Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Тема 4. Україна в першій третині ХХ століття Революційна українська партія (РУП) Українську народну партію (УНП) Українська радикальна партія (УРП) Українська демократична партія (УДП) Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) Партія соціалістів-революціонерів (ПСР – есери) Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) Союз 17 октября” (октябристи) Союз русского народа Ради робітничих депутатів Товариство українських поступовців (ТУП)

Подобный материал:

• Методичні вказівки з організації та проведення державного екзамену освітньо-кваліфікаційного, 337.33kb.
• Зівки до виконання І захисту розрахунково-графічної роботи з дисципліни «Страхування», 2685.18kb.
• Конспект лекцій з курсу „ системи технологій" для студентів 1-3 курсів усіх форм навчання, 869.86kb.
• Програма творчих конкурсів та вступних випробувань зі спеціальних та загальноосвітніх, 265.37kb.
• Програма фахового вступного випробування на навчання за освітньо-професійними програмами, 229.37kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни фінансовий аналіз для підготовки фахівців, 940.06kb.
• Програма вступного випробування з біології для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 179.45kb.
• Макіївський економіко-гуманітарний інститут тестові завдання вступних випробувань, 575.18kb.
• Програма співбесіди з фінансів для абітурієнтів, що вступають за освітньо-кваліфікаційним, 89.87kb.
• Програма практик освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напряму підготовки, 89.29kb.

Тема 4. Україна в першій третині ХХ століття

План

1. Соціально-економічний та політичний розвиток України на початку ХХ століття. Революція 1905-1907 рр. та її наслідки для України.

2. Україна в Першій світовій війні.

3. Боротьба за державність в Україні у 1917-1920 рр.

4. Соціально-економічне та політичне життя в Україні в умовах становлення тоталітарного режиму.

5. Соціально-економічне та політичне життя західноукраїнських земель.

1. Соціально-економічний та політичний розвиток України
на початку ХХ століття. Революція 1905-1907 рр.
та її наслідки для України

Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав ряд особливостей:

• темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам’яно­вугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі;
  
• в Україні нерівномірно розвивались окремі регіони. Найвищим цей рівень був на півдні Україні. Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво;
  
• розвиток економіки і культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва;
  
• Україна не була окремим, самостійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.
  

Деякі головні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, глибоко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і в центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття в Україні з’являються перші монополії – синдикати “Продуголь”, “Продамет”, “Продруда”, які концентрують у своїх руках значну частину виробництва в окремих галузях і отримують надприбутки за рахунок високих цін, котрі вони диктували.

У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку.

Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, яке було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила світова економічна криза 1900-1903 рр. та поразка Російської імперії у війні 1904-1905 рр. з Японією. У Наддніпрянській і в Західній Україні революційний настрій охопив усі верстви суспільства: активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби, посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська, зросла активність студентської та учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, боролася за соціальну справедливість. Викладачі вищих навчальних закладів, демократична інтелігенція виступали проти переслідувань української мови.

Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні:

• у 1900 р. у Харкові була створена Революційна українська партія (РУП). Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів, передусім селянства. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності, і це спричинило її розкол;
  
• у 1902 р. з РУП вийшла група М. Міхновського, яка заснувала Українську народну партію (УНП), що виступала з гаслом “Україна для українців”;
  
• у 1904 р. від РУП відділилася група М. Меленевського, яка вважала, що треба об’єднатися з російською соціал-демократією. Ця група називалася “Спілка”;
  
• частина РУП, що залишилася, перейменувалася на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої були В. Винниченко, С. Петлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної власності.
  

Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії:

• Українська радикальна партія (УРП), лідери – С. Єфремов, Б. Грінченко. Їх вимоги – конституційна монархія, проведення земельних реформ, автономія України в складі Росії;
  
• Українська демократична партія (УДП), лідер – Є. Чикаленко. У 1905 р. ці партії об’єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.
  

Українські партії розподілялися на дві групи щодо перспектив політичного розвитку України:

1) автономія України у федеративній Росії;

2) самостійність України.

Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії, зокрема:

• Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), що виникла у 1898 р., в 1903 р. вона розкололася на більшовиків і меншовиків, лідером більшовиків став В.І. Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм – це антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила – пролетаріат, головне зло – приватна власність;
  
• Партія соціалістів-революціонерів (ПСР – есери) виникла на зламі століть (лідери – В. Чернов, в Україні – Д. Дорошенко). Головну революційну силу есери бачили в селянстві; вони широко використовували терор проти представників влади;
  
• Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети), була утворена в 1905 р. (лідер – П. Мілюков, учений-історик). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала переважно інтелігенція;
  
• “ Союз 17 октября” (октябристи) – партія великої і середньої буржуазії. Виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії (лідер – О. Гучков);
  
• у 1905 р. виник “ Союз русского народа” – реакційна, чорносотенна організація, яка обстоювала шовіністичні позиції, була проти революційного і національного рухів. Її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.
  

У 1905 р. 9 січня в Російській імперії почалася революція. Революція 1905-1907 рр. мала буржуазно-демократичний характер, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання, покращення становища робітників (восьмигодинний робочий день та ін.).

Періодизація революції:

1) піднесення (січень-грудень 1905 р.);

2) спад (січень 1906 р. – червень 1907 р.).

У ході революції партії вибрали різну тактику боротьби. Більшовики та есери основним засобом вирішення завдань революції вважали збройне повстання (есери, крім цього, схилялись до терору). Меншовики, кадети, лідери українських національних партій були прихильниками парламентського шляху – через вибори в Державну думу. Чорносотенні партії дотримувалися беззаперечного збереження існуючого ладу, були проти будь-яких змін.

Головні події революції в Україні:

• січень-березень 1905 р. – страйки робітників (177 страйків, 170 тис. учасників);
  
• повстання на броненосці “Потьомкін” (14-25 червня 1905 р.);
  
• загальний політичний страйк (жовтень 1905 р., 120 тис. учасників);
  
• створення профспілок (3 листопада 1905 р.; у 1907 р. – 280 організацій);
  
• селянські виступи (за 1905 р. 4 тис. у 7 тис. сіл);
  
• повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер “Очаків” та інші на чолі з лейтенантом Шмідтом, листопад 1905 р.);
  
• повстання саперів у Києві на чолі із поручиком Б. Жаданівським, листопад 1905 р.;
  
• грудневе збройне повстання 1905 р. (у Донбасі).
  

У ході революції виникли нові, опозиційні урядовим органам влади – Ради робітничих депутатів, які встановлювали 8-годинний робочий день, визначали ціни на продукти в заводських магазинах, організовували охорону населення від злочинців. В Україні вони діяли у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві та інших містах. Зростання громадської активності й організованості призвело до створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалося близько 80 професійних об’єднань. У ці роки значно посилився національний рух. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, за право вільно користуватися рідною мовою. У цей час великого поширення набуває українська преса. У 1905-1907 рр. виходило 24 україномовні газети і журнали. Поряд із політичними партіями виникають і культурно-освітні організації – “Просвіти”, очолювані демократичними і ліберальними діячами української інтелігенції (М Коцюбин­ський, Б. Грінченко, П. Мирний, Леся Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори, лекції, вистави, створювали школи із викладанням українською мовою. В Одеському університеті розпочинається викладання історії України, а в Харківському – історії літератури українською мовою.

Українське питання активно обговорювалося в Державних думах. Вибори до І Думи відбулися навесні 1906 р. Від України було обрано 102 депутати, найбільше було кадетів – 36 осіб. Там сформувалася Українська думська громада, яка об’єднувала 45 депутатів. Основною її вимогою було надання автономії Україні. Вибори до II Думи відбулися у січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена Українська думська громада, яка дещо розширила свої вимоги, пропонувала впровадити українську мову в систему освіти і державного управління. Для цього депутати вважали за необхідне утворити кафедри української мови й історії в університетах, ввести українську мову в учительських семінаріях. Діяльності думської громади активно сприяв видатний український історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. За його участю почали видавати журнал “Украинский вестник”, потім – газету “Рідна справа” (“Вісті з Думи”), де друкувалися виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми. Склад думської громади був дуже строкатим, неоднорідним, і, крім того, в умовах спаду революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось демократичних зрушень.

Третього червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу. Це був день закінчення революції 1905-1907 рр. Новий політичний режим отримав назву “Третьочервнева монархія”. Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Скликана III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці і октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати. Від України було обрано в ІІІ Думу 111 депутатів, із них 64 поміщики. Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського рухів. Очолив цю політику міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії Петро Столипін.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність “Просвіти”. У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних (“інородницьких”) товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, поширилась хвиля антисемітизму.

З метою координації діяльності у період реакції українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідери – М. Грушевський, С. Єфре­мов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП відстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займався культурно-просвітницькою діяльністю.

У період реакції значно посилилися репресії: у більшості губерній України був введений воєнний стан, лютували каральні загони. Було розгромлено профспілки й інші громадські організації. Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора. Причини реформи:

• необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне;
  
• послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху.
  

Мета реформи:

• підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва;
  
• збільшити товарообіг селянського господарства;
  
• зміцнити соціальну опору самодержавства на селі;
  
• вирішити проблему аграрного перенаселення.
  

Основні заходи аграрної реформи:

• дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;
  
• створення хутірського та відрубного господарств;
  
• надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;
  
• переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.
  

Планувалося, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки, крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти. Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (насамперед – поміщиків і буржуазії), а також заможного селянства.

В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2 % від загальної кількості общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, “куском”. Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13 % від загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства створювався Селянський поземельний банк, який купував у поміщиків землі, а потім за високими цінами продавав їх окремими ділянками селянам.

Певні результати принесла політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов’язано з тим, що саме тут бракувало землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17 % із них повернулося назад ще більш незадоволеними і збіднілими, оскільки в Україні у них землі не було й у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин в українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі.

Отже, столипінська аграрна реформа після скасування кріпосного права в 1861 р. була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.