С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• План роль І завдання провідної верстви в творчості Д. Донцова, 463.13kb.
• Дмитро Донцов, 184.23kb.
• Таврійський державний агротехнологічний університет наукова бібліотека, 357.89kb.
• Дмитро чижевський, 3615.37kb.
• Барабась Дмитро Олександрович, 82.36kb.
• Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 247.41kb.
• Сумський державний університет Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ, 383.5kb.
• Поквартирное отопление, 567.38kb.
• Плани І методичні рекомендації до семінарських занять для студентів усіх спеціальностей, 330.91kb.

33

"Націоналізм є рішучо в моді",³⁴ – писав Дмитро Донцов у "Літе­ратурно-Науковому Вістнику" 1928 року і був повністю правий. Він як ніхто інший відчув і переніс у свої публікації той дух авторитаризму та національної мобілізації, який панував у тогочасній Європі й без якого не могли обійтися напередодні тотальної війни українці. "Муссоліні, Ле­нін"³⁵ виступають у Донцова типами політичних лідерів, які очолили мобілізацію. Це свого роду методологічні приклади для українства, що повинно було зустріти наступну війну у всеозброєнні.

На 1924 рік, за Донцовим, припадає "утвердження фашизму і "пра­вого" курсу на Угорщині і в Баварії, еспанський переворот і повний занепад парламентаризму в Німеччині, з другої сторони – зріст укра­їнської "смєновєховщини", повна абдикація з самостійницьких ідей, поворот від незалежництва до провансальства, який прибирає тут – форми "автономізму", там – погодження з "радянською систе­мою" і з радянською "самостійністю", яке в своїх екстремах веде до чисто кулішівської апотеози цивілізаційної місії Росії і до кпин із державно-творчих інстинктів української нації. Сі явища остаточно скриста­лізувалися власне в минулім 1923 році. В сім відношенню се був фатальний для нас рік. Де інде се був рік аґонії лібералізму, в нас він був роком аґонії самостійної політичної думки".³⁶ А через десять років, у 1933, Дмитро Донцов вже з позицій відчуття власної сили напише: "В Парижі щойно закінчився конґрес мертвих душ – недо­битків 2-го соціялістичного інтернаціоналу".³⁷ Тоді, багато в чому завдяки Донцову, в українському політикумі відбувся перелом у бік націоналізму.

Дмитро Донцов наполягає на ідеологічному зверненні до євро­пейського консерватизму і традиціоналізму, до ідеалістичних тради­цій європейського Середньовіччя. "Мій край перед усім" – се девіза здорових націй світа, їх святий національний еґоїзм і – одна з перших девіз вашої організації".³⁸ Тогочасний принцип здобування цілком, в розумінні Донцова, ідеологічно накладається на новітній авторита­ризм. "Ідеал Окціденту – се культ успіху, перемоги в співзмаганню. Се його маркантна черта, що так ріжнить його від Орієнту".³⁹

З такого погляду десь поруч перебувають навіть ідеологічні про­тивники, оскільки всі вони жили і боролися в межах тих самих пра­вил гри. Як колись тамплієри із своїми ворогами, так пізніше "подіб­ною мовою розмовляв із папськими висланцями Мартін Лютер. (...) Так само заховувався й Гнат Лойола, який наражав себе нераз навіть на гнів намісника Св.Петра".⁴⁰ У цьому ж розрізі Дмитро Донцов пропонує розглядати максиму Макіавеллі: "числити тільки на свою силу".⁴¹ Він пише, що "мало є людей, яких би так завзято лаяли і ненавиділи, як Макіявеля. І то протягом чотирьохсот років, що минули з дня його смерти: доказ небуденної цивільної відваги й гос­троти думки! (...) Ніколи наука Макіявеля не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас".⁴² Це європейська наука визначености. "На Заході тоді шукали їх, на правдивім Заході знай­дуть їх і тепер. Ad Fontes!"⁴³

Вважаючи Росію головним ворогом України, він не акцентує ува­гу на інших, дрібніших окупантах. Одним з виключень був польський шовініст Роман Дмовський, який, писав про "упадок Европи" і "не­зіпсутість" російського Сходу. Полеміці з Дмовським Донцов при­діляє значну увагу.

Дмитро Донцов заперечує псевдодемократичну фразеологію, яка не має внутрішнього змісту, окрім обману. Він говорить про трупи ілюзій, про те, що весь світ озброюється – і одночасно говорить про мир. "Волею насичений світ, обдертий з глупих масок різних ідео­логій острим, відсвіжуючим повітрям гірських шпилів. Хто хоче дихати ним, мусить мати міцні легені, або – згинути".⁴⁴ Тільки така політика може називатися дійсно реалістичною. "Там, де місце мора­лі Рішельє, Бісмарка, Маккіявеллі і Фіхте заступає мораліна філістрів, народ перемінюється в гієн і шакалів, сварливих і завзятих – в дрібнім і нерішучих – у великім".⁴⁵

Однак Дмитро Донцов прихильно ставиться до головного джерела ліберальної фразеології – Сполучених Штатів Америки. Йому імпо­нують працьовитість, енергійність, оптимізм, прагматизм американ­ців. "Людина тут не раб природи, лише її пан".⁴⁶ Згідно зі своєю манерою мислення "або-або", він формулює ще одну дилему: "Є на землі два великі народи – Росія і Англоамериканці. Один має за головний засіб акції свободу, другий – рабство. Між сими культура­ми нам треба вибирати".⁴⁷ Це ще один штрих до розуміння Дмитра Донцова, який не давав Україні та українцям готових рецептів, лише спонукав до пошуків органічних форм і методів національних думан­ня, дії та почування.

Тут же – розуміння України як форпосту й заборола європейської цивілізації перед Азією. "Сей дух окцидентальної цивілізації мусимо віднайти в собі, наново мусимо воскресити забуті традиції нашої ста­родавньої культури, коли не хочемо розплистися в Московській псевдокультурі, що є передовсім культурою застою".⁴⁸

Щодо ірраціональних підстав сучасного українського націоналіз­му, то дійсно ми можемо відзначити цей аспект у Донцова під несум­нівним впливом сучасних йому європейських теоретиків, на яких він посилається у своїх працях. "Устами може найбільшого свого апос­тола, М.Бареса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськости. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в арґументах, лише в contra spem spero!"⁴⁹ Хотіння такого ро­ду перебуває десь на межі войовничого релігійного ідеалізму та новітнього поганства, яке цілком закономірно і справедливо запере­чували ідеологи українського католицизму. Десь між подібними екстремами і формувався дух тогочасної Європи.

"Літературно-Науковий Вістник" не лише виражає погляд самого Донцова, але всебічно формує новий український світогляд і створює відповідну атмосферу войовничости до всього ворожого українству. Попри все, Україна – невід'ємна частина Європи у сенсі традиції, культури й сучасного політичного життя. "Дуже помилиться той, – пише Дмитро Андрієвський у ЛНВ, – хто поспішившись, закине мені висновок про гниття Европи в корені і про неминучий прихід "вар­вара". Зазначений стан Франції свідчить найбільше про новий процес пересування центра ваги европеїзму, як то бувало вже нераз, в якийсь певний бік, але не про занепад і розклад самого організму. З серед давніх народів Европи деякі переживають небувалий приплив сил (Італія), інші виявляють нечувану живучість (Німеччина). Але є ціла велика низка (від Балтики до Чорного моря й Адріятики) народів, яка щойно виходить на поле історії, або до того лише готується. І той "варвар", що поквапиться за спадщиною старої Европи, дістане остру відсіч і дуже дошкульно "по пальцях".⁵⁰

Європейська закоріненість є надзвичайно важливою для форму­вання нової націоналістичної ідеології. Дмитро Донцов зазначає, що ця закоріненість передусім відкидає однозначний чи спрощений погляд на життя, – "ідеологи національної України – неприєднано ворожої Ро­сії і большевизмові – повинні теж багато придбати від "абстрактної Европи" і – стати сучасниками доби, в якій їм судилося жити".⁵¹

Так і сам Донцов не належить до якогось одного інтелектуального напрямку. Михайло Чугуєнко зазначає, що "політичний світогляд Д.Донцова пройшов у процесі свого розвитку ряд етапів, кожен з яких характеризувався притаманною йому формою ідеології та типом світогляду. Однак на майже всіх цих етапах виразно простежується тенденція до синтезу в одне органічне ціле революційних та консер­вативних ідеологій. Найголовніші ідейні впливи, які позначились на формуванні донцовського політичного світогляду, такі: марксизм, ніц­шеанство, християнська філософія".⁵² Сюди ми не можемо не додати європейський і зокрема український традиціоналізм, бо без нього невизначеним залишиться питання донцовського консерватизму.

Основа українського націоналізму – традиція, від якої не можна ні відмовитися, ні відмахнутися, вона зумовлює не тільки сучасне, а й майбутнє народу. "На традиції не сміє забувати жаден нарід, що хоче жити. Особливо той, що відроджується до нового життя. Бо правдиво сказав Ніцше, що лише там можливе воскресіння, де є могили: що вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч хвилево зав­мерлий організм, що завтра має лиш той, хто мав вчора; що встати може лише нація, що має традицію".⁵³

Знову позитивні приклади Донцова – із сучасної йому міжвоєнної Європи. "З давніх часів датується "шатость" українська. Але найви­щий час знищити її в собі. (...) А в дальшій перспективі наступить те, чого боявся Барес для Франції, загроженій інтернаціоналістичними і пацифістично-угодовськими кличами: "Колись, писав він, жили ми спільними думками та інстинктами", але тепер чужі хочуть "накину­ти нам їхній спосіб відчування. Тріумф їх світогляду допровадить до руїни нашого краю. Ім'я Франції може й лишиться, але специфічний характер нашої землі буде знищений, а нарід, що житиме на нашій території, прямуватиме до призначення, цілком протилежного до призначення і потреб давніх французів".⁵⁴

Степан Галамай пояснює акцентацію українського націоналізму згідно з європейською романтичною традицією. Він пише, що з дефі­ніції Ернеста Ренана подібно, як у Дмитра Донцова, в понятті нації високо піднесено такі складові елементи, як національна свідомість і воля. Ренан твердить: "Мати славну минувшину, спільну волю в су­часності, мати за собою спільні великі діла й мати на думці виконати нові дальші – це є головні передумови існування нації... В минулому спадщина великої слави й волі, така сама програма для здійснення на будуче... Існування нації – це щоденний плебісцит". Галамай також згадує "вислів Ренана під час його викладу в Сорбонні п.н. "Що є нація?": "Людина не є рабом ані раси, ані мови, ані релігії, ані струму рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике скупчення людей – здорового розуму та великого серця утворює національну свідомість, що називається нацією".⁵⁵

Тому має рацію Михайло Чугуєнко, роблячи висновок: "Таким чи­ном, аналіз концепції про тоталітарну спрямованість суспільно-полі­тичних поглядів Д.Донцова виявила її хибність та внутрішню супе­речливість, а в кінцевому підсумку – загальну неадекватність правди­вій спрямованості створеної Донцовим ідеології. На думку автора, набагато пліднішим було б інтерпретувати донцовські погляди в контексті духово і генетично близьких їм ідей европейського та укра­їнського консерватизму".⁵⁶

З тих багатьох європейських теоретиків і політичних діячів, які мали вплив на формування політичної філософії Дмитра Донцова, можемо зо­крема назвати французького письменника і політика, теоретика радикаль­ного націоналізму Мауріція Оґюста Барреса (1862-1923), автора праць "Вигнання" (1897) та "Звернення до солдата" (1900); французького мисли­теля Жоржа Сореля (1847-1922), який еволюціонував від захоплення Марксом, Прудоном до Берґсона і Ніцше. Зокрема відомі його твори "Роз­думи про насильство", "Ілюзії прогресу" (1906).

Слід також звернути увагу на твори маркіза, італійського соціоло­га та економіста Вільфредо Парето (1848-1923) "Перетворення демо­кратії", "Трактат із загальної соціології". За Ж.Сорелєм та Г.Москою Парето вказував на значення насильства в розвитку суспільства, ве­лику роль пануючої меншості в управлінні політичною системою.

Несумнівно, у фокусі уваги Дмитра Донцова перебував італійсь­кий соціолог і політолог Гаетано Моска (1858-1941), автор низки творів, зокрема "Теорія урядів і парламентська система", "Сучасні конституції", "Основи політичної науки", "Історія політичних док­трин". Моска виступив з ідеєю нового політичного класу, точного визначення котрого так і не дав. По суті, це правлячий клас, який бере на себе управління суспільством, а тому має певні привілеї. Пізніше Моска і Парето назвали цей "політичний клас" елітою.

Не можна оминути ще цілий ряд інших імен. Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) – німецький філософ-романтик та громадський діяч. Під час окупації Берліна французами виступає в залі Берлінської Акаде­мії "Промови до німецької нації". Артур Шопенґавер (1788-1860) – німецький філософ-волюнтарист. Фрідріх Вільгельм Ніцше (1944-1900) – німецький мислитель, автор концепції надлюдини. Освальд Шпенґлер (1880-1932) – автор надзвичайно популярного у ті часи трактату "Присмерк Європи". Роберт Міхельс (1876-1936) опрацював "твердий закон олігархії". Його праця "До соціології партійної справи в новітній демократії" побачила світ німецькою мовою у 1911 році. Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883-1955) – іспанський філософ, есеїст, який розглядає суспільство як динамічну єдність двох чинників: меншості і маси. Написав відому книжку "Бунт мас" (1930). Всі вони в тій чи іншій формі відстоювали ідеї романтизму, активізму та елітаризму.

Олександр Мотиль звертає увагу на те, що Дмитро Донцов не був звичайним компілятором чи просто популяризатором цих ідей. "Те, що він здобув з творів Барреса, Морра, Парето, Шопенґавера, Ніцше, Сореля, Зіммеля, Лебона, Геґеля, Зомбарта та багатьох інших, було підтвердженням ідей, до яких він у більшості випадків прийшов са­мостійно. Самий стиль, яким написаний "Націоналізм", свідчить на користь цього висновку. Після констатації ідеї Донцов нескінченно підкріплюватиме її цитатами з вищеназваних авторів".⁵⁷

Дійсно, авторитаризм і, тим більше, тоталітаризм не був у Донцо­ва самоцінною вартістю. Головним джерелом тих ідей, що їх прого­лошував і пропагував головний редактор ЛНВ ("Вістника") виступає потреба відстоювання українських національних інтересів і далі – створення УССД. Цим пояснюється його зацікавлення тогочасними західноєвропейськими активістичними й елітаристськими концепція­ми, які були не лише модними, а також – сучасними, актуальними та адекватними тогочасній політичній дійсності. Його доктрину слід розглядати не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, своєрідне щеплення на українському ґрунті традиції європейського неспокою і здобування.

5.3. Конфлікт з Липинським. Націоналізм і монархізм


На формування політичного мислення Дмитра Донцова великий вплив мав ідеолог українського монархізму В'ячеслав Липинський (1882-1931). Донцову навіть закидали плагіат з творів останнього. І дійсно, можемо зустріти в Липинського дефініції, що їх полюбляв вживати Донцов, як-от "активна меншість зі стихійним нахилом до влади",⁵⁸ "ідеалістичний порив".⁵⁹ Хоч справа інтелектуальних впли­вів є значно глибшою і складнішою. Цілком очевидно, що в цьому випадку маємо справу з розвитком і творчим переосмисленням, а не з калькуванням Дмитром Донцовим ідей Липинського. Починаючи від того, що сам Липинський не був тут піонером.

"Необхідно сказати, що Липинський, – відзначає Ярослав Дашке­вич, – хоча й одним з перших в українській політичній думці займав­ся теорією еліт, не був єдиним і мав своїх попередників. Теорія еліт сформувалася в кінці ХIХ – на початку ХХ століття у Західній Євро­пі. (...) Праці основоположників теорії еліт друкувалися не лише іта­лійською та німецькою, але також французькою мовою. До речі, вони не втратили досі своєї актуальності. І Липинський, і Донцов були ерудитами, вони добре орієнтувалися в тогочасних політологічних ідеях та течіях. Незалежно від цього, обидва вони йшли власними оригінальними шляхами, напрям яких підказував їм недосконалий стан національної еліти, що проявився під час української революції 1917-1921 рр. Те, що Донцов і Липинський різко розійшлися в погля­дах та зірвали особисті стосунки, які ніколи не були надто близь­кими, ще не дає підстав для для звинувачень у плагіаті. Тим більше, що об'єктивне вивчення праць обох ідеологів підтверджує індивіду­альність способу мислення кожного".⁶⁰

Олександр Мотиль також зауважує, що "теорії Липинського "ши­ряли в повітрі" і значною мірою впливали на інтелектуальний і со­ціальний клімат, в якому Донцов розвивав свої ідеї (концепції волі, еліти, елітаризму)".⁶¹

Відомий діяч націоналістичного руху, а перед тим УВО, Воло­димир Мартинець, опонуючи Донцову, ставить Липинського вище як теоретика: "Все в Липинського було: світогляд, програма й організа­ція. Між тим "Націоналізм" Донцова не був навіть закінченою світ­оглядовою системою; програмової проблематики він зовсім не тор­кав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто? як? коли?), по невдачі його почину з "Партією Національної Роботи", не тільки не цікавила його, а неначе взагалі не існувала для нього".⁶²

Принагідно звернемо увагу на гірке зауваження Мартинця про їхні особисті стосунки: "Мене особисто разило те, що ерудит тої міри, що Донцов, не цурався тенденційности й необ'єктивности. (...) Чорне або біле, зло або добро, чорт або янгол. Коли супротивник – тоді не мав він ні одної позитивної риси; коли приятель – тоді не мав він ні одної хиби. (...) А вже зовсім не подобалися мені його випади проти В.Липинського, бо зворотами як "Пане В'ячеславе" витикав польське походження Липинського, який у відплату називав Донцова "Міть­кою Щелкопьоровим", витикаючи йому московське походження. Це справді було сумне явище".⁶³

Справді, в "Листах до братів-хліборобів" (Відень, 1926), які окре­мою книжкою виходять майже одночасно з "Націоналізмом" (Львів-Жовква, 1926), Липинський називає Донцова образливим назвиськом "Мітька Щелкопёров",⁶⁴ вважаючи його плагіатором. Дмитро Донцов не залишається в боргу, відповідаючи в ЛНВ: "От прим. Вацлав Ли­пинський каже, що я москаль".⁶⁵ Однак ні Мартинець, ні сам Ли­пинський не мали рації, закидаючи Донцову неоригінальність ми­слення. Якщо В'ячеслав Липинський накреслював шлях українців від держави до нації, пишучи, що "і тільки в Українській Державі – тіль­ки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території – може витворитись з них Українська Нація",⁶⁶ то Дмитро Донцов єдино можливим вважав інший шлях – від нації до держави, стверджуючи, що без нації не може бути держави.

Липинський бачив, що в життя практично втілюється доктрина його суперника, однак не погоджувався з нею, боючись спалаху ксе­нофобії та навіть громадянської війни. Ідеолог українського геть­манства і консерватизму так висловлювався про Донцова: "Се він пу­скає головного коня націоналізму, котрий згодом убиватиме наш нарід у нутрі мечем роздору і голодом і смертю і людей поробить звірами, – як лише прийметься його пропаганда".⁶⁷

Поруч з тим, що Дмитро Донцов мав значний респект до В'ячеслава Липинського як до теоретика і громадського діяча, про що, зокрема, свід­чать його спогади "Рік 1918, Київ" (Торонто, 1954). Для автора "Націона­лізму" була зовсім неприйнятна доктрина українського неомонархізму, поруч з іншими правими ідеологіями, "починаючи від Куліша", що їх він зараховує до "типового провансальства".⁶⁸ Український монархізм у між­воєнному часі виглядає надто штучною і архаїчною для політичного втілення конструкцією. Дуже відірвана гетьманська ідея від широких верств народу, занадто "панська" для українців.

Тому монархізм для Донцова – це певна зашореність, небажання бачити реального світу і жити в нім. Так чи інакше, це обмеження на­ціональної революційної творчості, яке має бути усунене з українсь­кого політичного життя. "Підносячи ідею монархізму, хлібороби не­доцінюють значення революційної стихії. (...) Тепер справа нації – се спліт цілого ряду настроїв, пристрастей, вірувань і змагань. Вони, сі пристрасті, є реальністю, з якою політик повинен числитися".⁶⁹ Для того, щоб перемогти, українці повинні йти за своїми національними інстинктами, почуваннями і пристрастями. Революційний порив буде переможним, якщо він буде природнім. Саме брак природності за­кидає Донцов українському монархізмові.


5.4. Ставлення до Росії


Неприйняття всього російського стало однією з наскрізних ідей, що пронизували творчість Дмитра Донцова. Засаднича – тактична, стратегічна, історична, культурна й геополітична ворожість Росії до України була і є настільки очевидною, що нерозуміння цього факту слід розглядати як величезне викривлення української суспільної свідомості під час тривалого життя в силовому полі імперії. Три "братські" зближення: за часів Переяславської ради, після 1917 і 1939 років супроводжувалися масовими репресіями українців, нищенням української культури та різних національних інституцій.

Михайло Грушевський писав про перше "зближення": "Але все те, що діялося досі, від часів руїни, ще було нічим в порівнянні з Петро­вими репресіями. Палення, нищення, масові вбивства – непотрібні, безцільні, в стилі середньоазійських "бичів людства"; суворі, вишу­кані форми карання смертю; тортури, биття на смерть за найлегшим підозрінням, без всякого приводу навіть – все се сипнуло в такій мірі, що зовсім приглушило суспільність".⁷⁰

Ленінсько-сталінські репресії в "країні рад", найбільше на терито­рії України, також стали чимось нечуваним в історії людства. Ситуа­ція зовсім не змінилася на Західній Україні після "золотого вересня" 1939,⁷¹ символом чого може бути Дем'янів лаз, який "розкрив живим страшну таємницю про закатованих".⁷² Це також символ російської дикості й неспроможності цивілізуватися, визнавши загальнолюдські (християнські) цінності нормою власного життя. Подібне нерозумін­ня ситуації зустрічається не тільки в Україні, але й серед українських лібералів діаспори. Тарас Кузьо пише про "расистські вислови щодо всіх росіян" у Бандери і Донцова.⁷³ Насправді донцовські оцінки ро­сійської традиції були найвлучнішими: "Терор і блеф – ось ті кити, на яких тримався царат; ось ті кити, на яких тримається большевизм".⁷⁴

Можна поставити питання по-іншому: "Чи правда, що всі (майже всі?) росіяни в Росії вражені імперським шовінізмом?" Варто провести відповідне соціологічне дослідження, щоб переконатися, що це справді так. Саме тому Роман Кісь вже після розпаду СРСР поставив під сумнів євразійськість Росії. Він питає, чим вона є насправді, це: "Євра­зія чи Азопа?"