«Завжди напружено, бо завжди – проти течій»

1   2

(Автопортрет 1927)


Олександр Олександрович Осмьоркін народився у Єлисаветграді (нині Кіровоград) 8 грудня 1892 року в родині працівника поштово-телеграфної контори. За спогадами сучасників батько Олександра Осмьоркіна, Олександр Павлович, вільно розмовляв українською мовою, часто використовував українські примовки та приказки, до того ж він збирав рідкісні зразки народної творчості (твори з його колекції вказані в каталозі Першої Єлисаветградської художньої виставки 1913 року. До речі, на виставці експонувалися і твори молодого О. О. Осмьоркіна як учня Київського художнього училища, поруч с картинами художників південного товариства передвижників Васильківським, Костанді, Судковським та ін. ).

Дитинство майбутнього митця пройшло в будинку рідного дядька Якова Васильовича Паученка, відомого українського архітектора-будівничого Єлисаветграда (1994 року саме в цьому приміщенні було відкрито художньо-меморіальний музей митця).




(Художньо-меморіальний музей О. О. Осмьоркіна)


В дитинстві Олександр мріяв стати артистом. В домі його батьків часто влаштовувалися любительські спектаклі, головним натхненником яких був дядько. Це були сцени з українського побуту і класичний театр Шекспіра і Шиллера, фрагменти російської драми і лялькові спектаклі. Багато років потому ця любов до театру виразилася в сценографічних роботах О. Осмьоркіна.

Я. В. Паученко отримував з Петербурга різні художні видання, і хлопчик міг годинами роздивлятися в них ілюстрації. Особливо його вразила репродукція з картини М. А. Врубеля «Муза», надрукована в журналі «Нива». З цього часу розпочалася закоханість молодого художника в творчість знаменитого живописця.

Як згадував сам О.Осмьоркін: «Мій дядько привіз з собою у провінційне місто стійку прихильність до живопису його сучасників (до К. Коровіна), а разом з нею немало малюнків, етюдів та краєвидів. Замилування мистецтвом ламало в мені заповідь синівського послуху. Я став мріяти про заняття живописом». Батько ж бачив його юристом.

У 1902 році вступив до Єлисаветградського земського училища, яке закінчив у 1910 році.

Тут він отримав першу професійну художню освіту, навчаючись на вечірніх рисувальних класах при земському реальному училищі, у талановитого живописця «художника-передвижника другого призиву» Феодосія Козачинського. Вони часто ходили на природу, «це були уроки живопису з натури, які супроводжувалися рибною ловлею і варінням рибної юшки. Все було тепло і сердечно...» Так О.Осмьоркін захопився пейзажем, який став для нього не тільки улюбленим жанром, але й своєрідною майстернею, звідки він черпав кольорову палітру своїх творів.

Але не тільки живопис підкорив його серце. Він чудово знав російську поезію – творчість Баратинського, Тютчева, Фета, але все одно кумиром для нього завжди був Пушкін. Усі, хто був знайомий з Осмьоркіним, дивувалися його блискучим літературним знанням.

У 1910 році О. Осмьоркін вступає до Петербурзької школи Товариства заохочення мистецтв при Академії (клас М. Реріха), де вчиться на протязі року. У 1911 році Олександр Осмьоркін вступає до Київського художнього училища, де отримує ґрунтовну художню освіту, знайомиться з сучасними українськими митцями. Ще цього ж року на так званій «Незалежній виставці» в Києві Осмьоркін познайомився з творами Іллі Машкова (фундатора групи московських живописців «Бубновий валет»), що мало вирішальне значення на долю митця.

У 1913 році, не завершивши навчання в Київському художньому училищі, О. Осмьоркін вирушає до Москви, саме в школу Іллі Машкова, а вже починаючи від наступного, 1914 року, бере участь у виставках московського митецького об'єднання «Бубновий валет» (був його наймолодшим членом), до якого входили живописці, що гордо називали себе «російськими сезанністами». Його картини експонувалися на виставках «Бубнового валета» (1913, 1915) та «Мира искусства» (1916—1917).

(Дівчинка з лялькою. 1915)


У коло знайомств О. Осмьоркіна увійшли тодішні митці-авангардисти С. Єсенін, В. Маяковський, О. Мандельштам, А. Ахматова, П. Кончаловський, А. Лентулов, В. Купрін. В квартирі художника завжди гамірно і повно різного мистецького люду, нестихаючі дискусії про творчість, події сучасності; подеколи на дверях з'являється інтригуюча табличка «Запрошую на вареники», але коли друзі розходяться, він залишається на самоті, точніше наодинці зі своїм мольбертом, фарбами і пензлями.

Як і всі члени цього об’єднання, О. Осмьоркін любить соковитий, «смачний» живопис, любить П. Сезанна і кубістів і, при всіх експериментах, намагається не дуже далеко відходити в своїх роботах від безпосереднього сприйняття натури («Чоловік у циліндрі», 1915; «Дама с лорнеткою», 1917; «Натюрморт з годинником», 1918; «В кафе», 1919 та ін.).

Правда, лубок і «примітиви» мають для художника менше значення, ніж для його учителя І. Машкова. Олександра Осмьоркіна відрізняє менший розмах, тяжіння до більш тоншої і стриманішої кольорової гами, своєрідного відчуття і разом з тим не наскільки явна захопленість тілесністю, предметністю матеріального світу. В 1917 році О Осмьоркін пише портрет Іди Яківни Хвас — один із кращих портретів цього періоду.


Немолода дама в дивному пальто. В ній важко впізнати двадцятирічну Іду. Таке «спотворення» було зв’язане не тільки з тим, щоб здивувати, але щоб «внести в портрет певний філософський початок», представлення про епоху. І афіші, що відображаються в дзеркалі, посилюють театральність і разом з тим драматичність образу.

П
(Дама з лорнеткою. 1917)
очаток століття був складним часом, і щоб відобразити це, художник вистроює композицію особливим способом — строге рішення, скупа, обмежена кольорова гама. Через гострі кути художник привертає увагу до обличчя моделі. І в цьому портреті проявляється те, що буде розкрито в пізніших роботах — через фон, різні деталі, через форму він іде до виявлення суті, смислу, намагається дати відчути глядачу, що модель, по своєму світовідчуттю, набагато старіше свого віку.


Рішення портрета нагадує роботи А. Дерена. Потрібно відмітити, що в багатьох ранніх роботах Осмьоркіна просліджується вплив, як А. Дерена, так і П. Пікассо.

Хвас Іда Яківна (1892–1945) — музикант, концертмейстер. Працювала в Студії Станіславського, в Камерному театрі, займалася перекладами і літературною діяльністю. Була щирою прихильницею «Бубнового валета» і неодмінним відвідувачем його бурхливих диспутів.

1917 рік захоплює художника у вир революційних подій. Разом з Н. Кузнєцовим, К. Малевичем, В. Маяковським працює в Московській Раді солдатських депутатів в культпросвітвідділі. Разом з В. Маяковським керує розписом агітаційних поїздів, які йшли на фронт, займається оформленням вулиць до революційних свят, створює декоративні панно для Московської Ради робочих депутатів.

З осені 1918 року до 1948 рр. Олександр Осмьоркін активно працює на педагогічній ниві — викладає у Вільних художніх майстернях, Ленінградській Академії Мистецтв, Московському державному академічному художньому інституті ім. В.І. Сурікова.

В 1918 році одружився на красуні Катерині Тимофіївні Барковій. Якщо вірити Алісі Іванівні Порет, російській художниці, то, з красунею Катею Барковою, Олександр Осмьоркін познайомився при вельми романтичних обставинах. В Теріоках, гуляючи на березі Фінської затоки, О. Осмьоркін побачив вдалині силует прекрасної незнайомки в легкому, розвиваючому на вітрі одязі. Дівчина крокувала по золотистому піску боса, ведучи на шовковій стрічці... маленьку черепашку (!).

(В кафе 1919)


Олександр Осмьоркін вважав, що «в портретному мистецтві важливіше всього осягнути його психологічну і пластичну глибини». Вихідною позицією завжди був «образ людини в її типових рисах, вона же була кінцевим критерієм в фіналі». Тому художнику було важливо знайти найбільш точний спосіб передачі сутності зображуваної людини, її внутрішнього світу. Між першим і останнім портретами Баркової всього шість років, та якими різними вони здаються, хоча, звичайно, відчувається рука одного майстра. Вони свідчать про те, який художній шлях пройшов живописець за такий невеликий проміжок часу.

Чарівність матеріального світу показав за допомогою звучних відтінків і музично-ритмічних, плавних ліній, як, наприклад, на картині «Натюрморт з бандурою» (1920, Руський музей, Санкт-Петербург). В центрі композиції — бандура, що лежить на столі і правіше показана гітара. Доповненням цієї вдало підібраної предметної групи являється блискучий жерстяний піднос, смичок і зошит, який затулила бандура. Завдячуючи виступаючій вперед частині стола зі спинками стільців, всі ці предмети знаходяться на другому плані. Важливу роль відіграє тут світлотіньове середовище. Густі або майже прозорі тіні вносять в зображення динамізм, підкреслюють чітку розстановку предметів на полотні. Колористична майстерність О. Осмьоркіна, його уміння підкреслить значимість і красу кожного елемента картини поставили молодого художника в один ряд з широко відомими представниками «Бубнового валета».
	(Натюрморт з бандурою 1920)
(Натюрморт з черепом 1921)	В «Натюрморті з черепом» (1924, Руський музей, Санкт-Петербург) можна вловити схожість з натюрмортами старовинних європейських майстрів, де череп, зіставляється з самими різноманітними образними предметами, нагадує глядачу про плинність буття і невідворотність смерті. Не дивлячись на присутність на полотні О. Осмьоркіна цього символу смерті, картина не викликає похмурих, песимістичних почуттів. Череп, зображений художником, лише живописний компонент, виконаний в темних тонах і протиставлений витонченому білому молочнику з фарфору. Саме на цих двох контрастних плямах, темному (череп) і світлому (молочник), Олександр Осмьоркін і вистроює композицію натюрморту, колорит якого витриманий в сірувато-охристих тонах.

На початку 1920-х рр. Олександр Осмьоркін відчуває невичерпаність попередніх засобів вираження, та в його мистецтві намічається рішучий здвиг до реалізму. В цьому він не був оригінальним: та ж еволюція відбулася і з іншими учасниками "Бубнового валета". Художник відкриває для себе барбізонців, Г. Курбе, Рембрандта, російських майстрів XIX ст., поезію російського пейзажу, чарівність раніше заперечуваного сюжету в живопису.

До середини 1920-х рр. роботи Олександра Осмьоркіна уже досить реалістичні. Священний для всякого сезанніста принцип «живопис це вірний колір на вірному місці» залишається непорушним, але художника цікавить і передача фактур різних матеріалів (в натюрморті), і психологія (в портреті), і ліричний настрій (в пейзажах): «Портрет художника М. М. Аветова» 1924, «Мисливський натюрморт» 1923-24, «Мойка. Біла ніч» 1927 та ін. Страсний і одержимий послідовник Сезанна, захоплений художнім спадком Ренуара, Мане, Матісса, Осмьоркін знайшов індивідуальне відбиття французької школи.

Полотна О. О. Осмьоркіна постійно демонструвалися на різноманітних виставках: в 1919 році — на V Державній виставці картин нового мистецтва, в 1922 році — на I Радянській виставці в Берліні, потім на експозиції «Московських живописців» (1926), виставці «Буття» (1927), «Художники РРФСР за 15 років» (в 1932 році — в Ленінграді, в 1933 році— в Москві) і т. д. В 1920-1930-х роках живописець створив багато пейзажів, портретів, натюрмортів («Верби. Біля ставу» 1925, «Болото. Осінь» 1925, «Цигани. Брат і сестра» 1927, всі — в Третьяковській галереї, Москва; «Ленінград з корабля» 1930, зібрання Л. О. Осмьоркіної; «Сірий день» 1935, Руський музей, Санкт-Петербург; «Натюрморт. Волга. Риби» 1938, Музей образотворчих мистецтв Карелії, Петрозаводськ). Чарівну сюїту становлять відтворені художником пейзажі Ленінграду, Пушкінських гір, Москви, Криму. В творах, виконаних Осмьоркіним в Криму, куди майстер приїжджав разом зі своїми учнями, відобразився вплив пушкінської поезії. Ландшафти древньої Тавриди настільки покорили Осмьоркіна, що він включив їх навіть в свої натюрморти, створені на кримські мотиви («Натюрморт. Крим. Кози» кінець 1930-х, місцезнаходження невідоме). З однаковою любовною увагою виписані фрукти, що лежать на столі, важкі грона спілого винограду, нависаючі над ними, і гори, вкутані ніжною сріблястою димкою. Як і всі митці того часу в СРСР, не лише живописці, під натиском зовнішніх умов і панівного устрою, постійно створював пропагандистські речі, зокрема революційні полотна («Взяття Зимового палацу» 1927, Руський музей, Санкт-Петербург) або шаблонні портрети передовиків виробництва, діячів-активістів тощо.

І хоч доля художника пов'язана з Москвою і Ленінградом, з рідною Україною митець не поривав.

З 1920-х рр. Осмьоркін був в хороших приятельських відносинах з Анатолієм Петрицьким, бував у нього в гостях, вони навіть обмінювалися творами. Дуже дорожив відносинами з Степаном Яремичем, відомим художником і мистецтвознавцем, знавцем російського і українського мистецтва. Тому очевидно, що О. Осмьоркін достатньо добре орієнтувався в процесах, що відбувалися в українській культурі.

Час від часу він приїздив і до рідного Єлисаветграда, який саме поперемінно змінював свої назви в залежності від ідеологічних капризів епохи: Зіновьєвськ, Кірово, Кіровоград. Саме тут, вдома, були написані портрет батька, портрет няні Євдокії Ульянівни, портрет сусідського хлопчика, декілька натюрмортів та один зі своїх програмних творів — пейзаж-картину «Україна», за основу мотиву якої художник узяв реальну місцевість в районі села Лелеківка (нині околиця Кіровограда). Скоріш за все О. Осмьоркін знав легенду про козака Лелеку — засновника села. І вибір місця для нього був невипадковим.

В картині «Україна» 1930 року він передав особисте узагальнене бачення землі, де народився, і як не дивно, але образ України майже вторить словам Т. Шевченка з поеми «Сон»:

(Україна 1930)

Завжди із щемом у серці згадував свою батьківщину. Дбайливо зберігав «Кобзаря» Т. Шевченка, подарованого батьком під час його візиту до Москви, про що свідчить дарчий напис на титульній сторінці: «Моя дитино! Згадуй про наше життя з тобою у Москві з 5.ХІІ.1931 по 28.ІІІ.1932. Міцно стискаю тебе в обіймах своїх. Твій батько».

О. Осмьоркін віддасть 30 років викладацькій діяльності з єдиною метою — створити людей з філософією культури, людей мистецтва. Спочатку це були ВХУТЕМАС (з 1927 р. ВХУТЕІН), потім Всеросійська Академія мистецтв в Москві, пізніше, з 1932 року - Московський і Ленінградський художній інститути.

Олександра Осмьоркіна високо цінували учні, згадували, що його клас був самим цікавим в усій академії. Художник з увагою і повагою відносився до своїх вихованців, підтримував самостійність і творчі пошуки. Він розвивав колористичну майстерність учнів, допомагав в усіх тонкощах освоїти живописну техніку.

О. Осмьоркін придумував такі постановки, які не могли залишити молодих живописців байдужими і викликали бажання творить. Він писав: «Розум і почуття повинні керувати рукою художника, тільки таким шляхом ремесло, необхідне майстру, не перетворюється в рукоділля. Одне ремесло, взяте без зорової уяви, веде до пасивності художнього мислення. Без зорової уяви неможна організувати картину як ціле, домогтися в ній правильної супідрядності».

В майстерні він зупинявся перед тим, хто безнадійно застряв у колірних відносинах і вже биту годину водив пензлем по одному і тому ж місцю. На кілька мить пензель перекочовував в руки майстра. І відбувалося диво. Два-три мазка, два-три м'яких, наче недбалих дотиків пензля - і фарба ставала кольором, і полотно оживало. Він не підчищав, не прикрашав роботи учнів. Він ледь доторкався до якогось місця полотна, він направляв погляд художника, його

(В майстерні 1934 р.)

думку так, що учень вилазив з тупика і закінчував роботу, як йому це було властиво, в міру вроджених здібностей. У майстерні Олександра Осмьоркіна панувала атмосфера товариства, простоти і діловитості. Професор не підвищував голосу. І хоча він говорив з учнями, що називається, «на рівних», не було жодного прояву панібратства, фамільярності по відношенню до вчителя. Студенти відповідали йому довірою, повагою і любов'ю. Студенти часто любовно кепкували над ним з приводу його типово професорської неуважності. Наприклад, з приводу його щохвилини згасаючої трубки, яку він ніколи не випускав з рук, і постійного прохання дати йому сірники. Розкуривши трубку, він, звичайно, клав коробок в кишеню і до кінця дня кишені його не вміщували такої кількості сірникових коробок - вони каскадом висипалися слідом за вийнятою хусткою. Олександр Олександрович був педагогом, що називається, «божою милістю». Він був для учнів живим прикладом безмежної відданості мистецтву, чистоти, безкомпромісності, граничної захопленості і як ніхто інший вмів запалювати цією «однією, але полум'яною пристрастю», якій служив і якою жив. Головне достоїнство його «школи» було не стільки в навчанні прийомам, скільки в тому, що він прищеплював любов до мистецтва, широту його розуміння, нетерпимість до фальші. Він був представником того старого культурного прошарку, спілкування з яким варто було десятків циклів лекцій з мистецтва. Олександр Олександрович виховав цілу плеяду відомих художників, серед яких – О. Моїсеєнко, Г. Савінов, О. Богаєвська, В. Тетерін,Є. Антипова,О. Скуінь, Ю Нікіч, П. Крилов, Є. Зайцев, М. Асламазян та ін. Багато хто згодом вели викладацьку діяльність і передавали заповіти свого учителя майбутнім поколінням.

Зі спогадів Олени Костянтинівни: «…виступали, головним чином в якісь дати або ювілеї, а так я була в змозі приїджати: я була не на штатній роботі, а на відрядній. <...> Дуже часто я проводила ці вільні тижні на свій розсуд. І тому що я, дійсно, була вільна, в Ленінграді я і познайомилася з усім колом людей, де бував Олександр Олександрович». Тут, в Ленінграді познайомилася з поетесою Анною Ахматовою. В червні 1939 року О.О. Осмьоркін почав роботу над портретом Ахматової і писав його в період білих ночей 1939 і 1940 років.

А. Ахматова дружила з Осмьоркіним, терпляче витримувала нічні сеанси, хоча і зізнавалась Л. К. Чуковській: «Я тільки для нього позую, я його дуже люблю, він добре до мене ставиться, а взагалі, писати мене не варто, ця тема в живопису і графіці вже вичерпана».

Сеанси починалися в одинадцять вечора і продовжувалися до двох годин ночі, «щоб встигнути до мостів».

(Портрет поетеси Анни Ахматової. Біла ніч. Ленінград. 1939-1940.)

21 червня 1939 року в листі до О. К. Гальперіної О. Осмьоркін писав: «Кожного дня буваю в Анни Андріївни, яку пишу в білому платті на фоні шереметівських лип в білу ніч.» Осмьоркін, дещо відходячи від загальної традиції, створив портрет-картину, підкреслюючи значимість особистості «внутрішніми ефектами, глибиною підтексту»: величною атмосферою Шереметівського палацу, таємничістю старовинного саду, світлом білої ночі, поетичним і тривожним. Жінка, що дивиться в білу ніч з вікна, - це і поет, незбагнений до кінця в таємниці свого таланту, і мати, що проводе місяці в тюремних чергах, і пам’ять, яку не вдалося «до кінця убити». Реальність білих ночей тридцять дев’ятого відізвалась «Реквієм»: Легкие летят недели. Что случилось, не пойму, Как тебе, сынок, в тюрьму Ночи белые глядели, Как они опять глядят Ястребиным жарким оком, О твоем кресте высоком И о смерти говорят.

Портретом і натура і художник залишилися задоволені.. В 1940 році, закінчивши роботу, О. Осмьоркін відмітив на звороті полотна: «Біла ніч. Ленінград».

Спілкування з хорошою книгою для О. Осмьоркіна завжди було подією. Побачивши в книжковому магазині книгу, про яку він мріяв, а ціна була зависокою для сімейного бюджету він говорив дружині Олені Гальперіній: «Давай все-таки купимо! Посидимо на картоплі. Адже це пройде, а книга залишиться».

Приймає участь у театральних постановках. В 1919 р. працював в якості сценографа («Фуенте Овехуна» Лопе де Веги у Вільному театрі). В 1936 році разом з С.С. Прокоф’євим і А. Я. Таїровим О. Осмьоркін займався оформленням спектаклю «Євгеній Онєгін» для Московського Камерного театру. В наступному році він створив декорації для постановки «Маленьких трагедій» О. С. Пушкіна у Великому драматичному театрі в Ленінграді. В 1943 році в евакуації оформляв виставу по п’єсі О. М. Островського «Гаряче серце» в Казанському драматичному театрі.

Під час Великої Вітчизняної війни художник працював в майстерні оборонного плакату «Вікон ТАРС», часто виїжджав на лінію фронту. Написав картину «Зенітники Москви. 1941», пейзаж «Кремль. 1942», серію портретів військових льотчиків. Потім Олександр Осмьоркін жив в Загорську (зараз - Сергіїв Посад), куди потрапив разом з евакуйованою Академією мистецтв. В цьому місті художник написав багато натюрмортів, портретів, архітектурних пейзажів, показуючи собори і палати Троїце-Сергієвої Лаври («Колодязна Троїце-Сергієвої Лаври. Загорськ» 1944, Мордовська картинна галерея ім. Ф. В. Сичкова, Саранськ, «Водяна вежа. Дворик Лаври» 1944, «Митрополича трапезна і дзвіниця в Лаврі» 1946 та ін.).

Більше двадцяти робіт встиг він створити за той короткий час, що Академія знаходилась в Лаврі. Протягом наступних тринадцяти років він неодноразово приїжджав в Загорськ, продовжував писати Лавру і не тільки. Дух маленького містечка в картинах О. Осмьоркіна: тихі провінційні вулички, квітка герані на вікні, стіл з самоваром («Вулиця в Загорську», «Пейзаж з мостом. Загорськ», «За чашкою чаю», всі — в кінці 1940-х, зібрання Н. Г.Осмьоркіної).

(Профіль і квіти 1946)

Ще одна цікава картина в якій два жанри переплітаються у вишукано-артистичному образі («Профіль і квіти» 1946, Третьяковська галерея).

Глядачу неначе дають відчути причетність радості вільної творчості, заглянути в неповторну атмосферу майстерні, наповнену улюбленими речами —полотнами, книгами і квітами, насичену щасливим почуттям буття, освітлену присутністю музи — рідної душі — молодої дружини художника. Але в той же час порівняння, або, навіть, врівноваження в правах портрету і квіткового натюрморту, збереження і утвердження декоративного початку в мистецтві виглядало викличним ствердженням самодостатності художньо-пластичного підходу, що не потребує ідеологічної догматики. Осмьоркін говорив: «Уявіть собі... картину, яка висить в багатому палацовому інтер’єрі, серед мармуру, золоту, шовку... Крім усіх своїх якостей, вона повинна володіти ще однією — вона не повинна загубитися серед цієї пишності, повинна бути її складовою частиною, а не здаватися брудною онучею, вставленою в раму».

Третя і остання дружина О.О. Осмьоркіна, його вірний друг і ангел-хранитель Надія Георгіївна. Вони одружилися в 1945-му. Олександру Осмьоркіну, відомому, знаному художнику, професору живопису було вже майже 53, а Надії Навроцькій, архітектору за фахом лише – 35. Обоє мали за плечима шлюби з усіма радощами і прикрощами, але не розчаруваннями.

Їх відносини були сповнені високих почуттів, які, мабуть, чи не єдині допомогли пережити досить драматичні події в житті художника. В 1947 році художника, професора, якого роком раніше вшановували у зв’язку з 25-річчям педагогічної діяльності, звільняють з інституту імені І. Ю. Рєпіна Академії мистецтв в Ленінграді, в травні 1948 – з Московського художнього інституту. Звинувачено у «формалізмі», пропаганді західних буржуазних віянь, заборонено проводити виставки. Проти нього розпочата судова справа, яка тягнеться до 1952 року.

Один з його учнів ВХУТЕМАСу Мойсей Фейгін в інтерв’ю Костянтину Рубахіну на сайті ссылка скрыта так згадує ці часи: «Багато хто каявся, погоджувався, що все західне нікуди не годиться –потрібно розвивати наше вітчизняне і так далі... А деякі повставали проти такої однобокості. Наприклад, мій учитель Осмьоркін – один із небагатьох. Він казав: «Сезанн великий художник, і нічому поганому я своїх учнів не вчу». І почалося на нього цькування. По всій Москві – глобальне. В кожному закладі, який мав відношення до мистецтва –малярному, рамочному, механічному, літературному – всюди проробляли і костили, як тільки могли… Тільки все це розпочалося, я отримую папір – викликають на Гарматну в Центральний Будинок Працівників Мистецтв – пророблять Олександра Олександровича. Прокурорів мільйон! Звідки вони тільки взялись! Раніше він був оточений прекрасними дамами, учнями, а тут – нікого. Один. Ви розумієте?

Я прийшов, вхожу в фойє: сцена наче поставлена режисером –навколо багато людей, а він стоїть в середині (він красивою людиною був) тримає журнал, озирається – нікого поруч немає… І раптом почув кроки – я іду по діагоналі до нього – озирнувся, говорить: «Моня, і ти проти мене?». Голосно сказав, при всіх. А в той час це значило приговор і для мене. Я його обняв, поцілував два рази і разом з ним дві години ходив. Ні одна людина не підходила до нас – боялись. Я нікого не звинувачую. Тому що – так все це страшно... Якби це був не Осмьоркін, я б сам не підійшов. А у мене дома жінка, діти – я ризикую. Виставки були та продавати ми нічого не продавали – у нас не купляли. Нас вважали зіпсованим поколінням.»

Осмьоркін в цей час записує: «Я живу тільки мистецтвом, а щодо інтриг – їх надто багато. Не приховую, що вони ранять моє слабке серце. Але воно б’ється на славу трудного і безпощадного мистецтва. Ми себе йому присвячуємо не заради тимчасової дурниці, а чогось значно більшого».

В останній період свого життя О. Осмьоркін писав світлі, наповнені сонцем картини, несхожі на його попередні, темні і стримані по колориту полотна. Радістю буття проникнуті композиції, присвячені природі («Бузок на фоні шпалер» 1951; «Букет польових квітів з соняшником» 1951; «Черемха. Плесково» 1953, всі — в Руському музеї, Санкт-Петербург). Ці твори дуже красиві, прості і по-людському теплі.

Незважаючи на тяжку хворобу, художник переніс три інсульти, продовжував працювати до кінця. Після третього - доля подарувала йому трохи сил і він взявся за пензель, та четвертого інсульту не переніс. Це трапилося вранці 25 червня під час роботи над пейзажем в Плесково під Москвою. Помер з пензлем в руках як і хотів. Весь цей час поруч з ним була дружина Надія Георгіївна, про яку художник сказав: «Головне моє щастя, ні з чим не зрівняне, не дивлячись на всі труднощі, це моє життя з Надею. Ніколи ближче і чуйніше не зустрічав друга». Похований на Ваганьковському цвинтарі в Москві.




(Незакінчений пейзаж в Плесково 1953)

У рідному Кіровограді в будинку, де провів свої дитячі і юнацькі роки О.О. Осмьоркін, 1994 року відкрито Художньо-меморіальний музей, у створенні якого велика заслуга вдови митця Надії Георгіївни.

Творча спадщина майстра - понад 700 творів живопису, графіки, театральних декорацій, що знаходяться в Третьяковській галереї, Музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна (обидва — Москва), Російському музеї (Санкт-Петербург), Київському музеї російського мистецтва, у художніх музеях України, Росії, Литви, Казахстану, Азербайджану, приватних колекціях.

А від 2005 року за рішенням Кіровоградської обласної ради від 19 квітня № 409 присуджується обласна премія у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна. А вручається вона в грудні у приміщенні художньо-меморіального музею ім. О. О. Осмьоркіна.

***

Для закріплення почутого і побаченого матеріалу пропонуємо провести вікторину:

1. Де і коли народився Олександр Олександрович Осмьоркін?
   

(В Єлисаветграді 8 грудня 1892 року).

2. Згадайте прізвище художника – першого вчителя О.О. Осмьоркіна.
   

(Феодосій Козачинський)

3. Яку назву мало художнє об’єднання, членом якого був художник?
   

(«Бубновий валет»)

4. Яку книгу подарував Олександр Павлович Осмьоркін своєму сину під час свого перебування в Москві?
   

(«Кобзар» Т. Шевченка)

5. Любов до якого поета поєднувала А.Ахматову та О. Осмьоркіна?
   

(до О. Пушкіна)

6. Скільки років художник віддав викладацькій діяльності?
   

(30 років)

7. Назвіть відомих художників - учнів О. Осмьоркіна.
   

(О. Моїсеєнко, Г. Савінов, О Богаєвська, В. Тетерін,

Ю. Нікіч, Є. Антипова, П. Крилов, О. Скуінь,

І. Годлевский, Є. Зайцев, М. Асламазян та ін.)

8. Яку творчу спадщину майстер залишив?
   

(700 творів живопису, графіки, театральних декорацій).

9. Де і коли відкритий художньо-меморіальний музей О.О. Осмьоркіна?
   

(У Кіровограді в 1994 році)

10. З якого часу, ким присуджується премія ім. О. Осмьоркіна?
    

(З 2005 року рішенням Кіровоградської обласної ради)


Література:


1. Классова О.До 113-ї річниці з дня народження О.О.Осмьоркіна/ О. Классова // Молодіжне перехрестя. -2005. - 8 грудня. - С. 9.

2. Надєждін А. Дон Кіхот iз українського степу. Олександр Осмьоркін — відомий і невідомий// «День» 2004. - 9 липня – С.3.

3. Надеждин А. «Я живу только искусством": 25 июня исполнится 50 лет со дня смерти Александра Осмеркина/ А. Надеждин // Украина-центр. -2003. - 20 июня. - С. 7: портр.

4. Чернова В. Жаркое лето 53-го...: К 55-летию со дня смерти художника Александра Осмеркина/ В. Чернова // Молодіжне перехрестя. -2008. - 10 липня. - С. 1

5. Чернова В. Хто сказав, що кохання - привілей молодих?: 14 лютого - День святого Валентина/ В. Чернова // Народне слово. -2011. - 10 лютого. - С. 6.

6. Бахтадзе К. Александр Осмеркин. Каких преподавателей уважают и любят студенты//ссылка скрыта

7. ссылка скрыта

8. ссылка скрыта

9. ссылка скрыта

10. ссылка скрыта

11. ссылка скрыта

12 ссылка скрыта

13. ссылка скрыта

14 ссылка скрыта


Додаток

Євген Маланюк: головні віхи життя





1914 Єлисаветград 1924 Прага 1928 Подєбради





1925 Чехія







1930 Польща З сином Богданом та дружиною 1958 Нью-Йорк

Богумілою Савицькою





У робочому кабінеті 1935





Нью-Йорк 1957 Читає свої вірші 1967




Видання останніх років В проектній канцелярії 1961


З М І С Т


«Завжди напружено, бо завжди – проти течій»: Євген Маланюк…3


«Я живу тільки мистецтвом»: Олександр Осмьоркін ……………..16


Євген Маланюк: головні віхи життя(додаток )…………………......32


Методико-бібліографічне видання


У житті, творчості, спогадах


Видатні особистості краю


Укладачі:

Настояща Любов Іванівна, Чужа Ольга Андріївна

Комп’ютерна верстка і дизайн: Чужа Ольга Андріївна, Суковач Алла Василівна


Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва ім.. О. М. Бойченка

25006 м. Кіровоград

вул. Декабристів, 6/15

тел.: 22-77-93


http//www.lib.kr.ua

e-mail:bbojchenkametod@yandex.ru


ДЛЯ ПРИМІТОК:

www.lib.kr.ua