Geum.ru

Матеріали до лекцій

Вид материалаДокументы

Содержание


VI. Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах Першої світової війни
Подобный материал:
1   2   3   4   5

VI. Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах

Першої світової війни



ХХ століття для української національної преси пройшло як суцільний процес виборювання й утвердження свого права на існування: здобутки були миттєвими, а невдачі затяжними. Незважаючи на різні політично-національні впливи й панівну владу під “ворожими колючими вітрами”, на землях України майже постійно лишалися невирішеними основні питання сутнісного буття українців – державна незалежність, свобода власного слова, виховання почуття національно-патріотичної гідності. Ці проблеми посідали одне з провідних місць на сторінках преси, що прагнула підтримати “живу віру в живе слово”. На цій ниві працювали часописи “Діло”, “Літературно-науковий вісник”, “Громадська думка”, “Рада”, “Рідний край”, “Дніпрові хвилі”, “Сяйво”, “Село”, “Засів” та інші видання.

Особливо скрутно доводилося щоденним газетам, котрі використовували літературні сили задля підготовки постійних інформаційних повідомлень, ведення актуальної хроніки, заповнення сторінок “біжучими” новинами, телеграмами, гострими фейлетонами, продуманими передовими статтями. Таким чином в українську журналістику увійшли невтомні працівники преси: Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Григорій Коваленко, Дмитро Дорошенко, Федір Матушевський, Михайло Лозинський, Микита Шаповал, Володимир Самійленко та багато інших. За фахом – педагоги, лікарі, юристи, лісівники, історики, вони “всі соки і нерви своєї душі” вкладали у правдивий рядок газетної замітки, статті, нарису, гуморески, рецензії. Їхня працелюбність, самопожертва, національна гідність, володіння рідним словом, гостра думка ставали надійним щаблем у здобутті практичної майстерності, журналістської професійності. Власне журналістика і письменство вивело багатьох співробітників національної преси на політичний Олімп незалежної української держави у 1917–1920 рр.

Але після перших успішних кроків у формуванні самобутньої публіцистичної школи на Україні початку ХХ ст. настав новий період нищення уже здобутого. Перша світова війна принесла на рідні землі не тільки життєву, а й духовну руїну. Воєнна цензура і російська влада, просуваючись углиб Галичини, закривали освітні установи, національні товариства, редакції і видавництва, а народ позбавляли інтелектуальної основи, примусово виселяючи за Урал “цвіт нації”.

Водночас Європа перетворилася не тільки на фронтову смугу, а й вкрилася павутинням таборів військовополонених – майже 5000 їх існувало на території Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Італії, Англії, Болгарії, а також Туреччини, Тунісу, Марокко, Алжиру, Японії, Мадагаскару, Корсики і т.д.; причому їхніми мешканцями стали майже півмільйона українців, які воювали у лавах двох найсильніших опозиційних імперських армій. Зусиллями Союзу визволення України у 1915 р. були засновані чотири спеціальні табори українських військовополонених (Раштат, Вецляр, Зальцведель, Фрайштадт), що об’єднали понад 80 тисяч учорашніх солдат і офіцерів із східних земель. У 1917 р. виникли також два українські старшинські табори в Йозефштадті (Чехія) та Ганновер-Мюндені (Німеччина). Тут цілеспрямовано велася культурно-просвітня та національно-освідомлююча робота, були створені різноманітні організації, курси, школи, видавництва.

У цих таборах упродовж 1915–1919 рр. вийшло у світ 11 часописів (“Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт”, “Основа”, “Селянин”, одноднівки “Метелик” і “Нова зоря”, рукописні “Вінок кайданам”, “Свободне слово”, “Наш голос”). Також у Зальцведелі у 1919–1920 рр. видавалася газета “Шлях” для українців у Німеччині під опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на Підляшші колишні військовополонені (так звані “синьожупанники”) подбали у 1917–1918 рр. про український народний часопис “Рідне слово”. На території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість наддніпрянців, вдалося у 1919–1920 рр. налагодити свою пресу у таборі Монте Кассіно – стіннівки “Касинський українець” і “Нові вісті”, белетристичний журнал “Полонений” із сатирично-гумористичним додатком “Лязароні”. Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в Микольську-Усурійську з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім чисел української газети “Наша доля”.

Союз визволення України запросив для роботи із військовополоненими досвідчених професорів, священиків, учителів, митців, публіцистів, серед яких Василь Сімович, Степан і Роман Смаль-Стоцькі, Осип Безпалко, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Микола Голубець, Зенон Кузеля, Микола Чайківський, Євген Турула, Михайло Паращук та інші. При їхньому сприянні, творчій енергії, безнастанній допомозі у видавничих справах з’явилися часописи в українських таборах військовополонених. Поставлене завдання – навчити “охочих і здібних земляків” володіти словом, допомагати у пізнанні самих себе, своїх умінь и сили, помічати недоліки у громадському житті й уміти виправляти їх – втілювалися в життя завдяки здобуттю безпосередніх практичних навичок.

Створені видавничі товариства чи окремі редакційні секції при національних організаціях визначили мету: “привчати” своїх членів до самостійної редакційної роботи (писати статті, редагувати й вичитувати матеріали, виконувати всі технічні процеси друку й поширення газет і літератури). Як правило, затверджувався статутний документ, де чітко вказувалися обов’язки всіх співробітників, періодичність редакційних зустрічей для обговорення і планування поточних чисел. На пропозицію редактора з-поміж членів товариства обиралися головні репортери, які мали відвідувати й фіксувати найважливіші прилюдні зібрання, вистави, концерти й усе, що “доторкалося таборового життя”.

Як свідчать матеріали, збережені у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, в українських таборах військовополонених на терені Німеччини й Австро-Угорщини вагомі факти й події фіксувалися протокольно чітко. Скажімо, у повідомленні редактора Ф. Шевченка 2 жовтня 1916 р. називалися основні підсумки діяльності видавничого товариства імені І. Франка у Фрайштадті за два місяці. Зокрема, було видрукувано календар “Розвага”, де подавалися статті на суспільно-політичні, національні та наукові теми, пропонувалося 28 оповідань із народного життя, “воєнних картин” і нарисів, 30 віршів різних авторів, складена була програма “Що повинен кожний українець прочитати із рідного письменства”, чимало народних загадок і “морочиголовок”. Редактор констатував: видано чотири числа газети “Розвага”, в її архіві прочитаних і ухвалених до друку понад 40 рукописів і не читаних ще понад 70.

При цьому обов’язки розподілялися таким чином, щоб і редакторами, і коректорами, і друкарями були військовополонені, які прагнули опанувати практичну видавничу і журналістську діяльність. Серед них лише одиниці здобули певний літературний досвід до того, як потрапили на фронт. Це Олексій Кобець – дописувач газети “Рада”, автор першої поетичної збірки “Ряст” (1913); Микола Гладкий, чиї вірші й статті друкували київські журнали “Світло” і “Маяк”; Іван Мороз – друкар щоденника “Рада”, який вряди-годи пропонував також дописи із робітничого життя. Але таборові часописи “Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт” дали низку імен авторів, які досить фахово, емоційно, принципово виступали на сторінках преси із передовими статтями, фронтовими нарисами, спогадами, дотепними фейлетонами, оглядом мистецького і театрального життя, вели постійну хроніку й аналізували воєнні та політичні перипетії у світі.

Тож учорашні хлібороби, ковалі, робітники, як і вся величезна таборова маса, щойно повіривши в могутню силу рідного слова та пробудившись як свідомі українці, писали просто, щиро, зрозуміло, без потаємного умислу й фальші. Вже самі заголовки виражали спільну ідею і тему всіх розмов і надій військовополонених: “Не ганьбіть себе, не забувайте себе!”, “Чому нам треба рідної школи”, “Чи потрібна нам воля?”, “Чи є користь із науки?”, “Хто ми й яке наше ім’я”, “Вставайте!”, “Воістину воскресла Україна!” тощо. Під матеріалами стояли найчастіше літературні псевдоніми: Петро Школяр, С.Варивода, Байда, Полонений, Наддніпрянець, Гаркуша, Холод, Чумак та ін. Але стиль і почерк багатьох постійних співробітників уже вгадувався і в манері розповіді, закличних чи запитальних інтонаціях, насиченості образами чи порівняннями, лаконічній виразності чи політичній розважливості. Так, важко з кимсь переплутати грунтовні статті й огляди Івана Мороза, ліричні нариси Йосипа Казбека, просвітні настанови Федора Якимця, сатиричний почерк Петра Гайдемалівського, літературно-критичні дослідження А.Полуботка, аналітичний хист Пилипа Лисецького, емоційну наступальність Дмитра Скарженовського тощо.

Взірцями у таборових виданнях служили матеріали досвідчених наставників: В. Сімовича (Верниволі), В. Пачовського (П.), З. Кузелі, О. Терлецького, Б. Лепкого, яким належали такі статті й нариси, як “Націоналізація нашого життя”, “Досвітні огні України”, “Очищення огнем”, “Свято воскресення”, “З політичного поля”, “З культурного життя України” та багато інших публікацій, позначених виразною творчою майстерністю, взірцевим володінням словом, глибокими національно-патріотичними переконаннями.

З нагоди появи сотого числа української газети у таборі Вецляр редакція подала статтю “Жнива “Громадської думки”, аналізуючи етапи пробудження громадської думки, роль видання у поваленні “великої скали темноти” й народження “блиску живого й правдивого світла”. У матеріалі також підкреслювалося: “Наче бджола збирає всі соки з різних квітів, так “Громадська думка” заходить всюди й до всіх, збирає їхні думки, в’яже в одно, і з тих порозкиданих думок, гадок, міркувань, слів творить думку, слово всієї української громади…”. Подібний звіт подав своїм читачам і раштатський часопис “Розсвіт”, зазначаючи: “Все те, що було в наших силах, зроблено… І працю свою, яку зробив “Розсвіт” тут, у полоні, вважає він тільки початком. З часом праця його перенесеться на нашу розкуту вже Україну, щоб і там нести між народом освіту…”.

Невипадково В. Сімович великої ваги у громадському житті надавав пресі як “мірилові культурних потреб народу”, важливому засобу націоналізації життя. Він також констатував закономірний факт, до якого і сам був причетний: “Наші чотири табори дурно не сиділи. Виховали й письменників, і читачів, виховали й тих, що займуться адміністрацією й висилкою, а й за своїми, українськими, складачами не шукати нам уже за кордоном”. При цьому й організація місцевих народних українських часописів, висловлював сподівання професор, теж “буде вже наша справа, справа полонених”.

Конкретним доказом цього стало видання української народної газети “Рідне слово” вже на прабатьківських землях. Тут, у Білій на Підляшші, військовополонені створили Українську громаду з окремими секціями, зокрема, видавничою, пропагандистською та шкільною радою, на чолі яких стояли М. Шаповал, Д. Олянчин, М. Терешко.

Але і в пізніший час, здобуваючи чи підтримуючи незалежність України, перебуваючи на батьківщині чи в лавах інтернованої армії УНР, військові (сотники, полковники і генерали) і цивільні (журналісти, вчені, поети, учителі), які пройшли національно-духовне загартування і здобули фахові практичні уроки у таборах українських військовополонених, вміло тримали перо, як зброю, щоб гідно захистити державну ідею. Це вдалося й Миколі Гладкому (авторові кількох підручників із української мови, зокрема й дослідження “Наша газетна мова”), й Олексію Варавві-Кобцеві (співробітнику багатьох українських часописів і видавництв, творцеві унікальних “Записок полоненого”), й Миколі Шаповалу, Тимошу Омельченку, Івану Зубенку, Василю Проході, Івану Бордейному, Володимиру Нестеровичу й багатьом іншим, в арсеналі яких не тільки окремі статті, а й редаговані ними часописи – у Києві, Варшаві, Парижі, Берліні, Нью-Йорку.