Geum.ru

Матеріали до лекцій

Вид материалаДокументы

Содержание


2. Спеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
V. Українська таборова преса ХХ ст.
Подобный материал:
1   2   3   4   5

2. Спеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)


“У магазині Колпакчі на Катерининській вулиці продавалися дитячі іграшки. Найбільше приваблювали увагу – та ви просто кам’яніли, дивлячись на них! – чарівні ліхтарі. В них завжди була вкладена пластинка з зображенням – з торговою, так би мовити, метою: подивіться, мовляв, як це робиться. Бліда туманна пластинка з матового скла, яка... Ні, це надто незрозуміле пояснення! Він був заряджений, чарівний ліхтар, ось як треба сказати, заряджений, і коли треба було засвітити лампу, що стояла в ньому, і якби у приміщенні стало темно, то можна було б відразу запустити його в дію – пластинка з’явилась би на стіні у вигляді рум’яного зеленого кармінового зображення, що світиться, з якоїсь відомої усім дітям казки.

Чарівний ліхтар був іграшкою, про яку навіть не варто було мріяти. Ймовірно, це коштувало надто дорого. Він стояв, виблискуючи своєю чорною камерою, мов якийсь півень, що дивиться понад усім. Ми не мріяли про нього...” (Юрій Олеша).


На початку ХХ століття професіоналізм в українській рекламі починав набирати обертів. Усвідомлення важливості та збільшення її кількості стали результатом певних суспільно-економічних подій і технологічних досягнень, першопричиною яких була промислова революція. Все, що вимагалося від реклами того часу, це – винайти ефективну та дійову систему зв’язку яка допомагала б постачати продукцію у всі торгові точки широкого ринку. Тоді ж з’являються нові технології: телеграф, телефон, друкарська машинка, сінематограф, фотографія, складна сільськогосподарська техніка тощо. Завдяки цьому газети й журнали здобули можливість урізноманітили способи подачі оригінальної реклами, використати елементи мистецтва, наприклад, техніку гравюри для оформлення оголошень. Із поступовим удосконаленням поліграфічних досягнень у виданнях ширше застосовувалися фотографії, реклама стає більш наочною.

Таким чином, солідний покупець вимагав не традиційних описових прейскурантів та оголошень, як було раніше, а звертав увагу передусім на наочну інформацію у вигляді фотографії, гравюри, графічного зображення. За визначенням сучасних американських та європейських дослідників історії реклами, промислова революція на початку ХХ століття дозволила продемонструвати всі технічні можливості реклами (наприклад, витрати на її поширення досягли в Америці 500 млн. доларів). Індустрія стала головним двигуном маркетингу.

В історії української реклами ще існує багато “білих плям”, серед яких і період початку ХХ століття, коли технічні (зокрема й поліграфічні) досягнення реклами опановували світом. У недавніх книгах вітчизняних дослідників фактично поза увагою залишилися новації історичного часу. Слід зазначити, що хоч промислова революція і не мала такого величезного впливу на тогочасне суспільство Російської імперії, як в інших європейських країнах, проте сприяла появі та інтенсивному розвитку рекламних технологій, котрі достатньою мірою розглянуті в низці монографічних досліджень. Щоправда, московські та петербурзькі вчені нерідко залучають для аналізу й періодичні видання, що з’явилися друком на території Східної України (Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, Харкові).

Таким чином, постає потреба простежити еволюцію реклами на початку ХХ століття, форми її застосування на сторінках спеціалізованої преси східноукраїнських територій. Як приклад у цій статті обраний єлисаветградський журнал “Волшебный фонарь”, що поєднував у рекламі, рекомендаціях, технічно-пізнавальних і культурно-освітніх матеріалах нові досягнення тодішнього промислового розвитку.

Кардинально нова продукція, здобутки економічного прогресу: перші автомобілі, сільськогосподарські машини, відкриття фірми “Кодак”, кінематографічне обладнання – спричинили появу спеціалізованих технічних видань, які не тільки рекламували новітні технології, а й розповідали, як їх використовувати, удосконалювати, ремонтувати тощо. Яскравим прикладом такого часопису став “Волшебный фонарь” – журнал, спеціально присвячений питанням влаштування і постановки народних читань у Росії; видавався у провінційному Єлисаветграді з серпня 1899 до лютого 1907 року. Редактором-видавцем став М. О. Пашковський. Поліграфічні послуги виконувалися у місцевій літодрукарні М. Гольденберга. Програма передбачала публікацію урядових розпоряджень про народні читання, уривків зі звітів комітетів народного читання, хроніку вдосконалення техніки чарівного ліхтаря і картин до нього, інформацію про нові прилади для освітлення, вказівки, як використовувати технічні досягнення і демонструвати наукові досліди, виготовляти картини, способи організації народних аудиторій; передбачалися такі рубрики, як “поштова скринька”, “оголошення”, “ілюстрації до тексту”.

У передовій статті редакція часопису зазначала, що в європейських країнах: Франції, Німеччині, Англії – уже виходять у світ спеціалізовані видання з питань проектування картин на екран. У німців навіть з’явилося конкретне поняття Projectionskunst, тобто мистецтво проектування. Потребу такого журналу в Росії підтверджують численні листи з усіх кінців держави. Редакція готова стати в пригоді своїм потенційним читачам, надаючи корисну довідкову інформацію і практичні поради. Для цього в журналі відкрито спеціальний відділ, куди адресувалися необхідні запити

Велику роль у виданні журналу “Волшебный фонарь” відігравали оголошення, анонси, широка реклама нових здобутків у галузі проекційно-освітлювальної техніки: “Ацетиленовий пристрій у поєднанні з чарівним ліхтарем. Застосування ацетилену для фотографії і чарівного ліхтаря дає надзвичайно важливі результати: яскравість освітлення, спокійне горіння і простоту маніпуляції. Ацетиленове світло втроє сильніше гасового. Пристрій для подачі ацетилену “Інканто” коштує 30 карбованців без пальника і трубок” [3, 3]. Це оголошення надруковане в журналі на зеленому папері, вигідно вирізняючись серед основного тексту на звичайному папері; поряд подавався малюнок проектора, унаочнюючи сам технічний винахід. Подібна детальна інформація часто подавалася на окремих сторінках, вкраплених між текстовим матеріалом.

Як правило, фото- чи графічне зображення того чи іншого технічного винаходу супроводжувалося поясненням: “Найкраще світло для чарівного ліхтаря чи фотоскопа дає, безумовно, ефірно-киснева горілка. Абсолютна безпека, простота маніпуляції, потужність світла 1000 свічок, дешевизна поточних витрат на освітлення. Підходить до будь-якого ліхтаря. Остання модель Excelsoir має переваги над іншими зразками. Ціна для одинарного ліхтаря 60 крб., для подвійного ліхтаря в 10000 свічок кожна, ціна 85 карбованців” [3, 3]. Поряд ще одна інформація: “Подвійний ліхтар “Американська зірка” з телескопічно висувними фронтами. Основна зручність цього ліхтаря полягає в тому, що в нього можна вставляти об’єктиви з різними фокусними відстанями. Завдяки цьому можна отримати зображення одного й того ж діаметра на різних відстанях від екрану. ... Ціна з парою об’єктивів у коробці – 240 карбованців” [3, 4].

Статті у журналі “Волшебный фонарь” мали здебільшого роз’яснювальний характер, адже стосувалися технічних питань: “Джерела світла у чарівному ліхтарі”, “Догляд за оптичним склом”, “Екран”, “Затемнення аудиторії і встановлення ліхтаря” тощо. Відділ “Суміш” пропонував читачам ознайомитися з новітніми досягненнями техніки – у низці таких фактів межі ХІХ-ХХ століть називалися “кінематограф без картинних стрічок”, лампи “Сонце” та “Екліпс”, “друммоїдове світло у подвійному ліхтарі”, новини проекційної справи, успіхи сінематографу і т.д.

Здебільшого редакція єлисаветградського журналу давала рекомендації і поради: як використовувати чарівний ліхтар у процесі навчання чи підготувати шкільний та аудиторний кінематограф, які переваги ацетиленового освітлення, які екрани краще взяти на озброєння. У 1903 році всім передплатникам “Волшебного фонаря” разом із травневим випуском надсилався безкоштовний додаток-брошура “Виконуйте самі малюнки для свого чарівного ліхтаря” (автор – М. О. Пашковський), у липні обіцяли “Додаток до каталогу 1903 року” в обмін на одну 7-копієчну марку (цей випуск – результат відвідування редактором журналу закордонних виставок і магазинів, щоб показати новини техніки за профілем видання).

Водночас на вулиці Миргородській, 16 у Єлисаветграді при редакції спеціалізованого журналу відкрилося “Довідкове бюро”, що пропонувало свої роз’яснення, надавало консультації, допомагало у виборі приладів і влаштуванні народних читань. Для всіх зацікавлених ліхтарями та малюнками до них була запропонована анкета, до якої увійшло 14 питань, серед них і такі: “Чи обізнані ви загалом із будовою чарівного ліхтаря і його користуванням?”, “Яку суму ви асигнуєте на повне початкове облаштування, тобто на ліхтар із лампою, малюнки, екран, верстат і приладдя?”, “Яке зображення ви бажаєте мати на екрані?”, “Яких розмірів (довжина, ширина й висота) ваша аудиторія і скільки глядачів?”, “Як освітлюється ваша аудиторія?”, “Чи бажаєте ви показувати рухомі малюнки за допомогою кінематографа?”, “Чи бажаєте показувати ефекти переходу дня у ніч, зими у літо і т.д.?” (1903. - № 3).

Чергова подорож редактора за кордон у травні 1904 р. пов’язувалася з необхідністю відвідати міжнародну виставку спирту у Відні (16 квітня – 13 травня), щоб подати російським читачам короткий огляд спиртових ламп до чарівних ліхтарів. Водночас редакція надрукувала звернення “До установ та осіб, які влаштовують народні читання”, де зазначалося, що кількарічна видавнича практика “Волшебного фонаря”, унікальність спеціалізації, а також значна читацька зацікавленість у всій Росії дозволяє журналові стати об’єднувальним органом усіх російських закладів, що провадять народні читання. Планувалося заснування у Єлисаветграді “дослідної аудиторії” для випробовування всіх нових приладів, джерел світла, всебічного експериментування над різними видами ліхтарів, малюнків тощо. Редактор М. О. Пашковський запевняв, що в його розпорядженні є всі необхідні засоби для демонстрації малюнків, котрі з’являються у Росії й за кордоном.

Невдовзі до практичного керівництва редакція додала ще одну функцію – пояснення дешевих малюнків, що проектувалися на екран за допомогою ліхтаря і ставали предметом обговорення у народних аудиторіях. Тому журнал рекламував цілу серію таких малюнків, виконаних на желатині. Спочатку існувало кілька серій, пов’язаних із Біблією (“Старий завіт”, “Новий завіт”) та пізнавально-казкової тематики (“Таємничий порошок”, “Чудесні пригоди маленького Фоми”, “Спляча царівна”, “Червона Шапочка”, “Білосніжка”, “Полювання на диких тварин”, “Бідування Петі-Зубоскала” тощо). Приваблювала й астрономічна колекція – наочний посібник для викладання фізичної географії і космографії (три малюнки з рухом і 30 – без руху; всі художньо виконані, у рамках і спеціальній коробці).

Пізніше виникло актуально-побутове спрямування – малюнки про шкоду алкоголізму (історія п’яниці в дев’яти сюжетах). Уже в 1900 році редакція пропонувала комітетам тверезості три серії протиалкогольних сюжетів для народного читання – до попередньої розповіді приєдналися ще дві: “спокуса горілкою” (15 малюнків) і “10 ночей у трактирі” (24 малюнки). Через три роки сам редактор “Волшебного фонаря” підготував брошуру “Як діє алкоголь на людину” і підібрав до цієї теми 12 розфарбованих малюнків на склі та 2 таблиці, надруковані на шпальтах журналу (1900. - № 3). А в 1906 р. М. О. Пашковський як упорядник представив ще кілька видань цільового спрямування, серед них брошури для народного читання: “Щасливий день” (оповідання з побуту алкоголіків), “Іван Петрович Зноєв”, “Як діє алкоголь на людину: Біда від п’янства й боротьба з ним”.

Ще один освітньо-навчальний ракурс – прилучення до світу мистецтва. “Волшебный фонарь”, таким чином, запропонував своїм читачам єдину та той час у Росії колекцію картин – фотографічних копій із полотен знаменитих художників, зокрема Ван-Дейка, Мікельанджело, Мурильо, Корреджіо, Рафаеля, Рембранта, Рубенса, Тіціана, Веласкеса, Веронезе. У поясненні до них редакція зазначала: при проектуванні малюнків на екран за допомогою магічного ліхтаря ці шедеври дають чудове розуміння мистецтва, пропонують подорож у видатні музеї Європи, ознайомлюють із історією художньої творчості в усі епохи. “Ціна кожної нерозфарбованої картини 80 коп. у художньому виконанні”, – інформувала редакція.

Як бачимо, всі новинки подібного напряму знайшли відображення на шпальтах єлисаветградського журналу: “живі проекції”, освітлення, фотоскопи, види горілок і ліхтарів, дешеві й практичні коробки для збереження малюнків, екрани, об’єктиви тощо детально й фахово описувалися в “Волшебном фонаре”. Закономірними стали нові видання, укладені М. О. Пашковським, наприкінці 1906 року: “Повне керівництво для користування чарівним ліхтарем”, “Нема більше темряви в аудиторії”, “Зробіть самі малюнки для свого чарівного ліхтаря”, “Спирто-накалювальні лампи для чарівного ліхтаря”, “Як влаштовувати й вести народні читання”, “Самостійне виготовлення малюнків, картин, креслень для чарівного ліхтаря”, “Нові прилади для освітлення чарівного ліхтаря”.

Але варто зазначити, що подібних видань в Україні та й загалом на території Російської імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть було обмаль. Спеціалізована технічна реклама, на відміну від побутової, “впроваджувалася” на газетно-журнальні шпальти повільно, зазнаючи поступового вдосконалення. Спочатку технічні прилади чи обладнання зображалися схематично, а текст здебільшого сповіщав про механічні особливості (наприклад, кількість циліндрів, різновид горілок, експлуатаційні характеристики і т.д.). Згодом розширювалися форми переконання потенційних споживачів у надійності, високій якості, необхідності, практичності та зручності застосування. Доповнення до тексту стають малюнки й фото рекламованого товару, таким чином сугестивний вплив слова мав увиразнюватися психологічним значенням представленого образу тієї чи іншої продукції.

Скажімо, згадуваний єлисаветградський журнал не тільки пропонував опис виробничих характеристик “чарівних ліхтарів”, а й наголошував на зовнішній естетиці, зручності та безпечності в користуванні, насолоді й задоволенні від результатів демонстрації “домашніх фільмів”, культурно-духовних цінностях, почерпнутих завдяки новій техніці. Оголошення повідомляло: “Універсальний кінематограф є поєднанням звичайного чарівного ліхтаря з кінематографом. Можна показувати звичайні малюнки на склі, для чого моментально кінематограф розвертається. Залізний ліхтар на п’єдесталі з червоного дерева. За дешевизною, міцністю і простотою пристрій не має аналогів...”.

За професійністю подачі спеціальної реклами, культурно-ціннісними та духовно-просвітніми аспектами впровадження в життя одного зі способів кінематографа початку ХХ століття – “чарівного ліхтаря” (на зразок діапроектора) провінційний журнал із Херсонської губернії, певно, заслужив визнання тодішніх фахівців. Методи оформлення пропозицій, наочності зображення, чіткості технічних характеристик і доступності в користуванні цілком відповідали методиці російської реклами, розробленої наприкінці ХІХ сторіччя. Автор книги “Русская реклама” О. Веригін указував: реклама тільки тоді матиме успіх, коли відзначатиметься серйозністю і корисністю, зможе визначити сутнісні риси запропонованого товару серед різноманіття йому подібних речей; врешті, коли реклама зможе донести істину до розуму, допитливості, почуття й зацікавленості читача.


V. Українська таборова преса ХХ ст.:

суть явища у європейському контексті


Українська таборова періодика ХХ століття - досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями (протистоянням великих імперій, боротьбою за європейський простір і поширення влади), а й внутрішніми невирішеними питаннями державно-незалежного статусу. Формуванню подібного типу преси сприяли, як правило, міжнародні воєнні змагання (І та ІІ Світові війни) та політичні перипетії усередині держави (поразка УНР і ЗУНР, інтернація їхніх армій, відтік національної інтелігенції, а також громадянські війни, що призводили до еміграції як військових, так і цивільних осіб. Із огляду на ці складні фактори у вирішенні долі багатьох слов'янських народів, передусім українців, у першій половині ХХ ст. (1914–1950 рр.) на всіх контитентах (найбільше у Європі) виникали табори різного призначення: для військовополонених, виселенців, переміщених осіб, біженців, найманих робітників тощо.

Скажімо, табори для українських військовополонених зосереджувалися під час Першої світової війни та після її завершення на території Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Росії. Катастрофа незалежних держав Східної і Західної України у 1919–1920 рр. призвела до розміщення інтернованої національної армії на теренах Польщі, Румунії і Чехії. У цей же час збройна громадянська боротьба в самій Росії, сутички більшовиків із незадоволеними військами Врангеля, Юденича, Денікіна та інших непримиренних царських генералів дали привід до втечі з країни багатьох військових, а з-поміж них і великої кількості українців. Подібні поселення й табори існували у Єгипті, Туреччині, Болгарії, Югославії, Греції, Сирії, Латвії, Естонії, навіть Данії і Норвегії. Але інтернованими ставали не тільки солдати чи офіцери тієї чи іншої опозиційної армії; у табори потрапляли також політично чи національно інакодумаючі, коли на певній території встановлювалася влада іншої держави. Це стосувалося долі багатьох західних українців, які внаслідок фронтального наступу російської армії виявилися вивезеними на Волгу, за Урал, у Туркестан і т.д. У 1919–1920 рр. польська влада теж здійснила подібний крок, запроторюючи цивільне населення до Берестя, Домб'є, Пікулич, Модліна тощо (загальна кількість полонених та інтернованих на польській території у 1919 р. досягала 100 тисяч).

Варто наголосити: починаючи від таборів військовополонених у центрі Європи, продовжуючи інтернованими у східноєвропейських державах, завершуючи військовополоненими та переміщеними особами після ІІ Світової війни, українці використовували найменшу нагоду для культурно-просвітньої і духовно-мистецької праці, для видавничої діяльності й поширення рідного слова поза батьківщиною. Тому видання, котрі постали за досить несприятливих для людського існування обставин, все ж давали змогу різночасово тисячам українців випробувати й загартувати свою національну свідомість, підтримати духовно-культурну енергію, зберегти патріотичні почування й віру у незалежність своєї держави.

Серед масиву української таборової періодики знайдемо понад 600 розмаїтих видань, де співробітничали відомі громадсько-політичні, культурно-освітні й літературні діячі: З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Пачовський, В. Сімович, А. Жук, В. Біднов, І. Огієнко, С. Петлюра, Є. Маланюк, О. Саліковський, М. Чирський, К. Поліщук, І. Багряний, Ю. Клен, У. Самчук, Катря Гриневичева, Ю. Шевельов та багато інших, чий публіцистичний, мистецький і науковий талант розвивався завдяки часописам, що підтримували державну ідею поза межами України у першій половині ХХ ст. Так, під час Першої світової війни у Раштаті, Зальцведелі, Фрайштадті, Вецлярі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені, Білій на Підляшші, де серед полонених із російської армії інтенсивна національно-духовна праця велася за допомогою Союзу визволення України, з'явилося понад 10 часописів ("Вільне слово", "Просвітній листок / Громадська думка", "Наш голос", "Розсвіт", "Розвага", "Селянин", "Шлях", "Метелик", "Основа", "Рідне слово", "Свободне слово"); на італійській землі галичани із австро-угорської армії створювали у 1919–1920 рр. рукописну пресу – белетристичний журнал "Полонений" із сатиричним додатком "Лязароні" та ще неперіодично готували "Нові вісти" й "Касинський українець" (Монте Кассіно).

Табори інтернованого вояцтва армії УНР на теренах Польщі впродовж 1920–1924 рр. сприяли виданню в Каліші, Щипйорно, Ланцуті, Вадовицях, Стшалкові, Александрові Куявському, Ченстохові, Пйотркові Трибунальському близько соті газет, журналів, бюлетенів, альманахів, найяскравішими серед яких стали "Веселка", "Наша зоря", "Нове життя", "Релігійно-науковий вістник", "Українська трибуна", "Залізний стрілець" та ін. У таборі галичан у Тухолі популярністю користувалися рукописні видання: інформаційні "Рада", "Табор", "Спортовець", сатиричні "Лежух" і "Взад". Із 1919 до 1923 р. Українська Галицька Армія, інтернована у Чехії (Німецьке Яблонне, Ліберці, Йозефів), подбала про появу часописів "Голос табора", "Український стрілець", "Український скиталець", "Бомба", рукописних випусків сатиричного змісту - "Камедула", "Лазарет" та ін. У Румунії (Брашов, Фагараш) видавалися у незначній кількості "За гратами" й "Український таборовий вісник". Навіть у Єгипті поширювався український журнал "На руїнах" (Тель-ель-Кібір, Сіді-Бішр, 1921).

Ще розмаїтішою постає таборова преса після ІІ Світової війни. Найчисленнішим є загал українських часописів на території Німеччини, де поряд із видавничими центрами і розгалуженою мережею періодики (скажімо, у Мюнхені, Авгсбурзі. Новому Ульмі, Фюрті, Регенсбурзі і т.д.) була зорганізована ціла низка науково-освітніх, політичних і професійних організацій (серед них Мистецький Український Рух, Спілка українських журналістів, Національно-демократичне об'єднання українських журналістів). Досі не втрачають свого документально-історичного, національно-державницького та культурно-духовного значення газети й журнали, такі як "Літаври", "Час", "Українські вісті", "Неділя", "Літературно-науковий вісник", "Промінь", "Арка", "Лис Микита" та ін. Водночас 15-тисячна українська громада колишніх "дивізійників" на терені Італії (Беллярія, Местро, Ріміні) користувалася загальнотаборовою і локальною пресою, що складала понад 20 назв. Наприкінці травня 1947 р. у Великій Британії також створені табори для військовополонених, куди переїхала значна частина представників І Дивізії УНА (їм призначалося 6 таборових видань).

Українська таборова спільнота в ці періоди була різною, неоднакові ставилися завдання перед полоненими й інтернованими, адже їхня національно-політична свідомість ніколи не була однорідною. Але примусові чи "добровільні" вигнанці з батьківщини, фактично "уламки нації" на чужині, проходячи болісні етапи таборового життя, все ж мусили довести здатність до самостійного існування, розвитку особистості, виявитися як "національне тіло" серед інших народів і зарекомендувати свої вміння і таланти у масштабах європейських держав. Професора і військового, студента і неграмотного, селянина і робітника відгороджував од вимріяної Європи, таким чином, не "китайський мур" відстані, а відвага цивілізованого входження в інші суспільства. Тож "рація національного існування" рішуче вимагала інтелектуального, культурного, розумного поєднання з багатогранним світом Заходу. Інтереси майбутнього України нерозривно пов'язувалися з європейським розвитком.

Але на першому етапі основним все ж лишалося завдання розворушення національної свідомості, національно-духовного самоствердження у європейському просторі. Війна стала для багатьох тяжким випробуванням, але, як писалося у пам'ятковій книжці-календарі "На переломі" (Відень, 1915): "Наш нарід перетворився в націю і назверх - в чужих, і в своїй середині, бо наша народня свідомість нечувано зросла під цей кривавий час". Доречними виявилися постійні заклики: "Пильнуймо, аби бути гідними слушного часу", "Не прогавити своєї долі", "Знай і пам'ятай, що ти Українець і не вагайся для добра рідного краю пожертвувати всього себе. Бо пора то великая єсть!", "Дізнайтеся нарешті, хто ви, яких батьків і чиї сини. Гуртуйтеся, працюйте!". У цьому складному виховному процесі, що відбувався у таборах для українських військовополонених у центрі Європи, поступово "сира етнографічна маса", перетворювалася у загартованих національних працівників. В. Сімович наголошував: "Друковане слово є тим містком, що лучить автора з народом в одне гармонійне тіло, бо те слово таємничими шляхами підсвідомо доходить до душі й зрозуміння нашого селянина-хлібороба в овечій свитині та заторкує струни його національного "я" і розбуджує його національну свідомість. Тішуся, що праця нашого Товариства за півтора роки дала позитивні наслідки, а це є доказом того, що ми взяли правильний культурно-національний курс".

Досить показовими у цьому відношенні стали сподівання щодо української нації, її національно-визвольних змагань і загального місця в колі європейських народів - ті думки, які висловлювалися представниками різних держав у спеціальній анкеті з нагоди виходу у світ сотого числа віденського журналу "Ukrainische Nachrichten". Так, професор Рудольф Ойкен ствердив цілковите право українців на усамостійнення; професор Павло Рорбах із Берліна підкреслив значення України для Європи: "Росія вже не позбудеться української Немезиди, все одно, яку хвилево приймає форму доля багатьох українців... Легше вирішити проблеми по Світовій війні і подбати за справу України, а з України за потреби культурної Європи". Редактор берлінського видання "Osteuropausche Zukunft" Давіс Тріч дав підставу сформулювати логічний висновок: "Україна творить дійсно найважливішу проблему найбільшої з усіх проблем, які пустила в рух всесвітня війна, і який би не був кінець війни, все-таки не можна собі подумати жодної будучої всесвітньої політики, в якій українська справа не відігравала б значної ролі..."

Друга "таборова хвиля" зібрала у Польщі, Чехії та Румунії уже свідомих українців, які зробили однозначний вибір, ставши під стяги незалежної держави. Інтернованих фактично супроводжувала й політична еміграція, той "цвіт нації", який ідеологічними та воєнними перипетіями був викинутий із батьківщини. Але опинившись, за словами Олександра Олеся, "без стерна і без вітрил", українська громада мусила знаходии консолідуючі принципи, дбати про своє утвердження на чужині, адже повернення до рідного порогу не передбачалася найближчим часом. І фізичні умови існування, і психологічний настрій не сприяли духовному розвиткові, але порятунком від деградації і морального нищення могла стати тільки освіта, творча праця, самовдосконалення.

Провідною темою української публіцистики за колючим дротом стало загартування національної свідомості як найміцнішої підвалини нашої державності, "путівного маяка і головного критерія" для здобуття авторитетності у європейському просторі. На шпальтах журналу "Наша зоря" у статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні "активному українцеві". Він вказував: ",,, Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомою людиною, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну".

Подібна публіцистика, написана пером С. Петлюри, О. Саліковського, І. Липовецького, А. Лебединського, Г. Гладкого, А. Коршнівського, М.Левицького, М. Вороного, І. Зубенка, М. Селегія – сотників Армії УНР, прикрашала сторінки "Нашого життя", "Променя", "Залізного стрільця", "Зірниці", "Ока", "Табора", "Української трибуни". Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле гроно мистецьких талантів: Є. Маланюка, Ю. Дарагана, К. Поліщука, М. Островерху, М. Селегія, М. Чирського, Б. Базилевича, Ф. Крушинського, В. Лімниченка, П. Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української". З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є. Маланюк, якому, зокрема, належить і стаття "Ідеї і дії", де він накреслив величні завдання - "вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою Ідеєю, натхнути його жадобою національного життя".

Ця ж проблематика невідступно супроводжувала українську еміграцію і в таборах для переміщених осіб на території Німеччини та Австрії, в Італії і Великій Британії після ІІ Світової війни. Широкому розголосу національних устремлінь та їхнього пристосування до європейських традицій та орієнтацій сприяв і той факт, що у цих таборах виявився надзвичайно високий відсоток нашої інтелігенції – понад 20 %. Так, у притаманному стилі, прагнучи "відточити думку гостріше леза", Ю. Косач підкреслював європейську основу українця: "Не сноба, не монпарнаського безбатченка, але такого, який власне "я" собі давно вилеліяв із тісним зв'язком із предками й ґрунтом, із цим, що в тобі нуртує незбагненно міцно. Слово Батьківщина ніколи нікого не розчаровувало. Тепер особливо! В ім'я Її можна понести найбільші жертви. Нехай навіть це не в'яжеться з особистим щастям... Українськість у сполуці з європейськістю. Не тією пошматованою, відокремленою, а тією суцільною, що творилась віками - все легке й часове спливало наверх, усе вічне отстоювалось, мов вікове вино. Тут є й еспанське "десперадо" (проти хвиль, без надії таки сподіватись), і панськість англійського острівного світу, й ентузіазм французький, майже жандарківська екстаза, тверда католицько-пейзанська екстаза. Гомо європеус – це джентльмен і Дон Кіхот, це слухач фуги Баха і Корсар" (Рідне слово. – 1946. – Ч. 3/4).

В одному з листів до друзів Леонід Мосендз закарбував на чужині, 13 червня 1949 р., слушні рядки: "Криза нашої духовости все повставала не від браку талантів, а від браку людських і національних характерів". Це виявила і численна українська преса у таборах Європи у 1945–1949 рр.: постійні дискусії, опозиції, звинувачення, сварки, критикантство. Хоча над усіма панувала одна ідея - незалежної самостійної соборної України, але політичні шляхи до неї настільки відрізнялися, що прийти до одностайності було неможливо. Життєві інтереси нації постійно вимагали єдності державно-ідеологічної думки, але всупереч потребам існували два розбіжні погляди: "блискуче відокремлення" і лояльна співпраця з різними угрупуваннями. Та легше було розділитися, аніж знайти спільні платформи, конструктивні рішення, що допомогли б увійти у чужинний світ.

У зальцбурзькому тижневику "Промінь” Д. Квітка, намагаючись осмислити питання "В ім'я чого?", розглядав духовно-політичну атмосферу життя української еміграції, перенасичену революційною динамікою і повенню ідей, де змагалися за українську державність різні політичні партії під різними гаслами. Автор писав: "У великому неспокійному світі, в світі драматичного змагу ідей, ми творимо сей маленький український світ", де борються, протистоять, заперечують одна одну численні політичні сили, що фактично сповідують одну мету. Тому, на думку публіциста, варто прагнути до єдиного гурту, а не до роз'єднання: "Ми є одна велика сім'я, велика нація, яка, як історичний твір, що формувався тисячоліттями, діє одностайно, в силу своєї збірної національної індивідуальности. Ця індивідуальність у своїй суті однаково проявляється в думанні й діянні української людини, так у часі, як і в просторі" (1948. – Ч. 5/6).

Але на шляху до Європи, виробляючи національний характер, слід не звужувати явища, не спростовувати самої проблеми (часто "анахронічну просвітянщину" ототожнювали з національною духовністю, сентиментальні сльози-вболівання за долю України і невичерпний розпач – із національною ідеологією, примітивізацію національно-культурних "атрибутів" – із світовими досягненнями). Патетичних вигуків недостатньо, бо, за словами І.Франка, театральний "бляшаний грім" ще нікого не вбив...

Як стверджував Б.Олександрів у статті "Куди прямуємо" на сторінках тижневика "Промінь": "Можна бути культурною людиною і в Азії і безпросвітним невігласом у Європі. Якраз тут, у Європі можна зустріти незчисленну кількість назверх культурних анальфабетів. Чимало наслухавшись вдома про фавстівську Західню Європу, багато з нас мусило розчаруватись, опинившись у ній і побачивши на власні очі маленьких людей, що роїлись у тіні великих і підленько гендлювали витворами їхнього справді титанічного духа. Бути європейською людиною саме в такому розумінні, плекати дрібненький егоїзм європейського міщанина - не багато чести. А коли говорити про якийсь окремий європейський гуманізм, то не можна сказати, що європейські концентрацйні табори особливо різнилися від азійських, хіба що мали модерніші крематорії... І якщо нам треба чогось шукати в духових скарбницях Європи, то шукаймо з тверезим розсудом, шукаймо вічних, загальнолюдських вартостей, справді великих витворів європейського духа, не мавпуючи органічно-чужого нам і зайвого. Перед нами – дороги в невідоме. Багато з нас у найближчому часі залишить австрійську землю, а з нею і Європу взагалі. Нас не чекають уквітчані експреси до рідного краю, а кораблі до чужих земель. Важко шукати у чужих краях загублену правду, але іншого шляху поки що не маємо. Ті, що лишилися в рідному краю і не можуть сказати світові трагічну правду про себе, – надіються, що цю правду скажемо ми. Наша місія у світі – велика і відповідальна, бо ми репрезентуємо тут свій народ, свідчимо про його національні змагання. І якщо ми будемо не мужами, а тільки "хлопцями", не підійматимемо свій інтелектуальний рівень і не поглиблюватимемо свою духовну культуру опануванням кращих здобутків людського генія взагалі - нас ще довгі століття вважатимуть тільки "людьми пшениці", як вважає канадійський іміграційний уряд... " (1948. – Ч. 2).

Як правило, українські митці випереджали у своєму розвитку національну політику. Тому невипадково за сторінок місячника "Арка" прозвучав заклик (подібний до того, що висловлювався Євгеном Маланюком та його однодумцями у каліській "Веселці" 1922–1923 рр.): "Ідейний підмурівок мусить зумовлювати доба, в якій живемо. Формуємось у націю. Відчуваємо вивершення української духовности. Періоди розгортання крил за нами. Перед нами простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети, - це значить бути українцем. І орієнт, і окцидент, і традиції, і вимоги дня... І не будемо хвилюватись, коли вимога синтези буде змушувати нас дивитись на речі без упередження та забобонности Знаємо, що перед нами події, які рішать і завершать епоху двох середньовіч - середньовіччя, що шукало Бога, й середньовіччя, що шукає людини" (1947. – Ч. 1).

"Втискання України в Західну Європу не є ідеєю найновішої дати", – ствердив Б. Стебельський у статті "На межі епох" у "Літературно-науковому віснику" (1948. – Кн. 1), адже тривалий час доводилося "борсатися поміж фіктивними поняттями Заходу і Сходу"; необхідно було передусім створити власну духовність, нею озброїти наш інтелект. Завдання полягає у тому, щоб ненав'язливо, рівноправно, зацікавлено увійти в "родину дійових культурних осередків". Критик стверджував: "Україна насьогодні не є дочіпкою в орієнтації на Схід чи Захід, але вона є стрижнем-віссю, що довкола неї організовуються нові, дарма, що вже тисячі років існуючі, біологічно та духовно окреслені вартості, значення й важливість яких для цілого людства виходить далеко поза межі цього культуротворчого кола. Наші часи - поріг нової епохи, нагадують добу італійського ренесансу..."

Доля України – постійно знаходитися на "новому порозі", переживати революції, струси і катастрофи; сьогодні, як і 55, 83 чи 95 років тому, відчувати початок, ще один виток свого безкінечного ренесансу... Відроджуємо культуру й економіку, формуємо націю і виховуємо душу... Мусимо пам'ятати, що в основні розбудови все ж лишається особистість – без неї неможливий поступ, прогрес, розвиток цивілізації. Щоб українська індивідуальність не асоціювалася з трагічно приреченими сизифами чи іншими нещасливцями, котрі вічно у муках тягнуть камінь догори, але він завжди падає вниз, слід усвідомити власний духовний світ, утвердити ідею національного буття й узгодити його координати у європейському просторі, синтезувати в загальну площину загальнолюдських цінностей.

З цією сентенцією співзвучні політичні погляди, висловлені Б. Крупницьким у статті "Історичні основи європеїзму України" (ЛНВ. – 1948. – Кн. 1). Автор наголошував на парадоксі: належачи фізично до Східної Європи, Україна належить духовно до Західної Європи. Історично наша земля завжди лишалася окраїною Європи; як Іспанія на Заході, так Україна на Сході "боронила останні бастіони європейського духу" проти турецько-татарського чи арабського світу; але і в цій боротьбі вона жила європейським життям, український розвиток був європейським.

Публіцист поставив складні й багатозначні питання: "... Чи ми перебрали те чи те з європейської культури, від її головного струму, чи ми в ті чи в ті періоди нашого життя європеїзувалися, чи ми взагалі жили спільним духовним життям із Західною Європою? Чи ми європейські люди, чи європеїзовані? Чи Україна європейська країна у вищезазначеному розумінні? Чи ми тільки орієнтуємось або бажаємо орієнтуватися на Західну Європу, чи ми своїм історичним минулим належимо до неї?"

Перебуваючи у таборах для переміщених осіб, Б. Крупницький давав чіткі, усвідомлені, виголошені без вагання, продумані відповіді: говорити про європеїзацію України можна тільки з непорозуміння, адже Україна – частина духовної Європи, не зважаючи на всі особливості її розвитку; тут нема чого європеїзувати: "Треба тільки підтримувати тут вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку є європейський".