиканства. Прикладів тому можна привести скільки завгодно з нашого повсякденної практики. Але необхідно врахувати те, що держава — більш широке утворення, ніж класи або партії, що ідеологія і політика — це різні форми суспільної свідомості. Та й межі таких понять як "держава" і "нація" також не співпадають одне з одним. Держава — це не етнічна одиниця, а народ як політично й економічно організована спільність. Вона хоча і складається з безлічі підсистем різноманітного рівня і конфігурації, але являє собою функціонально взаємозалежну систему. Все це й обумовлює наявність спільного інтересу, що повинен бути вище будь-яких приватних інтересів локальних груп. Саме на цій основі виникає система цінностей, що набувають загального значення.