Слідами запорожців

Вид материала

Документы

Содержание Біля джерел опери «тарас бульба» З наркомом на дніпровських порогах

Подобный материал:

• Морські походи запорожців, 660.78kb.
• План уроку Запорізька січ у складі Гетьманщини. Участь запорожців у війнах з Османською, 160.11kb.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ «ТАРАС БУЛЬБА»

 

Яворницький був добре знайомий також з великим українським композитором, основоположником української класичної музики М. В. Лисенком.

З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще тоді, коли Лисенко задумав написати оперу «Тарас Бульба» й мандрував разом з Яворницьким по місцях колишньої Запорозької Січі. Подорож ця лишила велике й незабутнє враження. Як свідчив син композитора Остап Лисенко, Микола Віталійович до останніх днів своїх згадував ті мандри, а надто поїздку на дубах через бурхливі Дніпрові пороги, на яких, за висловом композитора, можна було «і дуба дати».

«Треба було в ці хвилини бачити нашого лоцмана Мусія Бойка. Стоїть як укопаний на носі дуба. Високий, плечистий, у білій сорочці. Обличчя в нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгі, побурілі від міцнющого самосаду. Хвилі оскаженіло, з диким ревом кидаються на нас, а він хоч би моргнув. Тільки очі, прикуті до кипучої безодні, видають його напруження й тривогу. Один тільки хибний рух стерном — і всій би нашій ученій компанії раків годувати.

— Віриш, Остапе,— казав Микола Віталійович,— глянув я на Мусія і бачу його батька, діда й прадіда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сіяли жито; будували фортеці, міста, села оті Мусії та Івани, Максими та Остапи. Мучили їх ординці в тяжкій неволі, пани-шляхтичі розпинали на хрестах, «своє», православне панство душило кріпаччиною, цькувало собаками. А Мусій — ось він на дубі своєму — сам дуб! Усіма бурями овіяний, сонцем і морозом загартований, дніпровою водою напоєний, весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою душею дитини. Завойовників пережив і панство переживає. Бо — сила! Бо — народ»⁵⁶

Дуб, на якому сиділи Яворницький, Лисенко та багато інших друзів, тихенько спускався каналом повз грізний Ненаситець, або, як лоцмани його назвали, Дід-поріг.

— Чуєте,— показавши праворуч, вигукнув Яворницький,— як той Дід меле, що аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тільки подивишся, то й у тебе дух займається.

Тоді на берегах Дніпра народилася музична сцена Запорозької Січі, яку талановитий композитор увів потім до своєї опери «Тарас Бульба».

Видатний діяч російського театрального мистецтва К. С. Станіславський назвав М. В. Лисенка «сонцем української музики». Багатогранність музичної діяльності Лисенка гідна подвигу. Він був не тільки визначний композитор, а й етнограф, збирач і дослідник народних пісенних скарбів. Це зближувало Лисенка та Яворницького, який сам добре співав і записував народні пісні на ноти.

В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР зберігаються матеріали, з яких видно, що Дмитро Іванович 1904 року записав од кобзаря І. Кравченка пісню про Морозенка, від другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пісні: «Ой скажи ти, пташко» та «Ой піду я понад морем».

На могилі Івана Сірка Яворницький зустрівся з столітнім дідом Федором Кузьмичем Забутним і від нього записав пісню «Красне, ясне сонечко сходить». У цих же матеріалах згадується, що пісні від № 1 до № 107 наспівав Яворницький.

Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького і позаписував мелодії українських пісень, що їх проспівав він, коли бував у композитора.

Дружба й листування між істориком і композитором тривали довго.

Виїжджаючи з хором по Україні, Лисенко раз у раз натрапляв на всілякі перепони. Царські чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навіть пісень українського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо від губернаторів. Так було, наприклад, на Полтавщині. Тоді М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.

У своєму листі від 6 червня 1902 року він схвильовано пише до Дмитра Івановича;

«Женуся за вами по слідах ваших і добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю,— пропала моя справа».

В цьому листі він дуже просить Дмитра Івановича допомогти йому — написати листа до полтавського губернатора, щоб той «дав дозвіл на концерт»⁵⁷.

І Яворницький допоміг своєму другові.

 

З НАРКОМОМ НА ДНІПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ

 

Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Дніпропетровського історичного музею підкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергійний, середній на зріст, з гострою борідкою чоловік. Він відчинив задні дверцята і подав руку вродливій чорнявій жінці, допомагаючи їй вийти з машини.

Дмитра Івановича заздалегідь попередили, що до музею прибуде нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатного діяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити музейну справу в Радянському Союзі.

Коли в дверях вестибюля музею з'явився Луначарський разом із своєю дружиною, директор шанобливо зустрів їх. Гості були у веселому й бадьорому настрої.

Дмитро Іванович казав якось працівникам музею, що він давно хотів би побачитися з Луначарським. З такою всебічно освіченою людиною, блискучим публіцистом і трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити.

Напевне, і Луначарський хотів на власні очі побачити відомого історика, давнього приятеля Рєпіна, почути живе, соковите слово Яворницького.

Луначарського і його дружину запрошено пройти прямо в запорозький відділ.

Дмитро Іванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володіє українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною творчістю і поезією, тому пояснення робив українською мовою.

Серед багатьох експонатів гостям впала в очі насамперед славнозвісна картина «Запорожці».

— А-а, знайомі обличчя! — усміхнувся нарком. Дмитро Іванович напам'ять знав усіх прототипів, з яких Рєпін малював окремих персонажів цієї історичної картини. Луначарський тут же поцікавився:

— Чи правда, що оцього писаря Рєпін малював з вас?

— Так, це правда!

Дмитро Іванович розповів багато подробиць, які Стосувалися створення «Запорожців».

— А ось і той знаменитий лист, який запорожці гуртом складали до турецького султана.

Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа. Сміявся нарком, сміялись всі, хто був тоді біля них.

— А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цінність?

— Це, Анатолію Васильовичу, сволоки з запорозьких куренів. Привіз їх з Нікополя нащадок запорожців Захар Бородай. Ви ж тільки подивіться на них, як тут добре вирізано літери. Можете прочитати: «Цей курінь 1751 року збудували запорозькі козаки Самардак та Киян».

Далі Дмитро Іванович показав інші запорозькі речі — жупан, штани, пояс, пістолі, гаківниці, розповів, як та за яких обставин він «доскочив» експонатів. Показав глиняні люльки, з яких курили козаки такий міцний тютюн, «що як потягнеш, так і десятому закажеш».

— Тепер, прошу вас, підійдіть сюди. Бачите оцей череп?

— Що ж це за череп, чим він знаменитий?

— Це запорозький.

— А звідкіля це видно, що він запорозький? — спитав гість.

— А в нього, бачите, зверху зберігся чуб — оселедець. Це вже безперечна ознака січовика.

— Де ж вам пощастило здобути цей унікум?

— Викопав його в могилі села Покровського, біля річки Підпильної, де була остання Січ. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й інші докази: біля черепа стояла кварта горілки, яку я теж виставив у вітрині.

Екскурсія повагом посувалася далі. Ось підійшли до великої картини, де на весь зріст намальовано якогось велетня.

— А що це за богатир? — спитав Луначарський.

— А-а-а, то нащадок запорожців, відомий борець Піддубний. Коли він гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так він на порошок зітре...

Під кінець огляду запорозької старовини Дмитро Іванович підвів гостей до картини «Ненаситецький поріг». Біля неї вони пробули довгенько. Яворницький піднесено розповідав про грізні Дніпровські пороги та козацькі ходи на Дніпрі. Особливо цікава була розповідь про найстрашніший Дід-поріг.

— Та що там картина! От якби ви самі побачили та почули, як реве Ненаситець. Ото інша річ!

— Ви, Дмитре Івановичу, так зацікавили нас романтикою Дніпра, що ми з дружиною хоч і зараз ладні поїхати з вами на пороги. Ви згодні?

— Прошу! Я готовий.

В автомашині сиділо четверо: біля шофера — дружина наркома, а за ними — Луначарський і Яворницький. Не доїжджаючи десять кілометрів до Ненаситця, Яворницький легенько торкнув рукою плече водія, дав знак зупинити автомашину й перший вийшов з неї.

— Прошу вас, Анатолію Васильовичу, вийдіть сюди на хвилинку.

Нарком вийшов, зняв окуляри і протер їх.

— Чуєте, як реве?

— Чую, що ж то?

— Отож той самий Ненаситець: реве і стогне, шумить і виє — залежно від погоди. Його можна почути за тридцять кілометрів. От яка сила!

— Це справді могутня сила,— підтвердив Луначарський.

— Сюди, до грізного Ненаситця, восени тисяча вісімсот сорок третього року приходив Тарас Шевченко,— сказав Яворницький.— Багато чого тут побачив великий Кобзар: відвідав тоді Хортицю, був у Олександрівську, в Нікополі, в селі Покровському. А тепер сідайте, поїдемо далі.

Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогів.

Через кілька хвилин їзди мандрівники побачили велику гранітну скелю, яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повільно струмувала прозора вода — синя-синя, як чисте небо в ясний день. І в той же час — що тільки діялося на Ненаситці! Тут вода клекотіла, крутими хвилями здіймалася над віковічними скелями, розбризкуючи клапті білої піни. Дніпровські чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собі поживу.

— Ось вам, Анатолію Васильовичу, і той красень, до якого ми їхали. Милуйтеся з нього.

Всі зійшли на скелю. З неї було видно і далекий степ, і широке плесо повноводного Дніпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вітерець, зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої втоми як і не було.

— З усіх порогів, що є на Дніпрі,— казав далі оповідач,— Ненаситець найбільший і найстрашніший. Він має довжину більше двох кілометрів, падає дванадцятьма лавами, весь укритий водяною піною, а взимку не замерзає. Це якась могутня, страшна стихійна сила і разом з тим чарівна, разюча.

— А де ж хід, яким спускаються на човнах? — спитав Луначарський.

— Той хід коло правого берега, його зроблено тисяча сімсот дев'яносто дев'ятого року. З лівого боку він був обгороджений кам'яною загатою. Там є і другий канал. Його проклали через граніт тисяча вісімсот п'ятого року. Такі канали потім збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському порогах. Але всі вони були недосконалі й незручні, щоб ними спускати плоти й судна. Отож сплавляли вантажі, як і перше,— «козацьким» ходом, через пороги. Хоробрі лоцмани — нащадки запорожців — через ці пороги і плоти водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!

— А цікаво, чому цей поріг зветься Ненаситець? — спитала дружина Луначарського.

— Тому, кажуть місцеві люди, що він ніяк не насититься: «Все їсть та їсть, все лопає та лопає, а ніяк не наїсться й не налопається».

І справді, чого тільки він не ковтав?! Щоліта часто понад півсотні людей тут гинуло: лоцмани майже всі рятувалися, а плотогони здебільше гинули.

Потім Дмитро Іванович запросив наркома пройтись з ним трохи далі, де показав йому ще одну важливу «штуку».

— Дивіться на оту скелю, що виступає з води Ненаситця. На ній прикріплено чавунну плиту, де є напис про загибель у бою з печенігами київського князя Святослава Ігоровича, коли він повертався з походу. Якщо хочете, ми зможемо добратися до неї.

— Так там же вирує поріг!

— Не турбуйтесь, Анатолію Васильовичу, мені тут не вперше плавати. Ми, як кажуть, і сами з вусами!

— Та ще й запорозькими! — кинув Луначарський репліку, усміхаючись.

— Отож. Я ось гукну діда-рибалку, він і переправить нас.

На сигнал Дмитра Івановича дід швидко причалив до берега, всі сіли в човна й підпливли до самої скелі з плитою.

— Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, ніж я, бо мені вже минув сімдесятий рік.

— Та хіба вам уже стільки років? Ви ж мов юнак стрибаєте по скелях.

Нарком протер свое пенсне. Читає вголос:

— «В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами русский витязь — князь Святослав Игоревич»⁵⁸.

— Ну, як вам подобається наш Дніпро?

— Чарівна краса, дивишся на неї й не надивишся!

— Так-то воно так, а все ж надходить час, коли загнуздають Дніпро і навіки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром у Кічкасі почнуть будувати греблю.

Це правда? — спитав професор.

— Правда, Дмитре Івановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнішу електростанцію.

— Отже, мине рік-два, і дніпрові води підіпре могутня гребля. Скільки ж то царів намагалося перетнути Дніпро — і не вийшло в них — кишка була тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: інші люди прийшли, принесли великі задуми, нову техніку.

— Правильно міркуєте, Дмитре Івановичу,— усміхнувся Луначарський.— Многоводний Славута закрутить велетенські турбіни. Ця енергія перетвориться в могутню електричну силу.

Луначарський замріяно дивився на пороги, на скелі, на розкішні зелені острови. Це помітив Яворницький.

— Мені здається, Анатолію Васильовичу, ви зараз обмірковуєте щось таке, що зв'язане з Дніпром. Я не помилився?

— Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода заллє багато історичних місць і красот природи. Могутній Дніпро служитиме народові, а все те, що ми зараз бачимо, вкриється водою. В мене виникла думка: як це було б добре, коли б ви склали альбом Дніпрових порогів та історичних місць. Вам за це подякують люди, згадають колись добрим словом!

— Я вже думав про це. Вже й матеріал почав збирати. Сподіваюсь, що це буде пам'ятка минувшини. Так і думаю назвати альбом: «Дніпрові пороги»... Ну, що, Анатолію Васильовичу, час-бо вирушати й назад?

— Шкода розлучатися з казковим місцем, та нічого не вдієш, треба їхати.

Дорогою до міста Анатолій Васильович спитав Яворницького:

— Може, вам у чомусь потрібна допомога? Кажіть.

Дмитро Іванович ніяково усміхнувся в свої білі вуса, певно, вагався.

— Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Мені призначено академічну пенсію, я вже й одержував її, а тепер чомусь припинили виплату. Що за знак — не розумію?

Луначарський витяг записника і щось занотував у ньому.

— Я з'ясую, Дмитре Івановичу, все з'ясую. Незабаром академік Д. І. Яворницький одержав звістку, що йому поновили виплату пенсії, і він одержував її до самої смерті.