Письменниця з Буковини
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 27.9kb.
- Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія, 1404.66kb.
- Добрий вчитель – … щастя для громади”: роль народного учительства у просвітництві українців, 114.66kb.
- Лікувальне застосування мінеральних вод Буковини при лікуванні шлунка, 531.56kb.
- Життєвий І творчий шлях О. Кобилянської, 283.73kb.
- З історії боротьби за соборність українських земель, 1072.35kb.
- Всесвітня історія, 152.73kb.
- Українці Галичини та Буковини, що в кінці ХVІІІ ст ввійшли до складу Австрійської держави, 369.58kb.
- Історія україни, 149.31kb.
- Біобібліографічний покажчик Управління культури Чернівецької облдержадміністрації Чернівецька, 1935.28kb.
1 2
Письменниця з
Буковини
управління культури і туризму
Кіровоградської облдержадміністрації
обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка
Письменниця з
Буковини
(До 100-річчя від дня народження Ірини Вільде
(Полотнюк Дарини Дмитрівни)
(1907-1982)
Веб-бібліографічний покажчик
Кіровоград
2007
«Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени:
один перед сучасниками,
другий — перед історією»
Ірина Вільде
П О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про відзначення 100-річчя з дня
народження видатної української
письменниці Ірини Вільде
(Полотнюк Дарії Дмитрівни)
5 травня 2007 року виповнюється 100 років з дня народження Ірини Вільде (Полотнюк Дарії Дмитрівни) - видатної української письменниці, внесеної ЮНЕСКО до числа знаменитих людей XX століття і другого тисячоліття, громадського та державного діяча, депутата Верховної Ради Української РСР другого скликання, лауреата премії імені Т.Г. Шевченка 1965 року.
Враховуючи вагомий внесок Ірини Вільде в національну та світову культуру, Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:
1. У квітні-травні 2007 року урочисто відзначити на державному рівні 100-річчя з дня народження Ірини Вільде.
2. Рекомендувати Кабінету Міністрів України у місячний термін з дня прийняття цієї Постанови утворити організаційний комітет з підготовки та проведення заходів щодо відзначення 100-річчя з дня народження Ірини Вільде, якому доручити:
розробку та затвердження плану заходів щодо відзначення цієї ювілейної дати;
проведення у травні 2007 року урочистих ювілейних зборів у місті Києві за участю представників органів державної влади, громадських організацій та творчої інтелігенції;
проведення наукової конференції "Ірина Вільде – талановитий майстер соціального роману" у Львівському національному університеті імені Івана Франка;
повне видання творів Ірини Вільде;
відкриття літературно-меморіального музею та встановлення меморіальної дошки на будинку по вулиці Чумацькій, 2 у місті Львові, де мешкала письменниця в останні роки свого життя.
3. Рекомендувати Державному комітету телебачення і радіомовлення України забезпечити висвітлення у засобах масової інформації заходів, що проводитимуться у зв'язку з відзначенням 100-річчя з дня народження Ірини Вільде.
4. Кабінету Міністрів України передбачити виділення необхідних коштів для проведення зазначених вище заходів.
5. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності.
Голова Верховної Ради України О.МОРОЗ
м. Київ, 4 жовтня 2006 року
N 199-V
Сучасники про Ірину Вільде
Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості.
Павло Загребельний
Всі люди, які її знали, називали Нанашка. Це було таке ласкаве слово, яке відображало і її характер. Але ми зараз відзначаємо людину величезного літературного обдарування і величезних заслуг перед рідною літературою.
Цю видатну українську письменницю, внесено ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.
П.І.Писарчук
Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».
Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».
Жанна Попович
Вона була моєю письменницею. Нашою. Вона говорила і думала, як ми всі. „Нанашка”, що в перекладі з місцевого значить „Хрещена мати”
Історія дала їй, Ірині Вільде, право голосу, аби сказати від власного імені та імені свого покоління, що воно, те покоління, і вона, письменниця, речниця того покоління, всього-на-всього є метеликами на шпильках. Прекрасними сотворінмями, готовими до лету, але такими, що ніколи не полетять, їм судилося бути прип'ятими шпильками до підставки жорстокого життя. Це були страшні, відчайдушні, неймовірні, але правдиві слова...
Роман Горак
Короткий літопис житя і творчості
5 травня 1907 Народилася Дарина Дмитрівна Макогон.
1927 Закінчала гімназію в м. Станіслав (нині — ссылка скрыта).
1928—1933 Навчалася у ссылка скрыта.
ссылка скрыта Новела «Повість життя», пізніша назва — «Поема життя».
1933—1939 Працювала вчителькою, літературним співробітником журналу «Жіноча доля» в ссылка скрыта.
1934 Оповідання „Вікна навстіж”.
1936 За повісті «Метелики на шпильках», «Б'є восьма» отримала літературну премію Товариства письменників і журналістів ім.Івана Франка.
Збірка новел «Химерне серце».
1936 Народився син ссылка скрыта.
1939 Повість «Повнолітні діти».
1940 Стала членом Спілки письменників СРСР.
1942 Народився син Максим.
1943 Гестапівці стратили Євгена Полотнюка (чоловіка).
1945—1949 Працювала спецкором газети «Правда Украины».
1946 „Історія одного життя”.
1948 Обрана депутатом Верховної Ради Української РСР другого скликання.
Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
«Ті з Ковальської», „Її портрет”.
1949 Написала листа Сталіну.
„Стежинка життя”, „Яблуні зацвіли вдруге”.
1952 Роман „Повнолітні діти”.
1953 „Кури”, „Нова Лукавиця”.
1955 „На порозі”.
1958 „Ти мене не любив”.
1959 „ Винен тільки я”.
1961 „Життя тільки починається”, „Троянди і терня”.
7 жовтня 1961 Помер батько Дмитро Макогон.
1964 „Людське тепло”.
1965 За роман «Сестри Річинські» присуджено Шевченківську премію.
1969 Збірка мініатюр „Окрушини”.
1979 „Кроки часу”.
30 жовтня 1982 Померла письменниця у Львові.
Життя і творчість
Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т.Г.Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України, за свою літературно-громадську працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.
Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами „соцреалізму” та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією „визволення” й „щасливого сьогодення”.
Народилася Дарина Дмитрівна Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. в Чернівцях, у сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Яковича Макогона, який в роки першої світової війни був січовим стрільцем і, як багато стрільців, поетом. Мати, Адольфіна Янішевська, жінка сильна і мужня, - німкеня за походженням. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район).
Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія.
Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину.
Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчила в 1927 році. Серед її однокласниць була Дарина Цвек, знаменита завдяки її кулінарним книгам.
Потім вступає до Львівського університету, де навчалася з 1928 по 1933 рік.
Двадцятитрьохрічна студентка пише свій перший прозовий твір під назвою „Повість життя” („Поема життя”), в якому чітко проступають дві суперечливі тенденції: гуманно-демократична і снобістська, набута в університетському середовищі.
„Поема життя” штучна і героїня її штучна. Галицька преса не помітила новели, не зауважила й нового імені.
Уже цю першу новелку ( а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом: Ірина Вільде, уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища.
С
лово wilde в перекладі з німецької означає „дика”, а в сприйманні авторки самої себе – інакша, специфічна на тлі тогочасного розвою галицької прози. Такою їй хотілося бути, такою вона й була до історичного 1939 року.
У 1932 році друкується її оповідання „Щастя”. Це був уже зовсім інший твір, написаний не епігоном, а людиною спостережливою і серйозною, пройнятою співчуттям до знедолених. В оповіданні проступає щось невиразне, але відчутне, те „щось”, яке потім буде назване „невловимим стилем Ірини Вільде”.
Одне за одним пишуться і друкуються нові оповідання – елегантні, вишукані й милі, але водночас безбарвні, прісні, як дієтична страва.
Своє об’єктивістське, безстороннє ставлення до літератури молода авторка відкрито, навіть з викликом, виявляє в листі до письменника Михайла Яцкова (жовтень 1931 року): „Зміст – другорядна річ, головне – оригінальна форма!..”
Лист засвідчив не лише захоплення модернізмом, а й відрив молодої письменниці від рідних коренів. „Жити можна скрізь!.. Можливе й щастя... Але осідлати й загнуздати його можуть тільки молоді, сильні, енергійні... Майбутнє належить талановитим і освіченим...”
Коли через матеріальні нестатки Дарина Макогон мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк.
Оповідання „Кар’єра” знаменує собою крутий поворот у літературному житті письменниці.
Воно починається сімейною ідилією, розповіддю про подружні стосунки адвоката Василя Чугайка і його дружини Лесі ( усе подається через сприймання цієї молодої, доброзичливої жінки). Але сімейна ідилія кінчається загибеллю ілюзій. При тому страждає Леся, на боці якої всі симпатії авторки. В її нещасті винуватий Василь Чугайк, мужчина! Він виявляється не на висоті, бо його перемогла й підкорила вампір-жінка. Усі мужчини однакові! Всі вони банкрути! Місце мужчини повинна зайняти жінка – це і буде справжня справедливість! Ось такі спрощені й заплутані тенденції „Кар’єри”.
Поступово зароджується задум найкращої з „ренесансних” новел Ірини Вільде „Наші батьки розлучились” - ота сама життєва тема родинного неблагополуччя, розколу, пошук винуватця і розлучення, тема, майже неможлива для Галичини.
У цей час письменниця читає оповідання А.Чехова „Слабка істотка”. У ньому сильні і слабкі персонажі міняються місцями. Вона повторює цей прийом, і старий зміст невпізнанно оновлюється.
Замислившись над безглуздям безглуздих, авторка примусила замислитися читача. Оповідання лишає щемкий біль і досаду в серці: життя і без того коротке, часто й гірке, а тут ще люди такі нерозумні й непоступливі. не маючи заслуг один перед одним і суспільством, вони вимагають собі виняткових прав, привілеїв і пільг коштом інших людей!.. Відомо ж – хочеш бути любимим і шанованим, поводься по-людському!.. Любов і шану треба заслужити!
Змальовані в оповіданні життєві обставини й живі, повнокровні характери допомогли письменниці звільнитися від упереджень: вона вперше відчула себе справжньою матір’ю всіх своїх літературних дітей”, - тепер уже незалежно від статті. А матері, як відомо, „який палець не ріж – то все одно боляче !..”
Ранню прозу Ірини Вільде можна вважати „феміністичною”, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ. Письменниця „підхопила тему, розгорнуту О.Кобилянською і продовжила її творче осмислення”. ЇЇ героїні (новели „Марічка”, „Щастя”, „Дух часу”, „Пуста жінка”, „Лист”) так само внутрішньо багаті особистості, надзвичайно емоційні та горді жінки, але вони шукають своє щастя, насамперед, у родині та коханні, вони бунтують проти зміління власної душі, проти приниження своєї людської гідності („Годі!”, „Крадіж”, „Не можу”).
Ірина Вільде писала в одній із своїх статей, що боротьба за жіночу рівноправність уже позаду, а тепер має бути „боротьба за природне щастя жінки”.
Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, Ірина Вільде працює там до 1939 року , а потім переселяється до Львова.
Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих „жіночих куточків” в місцевій пресі. Згодом, не раз, Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її головного роману-епопеї „Сестри Річинські”.
У 1934 році Дарина одружується з Євгеном Полотнюком.А познайомились вони, напевно, в „Пласті” (скаутській організації), активними членами якої були обоє. Її чоловік отримує міжнародний диплом лісного інженера, роботу за спеціальністю у Сам борі, поблизу Дрогобича, що на Львівщині.
Літературна премія Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
1935 року українське письменство в Галичині почулося настільки сильним, що вирішило встановити свою першу літературну премію, яку й назвали літературною премією Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка. Згідно з положенням про премію, на конкурс допускалися лише книжки, які вийшли протягом року.
Було створене журі на чолі з дуже авторитетним літературознавцем і критиком М.Гнатишаком.
На премію претендували Богдан Лепкий за тетралогію „Мазепа”, Катря Гриневичева, про яку говорили, що якби вона писала якоюсь іншою мовою, а не українською, то давно була б лауреатом Нобелівської премії, журі взяло до уваги її повість „Шестикрилець", Наталена Королева претендувала на премію повістю „ІЗІЗ". Ще претендентами були блискучий критик та поет Євген Маланюк, прекрасний літературознавець Дарія Віконська, але першої премії не було присуджено нікому.
Другу премію присудили провінційній письменниці з Коломиї Ірині Вільде за книжку „Химерне серце” та „Метелики на шпильках”. Дати їй першу премію журі просто не відважилося...
У пресі зчинився грандіозний скандал: як посміли обминути такі визнані авторитети і дати премію нікому не відомій Ірині Вільде? З поясненнями змушений був виступити сам професор М.Гнатишак.
Журнал „Назустріч” довго не міг заспокоїтися навіть після його пояснень. Головним козирем противників присудження премії Ірині Вільде було те, що письменниця у своїй творчості ігнорує національну проблематику, яка є визначальною в теперішній українській літературі і мусить ще довго бути, бо розвиток історичної повісті у Великій Україні просто неможливий, а тому потрібно всіляко сприяти розвитку історичної повісті в Галичині, навіть якщо це йде на шкоду іншим темам.
Ще більший скандал розгорівся після того, коли стало відомо, що лауреатка за премією у Львів не приїде, а прислала тільки на руки журі листа з подякою, який тут же був опублікований.
Тон листа образив поштиве суспільство. „Роблять мені докори, - писала в листі, який датується 30 січнем 1936 року, - що я не торкаюсь національних чи суспільницьких проблем. Це правда, хоч докори й не слушні. Можливо, що якби наші письменники з більшим пієтизмом і з більшим почуттям відповідальності ставилися до національних проблем в літературі, то я теж була б зважилася торкнутися їх. Поки що не можу зважитися. Вважаю, що ці справи є за святі, щоб писати про них як-небудь. Боюся, що перо моє ще замало вироблене й загартоване на них.
Одначе кажу щиро: так, як кажеться довіреним приятелям, що коли б я й хотіла бути замітнішою письменницею, то тільки тому, щоб зробити своєю працею прислугу українській культурі".
Підтекст цього листа трохи глибший, ніж може видатися. Ірина Вільде не була задоволена тогочасним станом історичного роману і його безроздільного, хоч і виправданого панування в літературі. Навколо було життя. Життя і його проблеми настільки важливі, в тому числі й національні, що вони мають бути основою зацікавлення письменника, бо, пишучи про сучасника, автор тим самим подає правдиве свідоцтво часу, що в більшості випадків не зможе потім зробити історичний письменник.
Це не погляд з майбутнього, а це те, що відчуваєш, бачиш, розумієш правильно чи неправильно, зараз, у цей час, а не, як казав поляк ...”по науці”. Була вірна тій тезі.
Саме під тим кутом сучасника почала писати роман „Сестри Річинські” – одне з найграндіозніших полотен нашої літератури. Він написаний саме у вирі подій, а не з перспективи часу. Той роман був відповіддю противникам присудження їй премії Товариства письменників та журналістів ім. Івана Франка за те, що вона у своїй творчості не торкається національних проблем. Доля розпорядилася так, що той роман вийшов тоді, коли події, про які йшла мова, стали хронологічно-історичними.
Але повернімося до творів циклу „Метелики на шпильках” Тут досить сильно проступають спогади, переживання та враження з дитячих літ, переважно того періоду, коли сім’я з рідного буковинського краю переїхала до Галичини. Та це аж ніяк не автобіографічні повісті. В них порушується проблема формування світогляду молодої людини (українського походження) в умовах окупації Буковини королівською Румунією.
У цих творах письменниця зробила спробу вийти за межі „кімнатно-сімейної” тематики (що характерно для більшості її новел). Назва „Метелики на шпильках” – символічна. Молоде покоління, яке прагне освіти, культурного, громадського оновлення в суспільстві, ніби метелики повесні, пришпилені терновими колючками, б’ється над вічними проблемами і не може їх реалізувати.
Започатковує трилогію повість „Б’є восьма”, основне тло якої – маленький світ Дарини Попович, її мрії і поривання, її перші несміливі кроки на шляху утвердження і самопізнання. Дія повісті відбувається в єдиній на той час в Чернівцях українській гімназії, де й навчається Дарка.
Учитеь Мігалаке вимагає од учнів не лише вивчення румунської мови – а особливого до неї пієтету, схиляння перед усім румунським, його настанови не підлягають критичному осуду. Примусова румунізація наштовхується на напівстихійний протест учнів: вони засновують підпільний гурток, не згоджуються на святі, приуроченому до приїзду високого румунського гостя, співати пісень чужою мовою; навіть зрізають дубок, посаджений в день роковин „приєднання” Буковини до Румунії. В центрі цих подій – дочка вчителя Поповича, Дарина.
Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості, передусім, це чудова повість „Повнолітні діти” (1938).
Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман — серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії.
З повісті Ірини Вільде „Повнолітні діти”
З Руської, тепер уже «Римської» (нарешті Рим і Крим віднайшли себе!) через ринок пірнули дівчата в Панську. При цій репрезентативній вулиці буковинської столиці примістились в якійсь суперечности найелєгантніші сальони жіночих мод і найбагатіші книгарні.
Вулиця плила ліниво у свіжому, нарощеному холоді проосіннього вечора. Десь за містом на чагрівських полях, де асфальт не давить до землі грудей, дихає вона в цю годину сизими, пухкими мряками.
Вгорі за ґратами електричних дротів і антен крешуть іскри зорі. Від дальніх зір невидними хвилями спливає неспокій на землю і очманює людей. Вулиця змійковато міниться східніми крикливими кольорами: хвилюється причаєно. На Дарку теж починає переходити оте приємне для нервів хвилювання від червоного кольору реклямових світел і ритмічного пульсування людської маси. Дарка думає: — Яку велику помилку роблять поети, називаючи вуличну юрбу бездушною! Скільки-ж замаскованих пристрастей, гону до пригод, туги за незвичайним, скільки підступу, чеснот і гріха ховається під ослоною ночі і шмінки!
Направду, Чернівці мають в собі щось більше зі Сходу, наче східньо-европейський час! Славні географи з розумними окулярами на носі навіть не припускають, який двобій між Сходом і Заходом іде на цім клаптику землі. Яка шалена конкуренція панує тут між косметиками з Парижа і Стамбулу!
Дарка під свіжим вражінням зустрічі з Чернівцями повна розспіваної свідомости свого прив'язання до «коханих Чернівців». І як це буває в кожному коханні: любимо найсильніше за найбільший гріх (вибачте нам, усі правовірні), вона любить оце місто за його міжнародній характер.
Що-ж! Повоєнна людина навчилась обходитись без гроша, без вигоди, без емиритального забезпечення, але тяжко їй обійтись без романтики. Так воно вже якось є. А це-ж романтика: вийти собі звечір на Панську, вплестись у барвистий хоровід, почувати себе якоюсь частинкою цього напарфумованого колективу, бачити довкола себе типи ріжних рас, ловити звуки бодай п'яти мов і... мати ту ілюзію, що проходжуєшся вулицями Касаблянки.
Після мозаїки на Панській — вулиця Петровича видається тихим, сірим чоловічком. Але цей тихий, сірий чоловічок має душу: Народній Дім. Це одно велике, кам'яне (але яке чутке) серце, до якого збігаються артерії цілого українського життя на Буковині. Народній Дім при вулиці Петровича — це історія буковинської України.
У тих всенародніх мурах примістили свої вивіски всі товариства й установи буковинських батьків і дітей. Найзавзятіших ідеольогічних ворогів ділив не раз у Народнім Домі тільки вузенький коридорчик. І тоді коли перед лицем світа ті люди не признавали один одного і кидали друкованим каменем у свої голови, як комірники Народнього Дому вони позичали собі взаємно по-сусідськи мітли і цукор. (Так і надзвонює в ухо гексаметр: «Будеш колись в Чернівцях, шукай там Народнього Дому»).
Оля відчинила двері до «малої» залі, Дарка, як «homo novus», ступила за нею. Зразу за клубистими сувоями диму, за миготливими рухами людських голів і рук, за гамором вона не бачить і не чує нічого виразно. Спровола вилонюється з цього хаосу передовсім стіна. Може тому, що нерухома і німа. На ній високо під стелею трохи пролинялий, та ще імпозантний, великий жовто-блакитний прапор. Під ним у формі щиту, як символу оборони — велика знимка живих і мертвих членів студентської корпорації «Січ» (козацтво кажеться), а ще нижче (Дарка бачить тільки до половини, бо народ заслоняє плечима) дві вислужені шаблі навхрест і емблеми товариства.
На кріслах, столах, побамкуючи ногами, на футринах вікон, по кутах сидять, стоять, курять, спльовують на «ніби», поштовхують себе ліктями, спорять між собою і сміються студенти. Дівчата сидять обарінком осторонь і шепчуть щось між собою. Тільки кілька з них замішалося в гурт товаришів. Ті перекрикують хлопців.
Від шепоту, сміху, крику, скрипу підлоги і пересуваних крісел в ухах дзвенить. Поодинокі слова пропадають, розбиваються на атоми звуків так, що їх вловити вже не можна.
Коли хочете знати, то наш стан кращий від лицарського: ми вступаємо в нього на провесні своєї молодости, а покидаємо, заки ще життя встигло поробити нас занадто розсудливими. Тому ми — молоді, безумні, очайдушні! Ми — студенти!!!
Надруковано за виданням:
Вільде І. Повнолітні діти. —
Львів: Бібліотека «Діла», 1939, ч. 38.
Збережено правопис видання.
Ще в 30-ті роки, коли родина Макогонів змушена була переїхати в Галичину, щоб уникнути переслідувань румунського уряду, Ірина Вільде написала сповнену любові й туги мініатюру "Моїй Буковині”, яку варто навести повністю:
„У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду коли ними ходити) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях.
Але ви цього не бачите…
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову.
У моїй стороні… але ви цього не чуєте.
У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні… Ім’я моїй батьківщині — Буковина”.
1936 року в сім’ї Полотнюків народився син Ярема. А в 1939 році Євген Полотнюк, який працював лісничим в Прикарпатті, потрапляє в трагічно-відому Березу Картузську, за підозрою в причетності до ОУН. Звідки його визволяють вже радянські війська і сім’я Полотнюків з радістю приймає радянську владу.
Сповнились новим змістом життя й праця письменниці. Ірина Вільде багато пише, листується з письменницькими і культурними колами Радянської України. У 1940 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання „Товаришка Маня”, „”До моря”, „Володко”, „Роман жениться” „Орися”, низка нарисів, статей, кореспонденцій в різних газетах. Звичайно, не все із задуманого вдалося письменниці реалізувати, та важливо інше: вона прагнула осмислити нове життя.
Спілкувалася Дарина Дмитрівна і з письменниками, які емігрували за кордон.
Почуття радості, яке огорнуло Олександра Олеся від отриманого зі Львова, від Ірини Вільде листа, вихлюпнулося у вірш, датований 3 березня 1939 року. Ось окремі строфи з нього:
Південний вітер...
Сонце весняне
І ластівки — Ваш лист
до мене...
На крила щось взяло мене,
Забилось серце, як шалене!
Ваш лист, о Боженько, о нене!
А в ньому... Промені ясні,
Тепло і проліски блакитні,
Що тільки снилися мені,
Що тільки сниться навесні,
Коли летять вітри привітні.
Хотів співати... Цілий світ
Залити срібними піснями,
Озватись громом —
Вам привіт,
Степи засіяти квітками,
Змагатись з буйними вітрами.
Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював Євген за своєю лісничою спеціальністю.
Після проголошення правління Ярослава Стецька, Полотнюк отримав направлення на посаду лісничого в угіддя Андрія Шептицького в селі Микуличин Надвірнянського району. Там діяла школа для підготовки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде була поруч з чоловіком, знала про його роботу.
14 серпня 1942 року вона народила молодшого сина – Максима. У 1943 році УПА і партизани-ковпаківці заключили тимчасовий союз: УПА дозволила прохід з’єднанням Ковпака по підконтрольним їй територіям і забезпечувала партизан продуктами. Називалась операція „Буря”, а одним із здійснювачів її зі сторони УПА був Євген Полотнюк. Таким чином партизани і сам Сидор Ковпак опинились біля Яремчі і познайомились з Полотнюками.
За допомогу ковпаківцям, і взагалі за його діяльність в жовтні 1943 року гестапо знищило Євгена Полотняка.
Восени 1944 року Ірина Вільде, разом із синами, приїзжає до Львова. Зупинилась вона у своєї давньої приятельки Ольги Думчинської, яка представляла письменницю читачам і журі літературної премії Товариства імені І.Франка.
За допомогою Дарія Дмитрівна звернулась до Спілки письменників, яка відновила свою діяльність. Михайло Рудницький допомогає їй знайти житло – ту саму квартиру на вулиці Кривоноса, 33, під Високим Замком, де вона прожила довгий час.
Львівське відділення Спілки письменників доручалося створити Петрові Козланюку, водночас йому було довірено організувати журнал „Радянський Львів”. До першого номеру журналу за 1945 рік увійшли твори Ірини Вільде (уривки з роману „Сестри Річинські”), Михайла Рудницького, Михайла Возняка, Ярослава Галана та ін.
1945 року Ірині Вільде вдалося випустити у видавництві „Вільна Україна” абсолютно без змін ( у порівнянні з довоєнним виданням) повість „Б’є восьма”.
На цей час припадає і її активне намагання ( не без допомоги Михайла Рудницького) опублікувати роман „Сестри Річинські”.
1947 рік в житті письменниці став знаменним. Ірину Вільде обирають депутатом Верховної Ради УРСР і нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора. У подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської рад, очолювала львівську письменницьку організацію.
Лист Ірини Вільде до «батька народів», писаний 1949 року, що зберігається в ЦДА громадських об'єднань України (Ф.І, опис 23, спр.5686).
Лист Сталіну Ірина Вільде написала українською мовою, 10 березня 1949 року надсилає його до Москви, 14-го він уже був за адресою. А 31 березня лист за підписом помічника «вождя» Поскрьобишева і доданими до нього листом Ірини Вільде і його перекладом на російську мову було переадресовано в Україну тодішньому керівникові республіки М. С. Хрущову.
Небачене зухвальство — писати вождеві українською мовою!. А може, це й не зухвальство, а спроба упевнитися, чи так уже безпомильно розв'язує «великий керманич» національне питання в СРСР? Може, від цього часу дедалі більше поглиблюється в неї скепсис щодо якогось особливого соціалістичного способу життя і вона зосереджується у своїй творчості на моральних проблемах дорадянського періоду (роман «Сестри Річинські»). З іронією ставиться до партійного керівництва літературою і мистецтвом. При нагоді захищає свою незалежність як письменниця і як керівник Спілки львівських письменників.
Та все це буде потім. А поки що — лист з деякими несуттєвими скороченнями, де йдеться про обов'язкові в ті часи панегірики на честь вождя.
«Дорогий наш Йосифе Віссаріоновичу! Повернувшись з пленуму Спілки радянських письменників України, де було здемасковано до решти і по-більшовицьки розгромлено кліку антипатріотичних космополітів в літературній критиці, я не можу повстримати себе, щоб на Ваші руки, дорогий Вождь, не скласти сердечної подяки большевицькій партії за її провідну роль в оздоровленні політичного життя нашого радянського народу.
При цій нагоді хочу на основі власних спостережень заговорити ще про одну шкоду (про яку, на мою думку, не слід було говорити прилюдно), яку завдали ці чужосторонні агенти нашій справі.
Цькуючи і шантажуючи націоналізмом радянських людей на Україні, де треба було і не треба, вони по суті намагались перетворити сорокаміліонову масу народу в національних безбатченків. Доходило до того в нас на Україні, що трохи що не політично підозрілим ставався той, хто послуговувався рідною мовою хоч би на терені власної родини. Звичайно, маю тут на увазі інтелігенцію. З презирством і підозрінням, вірніше створюючи атмосферу підозріння, відносились космополіти в плащах комуністів до тих українських інтелігентів, що посилали своїх дітей до українських шкіл. Мені особисто тралилось таке, що одна дама з Ленінграду (працювала в той час у Товаристві зв'язку культури з закордоном) заявила просто, що посилати в наш час дітей до неросійських шкіл — це брак культури у батьків.
Коли я раз мала необережність висловитись, що далебі не знаю вже, що таке націоналізм, коли навіть рідна мова стається проявом буржуазного націоналізму, то мене затюкали, наче б я сказала Бог яку вість політичну єресь. Пришиваючи українській інтелігенції при кожній нагоді буржуазний націоналізм в сучасному і минулому, вони пекли дві печені на одному вогні.
З одної сторони, позбавивши націю права на свою національну назву (слово «українці» заступалось словом «народ України»), вони створювали прекрасний грунт для розвою космополітизму на Україні на ширшу скалю. Щезла нація. Є тільки народ, етнографічна маса, яка заселює дану країну...
З другої сторони, спльовуючи той «народ України», де треба було і не треба прізвищами «зрадників» і «запроданців», вони (що, мабуть, теж було в їх програмі), створювали дуже нездоровий грунт для дружби українського і російського народу. Я питаю: в чиїх інтересах треба було розпалювати і підтримувати шовіністичні настрої серед тої частини росіян (звичайно, тут узагальнень робити не можна і не треба), що живуть на Україні?
Кому і в чиїх інтересах потрібний в цей відповідальний час, політично гострий час, антагонізм серед двох найбільших і найближчих собі братніх народів?
Свої слова можу ілюструвати багатьма фактами. Беру тільки деякі з них, про які між іншим я доводила до відома партійним організаціям.
В 1947 році у місті Львові обладнували залі будинку «мистецтва і культури». Будучи одного разу в цьому будинку, я звернула увагу, що в парадному залі всі стіни були до половини обвішані виключно портретами російських письменників.
Уважаючи цей факт політично не тільки невірним, але навіть шкідливим, я звернула увагу працівникові будинку, що треба повісити на стіну хоч би портрет Івана Франка. На свою заввагу отримала я відповідь: «Нет места!» Що ж це, як не свідома, шкідницька провокація? А яка мета цієї ж провокації? Дискредитувати большевицьку партію, дискредитувати радянський уряд, мовляв, для генія галицької землі немає місця в його рідному Львові!
Уважаючи, що Іванові Франкові все ж таки належить місце у Львові, я звернулась по цьому питанні до директора будинку. Той, попросивши пробачення в мене (наче б це була моя особиста образа!), запевнив мене, що він виправить помилку. І — виправив. За кілька днів появився в цій же залі бюст Івана Франка завбільшки голови новородка, а щоб він не кидався надто у вічі, то його примістили в заглибині «каміна».
І треба було щойно втручання обкому партії, щоб у Львові в будинку культури появився приличний портрет Івана Франка.
Другий факт.
Влітку 1948 року до мене подзвонили з Києва на квартиру. Один з членів моєї родини, відбираючи телефон, сказав до телефоністки: «Зараз покличу». На це дістав таку відповідь: «Ах, ви, сволочі, до якої це пори ви не навчитесь розмовляти по-російськи!»
Це дозволила собі «радянська» телефоністка по адресу абонента, яка дуже добре знала, що немає ніякої штуки в тому, щоб викрити її. Добре ще, що тією «сволоччю» оказалась Ірина Вільде, радянський письменник і депутат Верховної Ради УРСР, яка не винесла цеї «пригоди» на базар, а сповістила тільки про це декого у ЦК КП(б)У.
Запитую вдруге: на чий млин ця вода? Кому потрібно внести заколот між українцями і росіянами?
Сказати, що це випадкові явища — трудновато, бо ті випадки, на жаль, надто часто подибуються. По-мойому тут діє не сліпий випадок, а «система».
Небезпека ще й в тому, що ця національна ворожнеча, підсичувана ворожою провокацією, розтягується і на молодь середніх шкіл. Коли минулого року був на Україні з'їзд дитячих письменників і був на ньому представник ЦК ВКП(б), я сигналізувала йому про це. Я говорила тоді, що антагонізм серед дітей часто виникає з того, що діти російської національності починають з презирством відноситись до дітей української національності. Як воно на практиці виглядає? Виглядає воно так, що малі росіяни починають перехвалятись перед українцями, що, мовляв, наша техніка перша у світі, наша музика перша у світі, наша наука перша, а що маєте ви? Ви не дали ні винахідників, ні подорожників таких, як Миклуха Маклай, ні учених, ні славних музик, одне слово — ви «ніщо». Діти, що почувають себе українцями, починають кулаками обороняти «честь свого національного мундира», і з того воно починається. Влітку 1947 в санаторії Деренівка на Закарпатті (при тому були діти виключно східних областей) на цьому тлі дійшло до кривавої бійки. Випадок теж не спорадичний.
Втретє запитую: кому потрібна ця «акція»?..
...Я не політик і дуже можливо, що сама в цьому листі зробила не один політичний огріх, але в одному можу чесно запевнити Вас, дорогий наш Вождь, що єдиним мотивом написати цього листа було моє відчуття патріотизму і обов'язку радянського громадянина.
Прийміть, Вождь, запевнення любові і вірності Вам і большевицькій партії.
Ірина Вільде.
УРСР, Львів, вул. Кривоноса, 33, кв. 7.
Львів. 10.03.1949.»
„Повнолітні діти”
Роман Ірини Вільде „Повнолітні діти” – ґрунтовна переробка двох повістей „Б’є восьма”(1936) та „Повнолітні діти” (1939). У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року, а 1963-го його перекладено російською мовою. В останній період життя автор ще працювала над твором. Його фрагмент від назвою „Дзеркало” публікувався у журналі „Жовтень” (1973, № 5).
При допрацюванні автор ширше осмислила розвиток суспільних явищ, ввела в художню тканину нові, соціально-значиміші образи, поглибила характеристику тих образів, які читач зустрічає в повістях „Метелики на шпильках” та „Б’є восьма”, доповнила сюжет новими подіями („бурякова” історія в селі Веренчанка; епізод голодування на селі; історія гуцула-рекрута; картина в поїзді та Штефанешті та ін.).
„Повнолітні діти” – це роман не тільки про лихоліття на Буковині в 20-ті роки, а й водночас книга про любов і молодість, про „різні кольори кохання і дружби...”.
Ірину Вільде цікавить своєрідна „діалектика душі”, психологічний стан героя в час його волевиявлення. Тому так тонко й прискіпливо вона „тче” риси, що витворюють складний характер Дарки Попович, знайомої читачам з попередніх (ранніх) повістей. У цього персонажа з’явилися нові штрихи, нові нюанси як зовнішні, так і внутрішні. Виразнішими стали мінливий, мов березневий день, настрій Дарки, вияв почуттів і намірів, гострішими й відкритішими її судження. Все це переплітається в цьому образі природно й органічно.