С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• План роль І завдання провідної верстви в творчості Д. Донцова, 463.13kb.
• Дмитро Донцов, 184.23kb.
• Таврійський державний агротехнологічний університет наукова бібліотека, 357.89kb.
• Дмитро чижевський, 3615.37kb.
• Барабась Дмитро Олександрович, 82.36kb.
• Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 247.41kb.
• Сумський державний університет Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ, 383.5kb.
• Поквартирное отопление, 567.38kb.
• Плани І методичні рекомендації до семінарських занять для студентів усіх спеціальностей, 330.91kb.

227П.Б. "Вістник" й ідеологія Д.Донцова // Дзвони. – 1933. – Ч.3, 5, 6. – С.148-149.

²²⁸Донцов Д. Колтунський консерватизм (відповідь живим трупам) // Вістник. – 1933. – Ч.3. – С.227.

²²⁹Там само. – С.225.

²³⁰Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1924. – Ч.5 – С.80.

²³¹Центральний державний Архів вищих органів влади. – Ф.3849. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.154 (зв.).

²³²Безсмертний Р. Соціально-політичний устрій українського сус­пільства (концепція Д.Донцова). – К., 1997. – С.173

²³³Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1924. – Ч.5. – С.81.

²³⁴Донцов Д. Патріа чи Еклезіа // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.10. – С.181.

²³⁵Іванишин В. Українська Церква і процес національного відрод­ження. – Дрогобич, 1990. – С.67.

²³⁶Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.55.

²³⁷Донцов Д. В.Ленін // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.3. – С.322.

²³⁸Там само. – С.327.

²³⁹Ленін В. Кадети про українське питання // Повне зібрання творів. – К, 1972. – Т.23. – С.323-324.

²⁴⁰Ленін В. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.122.

²⁴¹Ленін В. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.126.

²⁴²Ленін В. Кадети і "право народів на самовизначення" // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.199.

²⁴³Ленін В. Націонал-лібералізм і право націй на самовизначення // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.236.

²⁴⁴Ленін В. Право націй на самовизначення // Повне зібрання творів. – К., 1972.– Т.24. – С.266.

²⁴⁵Ленін В. Лист № 168 О.М.Лолі (Степанюку) від 20 липня 1913 // Повне зібрання творів. – К., 1974.– Т.48. – С.

²⁴⁶Донцов Д. В.Ленін // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.3. – С.333.

²⁴⁷Liudmila Dymerskaya and Leonid Finberg. Tne "Willful" Natio­nalism of Dmytro Dontsov and his Followers in Today's Ukraine // Anti­semitism of the Ukrainian Radical Nationalists: Ideology and Policy. – Jerusalem, 1999. – P.12.

²⁴⁸Хобот П. Проблема ідентифікаційного визначення ідеологічних засад і політичної практики Української Національної Асамблеї (УНА) // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.70.

²⁴⁹Там само. – С.66.

²⁵⁰Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН. – Сучасність. – 1992. – Ч.12. – С.34.

²⁵¹Донцов Д. Симон Петлюра // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.7-8. – С.321-322.

²⁵²Донцов Д. Симон Петлюра // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.7-8. – С.328.

²⁵³Донцов Д. Memento (До паризького процесу) // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.11. – С.265.

²⁵⁴Антонович М., Сербин Р. Документи про участь Шварцбарда в комуністичній ячейці в Парижі : Наук. збірн. УВАН. IV. – Нью-Йорк, 1999. – С.335.

²⁵⁵Там само. – С.344.

²⁵⁶Донцов Д. Що таке "українізація" України? // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.12. – С.1111.

²⁵⁷Кенен Б. Жиди в світовій історії. – б/м, б/д. – С.70.

²⁵⁸Клейнер І. Анекдотична трагедія. – Мюнхен, 1974. – С.61.

²⁵⁹Саролеа Ш. Большевизм і жиди // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1926. – Ч.7-8. – С.329-330.

²⁶⁰Там само. – С.331.

²⁶¹Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1994. – С.460.

²⁶²Там само. – С.490.

²⁶³Цит. за : Матюшко Б. Заслужене покарання? // Гроно (Суми). – 1999. – Ч.85.

²⁶⁴Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.249.

²⁶⁵Тополь Е. Возлюбите Россию, Борис Абрамович! // Аргументы и факты. – 1998. – Ч. 38.

²⁶⁶Клейнер І. Владімір (Зєєв) Жаботинський і українське питання. – К.; Торонто; Едмонтон, 1995. – С.102-104.

²⁶⁷Клейнер І. Національні проблеми останньої імперії. – Париж, 1978. – С.166.

²⁶⁸Феллер М. Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам'ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них. – Дрогобич, 1998. – С.7.

²⁶⁹Мірчук П. Зустрічі й розмови в Ізраїлю. – Нью-Йорк; Торонто; Лондон, 1982. – С.113-116.

²⁷⁰Донцов Д. За завтрішній день // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.1. – С.83.

²⁷¹Донцов Д. Авіронове насіння // Вістник. – 1937. – Ч.11. – С.830.

²⁷²Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.1,.– С.67.

²⁷³Донцов Д. Загадка III-ої імперії // Вістник. – 1939. – Ч.5. – С.342.

²⁷⁴Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.116.

²⁷⁵Там само.– С.117.

²⁷⁶Донцов Д. Сумерк марксизму // Вістник. – 1933. – Ч.4. – С.304.

²⁷⁷Левинський В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідео­логії Дмитра Донцова. – Львів, 1936. – С.28.

²⁷⁸Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993. – С.38-39.

²⁷⁹Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч.6. – С.152.

²⁸⁰Іванейко М. Трагічна доба українського націоналізму // Перемо­га (Львів). – 1936. – Ч.3. – С. 70.

²⁸¹Іванейко М. Проблема української інтелігенції (Інтелігенція й політика) // Перемога (Львів). – 1936. – Ч.2. – С. 18.

²⁸²Іванейко М. Deus sive natio (Націоналізм як інтуїція будуччини) // Перемога (Львів). – 1936. – Ч.1. – С. 13.

²⁸³Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К., 1992. – С.28-29.

²⁸⁴Смолин М. Украинский сепаратизм в России. Идеология нацио­нального раскола. – М., 1998. – С.20.

²⁸⁵Там само. – С.22.

²⁸⁶Пушкар К. Націоналізм – критика фраз. – Львів, 1933. – С.137.

²⁸⁷Антонович М. Листи О.Кандиби до Є.Онацького // Український історик. – 1985. – Ч.1-4. – Рік ХХII. – С.144.

²⁸⁸Там само. – С.141.

²⁸⁹Онацький Є. Дещо про фашизм в "Розбудові нації" // Розбудова нації. – 1933. – Ч.1-2. – С.53.

²⁹⁰Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.62.

²⁹¹Донцов Д. "Аншлюс" і мафія // Вістник. – 1938. – Ч.3. – С.227.

²⁹²Донцов Д. На марґінесі нового пакту // Вістник. – 1939. – Ч.9. – С.675.

²⁹³Донцов Д. Березень 1939 // Вістник. – 1939. – Ч.4. – С.305.

²⁹⁴Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.153.

²⁹⁵Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.154.

²⁹⁶Донцов Д. Чим звалити большевизм // Батава. – 1941. – Ч.7. – С.1-2.

²⁹⁷Донцов Д. Дванайцята година // Батава. – 1941. – Ч.6.– С.3-4.

²⁹⁸Донцов Д. Каста – не партія // Батава. – 1941. – Ч.5. – С.7.

²⁹⁹Донцов Д. За завтрішній день // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.1. – С.87.

³⁰⁰Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С.289.

³⁰¹Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С.326.


6. ЛНВ 40-х РОКІВ: БЕЗ ДОНЦОВА


Після закінчення другої світової війни, безпрецедентної за своїм розмахом, жорстокістю і кількістю жертв. Українські втрати були більшими від втрат будь-кого, хто потрапив у це горнило – більшими від росіян, білорусів, німців, євреїв, від американців, французів, ан­глійців, іспанців, італійців. Однак політичний зиск для нас був міні­мальним. Україна не виступала у війні окремим державним суб'єк­том. Без перебільшення, честь України у другій світовій війні вряту­вала Українська Повстанська Армія, яка єдина відстоювала виключно українські національні інтереси.

Разом з тим, роль українців у перемозі над націонал-соціалізмом був величезним. Поразки радянської армії перших місяців війни і наступний перелом на її користь великою мірою пояснюється зміною ставлення до німецьких окупантів українського населення. Коли воно побачило нечувану жорстокість гітлерівців, що ґрунтувалася на расизмі, коли переконалося в антилюдській сутності пропонованого "нового порядку", нацисти вже не мали жодних надій на перемогу. Помилкою Гітлера було те, що він не бажав розвалу імперії зла – СРСР. Просто він хотів створити ще більшу імперію набагато більшого зла. Злочинні спекуляції Адольфа Гітлера на національних почуттях та європейському традиціоналізмі виявилися невдалими. Проте йому дійсно вдалося дискредитувати ці по­няття у масовій повоєнній свідомості.

Для українців, уже не вперше, кінець однієї війни не означав нічого ін­шого, як підготовку до наступної. Власне, сподіваючись на глобальне зіткнення США та СРСР, в лавах УПА вони і не припиняли своєї націо­нально-визвольної війни фактично до середини 50-х років. У цей час в усьому світі поширюється лібералізм як антитеза тоталітарним ідеологіям. Поруч з тим, стають надзвичайно популярними ліві ідеї, які через псевдоекзистенціалістські концепції Жана-Поля Сартра узаконюють існу­вання подвійних стандартів в ідеологічному постмодернізмі, який посту­пово розвивається в нову тоталітарну свідомість.¹

У цих складних умовах знову було необхідно плекати й розвивати ідеологію українського націоналізму як головний чинник нової за­гальнонаціональної мобілізації. Як колись УВО, тепер ОУН знову до­кладає до цього рук. Петро Дужий пише, що "в 1948 р. стояло питан­ня про появу журналу під редакцією Дмитра Донцова "без прямого пов’язання з ОУН". Щодо того Степан Бандера в листі до видатного націоналіста Д.Чайковського висловив застереження: "...щоб не було в журналі атакування крайової роботи (ОУН), щоб не було персо­нальних атак на людей у Краю (націоналістів-підпільників), щоб жур­нал мав "уважний і річевий тон".² Поважний тон був неможливий че­рез непримиренну позицію Донцова щодо т.зв. "демократизації" ідео­логії ОУН в краю під час другої світової війни, до чого, як до тактич­них пропагандивних змін, з розумінням ставився Степан Бандера.

Микола Климишин у свої спогадах підтверджує факт переговорів з головним редактором ЛНВ ("Вістника"): "Степан Ленкавський заходився видавати "Літературно-Науковий вісник" і вів переговори з Д.Донцовим. Появилися два числа. Адміністратором був М.Мироненко".³

Переговори з Донцовим, очевидно, виявилися безрезультатними, але новий журнал під назвою "Літературно-Науковий Вісник" дійсно з'явився 1948 року в Реґенсбурзі. У вступній статті, підписаній "Ре­дакція", зазначалося: "ЛНВ це той орган української думки, що вини­кав і відроджувався завжди тоді, коли українська думка попадала в глухий кут і нагадувала сліпця, що після довгого перебування на чужині повертається до власної хати і ніяк не може знайти дверей. І ЛНВ був тим поводирем, що хоч не завжди підводив сліпця до самих дверей, то принаймні показував йому дорогу до них".⁴

Нова редакція декларувала тяглість усієї традиції ЛНВ, а не лише націоналістичного періоду. "З огляду на одмінність обставин, і ЛНВ др. Донцова не був схожий на своїх попередників, але він був такий же чесний і такий же непримиримий до ворогів українського народу, як і ЛНВ Франка чи Грушевського".⁵ Головним редактором віднов­леного часопису мав бути Юрій Клен⁶, але з причини його смерті журнал очолив В.Шульга. Роман Бжеський свідчить про те, що на редактора також планувався Євген Маланюк, який спочатку дав згоду, а потім відмовився.⁷

Тут зокрема друкуються Євген Маланюк, Юрій Клен, Володимир Дорошенко, Михайло Мухин, Марія Бачинська-Донцова, Богдан Сте­бельський, Богдан Кравців. Була залишена "донцовська" структура журналу, у т.ч. рубрика "З пресового фільму". На палітурці зазнача­лося, що "в інших краях ЛНВ можна замовляти в заступників", пода­валися адреси в Англії, Аргентині, Бельгії, Венесуелі, Голландії, Канаді, Китаї, США, Тунісі, Франції, Швейцарії та Швеції. Тобто ініціаторами відновлення журналу була проведена велика підготовча робота.

У вже згадуваній статті "Літературно-Науковий Вістник. З нагоди 50-річчя заснування" Володимир Дорошенко обґрунтовує ідеологічну позицію нової редакції щодо історії часопису. Він пише: "Історію ЛНВ можна поділити на чотири періоди. 1-й – львівський, від року 1898 до 1906 включно, 2-й – київський, з двома добами: 1. від р. 1907 до 1914, 2. 1917 до 1919 р. і 3-й львівський, від травня 1922 до 1933".⁸ Відповідно "Вістник" (1933-1939) відноситься Володимиром Доро­шенком до справи самого Дмитра Донцова, що формально є справед­ливим, оскільки цей журнал був зареєстрований як приватне видання, однак з наукових позицій така точка зору не витримує критики. Розірвати історію ЛНВ "третього періоду" та "Вістника" неможливо. Хоч в останньому абзаці статті Володимир Дорошенко, як прискіпли­вий фактолог, зазначив: "Але ЛНВ не припинив своєї роботи. Під назвою "Вістник" Літератури, Політики й Науки він виходив далі аж до вибуху 2-ої світової війни, за цією самою редакцією, з тими сами­ми співробітниками і за тою самою програмою".⁹

Спроба відновлення журналу на еміграції була викликана не лише потребою такого часопису. Це була ностальгія за великими і бурхли­вими часами його піднесення. Але без Дмитра Донцова, не в тому часі й не в тому місці ця спроба не могла бути вдалою.

З інших позицій критикує новий журнал Григорій Грабович: "Лі­тературно-Науковий Вісник" (ЛНВ, Реґенсбурґ, 1948-1949) проголосив (у першому числі, с. 1-5), що відновлення традиції найтривалішого й найсерйознішого українського літературного журналу "Літературно-Науковий Вістник" (1898-1919; 1922-1933) і донцовського "Вістника" (1933-1939). ЛНВ продовжував спадщину тільки цього останнього, з тим, що редакційна колегія дещо відхилилася від явно профашистської настанови донцовського прототипу й мусила задовольнитися тільки авторитарними рецептами для українського суспільства та літератури".¹⁰ Його ставлення є не науковим, а цілком ідеологічним. По-перше, Грабович розділяє донцовський ЛНВ ("Вістник") на два періоди лише за принципом назви та реєстрації. По-друге, його ставлення до історії української літератури розглядуваної доби визначений наперед, ще до початку дослідження. Це той самий соцреалізм, який тільки має іншу назву – лібералізм або ж постмодернізм.

Радикальніші вістниківці не погодилися з виходом відновленого ЛНВ без Дмитра Донцова. Вони трактували цю справу як провокацію. За свід­ченням Романа Бжеського, "по кількох місяцях вийшло ще одно число (тобто друге на чужині – С.К.) ЛНВ, яскраво антина­ціоналістичне, і у відповідь на нього група бувших "Вістниківців" випустила друкованого на циклостилі неперіодичного органа "Вістниківець" (126 стор. вел. формату). В цьому виданні був розкритий антинаціоналістичний характер ЛНВ і він цим числом скінчив своє існування".¹¹

Показовою була позиція Леоніда Мосендза, який належав до най­послідовніших вістниківців і друкувався у "Вістнику" до самого за­криття 1939 року. По війні він мав претензії до головного редактора: "Донцов є труп і це я йому написав і більше з ним ніяких відносин"; також "Донцов зробив стільки, як ніхто інший і перед нашими "соцами" його треба боронити, але нам все-таки треба знати, що за його діяльність в 1939-1943 р. йому належиться шовковий мотузок".¹² Важко сказати, що саме має на увазі Леонід Мосендз. Можливо, він користується різними чутками про співпрацю Донцова з гітлерів­ським режимом у "Батаві", не бачивши самого журналу.

Проте він є однозначним у тлумаченні величезного значення Дми­тра Донцова та його ЛНВ ("Вістника") для історії України, що вже неможливо ні забути, ні перекреслити. В листі до родини інженера Арсена Шумовського 8 квітня 1948 року він писав: "От хотять мої статті до ЛНВ. Але пощо? Писати, як маслосоюзний директор, я не вмію. А вони "гострих" статей не вміщатимуть. Щоб усе було тихо, сумирно, чесно... "Друг дружку – а деньги в кружку". От є моя стаття про Хвильового. Гостра. Я не чиновник "особистих порученій", що "с одной сторони не согласітса, а с другой не признатса" – тому краще не писати. А не помістять вони тої статті, бо то треба потім відгри­затися, боротися, вміти сказати "ні!" – і не вступитися. Бо треба мати характери, хребти, а не бути "моральной вязигой".

Тому Донцов був чимось, що мав сміливість не бути об’єктивним (тобто літеплим Mist'om). Тому його ще й тепер бояться, шанують, навіть "коли спить – без палиці повз не ходять". (...) Тому із ЛНВ не буде нічого – хіба еміграційна "Ніва".¹³

Мосендз для співпраці в ЛНВ не бачить "підстав, не знаючи ані редакції, ані співробітників". Відмовляється він і від співпраці у пла­нованому Миколою Лебедем ще одному альтернативному журналі, заявляючи в листі до нього від 1 серпня 1947 року, що його "ідеалом є видавати свій місячник, як от був Донцівський Вістник".¹⁴

Богдан Кравців вважає, що, "як і герой свого роману, Мосендз роз­чарувався у вчителях-ідеологах і провідниках і в деяких виявах су­часного йому організованого націоналізму. Спричинений цим розча­руванням у Мосендза злам можна б ілюструвати десятками цитат із листів до друзів з різних відламів націоналістичного руху і до своїх приятелів не-націоналістів. Можна б цитувати його вислови і думки, інколи гострі-гострі, аж дошкульні, про "вождів", що проповідували одне, а робили друге; що не сміють провідники мати "приватних речей" у своєму житті, що про таких "казав колись Христос: робіть усе, чому вони навчають, і нічого, що вони роблять"; про тих, що "забагато дзвонять про націоналізм, а замало прикладають до нього рук", про те, "щоб маси вести, а не плентатися у них на хвості треба мати відвагу бути непопулярним", про "кризу характерів" і т.ін."¹⁵

Зайвим буде додати, що по війні була втрачена Україна. Револю­ційна дія була можливою лише в межах ЗЧ ОУН, пізніше – ОУН(р)¹⁶ під проводом Степана Бандери. Журнал міг боротися тільки за еміґрацію, а не за всю націю. Повторення комунікативного тріумфу було неможливим. До того ж, донцовська ідеологічна спадщина і популярність виразно партизувалася. Це стосується передусім самого Богдана Кравціва та Миколи Лебідя, приналежних до т.зв. "двійка­рів", згодом – ОУН(з).¹⁷

Україна знову заховувалася в мріях про неї. Читаємо в листі Леоніда Мосендза до Ганни й Арсена Шумовських від 15 березня 1948 року: "Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставцях блискучі діяманти. Бачу їх! "Це народи світу" – сказав ангел. – "А де ж Україна?" – запитав я. – "Ось!" – іпоказав на 7-й з ряду діямант. Не був він вели­кий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа... І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет".¹⁸

Тим часом на еміграції розгорталося цькування Дмитра Донцова як "фашистського" діяча. Леонід Мосендз писав до Василя Іваниса 23 квітня 1948 року: "З Канади одержав відомості, що стараннями КУК-у і т.зв. "отця" Кушніра, з Канади вислали Донцова. Що за низькість! Я знаю, як підло до нього там поставилися галицькі попи, які його цькували. Але щоб аж таке! На спілку з комуністами! Одначе поче­каю це подробиць. Може це лише щось не так. Бо аж у таку велику підлість мені не віриться! І кого? Підлі, низькі хроби, що не варті Донцовського плювка!"¹⁹

Закінчувалася вістниківська доба і надходила нова – МУРу, ідей­ним натхненником якого був ворог і заздрісник Дмитра Донцова Юрій Шерех-Шевельов. Він писав: "Його ім'я (тобто Дмитра Донцова – С.К.) було відоме з Харкова двадцятих років як ім'я, ставлене поруч з Хвильовим. Але першою його книжкою, що втрапила Шерехові в руки, був "Дух нашої давнини". Це був удар, справжній шок. Сторін­ки книжки заливала порожня, безстилева і зрештою бестіяльна дог­матика. Це було втілення пересічности або звиродніння".²⁰

Спекулюючи на українському романтизмі, Шерех висуває ідею ін­шого, не-вістниківського романтизму, висуваючи теорію національ­но-органічного стилю. Однак справа тут була в інакшій – ліберальній ідеологічній акцентації. Порівнюючи Віктора Домонтовича і Тодося Осьмачку, він каже, що вони подають один одному руки "попри все це їх основне і вирішальне: зголошення української людини на свою концепцію людського і людяного в нашій технічній добі; заперечення технічної доби не в ім'я трагічного гуманізму, а в ім'я права на почуття, права на гармонійний розвиток вільного індивіда".