України

Вид материала

Документы

Содержание Розділ 1 Банківська система України 1.2. Задачі та функції центрального банку 1.3. Національний банк України — центральний банк держави Правління Національного банку Національний банк України є Центральний банк 2.1. Кредитування (рефінансування) комерційних банків 2.2. Організація міжбанківських розрахунків 2.3 Правові засади контролю Національного банку за діяльністю інших банків. Розділ 3. Практична частина Задача №1 Визначите загальну суму витрат по кредиту.

Подобный материал:

• Верховна Рада України постановляє : Схвалити Основні напрями зовнішньої політики України., 221.52kb.
• Міністерство промислової політики україни державний інститут підготовки кадрів, 472.75kb.
• Закон україни, 899.36kb.
• Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. N 57 правила перетинання державного, 386.9kb.
• Положення про відділення національного олімпійського, 218.15kb.
• Верховна Рада України 1 червня 2007 року прийняла закон, 124.69kb.
• Пріоритети технологічного розвитку України, 2652.44kb.
• Для студентів другого курсу – Історія України, 46.06kb.
• Іменем україни рішення конституційного суду україни, 129.8kb.
• Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.

Зміст

Вступ	3
Розділ 1 Банківська система України	5
1.1. Формування банківської системи у незалежній Україні	5
1.2. Задачі та функції центрального банку	8
1.3. Національний банк України - центральний банк держави	13
Розділ 2 Взаємовідносини національного банку з комерційними
банками	17
2.1. Кредитування (рефінансування) комерційних банків	17
2.2. Організація міжбанківських розрахунків	20
2.3 Правові засади контролю Національного банку за діяльністю інших банків.	25
Розділ 3. Практична частина	31
Висновки	37
Література	39

Вступ

Національний банк України – найважливіша ланка всієї банківської системи держави. На відміну від багатьох інших відомств, які постали на грунті колишніх республіканських чи союзних, НБУ являє собою принципово нову структуру. З`явивишися відразу ж після проголошення незалежності, він став однією з її вагомих ознак.

Национальний банк є емісійним центром держави, проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, валютного регулювання, створенні та зміцненні національної грошової системи…Національний банк координує діяльність банківської системи в цілому і здійснює нагляд за діяльністю банків та кредитних установ, проводить їх державну реєстрацію, ліцензування банківських операцій”[3;4].

НБУ забезпечує накопичення та зберігання золото-валютних запасів та резервів держави, здійснює з ними операції. Він організує міжбанківські розрахунки на базі Центральної розрахункової палати.

Діяльність НБУ взаємопов`язана з економічним розвитком України. Найважливішою метою НБУ є створення грошово-кредитних механізмів, спроможних забазпечити стабільність гривні – национальної грошової одиниці.

НБУ робить чималий внесок у формування фінансового ринку та ринку цінних паперів. Він створює умови для об`єктивного курсоутворення, захисту національної валюти та стабілізації гривні.

Про важливість діяльності центральних банків для всієї національної економіки свідчить досвід, накопичений центральними банками у високорозвинених країнах. Взагалі, поява центральних банків – явище порівняно нещодавнє. “Банк Англії і Банк Швеції, найстаріші з центральних банків, були засновані наприкінці ХVII ст., а Федеральна резервна система (Fed) – центральний банк Сполучених Штатів – тільки в 1913 р.” [4; 491].

В Україні ж НБУ виник 1991 року за умов розкладу платіжної системи і відсутності грошової готівки, позаяк гроші друкувалися в Росіі. Тоді треба було відірвати безготівкову систему платежів від Росіі, щоби уникнути перекачування грошових коштів, створити засоби обігу – т.зв. купонокарбованці. Так чи інакше НБУ виконав ці завдання, заклавши підвалини формування національної грошової системи в Україні.

Ефективна національна економіка - гарантія незалежності держави. Вона вимагає комплексних програм економічних реформ, реальних гарантій невідхильності переходу від адміністративно-господарських методів керівництва до ринкової економіки.

Значна роль в економічних реформах належить ефективній фінансовій та грошово-кредитній політиці. В сукупності з напрямом введення власної грошової одиниці і системи грошового обігу, скорочення бюджетного дефіциту, поліпшення податкового регулювання економіки важливе місце в оздоровленні економіки займає реформа банківської системи. Банківські реформи складаються із зміни структури кредитного обігу, що приведе до нових форм надання кредитів та їх вільного продажу підприємствам, а також громадянам без посередництва центрального банку.

Характерною ознакою ринкової економіки є високорозвинута і розгалужена фінансова банківська система. Через неї здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства і забезпечується іх найефективніше і раціональне використання. Звідси походить і провідна роль різноманітних фінансових інститутів (насамперед, банків) у суспільстві.


Розділ 1 Банківська система України

1.1. Формування банківської системи у незалежній Україні

Розпад СРСР, прийняття ВРУ у липні 1991 р. Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку власної банківської системи. 20 березня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон “Про банки і банківську діяльність”, за яким на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні.

Декларація про державний суверенітет та Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, яку законодавчо закріпили за нашою державою право самостійного формування власної банківської системи, заклали фундамент створення нових комерційних банків.

У процесі формування банківської системи України можна виділити чотири етапи:

1 етап – 1991-1992 р.р. – перереєстрації та реорганізації.

Із жовтня 1991р. НБУ починає перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстровані ще Держбанком СРСР.

У цей же період галузевий капітал, тобто частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняються ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств, державні банки акціонуються, а точніше приватизуються персоналом банків та великими клієнтами.

2 етап – 1992-1993р.р. – виникнення банків “нової хвилі”.

На цьому етапі у різних бюджетних та позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає наука комерційних банків. У комерційних банках спостерігалося подальше зменшення частки “міністерського” капіталу, що було спричинено постановою Кабінету Міністрів “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України”. Цією постановою передбачалося, що Міністерство фінансів буде одержувати дивіденди по акціях, що належать іншим міністерствам. Зрозуміло, що це не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших комерційних товариств.

У цей же час спостерігалося масове народження дрібних “кишенькових” банків. Значна частина їх мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність банку. Ці банки непогано заробляли на гіперінфляції.1992-1994р.р. , використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор.

3 етап – 1994-1996 р.р. – це етап банкрутства.

Активізація роботи Національного банку України і побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних баків співпала з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Ці банки не були готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до централізованого управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства. Процес масового банкрутства комерційних банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився на всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників.

На кредитно-фінансовому ринку України починають працювати іноземні банки та їхні представництва. Важливим моментом функціонування банківської системи цього періоду була зміна складу акціонерів, зміна власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу.

4 етап 1996-1998 р.р. – стабілізація та впровадження національної валюти – гривні.

Для цього етапу є характерною боротьба Національного банку з інфляційними процесами, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці – гривні. Також у цей період посилився контроль за діяльністю комерційних банків із боку НБУ.

У роки незалежності України було не лише реформовано, але й створено нову банківську систему:

- створені основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та ринку цінних паперів;

- здійснено перший етап реформування грошової системи держави з введенням проміжної валюти – українського карбованця, що склало основу для проведення грошової реформи і введення національної грошової одиниці - гривні;

- створено національну платіжну систему із запровадженням нових прогресивних технологій перерахування коштів на основі електронних платежів, що дозволило досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків;

- введено в дію банкотно-монетний двір та фабрику банкнотного паперу, що дало можливість створити потужності по друкуванню банкнот та карбуванню монет;

- розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності в банках;

- напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду;

- діяльність НБУ, його монетарна політика позначилася позитивно на подоланні гіперінфляції, керованості інфляційних процесів.

Проте тривала економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні недоліки у діяльності комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість та нестабільність нормативно-правового регулювання, недосконалість податкового законодавства визначають необхідність поглиблення банківської реформи.

Було проведено фінансову реорганізацію банків, більш дієвим став контроль за їх діяльністю і виконанням умов функціонування збоку НБУ. Однак, залишається значним системний ризик внаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту. Не вдається повністю задовольнити потреби приватного сектору, який сьогодні активно зростає.

Висока вартість фінансового посередництва обмеженість кількості послуг, відсутність відповідної для країн з ринковою економікою фінансової структури, стимулів заощаджувати та розміщувати позичкові фонди, низька життєздатність фінансових інститутів, повільний прогрес у галузі створення стабільного ефективного банківського нагляду доповнюють те коло проблем, вирішення яких треба передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.

1.2. Задачі та функції центрального банку

Завдання НБУ тісно пов`язані з його статусом, насамперед це виявляється в тому, що він, як центральний банк країни, здійснює грошово-кредитну політику, використовуючи відповідні інструменти.

Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Комерційні банки України та іноземні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків” [3; 5-6].

НБУ представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

В Україні, як і в інших цивілізованих державах, виключно Національному банку належить право здійснювати емісію (тобто запровадження в обіг грошей), а також національних грошових знаків (банкнотів, монет). Для друкування банкнотів в Україні створено власну банкнотну фабрику. Мережа регіональних управлінь НБУ здійснює забезпечення економіки готівковими грошима на замовлення комерційних банків.

Іншим завданнім НБУ є визначення валютної політики. НБУ проводить валютне регулювання, визначажє порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль, а також забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

Ще одне завдання НБУ полягає в контролі за виконанням комерційними банками банківського законодавства, додержанням економічних нормативів, встановлених НБУ, та власних нормативних актів.

Важливим завданням НБУ є надання комерційним банкам кредитів, що мають на меті підтримку стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей. Комерційні банки використовують кредити, надані Національним банком для задоволення своїх тимчасових потреб і длдя кредитування цільових програм, пов`язаних з реорганізацією і модернізацією виробництва, розвитком окремих галузей народного господарства та структурною перебудовою економіки України.

НБУ здійснює надання короткострокових кредитів комерційним банкам через аукціон. Це забезпечує створення рівноправних умов доступу комерційних банків до централізованих кредитних ресурсів. Крім того, в Україні запроваджено ломбардний кредит.

Наступне важливе завдання НБУ – організація і здійснення через банківську систему касового обслуговування державного бюджету України. На Національний банк покладено виконання операцій з державними цінними паперами. “У 1993 році в Україні запроваджено новий механізм касового обслуговування державного бюджету, який виключає автоматизм кредитування державних витрат. Фінансування за рахунок бюджету здійснюється в межах наявних коштів” [3;6-7]. Щодо кредитів уряду, то їх НБУ може надавати за рішенням Верховної Ради України на загальних засадах.

Ст. 14 Закону “Про банки і банківську діяльність” передбачає, що “Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету” [2; 205].

З початку 1994 р. НБУ запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі. Для функціонування цієї системи в Автономній республіці Крим та в областях створено регіональні розрахункові палати, що утворюють єдину державну мережу розрахункових палат. Її найвищою інстанцією є Центральна розрахункова палата в м.Києві. Для обслуговування цієї системи застосовується комплекс програмно-технічних засобів, які забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз та захист від несанкціонованого втручання.

Виходячи з потреб державної грошово-кредитної політики, НБУ має право купувати або продавати цінні папери, випущені чи гарантовані Кабінетом Міністрів України, якщо вони надійшли на відкритий ринок.

Згідно ст. 15 Закону “Про банки і банківську діяльність” “Національний банк разом з комерційними банками здійснює обслуговування державного боргу, виконуючи операції, пов`язані з розміщенням державних позик, їх погашенням та виплатою процентів по них” [2; 205].

НБУ є єдиним зберігачем державного золото-валютного запасу, дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів.

НБУ взаємодіє з Кабінетом міністрів України з питань грошово-кредитної політики, сприяє реалізації економічних програм уряду, якщо це не суперечить забезпеченню стабільності валюти України.

Національний банк і Уряд України проводять взаємні консультації щодо дій, які ними плануються, з питань термінів випуску цінних паперів, погашення державного боргу з урахуванням їх впливу на стан банківської системи, а також приіоритетів єдиної державної грошово-кредитної політики” [3;7].

Основою діяльності центрального банку в кожній країні є чітке ви­значення у законодавчому порядку задач і функцій цього важливого органу державного регулювання економіки. У більшості розвинутих країн діяль­ність центрального банку спрямована на розв'язання трьох основних задач:

• забезпечення сталості національної грошової одиниці;
  
• забезпечення надійності грошово-кредитної системи країни;
  
• забезпечення ефективного функціонування платіжної системи країни.
  

Важливим фактором досягнення монетарної стабільності є неза­лежність центрального банку від уряду в проведенні грошово-кредитної політики, з одного боку, і узгодженість дій цих органів державного управління, — з другого.

Критерії незалежності ЦБ:

1. Підзвітність ЦБ.

2. Самостійність ЦБ.

3. Взаємовідносини з урядом.

4. Визначення в Законі функцій.

5. Порядок назначення Голови.

Питання незалежності центрального банку набуває останнім часом важливого політичного звучання. Країни — члени ЄС прийняли рішення, згідно з яким країна, що не забезпечила на законодавчому рівні і в реаль­ності високого ступеня незалежності свого центрального банку, не може бути членом Об'єднаної Європи.

Функції центрального банку:

1. Емісія грошей. Центральному банку країни, як правило, належить монопольне право емісії (створення) готівки (банкнот і монет). Що сто­сується депозитних грошей, їх емітують (випускають) як центральний банк, так і комерційні банки. Центральний банк випускає депозитні гроші шля­хом рефінансування комерційних банків, кредитування уряду, проведення операцій на відкритому і на валютному ринку.

2. Регулювання грошового ринку шляхом використання інструментів грошово-кредитної політики. У сучасних умовах це — найважливіша функція центрального банку. Він займається розробкою і реалізацією гро­шово-кредитної політики з метою забезпечення в кінцевому підсумку стійкого розвитку економіки через цінову стабільність.

3. Банк банків. Центральний банк здійснює кредитно-розрахункове і касове обслуговування комерційних банків. Він виступає для банків креди­тором останньої інстанції, забезпечує надійне та ефективне функціонування платіжної системи.

4. Регулювання банківської діяльності та нагляд. Ця функція тісно пов'язана з попередньою. Останнім часом спостерігається тенденція роз­ширення регулятивної, а в деяких країнах і наглядової функції центрально­го банку, що зумовлено глобалізацією банківської справи, підвищенням рівня ризику банківської діяльності.

5. Банк уряду. Виконуючи цю функцію, центральний банк здійснює кредитно-розрахункове обслуговування центральних органів влади, висту­пає в ролі платіжного агента уряду по обслуговуванню державного боргу, а також у ролі його фінансового радника й консультанта.

6. Формування та управління золотовалютними резервами. Цен­тральний банк використовує резерви для покриття дефіциту платіжного ба­лансу країни , підтримки обмінного курсу національної валюти.

7. Центральний банк — це інформаційно-аналітичний та статистич­ний центр грошово-кредитної системи. Він розробляє правила і положення, що регламентують здійснення банківських операцій, визначає порядок ве­дення бухгалтерського обліку в банках, складання і надання фінансової та статистичної звітності у банківській системі. Центральний банк займається аналізом і прогнозуванням економічної ситуації в країні (на макрорівні), моніторингом реального сектора економіки, складанням банківської та мо­нетарної статистики.

8. Представницька функція. Центральний банк представляє інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними банками і валютно-фінансовими організаціями.

Функції центрального банку знаходять відображення у статтях його балансу.

1.3. Національний банк України — центральний банк держави

Банківська система України до проголошення незалежності держави була складовою частиною банківської системи СРСР. В цій системі емісійна банківська діяльність не була організаційно й функціонально відокремлена від банківської діяльності по кредитно-розрахунковому обслуговуванню економічних суб'єктів господарювання. У березні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким в Україні було засновано Центральний емісійний банк, що отримав назву Національного банку України (НБУ). Восени 1997 р. Верховна Рада у першому читанні схвалила законопроект «Про Національний банк Ук­раїни». Інституціональні основи діяльності НБУ.

НБУ — державний банк. Статутний капітал є загальнодержавною власністю.

Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів, якщо мають місце збитки, то вони відшкодовуються урядом у формі ОВДП.

Одержання прибутку не є метою діяльності Банку.

Законопроект чітко визначає функції, операції Національного банку і його взаємовідносини з органами законодавчої і виконавчої влади. Основ­ною функцією Банку є забезпечення сталості грошової одиниці України та цінової стабільності. Національний банк, підзвітний Верховній Раді Ук­раїни, підгримує економічну політику уряду, доки вона не суперечить за­безпеченню сталості грошової одиниці України,

Структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

До системи НБУ входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу. Державна скарбниця України, Центральне сховище та , інші підрозділи. Територіальні управління НБУ не мають статусу юридичної особи, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень.

Функціональна побудова центрального апарату НБУ визначається його статусом центрального банку. Основні структурні підрозділи цен­трального апарату — департаменти, управління.

Керівним органом НБУ є Правління. У його складі Голова Прав­ління, його заступники і члени Правління. Голова Правління призначається Верховною Радою строком на 4 роки.

Законопроект передбачає дворівневу побудову керівних органів НБУ у складі Ради Банку і Ради директорів Банку. Рада Банку розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Члени Ради Банку призначаються: одна половина — Верховною Ра­дою України, друга половина — Президентом України. Раду Банку очолює Голова НБУ.

Рада директорів Банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, здійснює управління діяльністю Банку. Очолює Раду директорів Голова НБУ. До складу Ради Банку входять заступники Голови Банку та директори департаментів.

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” у березні 1991 року на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР утворено Національний банк України, який є державним органом. Він “підзвітний Верховній Раді України”.

Керівним органом Національного банку є Правління:

Правління Національного банку формується з 11 чоловік. До його складу входять: Голова Правління, його заступники та інші члени Правління.

Голова Правління Національного банку призначається Верховною Радою України строком на 4 роки за поданням Голови Верховної Ради України.

Голова Правління Національного банку керує роботою Правління.

Заступники Голови Правління Національного банку та інші члени Правління призначаються Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління Національного банку.

Рішення Правління Національного банку приймаються звичайною більшістю голосів і оформляються постановою.

Правління Національного банку:

- розглядає стан грошового обігу і розробляє пропозиції щодо основних напрямів державної грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховною Радою України;

- приймає рішення про рівень резервних вимог, економічних нормативів діяльності комерційних банків та процентних ставок на кредити, що надаються комерційним банкам;

- затверджує нормативні документи з питань, що стосуються компетенції Національного банку України;

- здійснює іншу діяльність відповідно до Статуту банку.

У своїй практичній діяльності Національний банк підтримує постійні контакти з урядом держави і в першу чергу з Міністерством фінансів України.

Національний банк України є:

- центральним банком, який проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

- емісійним центром;

- валютним органом;

- органом банківського нагляду;

- банком банків;

- державним банком;

- організатором міжбанківських розрахунків

Центральний банк

- Як центральний банк держави Національний банк здійснює грошово-кредитну політику, використовуючи відповідні інструменти.

- Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

- Комерційні банки України та іноземні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків.

- Національний банк представляє інтереси України у відносинах із центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.


Розділ 2 Взаємовідносини національного банку з комерційними банками

2.1. Кредитування (рефінансування) комерційних банків

Центральний банк надає кредити комерційним банкам на емісійній основі, тобто в процесі кредитування (рефінансування) він емітує (створює) гроші (платіжні засоби обігу).

Найбільш поширені способи кредитування (рефінансування) комер­ційних банків:

- редисконтування векселів;

- ломбардний кредит (кредит під заставу цінних паперів);

- операції РЕПО (купівля у комерційних банків цінних паперів на умовах угоди про зворотний їх викуп).

Центральний банк встановлює певні вимоги до тих цінних паперів, які він використовує в процесі кредитування комерційних банків. Як пра­вило, це повинні бути або державні цінні папери, або першокласні комерційні векселі. Він визначає також умови надання кредиту: розмір про­центної ставки, ліміт (квоту) кредитування, строки надання кредиту, частку покриття портфеля цінних паперів кредитом тощо. Обсяг і умови кредиту­вання комерційних банків змінюються залежно від основних напрямків грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк.

Для кожної країни характерні свої особливості встановлення кредит­них відносин центрального банку з комерційними банками.

Німецький федеральний банк досить активно кредитує комерційні банки. Найбільш поширена форма кредитування — це операції РЕПО (37,7 % активів банку), на другому місці — редисконтування векселів (17,6% активів банку) і на третьому місці — надання ломбардних кредитів (1,6% активів банку), це найбільш дорогий для комерційних банків спосіб підвищення ліквідності Інакше складаються кредитні відносини між федеральними резерв­ними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються голов­ним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонний і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %). Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні ре­зервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних ре­зервних банків близько 5 % активів (див. баланс цього банку на с. 6).

Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів.

До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим бан­кам (головним чином колишнім державним спеціалізованим банкам), які брали зобов'язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки.

З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів центрального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов'язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої за­боргованості за кредитами НБУ.

При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичаль­ники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.

Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важ­ливою умовою отримання кредиту є укладення договору про забезпечення його повернення (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на ко­респондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ.

У 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отримати комерційні банки, які, у свою чергу, мали намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки.

Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державними цінними паперами. Право на отри­мання ломбардного кредиту мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам (див. умови участі в кредитних аукціонах НБУ на с. 15). Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін пога­шення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміном користування кредитом.

Заборгованість комерційного банку за кредитом не повинна переви­щувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кредит, залежить від ситуації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ.

Ломбардний кредит надається на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період користування кредитом державні цінні папери, надані в забезпечен­ня кредиту, блокуються в Депозитарії НБУ на окремому рахунку. Після по­гашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування цінних паперів, і комерційному банку знову надається право вільного їх обігу.

У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентсь­кому рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кре­диту.

Формування в Україні повноцінного ринку державних цінних па­перів дозволило Національному банку, починаючи з 1997 р., проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов'язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк.

Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надасться з метою забезпечення платоспроможності й ліквідності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надасться тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів ко­мерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансове стабільних банків.

У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування векселів за умови, що во­ни будуть мати не менше трьох підписів і строк погашення до шести місяців.

2.2. Організація міжбанківських розрахунків

Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі.

Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняють:

- системи міжбанківських розрахунків;

- внутрішньобанківські платіжні системи;

- системи «клієнт-банк»;

- системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів на­селення з використанням карток.

Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов'язань одного банку перед іншим. Систе­ми міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи по­будови платіжної системи.

Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного проце­су розрізняють два основних методи здійснення розрахунків:

- з використанням двосторонніх кореспондентських рахунків;

- з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках.

За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків.

Система валових розрахунків (брутто, gross) передбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо.

Система клірингових розрахунків (нетто, net) забезпечує накопичен­ня певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиції кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та кош­тами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредито­вою. Саме ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників.

Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розра­хунків, діють дві системи:

- система, якою центральний банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки;

- система, що є власністю структур приватного сектора (банківських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточних розрахунків.

Обидві системи поєднує те, що остаточний розрахунок виконує цен­тральний банк.

Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських розрахунків:

- система розрахунків з наданням банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту;

- система розрахунків без надання банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у ме­жах залишків коштів на кореспондентському рахунку.

За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків:

- система пакетного режиму, коли платіжні документи обробляються періодично і групами (пакетами файлів платіжних документів);

- система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспон­дентські рахунки у міру їх надходження.

Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись

- через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України;

- внутрішньобанківську платіжну систему;

- прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності доз­волу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентсько­го рахунку).

Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує: — прискорення розрахунків між банками;

- підвищення рівня надійності розрахунків;

- посилення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків;

- раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків то­що.

СЕП побудована як деревовидно-мережна структура. На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.

Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкриття кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям кореспон­дентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП, через який безпосередньо здійснюються міжбанківські розрахунки.

СЕП пропонує різні способи взаємодії головного банку з його філіями при

виконанні міжбанківських розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку в СЕП» (схеми 3 - 9). При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями повинні керувати:

- у масштабі всієї країни;

- якомога докладніше;

- за допомогою засобів СЕП;

- за дворівневою структурою.

Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП

СЕП — централізована система міжбанківських розрахунків типу «брутто», що є власністю НБУ.

СЕП працює без надання Національним банком кредиту овердрафту, тобто платежі здійснюються в межах залишків коштів на коррахунках ко­мерційних банків.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами в національній валюті України і в найбільш уживаних іноземних валютах.

СЕП базується на повністю безпаперовій технології. Основним ре­жимом роботи є обмін електронними платіжними документами та службо­вими повідомленнями за допомогою засобів електронної пошти НБУ.

Ініціатива проведення трансакцій у СЕП належить банку, який дебе­тує власний рахунок. Виходячи з цього, основним типом платіжних доку­ментів, що використовується в розрахунках, є кредитові документи, тобто платіжні доручення. Платіжні трансакції в СЕП є безвідкличними. СЕП заснована на пакетному способі передачі інформації. Послуги системи електронних міжбанківських розрахунків платні. Основні кількісні показники СЕП за станом на середину 1997 р.:

- навантаження СЕП — 250 - 350 тисяч платіжних документів упро­довж дня;

- кількість банківських установ-абонентів — приблизно 2450;

- термін проходження платіжних документів від платника до одер­жувача — від 10 хвилин до 2 годин; - суми платежів необмежені. Доларовий еквівалент суми платежів

—від 0,1 долара до 100 млн. доларів; - кошти обертаються в системі від 3 до 7 разів на день. Основні тенденції, що притаманні діючій системі міжбанківських розрахунків:

- концентрація грошових коштів на консолідованих коррахунках го­ловних банків (юридичних осіб); - проведення більш жорсткої політики головного банку щодо своїх філій у сфері міжбанківських розрахунків;

- централізація обробки платіжних документів у ЦРП НБУ та розра­хункових центрах великих комерційних банків; - поступове збільшення кількості й обсягів платіжних трансакцій. У перспективі прогнозується впровадження системи термінових пе­реказів крупними сумами в реальному часі (Кеаі Тіте Стояв 8ей1етепі),

яка вже широко використовується в країнах з розвинутою ринковою еко­номікою.

2.3 Правові засади контролю Національного банку за діяльністю інших банків.

НБУ виступає немов би посередником між державою та іншими банками. Він засобами, які має в своєму розпорядженні спираючись на конституцію і законодавство, втілює в життя економічну політику держави. Як орган економічної влади з особливими функціями Національний банк регулює державне правління в банківській системі, контролює порядок створення інших банків, здійснює нагляд за їх діяльністю, за діяльністю їх відділень, філій, представництв на території України. Його погляд спрямованій на забезпечення сталості банківської системи, захист інтересів клієнтів шляхом зменшення ризиків у діяльності інших банків.

За діяльністю інших банків здійснює контроль Головне управління банківського нагляду Національного банку України, Кримське республіканське та обласні управління НБУ.

Державне регулювання діяльності банків здійснюються у таких формах:

І. Адміністративне регулювання:

• реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;
  
• встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;
  
• застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
  
• погляд за діяльністю банків;
  
• надання рекомендацій щодо діяльності банків.
  

ІІ. Індикативне регулювання

• встановлення обов’язкових економічних нормативів;
  
• визначення норм обов’язкових резервів для банків;
  
• встановлення норм відрахувань до резервів на покриття коштів від активних банківських операцій;
  
• визначення процентної політики;
  
• рефінансування банків;
  
• кореспондентських відносин;
  
• управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
  
• операції з цінними паперами на відкритому ринку;
  
• імпорт та експорт капіталу.
  

Наглядова діяльність НБУ охоплює всі банки і підрозділи, афішованих та споріднених осіб банків в межах України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог законодавства щодо здійснення банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду НБУ має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів НБУ для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду НБУ може користуватися послугами інших установ за окремими угодами.

НБУ здійснює банківський нагляд на індивідуальний та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог щодо банківської діяльності.

У разі розгляду НБУ питань щодо застосування заходів впливу до конкретного банку для надання пояснень запрошується голова ради директорів, або голова спостережної ради цього банку, за винятком випадків призначення тимчасового адміністратора або відкликання ліцензії банку і призначення ліквідатора.

При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах НБУ співпрацює з відповідними органами цих держав.

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” НБУ встановлює для всіх інших банків обов’язкові економічні нормативи:

• мінімальний розмір статутного фонду для інших банків, які створюються та вже діють;
  
• достатність капіталу банку для проведення активних операцій з урахуванням ризиків;
  
• нормативи ліквідності банку
  
• максимальний розмір ризику на одного позичальника
  
• норматив інвестиційної діяльності*.
  

Згідно ст. 69 Закону України “Про банки та банківську діяльність” банк зобов’язаний подавати НБУ фінансову і статистичну звітність щодо роботи банку, його операцій, ліквідності, платоспроможності, прибутковості. НБУ має право вимагати від банку подання консолідованої звітності.

Кожен власник істотної частини у банку, який є юридичною особою, зобов’язаний подати НБУ у встановлений ним строк річний звіт про свою діяльність. Звіт містить:

1. види діяльності, які здійснює юридична особа;
   
2. інформація щодо суб’єктів господарювання, в яких особа має участь;
   
3. баланс та звіт про прибутки цієї особи, на кінець останнього фінансового року.
   

НБУ має право вимагати подання інших періодичних звітів чи інформації від власників істотної участі в банку з метою здійснення нагляду за безпекою і надійністю фінансового стану банку забезпечення дотримання положень законодавства.

Фінансова звітність банків, що подається до НБУ має бути щорічно перевірена аудитором. Аудиторська перевірка банку здійснюється аудитором, який має сертифікат НБУ на аудиторську перевірку банківських установ.

Аудиторський звіт має містити:

1. баланс банку;
   
2. звіт про рахунки доходів та витрат;
   
3. звіт про рух капіталу;
   
4. таблицю строків активів і пасивів;
   
5. інформацію стосовно достатності резервів та капіталу банку;
   
6. інформацію стосовно адекватності бухгалтерського обліку, процедуру внутрішнього аудиту та заходів контролю банку;
   
7. висновок про те, чи відображає наданий банком фінансовий звіт дійсний фінансовий стан банку.
   

Банк зобов’язаний публікувати квартальні бланки, а також звіт про прибутки (збитки) в газеті “Урядовий кур’єр” або “Голос України” протягом місяця наступного за звітним кварталу.

Банк зобов’язаний публікувати річну фінансову звітність, підтверджену аудитором, не пізніше 1 червня наступного за звітом року в тих же газетах.

Робота по банківському нагляду диференційована по трьом основним напрямкам: загальний нагляд, інтенсивний нагляд та високого ступеня.

Загальний погляд розповсюджується на стало працюючі банки, які є фінансово-стійкими, виконують економічні нормативи, норми діючого законодавства та накази НБУ, мають добру ділову репутацію. Його здійснюють регіональні управління НБУ. Загальний погляд полягає в контролі за виконанням економічних нормативів та перевірки інших звітів, що надаються банками. Інформація про виявлення порушення направляється Правлінню НБУ для винесення відповідних рішень.

Інтенсивний нагляд розповсюджується на банки, які порушують економічні нормативи а також допускають інші незначні порушення, вони не відрізняються фінансовою стабільністю.

Нагляд високого ступеня застосовується по відношенню до банків, які систематично порушують економічні нормативи та допускають інші грубі порушення або мають незадовільний фінансовий стан.

Приймаючи рішення про застосування інтенсивного нагляду високого ступеня, Головне управління банківського нагляду НБУ проводить інспектування банків їх відділень, філій та представництв, спрямованих на виявлення причин порушень та недоліків в роботі банку. Інспектори НБУ провіряють законність виконаних операцій, діяльність внутрішнього і зовнішнього аудиту, стан обліку, достовірність звітів, засновницьких та інших документів.

За висновком інспектування керівництву банку направляється інформація, в якій вказується причини виявлення недоліків, дається оцінка фінансового стану банку, його можливості та шляхи виходу із склавшоїся ситуації. Вимоги НБУ обов’язкові до виконання^ .

У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, банківського законодавства, нормативно–правових актів НБУ або здійснення ризикованих операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу до яких відносяться:

1. письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих витрат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних
   
2. скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку;
   
3. укладання письмової угоди з банком за якою банк чи
   
4. визначена радою особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку, тощо;
   
5. видати певні розпорядження стосовно банку який порушив законодавство.
   

У разі порушення банківського законодавства чи нормативно-правових актів НБУ, що спричинило значну втрату активів або доходів і настанні ознак неплатоспроможності банку, НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.

Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи – власника істотної частини участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчинені злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог банківського законодавства або нормативно–правових актів НБУ або якщо таку особу визнано винною у вчинені корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, НБУ має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади, або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій лише на підставі попереднього дозволу НБУ.

Рішення НБУ щодо призначення тимчасової адміністрації є виконавчим документом .

Штрафи на керівників та службових осіб банку, фізичних осіб – власників істотної участі – накладаються в порядку, передбаченим Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Порядок застосування заходів впливу передбачених банківським законодавством, а також розмір фінансових санкцій, що застосовуються до банків і інших юридичних осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, встановлюється законами України та нормативно-правовими актами НБУ.