Початок формування козацтва

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

Початок формування козацтва.

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець XVI ст. центр подій знову переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан — козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.

Вперше слов'янські козаки з'явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід, на р. Дон.

Висновок до питання: Підсумком формування на рівнинах Придніпров'я нового суспільства стала поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжжі ,— стану козаків. Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни.

Первинна організація українського козацтва

та заснування Запорізької Січі ,її внутрішній устрій.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття . Королівські старости на пограничних землях непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі наживалися на ситуації та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонованими) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин тощо. Однак важливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців кордонів від татарських наскоків, а одним з найобтяжливіших обов'язків старостів якраз і був захист кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні десятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський та Бернард Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони, а й для нападів на турків.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишневецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що
у 1553—1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих
турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилася підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи.

Цей крок виявився для нього фатальним — молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька
Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь(це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування
смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля.

Висновок до питання: Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально-економічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у заворушення.

Міські козаки та формування реєстрових козаків.

Багато козаків проживало й у порубіжних містах . Зокрема, населення Канева у 1600 р. налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Розуміючи марність будь-яких спроб підпорядкувати далеку й непокірну Січ, польський уряд, проте, сподівався залучити до себе на службу міське козацтво чи його частину. .
В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис. В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім'я Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси
й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі проценти).

Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40—50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства.

Висновок до питання :Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Боротьба українських козаків з турками та татарами .

На перших етапах свого формування нереєстрові козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських урядників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена —оттоманських турків.

Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст. тремтіла від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1529 р. спустошили Угорщину й мало не захопили Відень.

Велика частина Східної Європи лишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто насмілювався кинути виклик «бусурманам», як говорили українці про мусульман, обов'язково завойовував прихильність земляків і славу за кордоном.

Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але, організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар далі від своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу.

Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи
власні зовнішні стосунки.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р., вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників. Описуючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма зауважує: «Можна
стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі».

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю Польщі приборкати козаків, султан Осман II зібрав величезне 160-тисячне військо й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. В 1620 р. під Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рік 35-тисячне польське військо, що намагалося затримати турків під Хотином, врятувала від неминучої загибелі вчасна підмога 40 тис. козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.

Висновок до питання : перемоги у боротьбі з турками та татарами додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх нерідко зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо. Така риторика певною мірою слугувала вузькостановим інтересам козацтва й мала на меті переконати уряд, що козакам належать права та привілеї, звичайно даровані воїнам. Водночас козаки значною мірою серйозно проймалися ідеєю оборони християнства й власного народу. Це нове усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пекучими проблемами внутрішнього життя суспільства.

Перші козацькі повстання.

Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні .Не встиг він зайняти їх , як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам
за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких —Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання ,змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського — тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Трохи згодом його вбили у випадковій сутичці за нез'ясованих обставин.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання, цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко, що, за польськими джерелами, був «чоловіком видатної вроди й визначних здібностей... до того ж знаменитий артилерист». Син галицького шевця, котрий загинув від магнатських побоїв, молодий Северин із братом Дем'яном знайшов притулок у маєтку князя Острозького в Острозі. Брат його став священиком і відомим письменником, а Северин вирішив «добувати свій хліб козакуванням». У 1595 р., після вдалого нападу на
турків у Молдавії, на чолі 2,5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливішим було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки.

В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули
діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали
переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили.

Поляки вважали, що цією перемогою вони розв'язали козацьку проблему,— тим більше, що серед козаків загострювалися внутрішні
конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до переговорів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних запорожців та нереєстрових козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві. Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими двома угрупованнями, які нерідко виливались у відкриті сутички. В цей критичний момент події стали розвиватися у сприятливому для козаків напрямі. На початку XVII ст. Річ Посполита ув'язла в майже безперервні війни й знову звернулася до козацтва як випробуваного воїнства. У 1601 р. двотисячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а у 1605 та 1609 рр. запорожці брали участь у польській інтервенції в Московію, що була для царства справжнім лихом.

Рідко коли на засіданнях сейму польські політики приймали рішення чи висували проекти, що не передбачали використання військового потенціалу козацтва, одночасно ухиляючись від вимог збільшити реєстр та розширити автономію. За таких складних політичних обставин з-поміж
козаків, на щастя, знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання.

Висновок до питання :Польський уряд і шляхта реагували на швидке зростання козацтва розгублено й нерішуче. Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вважали лише збіглими кріпаками) перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта була не від того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали безжалісно винищувати «цю своєвільну голоту», охоче збільшували число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московії чи Оттоманської Туреччини. Але з відновленням миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків.Така непослідовність посилювалася неоднаковим ставленням до козаків, з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого — королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було лише справою часу.

Діяльність гетьмана Петра Сагайдачного у Запорізькій Січі.

Історики загалом погоджуються в тому, що найвизначнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Кононович Сагайдачний. Бідний шляхтич із м. Самбора в Галичині, він навчався в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка, його обирають гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Москвою та Оттоманською імперією. Прихильник суворої дисципліни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний поклав край бунтівній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр

до 3 тис., заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких старшин.

Однак найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким
Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України. Того ж року Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпечив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кордону.

Висновок до питання : завдяки своїй діяльності ,популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його діяльність із традиціями київських князів. Козацтво з усією очевидністю ввійшло в нурт життя українського суспільства.

Життя козацтва після смерті Петра Сагайдачного та

великі козацькі повстання.

Після смерті Сагайдачного конфлікти знову стали основною рисою польсько-українських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було уникнути, бо найближчі наступники померлого гетьмана Оліфер Голуб та Михайло Дорошенко були водночас його близькими однодумцями й поділяли принципи політики примирення. Але після битви під Хотином у 1621 р. серед козацтва, й особливо нереєстрового, зростало невдоволення, оскільки загартоване в боях 40-тисячне козацьке військо поверталося на Україну без усякого наміру знову стати кріпаками, як того вимагав уряд, але водночас і без надії на те, щоб бути включеними до реєстру. Частина з них збиралася на Запорозькій Січі, в той час як більшість поверталася до своїх міст і сіл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму невдоволенню. В середині 1620-х років, намагаючись спрямувати їхній запал в інше річище, Дорошенко організував ряд морських походів проти турків, повідомивши мусульман, що « [польський] король [може] й міг замиритися з вами, тільки не ми». Вперше козаки були втягнуті у внутрішні чвари в Криму, підтримуючи настроєного проти турків претендента на ханський трон.

Поляків дуже дратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок держави в державі. Король скаржився в сеймі: «знову на передній план виходить внутрішня анархія, котра породжує ускладнення і втягує нас у конфлікти з могутніми сусідами. Ігноруючи зобов'язання вірності й служіння своїм панам, вони (козаки) встановили власний порядок і загрожують життю і майну невинних людей. До того ж їм підкоряється вся Україна». Вирішивши застосувати до козацтва політику «твердої руки», для її проведення уряд призначив гетьманом Станіслава Конєцпольського — рішучого й досвідченого полководця, який мав величезні маєтки

на Україні. У 1625 р. на чолі восьмитисячного війська Конєцпольський вирушив на Україну. Із Запорозької Січі йому назустріч вийшло шеститисячне козацьке військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв із поляками запорожці знову обрали гетьманом поміркованого Дорошенка й розпочали з ними переговори, що завершилися компромісом. Реєстр було збільшено до 6 тис., і це імпонувало внесеним до нього заможним (і «більш заслуженим») козакам, але переважна частина рядового козацтва мала повернутися під владу панів.

Із завершенням складання реєстру Дорошенко взявся вдосконалювати організаційну структуру 6 тис. «законних» козаків. Він поділив їх на шість полків з осередками в Києві, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі та Черкасах. Кожний полк поділявся на сотні з осередками в менших містечках, розташованих на полковій території. Цивільна і військова влада над усіма козаками відповідної території належала козацьким старшинам, у той час як загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Він обирався козаками й затверджувався королем.

Так реєстрові козаки вдосконалювали своє самоуправління попри пильний нагляд поляків. На відміну від них Запорозька Січ — цей бастіон войовничих і «незаконних» козаків — хоч і формально підпорядковувалася гетьманові, де-факто зберігала автономію.

Давши згоду на збільшення реєстру, поляки сподівалися, що реєстрові козаки контролюватимуть інших. Коли у 1629 р. гетьманом обрали Грицька Чорного —виразника пропольських настроїв. Річ Посполита, здавалося, нарешті знайшла ідеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити урядові, він викликав серед козаків таку лють, що на початку 1630 р. загін запорожців викрав Чорного на Січ, де його судили і стратили. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом
відважного Тараса Федоровича (прозваного Трясилом), який повів у старостівські землі велике повстанське військо. І знову Конецнольський на чолі королівського війська і реєстрових козаків був змушений розпочати виснажливу воєнну кампанію. Цього разу йому щастило менше, ніж раніше, й у серпні в укладеній у Переяславі угоді повсталі козаки добилися несподівано великих поступок: реєстр збільшувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія. Проте нерозв'язаними лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до повстання.

У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання непокірних козаків. На Дніпрі, на північ від Січі, поляки збудували грізну фортецю Кодак ,що мала стояти на перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до закінчення її спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою зруйнував фортецю й знищив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козаків, прагнучи вислужитися перед поляками, видала Судиму королівським властям, які засудили його до страти. Незабаром, у серпні 1637 р., в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке військо на чолі з Павлом Павлюком. До Павлюкових сил, що рухалися із Січі на північ, приєднувалися великі групи селян Правобережної України та щойно освоєного Лівобережжя. Але знову повстанців перехитрили вдалим маневром на відкритій місцевості, й у грудні 1637 р. під Кумейками, біля Чигирина, польська армія завдала їм рішучого удару. Проте ця поразка ще не стала кінцем повстання, яке продовжувалося на Лівобережжі під проводом Яцка Острянина та Дмитра Гуні аж до остаточного придушення влітку 1638 р. Сповнені жадобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися. Натомість вони диктували свої умови. За «Ординацією» (законом, ухваленим сеймом) реєстр зменшувався до 6 тис. і навіть реєстрові козаки втрачали право на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість вводилася посада польського старости, затверджуваного королем. Козацькі полковники та осавули тепер мали обиратися із шляхти. Суворо обмежувалася територія розселення козаків, а кожний, хто без дозволу намагався втекти на Січ, карався на смерть.
Тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками.

На додаток до цих драконівських заходів магнати, зокрема Ярема Вишневецький — найбагатший на Україні землевласник,— установили в країні жорстокий терор, без розбору мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. Ось як цинічно польська знать виявляла своє розуміння козацького питання: «Козацтво — це нігті в організмі нашого суспільства, вони надто швидко відростають і тому потребують частого підстригання». І справді, протягом наступних десяти років небувалого
спокою та стабільності, що їх польські історики часто називають «золотим спокоєм», здавалося, ніби репресії — це найефективніший спосіб взаємин із козаками.

Висновок до питання :Великою мірою причиною невдач згаданих великих козацько-селянських повстань, що відбулися на Україні за 45-річний період було те, що, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами ,й тому самі повстання мали ряд недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях ,оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повсталих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок козацтва із селянами та справою оборони православ'я. Десятирічний «золотий спокій» лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути. Таким чином у 1770-их роках Запоріжжя вже являло собою величезне вогнище, де в різних частинах його загорялися вогні, але всі ці повстання не мали спільного проводу і тому терпіли поразки.

Участь Запорізької Січі у справах Гетьманщини.

Хмельницький міг своєю твердою рукою тримати порядок на Запоріжжі, але після його смерті, коли почалася боротьба за булаву і обраний був Іван Виговський, запорожці виступили з протестом: чому їх не покликали до обрання гетьмана. Кошовий отаман Яків Барабаш звернувся до Москви з доносом на Виговського. Його підтримав Полтавський полковник Мартин Пушкар. Москва, яка завжди розпалювала соціальні суперечки в Україні, поспішала підтримати всякого роду опозицію проти старшини. Тому підтримувала вона і Запоріжжя, яке виступало проти гетьмана-«ляха», що потурав старшині.

Контакт з Москвою не всіх задовольняв, навпаки він викликав обурення тієї частини козаків, які ставилися вороже до політики Москви й розуміли небезпеку її для України. На Запоріжжі існувала протилежна орієнтація, а саме — на допомогу Криму та Туреччини. Тому під час боротьби Дорошенка з Польщею запорожці виставили проти нього молодого писаря Петра Суховія (Суховієнка), якого підтримували татари, і вів проголосив себе гетьманом під протекторатом Криму.

Типовим представником Запоріжжя другої половини XVII ст. був Іван Сірко, що кілька разів був кошовим отаманом. Він був талановитим стратегом, полководцем, але як дипломат завдав багато шкоди справі визволення України і в критичні моменти нищив її успіхи. Нападом на Крим в часі Конотопської перемоги він примусив татар покинути Виговського і тим позбавив його помочі союзників-татар. Нападом на Перекоп Сірко примусив татар зрадити Дорошенка. Наслідком цієї зради була капітуляція Дорошенка, Це не перешкодило в 1669 році Сіркові перейти на бік Дорошенка. А служачи інтересам Москви, він того ж року побив відділ татар, що служили Дорошенкові. Така «хитка» політика Сірка відштовхнула навіть Москву від нього, і після того, як Сірко виставив свою кандидатуру на гетьмана, його заарештовано і заслано на Сибір. Правда, звідти його незабаром звільнили, і він продовжував свою
деструктивну й згубну роль на Запоріжжі, де завжди знаходив прихильників. Помер він у 1680 році.

Андрусівське перемир'я 1667 року поставило Запоріжжя під
спільний протекторат Польщі та Москви, але фактично Запоріжжя
залишалося незалежним. Так само було, коли після підписання «вічного миру» Москви з Польщею року 1686 віддано Запоріжжя в підданство Москві: це підданство мало тільки номінальний характер і Запоріжжя вело свою власну політику.

За гетьманування Мазепи Запоріжжя, під проводом кошового Гордієнка, стало в опозицію до гетьмана, бо запорожці противилися політиці Мазепи в соціальних питаннях і в питаннях відносно Москви. Кость Гордієнко, людина освічена, принципова, був твердим противником союзу з Москвою. Після переходу Мазепи до шведів Гордієнко, не зважаючи на особисті розходження з гетьманом Мазепою, перейшов до Карла XI.

Це мало величезне значення, піднісши повстання Мазепи в очах народу і забезпечивши гетьмана значною військовою силою. Внаслідок приєднання запорожців до Мазепи повстали майже весь Полтавський полк, завжди тісно зв'язаний з Запоріжжям, частина Слобожанщини та Правобережної України. До запорожців пристали: Переволочна , Келеберда, Нехвороща, Маячка, Нові Санжари та ін. Кость Гордієнко розсилав листи всюди, де міг знайти підтримку, і закликав українців приєднуватися до шведів. Щоб «до бунта не допускать», Петро відрядив на Полтавщину три драгунських полки і козаків із Стародубського та Ніженського полків. До Січі прибуло посольство від Миргородського полковника Д. Апостола, щоб підняти козаків проти Гордієнка. Це їм не вдалося. Проте, настрій серед запорожців не був однаковий, і Гордієнко мав там багато противників, які на початку квітня 1709 року обрали кошовим Сорочинського. Але Москва на цьому програла: новий кошовий належав до кримської орієнтації, ворожої Москві.

Тоді Петро вирішив знищити Запоріжжя. Три полки під командою
полковника Яковлева спалили Келеберду, 18 квітня здобули Переволочну, зруйнували замок і порубали з тисяча запорожців, а багато потонуло в річках. Знищено було Старий і Новий Кодак. II травня було взято і зруйновано Січ . Нелюдську жорстокість проявили москалі, катуючи запорожців, глумлячись навіть над покійниками, яких викопували з могил. Все це свідчить, що тут мала місце помста лютого ворога. Гордієнко з козаками ввесь час був із Мазепою, брав участь в Полтавській баталії, відступав до Бендер і залишився при гетьманові Пилипі Орликові. Запорожці брали участь у 1711 році в невдалому поході на Правобережну Україну, а після того пішли «під татарську протекцію» і заснували Січ в Олешках.

Висновок до питання : Запоріжжя до повстання Богдана Хмельницького було тісно зв'язане з козаччиною і являло собою головний осередок, з якого виходили політичні почини. За Богдана Хмельницького воно втратило політичне значення Але Запоріжжя почало відігравати значну роль в загальному житті України, і сюди сходилися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Що далі йшло соціальне розбиття України, то більше висувалося Запоріжжя на керівне місце , виступаючи на боці Москви проти власної старшини.

Запорожці під “татарською протекцією”.

В другій половині XVII ст. границі запорозьких володінь, їхні «вольності» були більш-менш оформлені. В універсалі Богдана Хмельницького 15 січня 1655 року зазначено північні границі на підставі жалуваної грамоти короля Ітефана Баторія: від Терехтемирова Дніпром до Чигирина; в договорі 1696 року границя покладена по річці Тясмин; в Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії ріки Синюхи. Ці границі не зустрічали офіційного заперечення збоку Гетьманщини і збоку Московщини.

Прутський мир 1711 року змінив ситуацію: Туреччина дістала
територію, північна межа якої проходила течією Орелі, Дніпром до Крилова і простою лінією до Синюхи. Так територія, яку запорожці
вважали за свою, опинилася під владою Туреччини. Не зважаючи на це, запорожці не наважувалися повернутися на свої землі, а сиділи біля Олешок. Час від часу зверталися вони до російського уряду з проханням дозволити їм повернутися на свої землі і «сісти» так кошем. Російський уряд дав дозвіл повернутися .тільки окремим козакам, «якщо вони розуміють свою провину», і мешкати там, де вони народилися, а оселитися їм у Старій Січі як своїм підданим не дозволив, бо ті землі належали Туреччині.

1728 року запорожці перейшли над ріку Чортомлик і, не діставши
знову санкції російського уряду, року 1730 повернулися під татарську протекцію й оселилися над рікою Кам'янкою. Треба мати на увазі соціальні та економічні умови, які оформилися в кінці XVII стол. В Січі перебували правляча верхівка козацтва — Кіш і власне військо — січовики. Крім бойового п'ястука — Січі з ЇЇ куренями, значна частина козаків оселялася на «вольностях», де мала свої хутори -«зимовники» і худобу. Тоді, як у Січі не було жінок, по хуторах мешкали й козаки з родинами. Мали вони свою місцеву адміністрацію, а землі їх поділялися на райони - «паланки».

В другій половині XVII ст. населення «вольностей» зростало. Сюди тікали з цілої України — Лівобережної та Правобережної — селяни, рятуючись від злиднів, від повинностей, від панського гніту. Одні
ставали козаками, інші — наймитами, треті осідали слободами й жили
вільними селянами, виконуючи тільки певні обов'язки супроти війська.

У 1709 роціі коли Гордієнко прийшов до Мазепи, з'явилися й січовики, а козаки та селяни паланок залишилися в степах. Козак Полтавського полку Ковальчук, що був на Запоріжжі, переказував, що в степу залишилися «многие тысячи людей» у той час, як в Олешках було не більше як півтори тисячі людей. Зв'язок між тими і іншими не поривався.'"

Висновок до питання: Життя козаків під татарською протекцією було тяжке. Піскуваті землі Олешок не давали можливості плекати худобу; запорожці не мали права ловити рибу в Криму. Право брати сіль в озерах не давало прибутку, бо запорожці позбавлені були права торгівлі; в Криму та Очакові, в той же час і в Січі, мали право торгувати всі, хто бажав;
залишалися самі перевози на Дніпрі та Возі, де вони брали мито. Що далі, то життя ставало тяжчим: татари посилали на земляні роботи , козаки мусили брати участь в татарських походах.

Відносини російського уряду з запорожцями

та його боротьба з “вольностями” запорожців .

У 1754 році російський уряд заборонив давати паспорти запорожцям за кордон, в 1750, 1755 роках обмежено право суду — спочатку відносно
гайдамаків. Року 1756 вдалося російському урядові провести реформу обрання старшини: не Військова Рада мала обирати її, а сходини старшини, Рада ж тільки затверджувала кандидатів. Разом з тим дано право старшині залишатися на уряді без обмеження реченця. Становище Запоріжжя ще більше погіршало, коли року 1764 передано його у відомство Малоросійської Колегії, яка нехтувала всіма правами запорожців, збільшувала повинності, вимагала видачі втікачів, засновувала нові військові залоги тощо.

1735 року в самому серці Запоріжжя, навпроти Січі збудовано
Новосіченський ретраншемент з російською залогою. Начальник цього ретраншементу повинен був стежити за життям Січі і доносити про все Київському генерал-губернаторові. Російські залога та укріплення будували й в інших місцях. Запоріжжя опинилося під контролем російських старшин. Навіть на Великому Лузі засновано російську слободу — Жеребець.

З 1750-их років Запоріжжя було оточене кільцем російських укріплень: з півночі йшли — Нова Сербія, Українська лінія, Слов'яносербія; російські залоги стояли в Усть-Самарському, Новобогородицькому, Микитинському, Биркутському та Сокольському редутах. З 1770 року будується Дніпровська лінія від Дніпра до Озівського моря. Старшини російських залог втручалися в справи Коша під претекстом допомоги в боротьбі з гайдамаками, поводилися брутально, вчиняли здирства. 1757 року вони навіть заарештували весь Кіш: отамана, Федорова — суддю, писаря, осаула і цілий рік протримали їх у в'язниці в Глухові.

Звичайно, запорожці розуміли, до чого воно йде: року 1755 писар
Романовський писав отаманові: «уже військо до лантуха взято, лише

не знайшли засобу, як того лантуха зав'язати». Року 1770 з приводу
Дніпровської лінії Пилип Львівський писав Калнишевському: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали».

У 1740-их роках було втрачено північні землі, в 1750-их — землі Нову Сербію та Слов'яносербію. В 1760-их роках під Новоросійську губернію взято нову смугу; в 1770-их роках будується Дніпровську лінію укріплень. Новосербське начальство видавало листи на заселення слобід на Великому Інгулі, на Самоткані, Домоткані — на запорозьких землях.

Кіш спочатку боронив свої права легальне: надсилав прохання про захист; з 1756 року в Петербурзі майже без перерви перебували депутації козаків з цінними подарунками вельможам — бочками вина, риби, чудовими кіньми, навіть верблюдами. Благали, показували копії грамот, але в Петербурзі вимагали від депутацій оригіналів, яких вони не мали. Обіцяли депутатам розшукати оригінали в архівах, а тим часом захоплювали щораз нові землі.

Втративши надію на допомогу, запорожці почали озброєною рукою звільняти землі від чужинців.

Висновок до питання : З перших же часів переходу запорожців російський уряд розпочав уперту боротьбу з їх «вольностями», передусім за скасування процедури виборів старшини, щоб обернути її на покірних йому урядовців.

Будування фортець та редутів було лише складовою частиною
тієї планомірної політики захоплення, освоєння російським урядом
запорозьких земель. Крок за кроком захоплювали різні поселенці —
хто з Гетьманщини, хто з Росії — запорозькі землі. Спочатку, після
повороту з-під татарської протекції, Кіш не протестував проти нових
поселень Миргородського та Полтавського полків: не земля цікавила
його, а становище поселенців — чи визнають вони владу Коша? Але нові поселенці приносили з собою владу гетьмана та Росії.

Боротьба загострювалася, запорожці почали були силою виганяти нових переселенців, але все було марне. Протягом 40-их років північна смуга запорозьких «вольностей» була втрачена для запорожців.

Таким чином вся історія Нової Січі є історія планомірного захоплення запорозьких земель. Запорожці боронили свої права, покликаючись на грамоти, противники діяли так, ніби мали перед собою порожні землі.

Роль козацтва у церковному та культурному житті України.

Рушійною силою православного відродження на новоосвоюваних землях України була стародавня Києво-Печерська лавра . У 1610-х роках її архімандрит Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбавши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавничий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько 30 книг головним чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Києва,натхнені цим прикладом ,заснували при Богоявленській церкві братство.

Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим контактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові — місті,де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р. вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і всіляко сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення. Адже з укладенням Берестейської унії в 1596 р. та приєднанням до неї переважної більшості єпископів православна церква втратила своїх ієрархів.

Коли патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Іова Борецького на митрополита київського, православні українці знову мали своїх церковних владик. Як і належало чекати, у католиків і греко-католиків цей «незаконний», як вони його оголосили, акт викликав лють. Однак польському урядові потрібна була підтримка козаків у веденні війни, тому він не втручався у справи, й нова православна ієрархія дістала визнання.

Події 1620 р. значно загострили ворожнечу між православними та грекокатоликами. На додаток до розбіжностей із питань догми та церковних обрядів між ними розгорівся затяжний конфлікт за церковні володіння. Суперечка довкола права розпоряджатися церквами, монастирями із закріпленими за ними землями досягала такої гостроти, що у сутичках, які нерідко були заздалегідь спланованими битвами, з обох сторін гинули сотні священиків. Найбільшого розголосу набуло вбивство у 1623 р. греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича натовпом православних віруючих, розлючених його спробами конфіскувати дві православні церкви. Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних священиків, зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київської братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, «що об'єднав би обидві Русі». Але хоч у Києві та Львові кілька разів скликалися собори, спроби примирення не мали успіху.

Розчаровані войовничою непримиренністю своїх православних співвітчизників,Смотрицький із Саковичем урешті-решт стали на бік греко-католиків.Тим часом інші представники православного духовенства звернулися за підтримкою до московського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львівське братство контактувало з православною церквою Московії, а на початку XVII ст. багато українських православних ченців утікали до Московії від переслідувань католиків. У 1625 р., переконаний в тому, що православ'я під владою Польщі не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням прийняти Україну під своє покровительство. Проте Москва реагувала з обережністю. Побоюючись викликати роздратування Польщі, вона надала українцям підтримку заохочуючим словом і грішми, не беручи зобов'язань стати на захист їхніх прав.

Боротьба між православними та греко-католиками спричинялася до такого хаосу,що врешті-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд, нав'язавши компроміс. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність, що викликала суперечки, ділилася між двома церквами. Одним із головних «архітекторів» цього компромісу став митрополит Петро Могила — провідний український релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила, як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у Львівській братській школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся на Україну, щоб зробити
кар'єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці, він стає архімандритом КиєвоПечерської лаври, а через п'ять років — митрополитом київським.

Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила проводить конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних та учбових закладах. Разом із групою освічених богословів і письменників, яку часом називали Могилянським Атенеумом, він систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис.

У культурі українських верхів, тобто невеликої освіченої еліти, й далі панували релігійні теми. У більшості книжок, зокрема таких, як «Палінодія» Захарії Копистенського, «Зерцало богословія» Кирила Ставровецького, робилися спроби продемонструвати істинність православ'я, довести, що воно — єдиний шлях до людського спасіння. Навіть у «бестселерах» того часу, призначених для масового вжитку, порушувалися теми житія святих чи давався каталог чудес, що відбу-
валися в Києво-Печерській лаврі. У переважній своїй більшості ці книги писалися складною для розуміння церковнослов'янською мовою, котра все ще використовувалася на Україні як літературна. Проте чимдалі серед письменників поширювалася й «проста» мова. Так, Памва Беринда протягом 30 років складав свій «Лексикон» , в якому подав до церковнослов'янських слів їхні українські відповідники. Новим фактом літературного життя того періоду стала зростаюча популярність поезії й особливо панегіриків. До найкращих зразків цього жанру належать «Вірші» Касіяна Саковича, написані на смерть Сагайдачного, та вірші,
присвячені Петру Могилі. П'єси, що складалися й ставилися по школах, також були популярними і часто містили елементи народної творчості. В міру того як братські школи та Могилянська колегія випускали нові сотні студентів, а друкарні — нові книги, грамотність набувала на Україні дедалі відчутнішого поширення.

Якщо релігійне суперництво та західні зразки стимулювали культурний розвиток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили відбиття землеробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пісень, а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми.

Висновок до питання: Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилося українське релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ'я. Для релігійної та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов'язана з Могилянською колегією, це був час духовного злету й інтелектуального розвитку. З одного боку, відродження православ'я сприяло послабленню полонізації. З іншого — воно впровадило в українську культуру західні елементи, які в пізніші часи уповільнювали русифікацію. Таким чином, небезпечно наблизившись до цілковитої асиміляції панівним польським суспільством та його культурою, українці водночас розвинули риси, що відрізняли їх від сусідніх народів.

Зруйнування Запорізької Січі.

Запоріжжя залишалося потрібним російському уряду як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила обставини.

З самого початку війни запорозьке військо було змобілізоване
і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво, що жило по палаяках, козаки, що працювали наймитами — все вирушило на війну.
7.000 запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу
князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеєм. Запорозька флотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзначало вище командування: Калнишевський одержав золоту медаль з діамантами, 1.000 козаків дістали срібні медалі. В своєму рескрипті Катерина II обіцяла «усугубить милости».

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало російські війська, що проходили через «вольності», давало коней, волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром, були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежності Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страшними ворогами, з якими йшла боротьба, з другого боку — Запоріжжя перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, перестало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

На початку 1775 року командувач 1-ої російської армії, яка верталася з турецького фронту, генерал П. Текелі, дістав наказ зруйнувати Січ і заарештувати її старшину, 4-го червня, на Зелені Свята, російські війська оточили Січ. Перевага російських сил була безперечна, і запорожці піддалися без бою. Старшину, — кошового Калнишевського, суддю Головатого та писаря Глобу арештовано і вивезено до Петербургу на суд. Заарештовано ще декого з старшини, які спротивлялись загарбанню запорозьких земель росіянами. Архів, регалії, коштовні ікони та інше церковне майно вивезено. Майно старшини та заможних козаків переписано і сконфісковано.

Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Озівської та Новоросійської губерній. Калнишевського ув'язнено на Соловках, а Головатого та Глобу заслано на Сибір. Значна частина рядового козацтва — сіроми — одержала від нового начальства перепускні квитки на Тилігул, нібито на рибальство, а насправді це козацтво тікало за Дунай. Інші залишилися на своїх місцях і були записані як «скарбові селяни».

3-го серпня 1775 року, через два місяці після зруйнування Січі,
проголошено маніфест, який мав пояснити «всьому світові» — як любила писати Катерина II — причини цього факту. Цей маніфест надзвичайно цікавий: в ньому не тільки повідомляється про доконаний факт, ліквідацію Запорозької Січі, але й пояснюється його та виправдується. Маніфест вражає своєю нелогічністю та протиріччями.

По суті маніфест це публіцистичний твір, який виявляє мотиви, що викликали зруйнування Січі, та значення цього факту для сучасного і майбутнього. З одного боку в ньому представляється Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків, перебували «в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве й презрительном невежестве», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів, а з другого боку маніфест обвинувачує запорожців у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи, прийняли до 50.000 селян і, влаштовуючи «власне господарство», розривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну область в надії, що схильність до розпутного життя та грабунків буде, завдяки внутрішньому багатству, «обновлять и умножать их число».

Висновок до питання: Наведені факти малюють картину тих взаємовідносин, які створилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по суті республіканським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати втікачів — було загрозою для кріпацького господарства Російської імперії.

Величезну небезпеку для російського устрою являло Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме — багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало основною проблемою російської економіки.

Список використаної літератури :

1. Дмитро Яворницький “Історія запорозьких козаків” :у трьох томах,

(репринт видання 1913 року), Київ ,1990 рік.

2. Михайло Грушевський “Ілюстрована Історія України”

(репринт видання 1913 року),Київ, 1998 рік.

3. Наталія Полонська-Василенко “Історія України” :у двох томах,

3-тє видання ,Київ,1995 рік.

4. Орест Субтельний “Історія України”,Київ ,1991 рік.

Загальний висновок до теми роботи:

Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового періоду східноєвропейської історії. Як на Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією.
Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві, як козаки на Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців. „В них нема нічого простацького крім одежі, -вважав француз Боплан, служебник гетьмана польського Конєцпольского, великого ворога козаків,- вони дотепні й проникливі, вибагливі й щедрі, не жадні до богатства , але страшенно цінять свою свободу; міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і жагу. На війні витривалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні—бо не цінять свого життя. На зріст гарні, проворні, сильні, з природи мають добре здоров”я навіть мало підлягають хворобам; від хвороби вмирають дуже рідко, хіба в дуже великій старості; здебільшого кінчають життя на ложі слави—вбиті на війні".

Морські походи козаків набули небувалих розмірів і нечуваної відваги; роки 1613-1620 це героїчна доба козацьких морських походів, коли козаки на своїх убогих чайках швендяли по цілому Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, перед котрим дрижав весь тодішній європейський світ, і до божевілля доводили всевластних султанів турецьких, що навіть в своїх палатах царгородських не почували себе безпечними від тої убогої козацької голоти.

Тоді козаччина здобула собі світову славу своєю незрівняною відвагою і хоробрістю.

Але багато селян обирали й інший шлях . Ватаги незадоволених під
ім'ям гайдамаків почали нападати на панські маєтки, грабувати й палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг, навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії
України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох
століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, завдяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим Запоріжжя було тією силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно, що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю. .

Blog