Geum.ru

Кременчук від заснування до 1764 р

Вид материалаДокументы

Содержание


Магнати і козаки
Королі прикордоння: кн.Вишневецькі
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41

Примітки


61. О древностях южного берега Крыма и гор Таврических. – СПб., 1837. – С.4-6. Цікаво, що в козацькому реєстрі 1649 р. поруч із прізвищевою формою «Кременчук» траплється і форма «Кремянчик» (Васько Кремянчик з сотні Гарила Гладченка Миргородського полку).

62. Український степовой кордон в середини XVI століття (спогади барського старости Бернарда Претвича). Упорядн. Мальченко О.Є. – Запоріжжя-Київ, 1997. – С.34,69.

63. Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.ХХ. – S.176. О.Яблоновський не навів власного перекладу цього словосполучення («kuruk-owa»), обмежившись констатацією його тюркського походження.

64. Джерела свідчать, що існувало не лише «озеро Курукове», але й «річка Курук» (див.: Żurkowski S. Żywot Tomasza Zamojskiego Kanclerza w.kor. – Lwów, 1860. – S.99). «Річку Курук» біля Крюкова у середині ХVIII ст. згадує сербський офіцер С.С.Пищевич (Известие о похождении Симеона Степановича Пишчевича. 1731-1785. – М., 1884. – С.455). Ці озеро-річка були пов’язані одне з одним (найвірогідніше тут взагалі малася на увазі дніпрова затока, яка лише в посушливі часи могла перетворюватись на озеро).

65. Dziubiński A. Polsko-litewskie napady na tureckie pogranicze czarnomorskie w epoce dwu ostatnich Jagellonów // Kwartalnik Historyczny. – R.CIII. – 1996. – №3. – S.54.

66. Дмитриев С. (Санкт-Петербург) Термин «курук» в военно-политической культуре монгольських кочевников // Этническая история тюркских народов Сибири и сопредельных территорий / Отв. ред. А.Г.Селезнев, Н.А.Томилов. – Омск, 1998. – С. Це тлумачення має найбільшу пізнавальну перспективу. На його користь свідчить і те, що Крюків був стратегічною точкою на відомій дорозі вздовж правого берега Дніпра (пізніше він навіть називався Крюковським шляхом). Крюків як зручне місце для табору-«бази» козаків згаданий 1625 та 1676 рр. Зрештою, у цьому разі Кременчук-Крюків можуть бути осмислені як система укріплень стратегічного вузла (лівобережний шлях через Старі Санжари на Крим та правобережний – уздовж Дніпра на Січ і далі у кримські володіння та Кременчуцький «татарський брід» як сполучник цих двох транзитних артерій). На користь цього тлумачення може бути інтерпретований і топонім «Цареві піски» – урочище поруч із Крюковим, що згадується у 1740-х рр. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164, 183). Єдиним «царем», пам’ять про якого могли б зберігати ці «піски» (якщо не вбачати тут дуже глибокого сліду скіфських часів) був котрийсь з татарських ханів (їх на Русі звали «царями»).

67. Татарсько-український словник / За заг. ред. С.Ш.Замалєєва. – Х., 2002.

Магнати і козаки


Про володарів Кременчуччини у ХVI – першій половині ХVIІ ст. маємо доволі уривчасті відомості, що втім дають уявлення про найпомітніші магнатські постаті, які визначали хід ранньої історії Кременчука і регіону. Так, друга половина ХVI ст. тут проходить під явним домінуванням князів з роду Вишневецьких. Цей волинський аристократичний клан (м.Вишневець – нині Тернопільської обл.) виводив свій рід від давньоруських Рюриковичів і литовських Гедиміновичів [1].

Примітки


1. Про родовід Вишневецьких див.: Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький // Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич, 1992. – С.16-18.

Королі прикордоння: кн.Вишневецькі


Дім князів Вишневецьких належав до найвищого за ієрархією українського середньовічного суспільства соціального прошарку – «княжат головних», проте протягом XVI ст. був заслабий, аби претендувати на першість серед них. За підрахунками Н.Яковенко цей рід займав 3-4 місце у неофіційній табелі про ранги найпотужніших місцевих князівських кланів [2].

Отже, Вишневецькі неспроможні серйозно конкурувати, наприклад, з «некоронованими володарями України» князями Острозькими у відносно освоєних районах (прилеглих до Волині – гнізда української аристократії та навколо Києва), спробували надолужити своє на прикордонних «пустинях». Рішучість і наполегливість їх у цьому виборі, неабиякий хист адміністраторів та полководців, проявлений численними представниками цього роду, швидко приносили свої плоди. Не дивно, що образ «козакуючого магната», який склався у суспільній свідомості українців XVI ст., мав за найяскравішу модель – гордість і окрасу дому Вишневецьких – князя Дмитра Івановича Вишневецького. Останній навіть увійшов до епічної пам’яті українського народу – історичних пісень-дум – під козацьким ім’ям – Байда.

Вишневецькі утримували у своїх руках ключові в українському Подніпров’ї уряди черкаського, канівського й овруцького старости та каштелянство київське. Шляхом займанщини та надань польського короля вони заволоділи значними земельними угіддями на Правобережній, а особливо на Лівобережній Україні. Саме туди згодом перемістився центр їх діяльності, охопивши майже цілком сучасну Полтавщину.

Крім вірогідної причетності до заснування Кременчука протягом 1570-1620 років князями Вишневецькими були засновані такі міста і містечка, як Варва, Гадяч, Горошин, Жовнин, Корсунь, Лохвиця, Лубни [Певний час Лубни навіть були відомі як Олександрів на честь кн. Олександра Михайловича Вишневецького.], Мошни, Переволока, Пирятин [Певний час відомі як Михайлів на честь кн. Михайла Олександровича Вишневецького (батько попереднього).], Прилуки, Ромни, Хорол, Чигирин [3]. 29 вересня 1620 р. Костянтин Вишневецький отримав також королівський привілей на «доживотне» (пожиттєве) володіння Боровицею, Ірклієвим, Голтвою та Кропивною з усіма хуторами та слободами, що до них належать [4].

До заснування міста Кременчука міг бути причетним хіба князь Михайло Олександрович Вишневецький (1529-1584 рр.) [Джерельного підтвердження цього факту я не знайшов.], двоюрідний брат згаданого Д.І.Вишневецького-Байди. Він тривалий час займав посаду канівського і черкаського старост (1559-1580 рр.). М.Вишневецький уславився як добрий полководець, захисник українських кордонів, покровитель козаччини, організатор колонізації та економічного освоєння Подніпров’я (розбудував Корсунь). Його життя яскраво описано в історичній поемі-пісні «Epicedion, себто вірш жалобний про благородного й вічної пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького». Автором цього твору була особа наближена до князівського двору. Поет вважав, що М.Вишневецький «заслужив», щоб в «історію» записати його «діла славні». Він дав яскраву характеристику діяльності свого патрона, в якій виділив три основні аспекти:

1) військовий хист, полководницький талант та лицарську вдачу князя:

Завжди правив з гідністю і хоробро бився,

Україні над Дніпром щиро прислужився.

Захищав її, як син, чуйність мав і чесність,

Ні за себе він не дбав, а ні за маєтність.

2) забезпечення для населення регіону мирного життя, яке є умовою нормального економічного зростання:

Як годилося, чинив за свого гетьманства,

Україну не давав шарпати поганцям.

При звитяжцю не могли злі татарські орди

Звичними розбоями учиняти шкоди,

Особливо ж над Дніпром, де сидів потужний

Оборонець і вояк, сміливий і мужній.

3) адміністративну й осадницьку діяльність М.Вишневецького, організацію заселення й економічного освоєння Подніпров’я:

І про те наш князь подбав, щоби городища

Щонайліпшими людьми осадить найшвидше.

Де раніше дикій звір по ярах ховався,

Де в державу нетрями бусурман вторгався, –

Там князь місто осадив…

З підсумку, який робить автор «Epicedionу» наприкінці згаданої характеристики, випливає, що саме останній аспект діяльності свого героя, він вважав найголовнішим. Поет з жалем заключає:

А коли б йому Господь більше літ дав гожих,

Мабуть, не лишилося б городищ порожніх… [5]

Щодо першопоселенців Кременчука, отих «людей щонайліпших» «Epicedionу», можна припускати, що більшість їх прибувало з центру староства – міста Черкаси (2-го за чисельністю населення міста воєводства), міщани якого, як уже згадувалось, мали «уход» на місці Кременчука [6].