Слідами запорожців

Вид материала

Документы

Содержание Козацькому роду нема переводу

Подобный материал:

• Морські походи запорожців, 660.78kb.
• План уроку Запорізька січ у складі Гетьманщини. Участь запорожців у війнах з Османською, 160.11kb.

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

 

У своїй подвижницькій праці вчений завжди знаходив собі помічників, людей, закоханих у рідну культуру, і залучав їх до доброго діла.

У 1960 році мені пощастило знайти одного приятеля Дмитра Івановича — Захара Семеновича Бородая. Він жив у Червонопартизанському провулку в Дніпропетровську. Зайшов я по даній мені адресі до маленької хатини над яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидів за невеличким столом і читав «Кобзаря». В хаті чепурно, на стінах — портрет Тараса Шевченка, прикрашений широким квітчастим рушником, дві картини — одна Самокиша «Богдан Хмельницький в'їздить в Київ 1648 р.», друга — Красицького «Гість із Запорожжя». Захар Семенович за свое життя зібрав чималу бібліотеку, якою він не без підстав пишався. Він багато років працював листоношею і за довгорічну та сумлінну працю на пошті був нагороджений орденом Леніна.

Погомонівши якусь хвилину з господарем, я спитав його:

— Кажуть, що ви були знайомі з Дмитром Івановичем. Це правда?

Коли Захар Семенович почув ім'я Яворницького, його обличчя одразу ж повеселішало, й він приязно усміхнувся.

— Це правда. Я з ним познайомився ще напередодні першої світової війни. З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному поштамті — листоношею. До району, який я тоді обслуговував, входив і будинок професора Яворницького. Добре пам'ятаю — вперше я заніс йому кореспонденцію влітку 1915 року.

«Ви часом не з Полтавщини?» — спитав мене Дмитро Іванович, приймаючи від мене листи та газети.

«Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?»

«Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала».

Листоноша і вчений сіли на веранді. Дмитро Іванович наказав подати чаю. Йому на коліна звичним рухом зіскочив невеличкий сіренький котик, якого він завжди пестив, коли розмовляв з гостем.

— Де ж ви народилися, з якого роду, розповідайте, будь ласка! — поцікавився ввічливий господар.

— Яз містечка Жовнино, Золотоніського повіту. А роду — козацького.

— Он як! Відкіля ж ви дізналися про свій козацький рід?

— Мій дід водив мене на старовинне кладовище у Жовнині. Там він показав мені кам'яніти хрест на могилі мого прадіда. Дід підвів до хреста та й каже: «Читай, хлопче, що за слова там!» Я прочитав напис: «Тут поховано прах козака Лазаря Бородая». Отож від цього козака і йде наш рід.

— Ну що ж, це добре, що ви зацікавилися своїм родом. А скажіть, чи вам часом не доводилося в Жовнині бачити мого побратима Миколу Лисенка?

— Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли він з Старицьким приїздив до Жовнина провідати свою рідню та земляків.

— Що ж ви пригадуєте з того приїзду?

— У нас його поважали й дуже шанобливо зустрічали. Людина він проста й доступна. У моїй пам'яті зберігся такий факт: Лисенко подарував тоді дві тисячі карбованців і дві десятини землі з своєї садиби, щоб збудувати в Жовнині школу.

— Ну й збудували ту школу?

— Де там! Гроші й земельку забрали до своїх рук старшина й писар. Кажуть — захарлали, пропили, барбоси! — з гнівом розповів Бородай.— А шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину.

Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав:

— От що, голубе, ви зайдіть днів через два до мене в музей: ми там поговоримо про одне важливе діло...

Бородай раніше чув про Яворницького. Він був радий, що йому, шанувальникові вченого, пощастило познайомитися з ним, і чекав неділі, щоб у вільний від роботи час піти до музею.

В неділю Захар Семенович надів українську вишиту сорочку, синю чумарчину, козацькі штани, смушеву шапку і в такому вигляді прибув до музею.

— Ану, козарлюго, підійди поближче!—покликав Яворницький, як тільки побачив Бородая.

Дмитро Іванович оглянув гостя з ніг до голови. Його обличчя осяяла тепла, щира усмішка.

— Ну, запорозький лицарю, ходімо зі мною. Якщо гість подобався Дмитрові Івановичу, він шанобливо брав його під руку, водив по залах музею, йшов з ним на прогулянку. Так було й з Бородаєм, якого потім Дмитро Іванович запросив до свого кабінету.

— Чи знаєте ви, Захаре Семеновичу, навіщо я вас закликав?

— Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас і готовий виконати будь-яке ваше прохання.

— От що, добрий чоловіче, я хочу послати вас в мандри по скарби народні. Думаю, що козакові це доручення під силу. Як, справитеся?

Захарові Семеновичу було приємно виконати прохання вченого, але він хвилювався: чи ж впорається з його завданням?

— Куди ж мені доведеться їхати, в який край?

— У ваш рідний край, на Полтавщину. В музеї, як бачите, в нас мало експонатів з побуту полтавчан. Мені б дуже хотілося, щоб ви зібрали характерний одяг, який носили старі люди. Ось я тут усе записав.

Дмитро Іванович подав цидулку, в якій було перелічено: вишивані сорочки, плахти, спідниці, керсетки, квіти, які надівали дівчата на голову, дукачі, намисто, чоботи дівочі й парубочі. Наприкінці було дописано: «Як попадуться ікони грецького письма,— теж беріть!»

— А як же з моєю роботою? Хто ж мене пустить?

— Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до цього діла.

Через два дні Бородая викликав начальник пошти й спитав:

— Ви знаєте професора Яворницького?

— Знаю.

— Тоді зразу ж сходіть до нього й передайте, що я не перечу проти поїздки листоноші Бородая в Жовнино на десять днів.

Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Іванович дав йому тридцять карбованців і сказав:

— Попадуться коштовні речі — купуйте, не скупіться, це для музею, для народу!

Частину коштів він дав срібними карбованцями.

— Може, в дорогу краще взяти паперові гроші, ніж срібні?

— Ні, голубе, навпаки: беріть більше срібних. Повірте мені: на них там кидаються, як бджоли на нектар.

І вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства.

У рідному селі його зустріли приязно. А коли дізнались, що він прибув купувати для музею старовинні речі, його охоче запрошували до хат, розглядали з ним одяг, взуття, яке з давніх часів лежало в скринях.

Захар Семенович пройшов добрий інструктаж у Яворницького, вміло розбирався в речах, відбирав найцінніші з них і складав собі в мішок. В одної старенької бабусі він побачив на покуті цікаву ікону грецького письма. Хотів був узяти в руки і детальніше роздивитися, але бабуся гримнула на нього:

— Не чіпай, то ікона давніх часів, пам'ять від батьків, не віддам, і не думай!

— Та у вас же таких ікон сила-силенна, продайте мені цю стареньку! — благав Бородай.— Ось вам карбованець,— і пошелестів кредиткою.

— Е-е-е! Хоч би путящі гроші давав, а то якийсь папірець,— невдоволено буркнула бабуся.

— А може, ось такого хочете! — повертів Бородай срібним карбованцем.

— Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу — не відчепишся! Наступного дня посланець ученого закінчив свої справи й повернувся до музею.

— Ну, козаче, з урожаєм вітати, чи як? — усміхаючись, спитав Яворницький.— Ану, викладайте з свого мішка!

Дмитро Іванович уважно розглядав кожну річ, прицмокував, схвально кивав головою. Особливо дякував своєму помічникові за ікону, яка виявилася рідкісним і цінним експонатом для музею. Бородай з честю склав іспита.

Іншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу пустив на два дні для дуже важливого діла. На цей раз Бородая відряджено по скарби в село Петриківку. Тут він дізнався, що в діда Івана Луценка лежать у клуні два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це свідчили вирізані літери на сволоках. Господар швидко поступився і майже за безцінь віддав їх для музею.

Бородай навантажив сволоки на підводу і волами Привіз їх до Катеринослава.

Після повернення з цієї подорожі Дмитро Іванович попередив Бородая, щоб він свою літню відпустку не гаяв без діла, а готувався в чергові мандри — в місця Запорозької Січі.

— Ви поїдете до легендарного краю — туди, де я не раз був, де сходив уздовж і впоперек, відвідав усі закутки, багато розшукав цінних речей запорожців. Ну, а поки що ось вам моя книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». Візьміть і прочитайте. Вам буде легше розшукувати музейні речі, по які ви поїдете.

Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й загорнув її в газету. Він з величезною насолодою прочитав восьмирічне дослідження вченого, побачив, з якою любов'ю і захопленням Дмитро Іванович розшукував у старих людей стародавні пам'ятки. В книзі було записано, в якого діда чи баби і що саме зберігається. Отже, посланцеві лишалося пройтись слідами Яворницького, зібрати речі й доставити їх у музей.

Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, виїхав у Нікополь. Там він знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись запорозькій старшині. На сосновому сволоці був напис, який свідчив, що цей будинок зробили 1751 року курінні козаки Онуфрій та Гаврило. Сволок і одвірки цієї хати стояли колись у запорозькому курені.

Розпитуючи дідів про запорозьку старовину, Бородай пішов селом на дальші розшуки. У дворі купчихи Ганни Гончарової він побачив справжній запорозький курінь, рублений з дерева. Він мав довжину десять аршин, а ширину — п'ять. Цей курінь мав двоє дверей з різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвірку був вирізаний такий напис: «1763 года июня 6 д. построин курень пол...»

У цієї ж таки господині Бородай придбав для музею два видовбані з дерева коряки (миски), з яких запорожці їли саламаху.

Закінчивши свої діла в Нікополі, Бородай помандрував у село Капулівку, вклонився могилі Івана Сірка, а потім пішов шукати старих дідів.

Йому сказали, що в діда Івана Батиченка зберігаються запорозькі речі, й Бородай одразу ж поспішив до нього. У дворі, під повіткою, сидів старий дід в широких полотняних штанях і солом'яному брилі.

— Здоровенькі були, дідуню!

Драстуй! Що скажеш, добрий чоловіче?

— Чув я, що у вас е запорозькі речі — шаблюка й гаківниця. Чи правду люди кажуть, чи, може, жартують?

— Мабуть, правду. А навіщо вам ці штуки? — насторожено спитав дід.

— Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зібрати козацьку старовину.

— От що я вам скажу, чоловіче: ці штуки в мене справді в, але я вам їх не віддам.

— Чому? Не довіряєте, чи що?

— А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули ці речі. Тут уже були одні моторні хлопці, повидурювали всяку всячину, та й слід за ними запався.

— Якщо ви сумніваєтесь, то самі привезіть до музею.

— Гаразд! До Яворницького я сам проїдуся, ми давні знайомі!

Незабаром гаківниця й шаблюка стояли в запорозькому відділі музею.

У цьому селі Бородай зібрав добрий врожай. В одного діда він купив двоє запорозьких шароварів — одні червоні, а другі сині, зібрав понад півсотні старовинних монет. І все це привіз до музею.

— Спасибі, любий Захаре Семеновичу,— дякував Яворницький,— що ви щедро потрудилися для науки.

Одного разу я зайшов провідати Бородая. Він сидів з своєю онукою під яблунею і розглядав альбом. Мені впали в очі десятки фотографій з скульптур.

— Що це за фото в альбомі? — поцікавився я.

— Це творіння мого сина Василя!

Василь Захарович Бородай — комуніст, офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни, має три ордени. Настав мирний час — Василь Бородай за покликом душі став скульптором. І тут він досяг слави й визнання. Йому надано звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Він створив десятки високохудожніх скульптур. Серед них пам'ятники Лесі Українці, Іванові Богуну, Миколі Щорсу (в співавторстві з М. Г. Лисенком та М. М. Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького.

Ось фото його дипломної праці «Олександр Невський», а внизу теплий напис: «Дорогому татові та мамі — від сива Василя».

Радується й пишається Захар Семенович своїм сином, його творчими успіхами, його щирим служінням народові.

І подумалось мені: правду кажуть, що козацькому роду немає переводу.