Кременчук від заснування до 1764 р
| Вид материала | Документы |
- Ну, а пока – зима…, 3393.89kb.
- Протокол №2 від 24. 09. 2011, 174.94kb.
- Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів., 3585.4kb.
- Положення про всеукраїнський історико-літературний конкурс «хрестителі київської русі., 46.56kb.
- 1. Поняття та зміст підприємництва Статтею 1 Закону України "Про підприємництво" від, 265.7kb.
- Договір про заснування Товариства з обмеженою відповідальністю, 162.02kb.
- Договір про заснування Товариства з обмеженою відповідальністю, 156.55kb.
- Повідомлення про заснування громадської організації «прилуцький міський осередок чернігівського, 186.09kb.
- Порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації, 137.98kb.
- Н. К. Проценко Основні засади законодавства України про з ахист прав споживачів, 194.01kb.
Примітки
34. Biedrzycka A. Przed powstaniem Pawluka. Stosunki polsko-kozackie (grudzień 1635 – lipiec 1637) // Studia historyczne. – R.XLII. – 1999. – Z.4(167). – S.517.
35. Тут і далі аж до опису битви під Говтвою використано переважно працю сучасного польського військового історика Альберта Боровяка (див.: Borowiak A. Powstanie kozackie w 1638 r. // Staropolska sztuka wojenna XVI-XVII wieku. Prace ofirowane Prof. Jaremie Maciszewskiemu pod red. Mirosława Nagielskiego. – Warszawa, 2002. – S.57-84.
36. Ibidem. – S.62.
37. Ibidem.
38. Щербак В. Яків Острянин // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С.262. Цифра польських жертв видається перебільшеною.
39. Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.229.
40. Там само. – С.233.
41. Можливо спадкоємцем цього роду слід вважати козака Івана Ріпку («Репку»), який фіксується у складі Потоцької сотні в 1741 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253).
42. Там само. – С.233-234.
43. «Редут Старий Городок на Стариці» лишався примітним ще наприкінці ХVIII ст., про що свідчить запис розмежування земель Пивогірського монастиря 1773 р. (див.: Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины и общественных земель в Левобережной Украине ХVIII в. (Полтавской губернии). – К., 1884. – С.239,244). Він також може свідчити на користь думки, що Пивогір’я свідомо було обране козаками за «останній оплот». На це натякають і плани ліквідації монастиря після розгрому повстання.
44. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.VIII. – С.304.
45. Там само. – С.308.
46. Щоденник Окольського // Мемуары относящиеся к истории Южной России. – Вып.ІІ. – С.279. Отаманом при Мусі, судячи по всьому став Яцько Тараненко (див.: Там само. – С.280). Можливо, згаданий 32-м за списком Кременчуцької сотні в Реєстрі 1649 р. Ярема Яцькович був його сином.
47. 20.VI.1639 р. датований і привілей С.Потоцькому на Максимівку. За неї він конфліктував з Пивогірським монастирем, який під час повстання пропонував знищити як «гніздо бунту». Селяни Максимівки, за свідченням О.Матченко, «невдовзі» знищили залишений Потоцьким караул та повернулись під монастирську протекцію (див.: Матченко А. Вказ. праця. – С.8).
48. Щоденник Окольського // Мемуары относящиеся к истории Южной России. – Вып.ІІ. – С.273.
49. А.Боровяк досить невисоко оцінив хист полководця, проявлений ним у цій військовій кампанії (див.: Borowiak A. Op. cit. – S.83-84). Навіть в очах гетьманів С.Конецьполського та М.Потоцького, Станіслав здається реабілітувався лише після успішного завершення будівництва Кодаку в 1639 р., наглядати за яким він залишався після початкового походу-демонстрації сили на чолі з коронним гетьманом (до речі шлях цього походу пролягав через правобережну Кременчуччину, згадку про лист С.Конецьпольського до біскупа краківського від 5.VII.1639 р. «з-під Крилова» див.: Biedrzycka A. Złoty pokój: Kozacy zaporoscy w slużbie Rzeczypospolitej 1639-1647 // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. MCCXXXVIII. Prace Historyczne. – Z.127. – S.28,29).
Кременчуцький первоцвіт: Козацька революція і Руїна (1648-1687)
Столична околиця: від сотні до полку
Якщо період 1638-1648 рр. з легкої руки польських урядовців увійшов до історії як десятиліття «золотого спокою», з якого користала передусім шляхта, то наступне десятиліття стало «золотим часом» українського козацтва. За цей невеликий термін створена ним держава сягнула вершин своєї могутності, а національне піднесення Козацької революції навічно закарбувало у народній пам’яті час, «коли була у нас думка і воля єдині».
Покликані революцією: призовники Великого Гетьмана
Кременчук з околицею, розташовані у межах «ядра» козацької території, увійшли до складу «столичного» чигиринського полку (в реєстр якого вписана була й уся генеральна старшина Війська Запорозького). Відтак, місцеві мешканці чимало «вигравали» від Козацької революції. «Моя революція», задовго до В.Маяковського, про останню міг сказати собі чи не кожний «кременчужанин». Не дивно, що вже після Жовтоводської битви у травні 1648 р. до ставки Б.Хмельницького в Чигирині прибув 2-тисячний загін з Крилова [1], зібраний на правобережній і лівобережній Кременчуччині [2]. Мав тут місто і трагічний курйоз, коли на Ніжинський козацький полк, що йшов із завданням взяти Кодак, прийнявши його за ворогів, напало в Рашевці місцеве ополчення. Розсіявши заскочених козаків воно рушило до Дніпра, аби біля Пивогірського монастиря переправитись на його лівий берег. Утім, ніжинці, «скупившись», наздогнали кривдників на переправі та розгромили вщент тих хто не встиг втекти на лівобічне узбережжя Дніпра [3]. На цьому, здається, ексцеси пов’язані із установленням нової влади в регіоні були вичерпані.
З подвигів кременчужан на фронтах визвольної війни маємо докладну вістку хіба про епізод з кінця жовтня-початку листопада 1653 р., коли основні сили Б.Хмельницького рушили походом на Поділля, аби здобути наприкінці славнозвісну перемогу під Жванцем. Але для Великого гетьмана було важливо також забезпечити свій північний фланг від удару військ Великого князівства Литовського. Відтак, Чернігівському полковнику та наказному гетьману Івану Золотаренку було поставлене завдання дрібними сутичками «забавити-зв’язати» супротивника та не допустити прориву ворога в глиб Гетьманщини [4].
На допомогу досить обмеженим силам північних козацьких полків гетьман надіслав спеціальний корпус добірних козаків [За повідомленнями литовської сторони Золотаренко в Чернігові міг лічити чи то на 6, чи то на 10 тисяч козаків-реєстровців (здається це цифри з урахуванням і місцевих козаків).], яких по 1-2 (за іншими даними по 2-3) мав виділити кожний курінь скозачілого Лівобережжя (в джерелі згадані козаки з Кобиляк, Кременчука, Говтви, Полтави, Оржиці, Переяславщини та Посулля-«Вишневетчини»).
Ключовим пунктом боротьби стали околиці Мозиря (нині територія Білорусі). Невеликий допоміжний загін татар (8 сотень), який Золотаренко спочатку вислав на литовське прикордоння, зіткнувшись з необхідністю діяти в незвичних для себе умовах лісів та боліт, виявився малоефективним та швидко повернувся назад.
Малі летючі ватаги козаків, вислані згодом, діяли успішніше і завдали деяких втрат литовським сторожам. Відтак, Золотаренко наважився на значнішу акцію (фактично атаку по всьому фронту), в якій надісланим з Лівобережжя вибранцям було відведено провідну роль. Останні стали ядром 4-тисячного козацького загону, який мав здійснити диверсію в околицях Мозиря. Керівниками походу (наказними полковниками?) були Петличенко [5], родом з Кременчука [Ця вказівка джерела, між іншим, ще раз свідчить, що дані люстрації 1636 р. про те, що Кременчук лежить «пустим полем», не можуть сприйматися як свідчення про цілковиту відсутність тут населення.], та Кияниця [6]. Переправившись за Дніпро козаки розділились навпіл (можливо це відпочатку були два окремих загони із спеціальною роллю для кожного).
Підрозділу Петличенка випало завдання знешкодження мобільних сил литовського прикодоння, представлених загоном кінноти на чолі з ветераном війни з козаками ротмістром Смольським, який усе літо та початок осені стояв в околицях Водовичів. Очевидець-«литовець» писав, що в день св.Михайла (очевидно це 6 (16) вересня), вранці, «перед зорею у сутінках», козаки несподівано (отже, застигши ворога зненацька) напали на шляхетську кінноту, яка лише із відчутними втратами (принаймні 2 товариша, 11 пахолків загинуло), змогла вихопитись з оточення та відступати у бік Мозиря. Козаки вислали за ним загороджувальний загін, якому Смольський також ніякої помітної шкоди не наніс, що зрештою зайняв позицію на броді притоки Прип’яті неподалік Загаля у кількох кілометрах від місця першого бою, де Петличенко заклав основну базу-кіш.
Більшість козаків, заспокоєних розгромом Смольського, зайнялась пошуками здобичі, широко розійшовшись від основного табору. Однак з Мозиря на допомогу Смольському надійшов значний підрозділ драгун, які збили з броду козацький загороджувальний загін (200 самопальників) після чого переслідували козаків аж до базового табору. Тут та «по пекарнях у селі» відбувся тривалий бій, бо козаки боронились «дєльно», а Петличенко був «добрий вождь», як визнавали самі литовські кореспонденти, але, оскільки табір лишився, власне, напівпустим, оборонці «невстояли». Петличенко збитий з трофейного коня самого Смольського двома кулями (як бачимо, однієї для нього виявилось замало) загинув. Загалом у боях полягло до 700 козаків, у полон потрапило лише кільканадцять осіб і ще якісь втрати козацькі загони понесли під час відступу за Дніпро та «вилову» тих необережних, хто вирушив за «лупами» по околицях.
Ця поразка стала сигналом для згортання козацьких акцій по всьому фронту. Литовські кореспонденти подають загалом різні цифри постраждалих (найменшою і найбільш вірогідною з яких є досить умовна згадка про знешкодження третини козацьких сил), старанно принижуючи і замовчуючи власні втрати. Але звертає на себе увагу повідомлення про те, що кіннота втратила багато коней, що безперечно мало позначитись на спроможності її до контрнаступу.
Відтак, козаки Петличенка зрештою виконали основне завдання Хмельницького – унеможливити удар у спину головним силам Українського гетьманату. Сам старшина-кременчужанин якоюсь мірою повторив долю іншого відомого на кременчуцькій землі героя Козацької революції – Михайла Кричевського, який також у битві з литовським військом під Лоєвим у липні 1649 р. програв і загинув, але виграв для Б.Хмельницького час, дозволивши останньому перемогти основні польські сили під Збаражем і Зборовим.