1 Предмет І завдання курсу "Історія економічних учень"

Вид материала

Документы

Содержание 62 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс. 63 Неокласичне відродження. Теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань". 65 Неоінституціоналізм. Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм. Дж. Гелбрейт 66 Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія прав власності Р.Коуза. 70 Розанток радянської економічної думки в 30-90-ті рр.

Подобный материал:

• №1 Предмет І завдання курсу "Історія економічних вчень", 820.53kb.
• 1. Предмет та завдання дисципліни „Історія економіки та економічних вчень" Предмет,, 53.68kb.
• Тема 1: вступ. Предмет І завдання курсу, 217.72kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Тематичний план з курсу "історія економічних вчень" за спеціальністю "фінанси" Найменування, 271.8kb.
• 1. Предмет І завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці, 2532.07kb.
• 1. Предмет та завдання дисципліни „Історія економіки та економічної думки" Предмет,, 53.73kb.
• Предмет І завдання курсу Природознавства, 67.41kb.
• Тема предмет вивчення курсу, основні поняття, методи та основні цілі курсу Предмет, 60.95kb.
• Вступ до дисципліни. Предмет І завдання курсу Цілі та завдання курсу. Міждисциплінарні, 278.37kb.

Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки — математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були лауреати Нобелівської премії — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи США А. Бьорнс. Це сприяло формуванню ін­тересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького уні­верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна­ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич­них підходів. Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського універ­ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно­му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь­кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проб­лем філософії. З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за­ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема­ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред­колегій багатьох економічних видань. Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує \ своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії. Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв'язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегу­лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста­тистичних узагальненнях. Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування. Монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей» Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку. Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує

62 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс. Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами мала більше історичний, ніж концептуальний характер. Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро­стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу». Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун­товано Полом Самуельсоном. Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням. Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регу­люючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та | активно використовувати різноманітні методи державного регу­лювання. У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичне-} го синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокла- \ сична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на • базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різ- ' ними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що «сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об'єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виро­бництва, підприємницьку активність»'. Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосе­реджується на проблемах економічного зростання, дальшому розви­тку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та за­ходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку на­були методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології. Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсі-анського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки». Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економіч­ної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорії включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і нео­класичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки. Його книжку «Економіко» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економіч­ного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мік-ро- та макроекономікою.

63 Неокласичне відродження. Теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань".

Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характери­зуються скрайнім радикалізмом, заперечують необхідність втру-\ чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підхо-1 дами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит­тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі­льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен. Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо­зиції». Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів. Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки. «Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо­відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга­ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по­вернувся і використав її Р. Лукас. Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дій­шли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, за­безпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість. Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замі­нити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіан- | ців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони ; висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропо­зиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків ста­білізації економіки. Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чин­ну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі вироб­ництва щодо розподілу і споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції. Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулюван­ня ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохід­ності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування. Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз­поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, ї бартерного обміну, скритої зайнятості Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин­ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз­витку економіки.

65 Неоінституціоналізм. Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм. Дж. Гелбрейт

Після другої світової війни відбулось відродження інституціона­лізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці спере­чались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціона-лісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економіч­ному житті НТР, інформації, влади, політики та ін. Соціальний (індустріально-технологічний) Інституціоналізм. Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його професорської і наукової діяльності пройшла у СІНА — у Каліфорнійському, Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у політичному житті Під час другої світової війни працював в Управлінні з контрол цінами, з 1947 р. — в Управлінні економічної політики Держа департаменту. У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбр своїх перших працях розробив концепцію «врівноважувальн ли», пропагував «суспільство добробуту», що дало підставу а канському історику економічної думки Селігмену не зарахов його «у табір інституціоналістів»¹. Але і в працях, опубліко у 50-х рр., Гелбрейт розглядає техніку, як основу економі прогресу. А в його «Новому індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індуст] ного інституціоналізму» .

66 Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія прав власності Р.Коуза.

Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав влас­ності. Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епо- хальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визна- но чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни. Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визна- чив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні³ витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук парт­нерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інститу­ціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і по-слуг та споживачами. Координація цього зв'язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійс­нюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і єрархією. Спонтанний порядок — це ринок, який виник природним шля­хом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової сис­теми інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб'єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін. Поняття «власність» прихільники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу, Ця частка включає 11 елементів: право володіння, право корис­тування, право управління, право на дохід і под. Права власності с не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством, Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приво­ду їх використання між людьми не виникає ринкових відносин. На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Як­що трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до са­морегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне зна­чущі зовнішні ефекти (екстерналіі). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропор­ту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди ком­пенсує їх. Досліджувати цю проблему почав іще англійський економіст А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв'язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обгрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних виснов­ків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втру­чання держави. Цей висновок має назву теореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли ви­трати державного втручання будуть меншими за витрати, зв'язані з нестабільністю ринку. Основні характерні ознаки інституціоналізму: 1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці альтернативних програм; 2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками — соціологією, психологією, антропологією, юриспруден­цією тощо; 3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скіль­ки її розвиток (трансформацію капіталізму); 4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економі­чної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави; 5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, ви-знання необхідності втручання держави в економіку. Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також розширення традиційних об'єктів теоретичного аналізу за раху­нок нових актуальних питань. 68 Теорії індустріального суспільства. Науково-технічна революція справила великий вплив на всю си­стему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інсти­туціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інсти­туціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологіч­ного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму. Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х рр. вона знов набула актуальності у зв'язку з роз­гортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального су­спільства» вважають американського економіста П. Дракера, який у 40-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Май­бутнє індустріальної людини» (1942), «Ідея корпорації» (1946), «Ве­ликий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949). Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійсню­ють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Центральним інститутом «індуст­ріального суспільства» є велике спеціалізоване підприємство. Дра-кер визначає два різновиди «індустріального суспільства»: капіталі­стичне й соціалістичне. Капіталістичне «індустріальне суспільство» Дракер називав «вільним», а соціалістичне — «рабським». У 60-х рр. теорію «індустріального суспільства» розвинули аме­риканський соціолог і економіст Уолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Не-комуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію су­спільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній те­орії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання. «Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною , технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства.; Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст. «Друга стадія зростання — це суспільство в перехідному стані»'. На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначаль­ною рисою стадії є утворення централізованих національних дер­жав. В економіці з'являються «нові типи підприємливих людей... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, праг­нучи прибутку або модернізації»². На другій стадії виникають бан­ки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля. Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили еко­номічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбуває­ться розвиток в інтересах усього суспільства. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії — це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США — кілька деся­тиріч перед 1860 р. Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удоско­наленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу гос­подарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продук­ції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством». Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоденство в самому широкому розумінні»³. П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв'язує зі стадією «за спожи­ванням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є пе­реважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживан­ням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес. Рачмон Арон — французький соціолог. Свою концепцію індуст­ріального суспільства він виклав у таких творах: «18 лекцій про ін­дустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966), Індустріальне суспільство він визначає як таке, у котрому най­більш поширеною формою виробництва є велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім'ї, тех­нологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація ро­бітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи інду­стріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки. Жак Елпюль — французький соціолог, розробив концепцію «технологічного суспільства». Основою «технологічного суспільст­ва» у нього є техніка, яка панує над суспільством і людиною. Вона розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона ав- тономна і щодо економіки та політики. «Техніка, — писав Ел- люль, — спричиняє й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни. Це — першорушій усього останнього». Сучасні концепції футурології(постінд). Серед багатьох проблем сучасності однією із центральних є про­блема майбутнього. Усі, хто живе сьогодні, будують світ майбут­нього, світ XXI століття. Яким він буде? Що дасть людству? Марксистсько-ленінською концепцією суспільного розвитку, в основі якої лежить зміна суспільно-економічних формацій, передба­чається побудова комунізму як майбутнього людства. Цій концепції протистоять концепції футурології (науки про майбутнє) західних економістів. Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехт-хейм. У праці «Історія і футурологія» (1966) він визначає футурологію як засіб переборення «старих ідеологій». Спроби визначити кон­тури соціальної організації суспільства майбутнього робили ще про­гресивні мислителі пізнього середньовіччя Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти — Ш. Фур'є, Сен-Сімон, Р. Оуен. У 60—70-х рр. виник справжній «футурологічний бум». Еконо­місти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбу­тнє. Виникає низка урядових і позаурядових організацій, які займа­ються моделюванням і прогнозуванням майбутнього. Однією з перших таких міжнародних організацій був «Римський клуб» (1968). 1974 року було утворено «Всесвітню федерацію досліджень майбу­тнього». Виникають наукові центри під егідою 00Н, ЮНЕСКО. Над створенням моделей і прогнозів майбутнього працюють наукові центри при університетах, міжнародних концернах, банках. Учені намагаються осмислити економічні, екологічні, енергетичні, демо­графічні та інші проблеми, які постали перед людством на глобаль­ному і регіональному рівнях. Відбувається швидкий розвиток футурології як науки. Справді, футурологія виникла й розвивалась як альтернатива марксизму. Не можна заперечувати і того, що вона виконувала пев­не соціальне замовлення. Проте заперечувати її — неправомірно. Якщо підходити з таких позицій до визначення науки, то, врахову­ючи історичні реалії сьогодення, можна заперечувати марксизм, як наукову теорію. У футурологічних концепціях так само, як і в теоріях трансфор­мації капіталізму, немає єдиної методологічної основи. Футурологи обмежуються фрагментарною характеристикою суспільства, зводять до абсолюту одну його сторону, рису. Досить умовно можна виокремити два основні напрями сучасної футурології — індустріальний і конвергентний. Прихильники теорії конвергенції, як уже зазначалося, намагалися спрогнозувати проце­си суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства. За підрахун­ками Белла протягом 60—70-х рр. з'явилось близько двадцяти ви­значень майбутнього суспільства з префіксом «пост»: постбуржуаз-не суспільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхтхейма і Е. Боулдінга, постцивілізація Г. Кана, постсучасне А. Етціоні та інші. Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціаль­но-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвит­ку суспільства гіперболізується. Англійський футуролог Ст. Котгров писав з приводу цього: «Основою формулювання наших уявлень про майбутнє є технологічний детермінізм, який стверджує, що ма­шини творять історію. Індустріальна революція і тепер «нова індус­тріальна революція» є поняттям, які припускають, що технологія є джерелом руху сучасних соціальних систем» . В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні Як засадні вибираються різні ознаки майбутнього суспільства. Ще 1968 р. Г. Кан, колишній директор Гудзон і вського інституту, спільно з А. Вінером опублікували працю «Рік 2000», що в ній за одну з таких ознак взяли рівень доходів на дущу населення. Цю ознаку вони визнали основним критерієм класифікації стадій суспі­льного розвитку, зокрема: 1) передіндустріальної — 50—100 до­ларів; 2) перехідної — 200—600 доларів; 3) індустріальної — 800—1500 доларів; 4) масового споживання — 1500—4000 доларів; 5) постіндустріальної— 4000—20000 доларів. Крім зростання доходу, в економіці суспільства майбутнього (за Каном і Вінером) переважатимуть соціальні мотиви виробництва, іринок відіграватиме меншу роль, високого рівня досягне комп'юте-Ьизація суспільства тощо. Проте більшість ознак постіндустріального суспільства Кан і Вінер тільки декларують, не розкриваючи їхнього змісту.

70 Розанток радянської економічної думки в 30-90-ті рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х ро­ків, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альте­рнативність суджень, вилучається сама науковість. Так, у 60-х рр. у зв'язку з розпочатою кампанією щодо впрова­дження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що то варно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні ви­робництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.У 70-ті рр., у зв'язку зі згортанням економічної реформи, що бу­ла спрямована на часткове використання механізмів саморегулю­вання, економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робиться висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму. Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про не­обхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з ураху­ванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбуваєть­ся перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими еконо­мічними теоріями. У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв'язок з продуктивними силами, надбудо­вою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факто­рів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття. До предмета політичної економії було включено категорію гос­подарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлю­вало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірнос­тей функціонування господарського механізму, підготували пере­гляд усієї концепції економічного устрою суспільства.

17,18,19,22,23,29,35,36,37,51,67,69