Слідами запорожців

Вид материала

Документы

Содержание Так собі царьок...

Подобный материал:

• Морські походи запорожців, 660.78kb.
• План уроку Запорізька січ у складі Гетьманщини. Участь запорожців у війнах з Османською, 160.11kb.

ПОБРАТИМИ

 

Історик Дмитро Іванович Яворницький та художник Опанас Георгійович Сластіон — люди одного покоління, великі приятелі й друзі.

Велику Жовтневу революцію вони сприйняли як неминуче, історично обумовлене й закономірне явище, визнали без вагань Радянську владу, самовіддано і чесно працювали для народу.

Постійним гостем на суботніх вечірках у Дмитра Івановича, коли він ще жив у Петербурзі, був художник Опанас Сластіон. Він так захоплююче грав на бандурі, так чудово наспівував українські думи та пісні, що справляв на всіх присутніх незабутнє враження.

Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого художника-ілюстратора й рекомендував йому не тільки педагогічною працею, а й цим фахом заробляти собі на хліб.

У 1886 році вони вдвох помандрували на Україну. Дмитро Іванович ішов слідами запорожців, збирав матеріали для історії, записував народні пісні, а Сластіон заносив до свого альбому все, що зустрічалось їм з української старовини.

Допитливі мандрівники відвідали багато сіл, побували в Хоролі, Лубнах, Миргороді, гоголівських Сорочинцях та інших місцях. Яворницький всюди читав лекції на історико-археологічні теми. Тоді й виникла у художника Сластіона думка — видати ілюстрованих «Гайдамаків». Відомо, що ця книжка вийшла 1886 року в Петербурзі в оформленні Сластіона, з передмовою Яворницького. Російська та українська інтелігенція прихильно зустріла твір художника. Письменники, журналісти, громадські діячі надіслали Сластіону щирі привітання.

Якось у серпні 1929 року Дмитро Іванович, прийшовши на роботу в доброму гуморі, відразу почав про те, як він замолоду ніколи не засиджувався в музеї, а все мандрував, все «вештався поміж людьми», збирав і приносив до музею різні історико-побутові речі.

— Так от що, хлопці! Годі вам сидіти та штани протирати на одному місці,— сміючись, говорив Дмитро Іванович.— Гайніть по церквах нашої округи. Люди закривають і законопачують їх, а ми з вами тут сидьма сидимо. Не забувайте, що добрий музейник, як той півень, що на смітнику знаходить собі зерна,— відшукує в церковному мотлосі історичні перлини. Переглядайте церковне начиння найуважніше, перетрушуйте й перемацуйте його власними руками. Особливо цінуйте датовані пам'ятки з написами або іменними присвятами. Кожна така річ — чи то старовинна книга, риза, хрест, ікона, шкатулка, дзвони й безліч іншого — скарби для музею. А ви, синку,— Яворницький звертається до Матвієвського,— збирайтесь в подорож на Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластіона. Він обіцяє продати нам дещо із своєї коштовної колекції, яку я здавна добре знаю. Обніміть Опанаса від мене, передайте мої вітання його милій дружині Марії Іванівні та йому особисто. Розкажіть їм найдокладніше, як ми тут живемо та хліб жуємо. А оцю мою останню друковану працю «Дніпрові пороги» з автографом віддайте Сластіонові на спогади про місця, де колись ми з ним мандрували і марили про кращу народну долю... Скажіть йому, що незабаром потече оновлений Дніпро, і на затоплених місцях колишнього Запорожжя залунає уже нова слава, животворна слава Дніпрогесу, слава квітучої Радянської України.

Будинок, де жив Опанас Георгійович Сластіон, стояв на околиці Миргорода. Садиба потопала в побляклій зелені й пожовтілих квітах.

Зустрічати Матвієвського вийшла літня, але бадьора жінка. Дізнавшись, що прибулий од Яворницького, вона взяла його під руку, як беруть бажаного гостя, й провела до веранди.

— Здоровенькі були, мій голубе! — радісно загомонів Сластіон. Він стиснув Матвієвського в обіймах і пригорнув до серця.— То ви від мого Дмитра! Сідайте ж, бога ради, сідайте та розказуйте, як вам їхалось і як доїхалось. А оце моя Марія Іванівна, з якою ми й живемо в цьому чужому домі.

Матвієвський побачив перед собою високого на зріст, трохи згорбленого, але ще міцного чоловіка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в білу вишиту сорочку. На його плечах — легка чорна чумарчина.

Листа від Яворницького читали вголос, повільно, із зупинками. В листі йшлося про те, що єдине й надійне сховище для коштовної етнографічної колекції Сластіона — музей. І не будь-який, а якраз Дніпропетровський.

— Дмитро, звичайно, має рацію,— сказав Сластіон, дочитавши й акуратно згорнувши листа.— Професійної потреби в колекції я вже не маю й не буду мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То навіщо ж ту колекцію тримати під замком?

Через кілька хвилин сіли за стіл.

Обідали весело. Цікавою співрозмовницею виявилась

Марія Іванівна, що розважала чоловіків смішними бувальщинами з миргородського побуту. Сластіон зі зворушенням згадував про своє навчання в Академії мистецтв, про своїх друзів студентів.

— Ви, Опанасе Георгійовичу, мабуть, часто бували в товаристві Рєпіна й добре знали його? — спитав Матвієвський.

— Рєпіна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його майстерні і частенько був у його товаристві. Зустрічався я з Рєпіним по суботах у Яворницького, коли всі ми жили ще в Петербурзі. До нього часто приходили українські й російські діячі. На таких «збіговиськах», як ми жартома називали ці зустрічі,— продовжував Сластіон,— чого тільки не бувало: реферувались підготовлені до друку книжки, статті, читались вірші, показувались подорожні етюди, розповідалось про закордонні подорожі, про гастролі артистів. Після вечері неодмінно виконувались під акомпанемент гітар і моєї бандури сольні й хорові пісні, а також танці.

— Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товаристві Яворницького й Рєпіна?

— Мартиновича. на «біговиськах» я бачив раз чи два, але ніколи не бачив його в товаристві Рєпіна. Великий художник знав Мартиновича із його праць, знав про його здібності й талант з наших розмов. А якось Ренін зайшов до мене й випадково побачив на полиці гіпсову маску з голови Мартиновича. Вона не мала в собі нічого виняткового, бо була така ж, як і всі інші студентські праці. Але вона сподобалась Рєпіну тим, що гіпс зафіксував натуральний усміх Мартиновича. Він узяв в мене ту маску й використав її як натуру для козака-бурсака, обстриженого «під макітру» i з усміхом на обличчі, в картині «Запорожці». Так Рєпін увічнив Мартиновича на своїй знаменитій картині.

— Але бурсак — Мартинович чомусь неоднаковий на варіантах рєпінських «Запорожців».

— Це ви підмітили вірно,— відповів Сластіон.— Найбільше схожий Мартинович на себе в ескізі картини, який Рєпін подарував Яворницькому, а той пізніше, за порадою Рєпіна, продав його Третьякову...

Наступного дня Матвієвський оглядав етнографічну колекцію Сластіона.

— Збиралась вона переважно на зламі двох епох,— розповідав Опанас Георгійович,— в кінці XIX й на початку XX століття. Ми тоді з Дмитром уже находились, наїздились і набідувались. Пора було десь осісти. Дмитро поселився в Катеринославі, ближче до місцевості, де була Запорозька Січ, А я повернувся на Полтавщину, де губернське ліберальне земство заснувало в Миргороді керамічну школу. Отак я й опинився тут з усім своїм етнографічним «мотлохом».

Гість і господар складали список речей, оцінювали їх, писали до кожної речі відповідний етикетаж. Незабаром був списаний цілий зошит.

Чималу історично-етнографічдну цінність мали чудовий слуцький пасок першої половини XVIII ст.— невід'ємна прикраса чоловічого (військового й цивільного) одягу на тогочасній Україні, жіночий кунтуш, козацький жупан, типовий жіночий і чоловічий селянський одяг, жіноче художнє шитво, оздоблене шовками й золотом, різноколірні шовкові й вовняні плахти, килимки, вироблені найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX століття.

На додаток до етнографічних речей художник відібрав із своєї бібліотеки до десятка рідкісних книг, в тому числі й Д. Ровинського «История вооружения российских войск и костюмов». Крім того, подарував музеєві гравюри на міді, сталі й дереві, літографії, офорти, малюнки й фотографії, що відображають українське народне життя різних часів.

Тільки надвечір вони закінчили свою нелегку працю, а наступного ранку всі речі були запаковані й відіслані до Дніпропетровська.

Потім Сластіон показав гостеві рідний Миргород, керамічну школу, де працював художником-викладачем, розповів про деякі епізоди з історії Миргородщини — про славного грузина Давида Гурамішвілі, про письменника з Сорочинець Володимира Самійленка, про революційні дні 1917 року.

— Ви знаєте, Павле,— довірився художник,— не відаю, що робити. До мене часто приїжджають полтавчани та харків'яни, один поперед одного вимагають спогадів, щоб видрукувати їх окремою книжкою.

— Я думаю, Опанасе Георгійовичу,— сказав Матвієвський,— для всіх радянських людей найкраще було б, якби ви й справді написали спогади власною рукою. Ви, мабуть, сміливо орудуєте пером.

— Є в мене одна невідступна думка, яку хочеться конче здійснити,— говорив Сластіон по дорозі додому.— Мова йде про Порфирія Мартиновича, про талановитого художника, найдушевнішу, чесну й чисту людину. От про нього мені самому хочеться написати чи розказати, бо більше й краще від мене ніхто його не знає і не взнає. Харків'яни вітають мій намір і обіцяють допомогти.

Увійшовши до хати, Матвіевський тільки тепер помітив підвішену на стіні велику й глибоку череп'яну тарілку.

В її центрі був барельєф, що відтворював рєпінських «Запорожців» в найточнішій мистецькій інтерпретації. Водночас у барельєфі було й щось нове.

— Хіба ви не бачили це в себе в музеї? — здивувався Сластіон.— Я подарував Дмитрові отаку саму тарілку, коли гостював у нього в дев'ятсот восьмому році.

— Не бачив,— почервонів Матвієвський.

— Дмитро, певне, пам'ятає й цікаву історію цього барельєфа. Наші опішнянські гончарі — чудові художники й майстри. Найкращі з них — це ті, що вчилися в Миргородській керамічній школі. Петро Поросний, який зробив цей барельєф, бував у Миргороді і в мене вдома. Одного разу, сидячи в хаті й дивлячись на літографовану репродукцію рєпінських «Запорожців», він мене й питає: «А чи можна керамічним барельєфом відтворити оцю картину?» — «Можна! — кажу я.— Можна, Петре! Треба тільки мати твої золоті руки й твою художню умілість».— «Зроблю, що б там не було, зроблю!» — запевняв мене, схопившись з місця, Петро. «Тільки ти,— говорив я йому,— додай конче бандуру, бо запорозькі козаки без музичного інструмента не жили й не могли жити». Звідси й те нове, що вразило вас у барельєфі. Скільки ж примірників його було випалено й розповсюджено — я не знаю, але, мабуть, не більше десятка. Поросний передав мені два: один — ото на стіні, а другий — у Дмитра.

Обідали вони й цього разу весело. Марія Іванівна жартувала, запрошувала дніпропетровців приїжджати на миргородський курорт.

Матвієвський підійшов до бандури, що висіла на стіні, й одверто сказав:

— А зараз, Опанасе Георгійовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути вашої хати, не почувши вашого чарівного голосу, про який так захоплено говорив Дмитро Іванович!

— Е, ні, Павле! Я багато років уже не граю й не співаю... І пальці задубіли, і голосу нема... А під цю бандуру,— художник взяв її в руки,— кому тільки я не співав, і хто під неї не танцював!.. Вибивав гопака сам Рєпін із Заньковецькою, до якої він залицявся, танцювала Затиркевич з Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... І досі не розумію, чому мене так усі уважно слухали, ніби «завмирали», як запевняв Дмитро Іванович. Одного разу почув мій спів Микола Лисенко. Великий композитор порадив мені покинути малярство й педагогічну працю та податись до оперного театру.

— Чому ж ви не дослухали його? — спитав Павло.

— Бо мені, по-перше, було тоді вже немало років, по-друге — треба було мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрібні були великі гроші, у мене ж їх — як у жаби пір'я. А художній спів я завжди любив і зараз люблю.

Сластіон мовчки перевірив цілість струн, швидко настроїв інструмент і дуже легко взяв кілька акордів.

— Що ж вам заспівати? Може, оцієї послухайте?..

Драматичний баритон художника вивів «Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране», потім «Гей, гук, мати, гук».

Матвієвський слухав з великим напруженням, не помічаючи в голосі Сластіона жодної нотки старечої втоми, відкриваючи для себе, може, вперше емоційну силу вокального мистецтва.

Сластіонівські скарби були цінним поповненням Дніпропетровського історико-археологічного музею, і їх відразу ж експонували.

Трохи згодом Яворницький одержав від художника листа.

«Дорогий друже моїх юних і мужніх літ, здрастуй! — писав О. Сластіон 17 жовтня 1929 року.— Сердечно, найщиріше обнімаю тебе, голубе сивий! Більше 20 років пролетіло з того часу, як ми бачились,— коли я гостював у тебе в Катеринославі, у твоєму прекрасному будинкові. Тоді ще були ми молоді, а тепер вже й дідами поробились! Принаймні я фактично дід, бо маю вже онучку 10 років. Ще й досі не знаю, чи тобі сподобались ті речі, що придбав у мене Павло Євменович. Певно, ти їх уже добре роздивився і склав собі певну думку...»

В другому листі, від 17 жовтня 1930 року, читаємо:

«Дорогий друже Дмитре Івановичу! Здоров був! Обнімаю й цілую тебе, голубе! У мене оце до тебе пильне діло трапилось. Справа така: написав я собі спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво «Рух» сповістило мене, що через два тижні книжка вийде. Разом з тим те ж видавництво доручило одному полтавському художникові написати й мою монографію, а до тієї монографії, що оце вже приходить до кінця, потрібні різні мої малюнки, а між ними й карикатури на політичні теми. Згадав я, що коли був у мене Матвієвський, то між іншими речами взяв він також і журнал «Шершень» за 1905 рік; а в тім журналі, здається, номер 22. на обкладинці моя карикатура з підписом: «Збиралася кумпанія невеличка, але чесна». За цю карикатуру и було закрито «Шершень».

Художник у своїх листах (які зберігаються в музеї)

дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати йому на день весь журнал «Шершень», потрібний йому для монографії.

У культурній спадщині, що дісталась народам СРСР, творчість Д. І. Яворницького й О. Г. Сластіона займає почесне місце. Служіння своєму народові митці вважали за найвищу честь для себе.

 

ТАК СОБІ ЦАРЬОК...

 

У січні 1915 року до Катеринослава приїхав останній цар Російської імперії Микола II. Особливої потреби їхати до великого українського індустріального міста, що розкинулося на землі колишніх «запорозьких вольностей», у всеросійського імператора не було. Але вже рік на великому просторі, від Балтики до Кавказу, точилася війна. Бойовий дух армії, якій бракувало патронів і снарядів, давно вже занепав, ремствувала на тривалу, безперспективну війну й мирна людність імперії. Щоб збадьорити армію і народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усіх збройних сил Російської імперії, переїхав із столиці в ставку, а що в ставці план бойових операцій за нього опрацьовували досвідчені генерали, то в царя було багато дозвілля, коли він міг розважатися і роз'їжджати по великій країні. Гадалося, що поява царя в різних містах імперії викликатиме піднесення й будитиме приспаний патріотизм. Отак, повертаючись до ставки, він заїхав і до Катеринослава. Про цей приїзд було відомо наперед, і катеринославський губернатор викликав до себе професора Д. І. Яворницького, бо в програмі царських відвідин у Катеринославі стояв і музей ім. Поля з його запорозькою старовиною, який маля показати всеросійському самодержцеві.

Повідомивши професора, директора музею про «височайші» відвідини, губернатор наказав йому відповідно приготуватися, пошити собі на такий випадок чорний фрак та придбати білі рукавички.

Дуже не хотілося Дмитрові Івановичу зайво витрачатися на таке пусте діло, а головне брати на себе цілу гору всякого клопоту, але що вдієш: імператорська особа — священна, і розмови тут короткі.

І ось нарешті самодержець, у сірій шинелі з погонами полковника, в супроводі міністра імператорського двору Фрідерікса, губернатора, великого почту різного рангу вельмож та особистої охорони, прибув на автомашині до музею.

Зустрічати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор Яворницький.

З брязклим, стомленим від надуживання спиртовими напоями обличчям цар мляво, для годиться, дивився на скіфські стріли, мечі та примітивне знаряддя рільництва, не виявляючи ні цікавості, ні нудьгування. Він трохи пожвавішав, коли перейшов до кімнати музею, де висіли стародавні ікони й, на подив професорові, показав себе непоганим знавцем іконописного малярства, безпомилково відрізняючи суздальське, новгородське та фрязьке письмо. Та ось перейшов до відділу запорозької старовини з його унікальними експонатами зброї, одягу та побутових речей козацтва.

Цар мовчки, але з помітною цікавістю розглядав запорозькі шаблі, мушкети, гаківниці, жупани і широченні козацькі шаровари. Підійшли й до вітрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старої української гути пляшка з козацькою горілкою, яку Яворницький сам викопав у могилі.

— У запорожців був такий звичай: ставити біля небіжчика пляшку горілки, щоб козак і на тому світі не журився,— пояснив імператорові Дмитро Іванович.

— Кажуть, ніби він навіть почастував самодержця «запорозькою» горілкою, давши йому чарку звичайної «миколаївської», настояної на калгані, бо справжнього козацького варива шкода було давати цареві.

Цар, який досі тільки слухав мовчки пояснення професора, вирішив нарешті заговорити й навмання спитав Дмитра Івановича:

— Скажіть, професоре, на які періоди ви поділяєте історію запорозьких козаків?

— Бачите, ваша імператорська величність, всякий поділ історії буває штучний, так і тут, але в загальних рисах Можна поділити історію Запорозької Січі на три періоди.

— Які саме? — поцікавився монарх.

— Перший період — боротьба запорожців з мусульманським світом, з татарами й турками, другий — з католицьким світом, з польською шляхтою, і нарешті третій — боротьба з Москвою.

— Аз Москвою за що?— вкрай здивувався не дуже тямущий в історії підвладних йому народів імператор.

— За свої запорозькі вольності, ваша імператорська величність,— пояснив професор.

— І скажіть, професоре, чим же ця боротьба закінчилася? — по-справжньому зацікавився імператор.

— Як бачите, ваша імператорська величність!.. — Дмитро Іванович низько вклонився й широко розвів руками, мовляв, закінчилася тим, що ви, всеросійський владар підкорених народів, стоїте зараз тут, на святій землі колишніх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва, мушу давати вам пояснення до реліквій нашої славної історії в музеї...

Хтозна, чи зрозумів не дуже кмітливий всеросійський самодержець іронію у відповіді українського професора, але він нічого не промовив на це, а тим часом підійшли до того місця, де в рамі під склом висів славнозвісний лист запорожців до турецького султана. Дмитро Іванович голосно прочитав цього листа, не пропускаючи всіх його крутих приперчених висловів і не перекладаючи на російську мову. Професор так захопився, що й далі, після читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за професором по залах музею, не все розуміючи, але й не питаючи вже. Українська мова, яку цькували й гнали в Російській імперії і на яку перейшов у розмові професор, видалася декому з царських вельмож за образу імператора, і вони нишком стали махати й подавати знак Дмитрові Івановичу, щоб припинив цей скандал, але той удав, ніби не помічає тих «сигналів».

Другого дня після від'їзду царя Яворницького викликали до поліції, і поліцмейстер, підполковник П. І. Метленко спитав:

— Ви що, професоре, російської мови не знаєте, що з імператором говорили по-українському?!

— Як це не знаю? Добре знаю! Так усі мої найголовніші твори написано російською мовою, і недарма я викладав історію в Московському університеті. Але зрозумійте ж, що листа запорожців до турецького султана треба читати тою мовою, якою він написаний. У цьому його сила, аромат епохи, краса!

Коли вже цар закінчив оглядати музей, Дмитро Іванович запропонував йому написати свої враження в меморіальній книзі. Цар узяв окремий чистий аркуш і написав:

«Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю профессора Эварницкого за объяснения. Николай».

Три коротенькі царські фрази, і в кожній стоїть те ж саме слово «очень»: на щось краще не стало кебети в останнього російського царя...

Показуючи згодом цей царський запис відвідувачам, Дмитро Іванович ніби ненароком казав про коронованого автора:

— Так собі царьок: ні розуму, ні хисту!.. У цій меморіальній книзі музею взагалі були цікаві записи представників колишнього можновладного світу, де високі автори, самі того не розуміючи, лишали відбиток свого неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморіальна книга стала теж цікавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, які правили імперією. Ось запис одного з недобитків царської Росії, що силкувався відновити 1919 року «єдиную, неделимую»: «Рад прикоснуться к рідной запорожской старине

генерал-лейтенант Шкурко».

Запорозькі шаблі та гаківниці так зворушили колишнього кубанського осавула Шкурко, що навіть ні сіло ні впало поставив у слові «родной» штрафне українське «і»!..

Професор Яворницький знав справжню ціну імператора та його сатрапів і завжди кепкував з них. Влітку того ж 1919 року біле військо на чолі з генералом Денікіним здобуло Катеринослав. З цієї нагоди Катеринославська земська управа влаштувала Денікіну урочисту зустріч і піднесла завойовникові хліб-сіль. Та ліберальні земці хотіли нагадати монархічному генералові, реставраторові «единой, неделимой России», що він перебуває на українській землі, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось українського рушника накрити тацю з хлібом і сіллю. Дмитро Іванович пошукав у себе між речами, що не мали історичної вартості, і виніс земцям вишитого рушника з козацькою приказкою: «Не той козак, хто переміг, а той, хто викрутився». Професор дошкульно кпив з нерозважного білого генерала, досить прозоро натякаючи,— не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднішньою своєю перемогою, бо невідомо ще, як воно кінець кінцем обернеться.

Підніс Денікіну хліб-сіль заступник голови земської управи Якубович, а потім відбувся урочистий бенкет у англійському клубі. Пихатий головнокомандуючий білої армії спочатку не помітив цих кпинів на свою адресу, бо тацю з рушником і хлібом та сіллю одразу ж передав ад'ютантові, але в середині банкету він пройшовся по залу оглянути подані йому під час зустрічі подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала густо почервоніло, він круто повернувся до земців і зловісно спитав, ледве стримуючи крайнє роздратування:

— Так де той козак, що викрутився?

Передчуваючи недобре, Якубович мерщій зник нишком з банкету...

Правду сказало давнє українське прислів'я: як показали дальші роки, ні цар, ні його родичі й нащадки не повернулися вже на російський престол; не пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасові перемоги, склепати розбитий революцією на друзки імператорський трон з його «единой, неделимой» імперією — тюрмою народів, як і називав її Ленін.