Geum.ru

Класицизм, романтизм, реалізм - провідні художні течії в культурі XIX ст.

Вид материалаРеферат
Подобный материал:
Міністерство Аграрної політики України

Житомирський національний агроекологічний університет


Кафедра психології

та культурології


Класицизм, романтизм, реалізм - провідні художні течії в культурі XIX ст.




Реферат виконав:

Студент 1 курсу 2 групи

Технологічного факультету

Муженко Андрій


Житомир – 2010


ЗМІСТ

Вступ
  1. Розвиток классицизму
  2. Розвиток романтизму
  3. Розвиток живопису в ХІХ ст. в Європі
  4. Розвиток архітектури та скульптури ХІХ ст.
    Висновки
    Список використаної літератури





ВСТУП

XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури. Цей розвиток торкнувся усіх боків життя суспільства і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Промислова революція, яка в XVIII ст. розпочалася у Великобританії та в окремих країнах Європи, набуває все більшої сили та розмаху й сягає далеко за межі західноєвропейських країн. Паровий двигун, сконструйований Джеймсом Уаттом, стає універсальною машиною, від якої живляться як засоби транспорту, так і механізми великих і малих підприємств, вугільних і залізних копалень, яких надалі все більше потребує зростаюча промисловість. Поступово знаходить застосуваня і електрострум.
Промислова революція неминуче тягне за собою зрушення в суспільному житті. Зростає соціальне розшарування, що надалі набуває все більшого розмаху в передових країнах світу. Але тепер людство розподіляється не за рівнем шляхетності походження, а за єдиною ознакою - за кількістю майна і грошей. Упродовж століття збільшується клас пролетаріату, людей, які не мають власності й змушені за будь-яких умов найматися на роботу, щоб уникнути голодної смерті. Привид революції блукає в цей час по всіх країнах світу, не минаючи і високорозвинених, і тих, які опинилися на периферії світових економічних процесів.
На початку XIX ст. відбуваються важливі зміни в освітній галузі. Передусім слід згадати про реформу вищої університетської освіти, запроваджену спочатку в Німеччині В.Гумбольдтом, і скоро поширену в більшості країн Європи. Відтепер університети мали уособлювати усе найкраще Не тільки в освітній, але й науковій сфері. Активно створюються університетські наукові школи.
Зростаюча економічна й політична інтеграція світу сприяє процесам культурного обміну між різними народами. Це стимулює збагачення і прискорює подальшу еволюцію кожної окремої національної культури й світової культури в цілому. В ній з'являються універсальні явища, які поширюються світом і стають надбанням культури Різних народів, не втрачаючи., однак, на національному грунті своїх неповторних рис. Такими універсальними явищами слід вважати романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм та різноманітні декадентські течії в культурному процесі.


На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема в Росії особливість цього стилю полягала в простоті, наближеній до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) - арх. А. Вороніхін; ансамблі Васйлівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) - арх. Тома де Томон.
Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов´язана з піднесенням ампіру (від франц. impire - імперія) - стилю в архітектурі і мистецтві перших трьох десятиріч XIX ст., основу якого становили традиції величної архітектури Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність, військові перемоги держави, владу імператора Найкраще ці ідеї відбивалися у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Архітектурні споруди були прикрашені орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів та фантастичних тварин.
Під впливом французького згодом вирізняється російський ампір - художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури. Згодом класицизм і надмірно пафосний ампір увійшли в протиріччя з національними художніми традиціями різних країн. Жорстка нормативність класицизму, схематизм художніх образів, спрощеність естетичних оцінок згодом виявилися недостатніми в мінливому світі XIX ст. Саме це привело до піднесення нової течії - романтизму.
Романтизм (від. франц. romantisme - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.
Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.
Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди Чарльз-Гарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.
Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.
Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзо-тичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму - велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур - відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум´яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.
У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) - палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості "Пліт Медузи". Е. Делакруа (1798-1863) -лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах").
Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський - фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Коистебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя- і-Лусьєнтес).
Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефї). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій.
На відміну від романтизму реалізм - це мистецтво "втрачених ілюзій", жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme - дійсний) -напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х років XIX ст. Найповніше він був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака (1799-1850) і Стендаля (1783-1842), в Англії - Ч. Діккенса (1812-1870), в Росії -Л.Толстого (1828-1910), Ф.Достоевського (1821-1881). Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.
Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не красу, а правду. їх творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв´язок з конкретною ситуацією і обставинами.
Реалізм вводить новий принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу "темного царства" "принижених і скривджених", що було "звичайною історією" для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію. Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.
Провідне місце в літературі XIX ст. посів прозовий роман. Саме цей жанр давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років його життя, розробляти декілька сюжетних ліній. В англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей"), У. Теккерей ("Ярмарок суєти"). Вони змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами.
Європейської слави здобула творчість французького майстра реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам "Червоне і чорне" і "Пармський монастир". О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об´єднавши свої твори циклом "Людська комедія". Йому по праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів"). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой ("Війна і мир", "Анна Кареніна"), Ф. Достоєвський ("Злочин і покарання").
Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У 1870 р. в Санкт-Петербурзі було створено Товариство пересувних художніх виставок (1870-1922). Своєю творчістю "передвижники" започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Художники-передвижники працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети та ін. У 1880-1890-х роках внаслідок кризи соціально-побутового жанру став домінувати жанр салонного портрету і пейзажу (К. Коровін, І. Левітан, В. Полєнов).
На середину XIX ст. реалізм був представлений багатьма національними та стилістичними варіантами, проте всім їм були притаманні однакові ознаки: достовірність, уважне дослідження навколишнього світу, ствердження естетичної цінності повсякденного життя, показ дійсності у часовому вимірі.


Романтизм як художня течія в літературі і мистецтві почав формуватися у 70-80-х рр. XVIII ст., але як широкий культурний рух став реакцією суспільства на Велику Французьку революцію і пов'язане з нею Просвітництво. Гасло "Свобода, Рівність, Братерство", за яке протягом 1789-1795 рр. загинуло чимало французів, так і залишилося недосяжною мрією. Марні жертви видалися надмірною платою за спробу втілити в життя ідеали філософів-енциклопедистів, чиї праці надихали лідерів революції на боротьбу і вказували шляхи до щасливого майбутнього.
Саме антитеза (контрастне протиставлення) мрії та дійсності стає однією з найбільш суттєвих і визначальних рис романтизму. Низькопробному царству грошей та нікчемних інтересів тіла романтики протиставляли світ високої мрії, світ духовних прагнень людини. У пошуках своїх ідеалів вони зверталися до минулого, де знаходили приклади чистого благородства й служіння не грошам та химерним цінностям буржуазного суспільства, а високим ідеалам Батьківщини, Віри, Любові. Не випадково деякі романтики-теоретики бачили одним з натхненників своїх принципів Ісуса Христа, який приніс в брудний світ гріха та страждання ідеали безкорисливої любові та надію на спасіння у світі іншому.
У живописі романтизм проявився дещо пізніше, ніж у літературі. Перші його паростки помітні у творчості видатного іспанського художника Франсиско Гойі. Цикл його офортів (різновид графіки) "Капріччос", створений протягом 1793-1797 рр., вражає незвичайною тематикою, де гротеск і сатира на церкву й тогочасне суспільство поєднуються з примхливою грою фантазії художника, яка інколи лишається нерозгаданою. Динамічна композиція, експресивний малюнок, трагічно напружений сюжет - усе це порушує канони академічно вивіреного, спокійно-врівноваженого класицистичного живопису. З особливою силою романтичні риси творчості Гойї постають у другій його графічній серії "Жахи війни" (1808-1820 рр.), присвяченій визвольній війні Іспанії проти наполеонівської Франції, війні, в якій сам художник брав активну участь. Романтичні тенденції притаманні й живописним полотнам Гойї, серед яких найбільш відомі картини "Маха одягнена'' та "Маха оголена", пройняті несподівано відвертим для тогочасної Іспанії чуттєвим началом.
Патетичний характер, нервова збудженість, тяжіння до екзотичних мотивів, історичних та літературних сюжетів, що кличуть від сірої буденності у світ мрій та грайливої уяви - типові риси романтичного живопису. Його зразки ми зустрінемо у творчості Т.Жеріко ("Офіцер кінних єгерів імператорської гвардії, що йде в атаку", ''Поранений кірасір, що покидає поле бою", "Дербі в Епсомі", "Полювання на левів"), що шукав героїчної романтики, драматичних конфліктів, образів, які б втілювали найвище напруження духовних і фізичних сил людини.
В усіх видах мистецтва романтики заперечували будь-які канони й правила, що так ретельно охоронялися прибічниками класицизму. Свобода творчого самовиявлення особистості понад усе цінувалася в їх культурі. Синонімом цієї свободи була художня індивідуальність, оригінальність авторського світосприйняття і втілення творчого задуму, сила уяви митця. Традиційна критика завжди скептично оцінювала такі твори в усіх видах мистецтва. Особливо гострі зауваження викликала у прибічників старої школи творчість французького художника Е.Делакруа, який став справжнім лідером серед живописців-романтиків.
Найбільш гучну полеміку викликала його картина "Хіоська різанина", присвячена фактам геноциду, що вчинили турки проти греків. Сама тематика, як і спосіб її втілення на полотні, здавалися вкрай незвичними. Зображення людей різного віку від юної матері з немовлям та ідеально прекрасної молодої пари до напівбожевільної старої, які гинуть від турецьких шабель, було настільки незвичним, що інколи сприймалось як антиестетичне. Контраст між спокійним пейзажем і людською жорстокістю підсилював емоційний пафос картини і надавав їй філософського, узагальнюючого характеру, змушував замислитися над сенсом людського життя.
Делакруа скрізь шукав екзотичної, незвичної тематики. Натхнення для його картини давали і подорож до Мароко та Алжиру, і літературні твори Байрона ("Смерть Сарданапала", "Катастрофа Дон-Жуана"), Торквато Тассо ("Взяття Константинополя хрестоносцями"), Шекспіра, Гете, Дайте. Найбільш відома нашому глядачеві картина Делакруа "Свобода на барикадах", яку інколи називають ще "Марсельєза" або "Свобода, що веде народ". Це полотно присвячене на той час ще свіжим у пам'яті подіям липневої революції 1830 р. в Парижі, у яких брав участь і сам художник. Реальні образи учасників тих подій; робітника, хлопчика, студента з рушницею в руках (у якому Делакруа зобразив самого себе) та інші персонажі композиційне об'єднуються тут алегоричною фігурою Свободи - напівоголеної, босої жінки, яка з прапором в руках закликає повсталий люд до бою за свої права.
Широке розповсюдження в живописі романтизму отримав також жанр портрета. До нього звертаються майже всі художники-романтики. Улюблені моделі романтичного зображення - поети та композитори. У Делакруа - Паганіні, Шопен, Дайте, Вергілій. У О. Кіпренського - О.Пушкін, у К.Брюлова - В.Жуковський, тощо.
Романтизм відіграв вирішальну роль у розвитку посттрадиціоналістської культури Нового часу. Він до певної міри звільнив творчу особистість від обтяжливих правил і канонів, традиційних тлумачень певних опорних образів старої культури, надавши їм нового прочитання, поглибив психологізм у всіх сферах художньої творчості, реабілітував для мистецтва простий народ і людську особистість, як гідних уваги високої культури. Своїми художніми досягненнями та естетичними надбаннями романтики підготували не лише прихід реалізму, а й подальших явищ культури - модернізму та постмодернізму з їх увагою до підсвідомого і позасвідомого в людині, фрагментарністю творів, всепоглинаючою іронією. Зачатки всіх цих явищ були присутні в культурі й раніше, але перепровадив ці явища у новітній культурний обіг саме романтизм, який був і лишається явищем своєї епохи, - драматичним і яскравим наслідком Великої Французької революції, домінантним напрямком у розвитку європейської культури першої половини XIX ст.
Художня культура реалізму визрівала у надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об'єкт художнього висвітлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися і нерідко зверталися до нього у своїх творах, як літературних, так і образотворчих. Реалістичні тенденції у культурному русі Європи можна помітити вже у 1820-і рр., тобто у часи найвищого розвитку романтизму. Переважно, це був реалізм побутовий або етнографічний, але критика романтиками Існуючого світу поступово готувала підґрунтя для нового реалізму, який традиційно називають критичним. Багато хто з митців через романтизм прокладав собі дорогу до реалістичної творчості (Стендаль, Пушкін, Шевченко та ін.). Крім романтизму, на виникнення реалізму вплинули суспільний критицизм Просвітництва і раціональність класицизму. Тому хронологічні рамки культури реалізму досить важко чітко визначити.
Художні та естетичні засади реалізму ґрунтувалися на принципах правдоподібного зображення життя в тих самих формах, які притаманні -"оригіналу" - конкретно-історичній дійсності. Не перетворювати світ, спираючись на художню уяву та власні ідеали, а виводити широкі узагальнення, "типові характери у типових обставинах" - такий основний принцип реалістичного мистецтва.
Воно виникло внаслідок подальшої демократизації суспільного життя й змін у ставленні до простого народу та в розумінні його місця в історії. 1820-1840-і рр. у Європі стали періодом низки народних повстань проти національного, економічного й політичного поневолення. За цих умов зростає оптимізм щодо можливостей зміни суспільного життя на краще, змінюється саме ставлення до громадських проблем. Домінанта культурного розвитку поступово переходить від заперечення буденної дійсності до реалізації потреби її вивчити. Прагнення зрозуміти закони суспільного життя, що з'являється у тогочасної демократичної публіки, тісно пов'язане з розвитком самосвідомості нижчих і середніх кіл громадськості. Ця численна група у разі революції перетворювалась на могутню політичну силу. Ось чому інтерес до звичайного, повсякденного, до проблем формування особистості в залежності від умов її життя, до характеру поведінки людини при зміні цих умов стає провідною темою в художній культурі другої половини XIX ст.
Реалізм у живописі пов'язаний не лише із сатиричною течією. Поглиблюється глибина психологічної майстерності художників, що унаочнюється в розвитку портретного жанру. Особливої майстерності в передачі внутрішнього світу людини засобами портрету досягли російські художники-передвижники І. Суріков ("Бояриня Морозова"), І. Крамськой, Г.Мясоєдов ("Земство обідає"), В. Пєров ("Тройка"), І. Рєпін ("Не чекали") та ін. Нових рис набув і пейзажний живопис. Тонкий ліризм, глибина почуттів, які викликають картини природи, та здатність донести їх до глядача попри зовнішню невибагливість сюжету властиві І.Левітану ("Над вічним спокоєм"), О.Саврасову ("Граки прилетіли"), І.Шишкіну ("Ранок у лісі"). У реалістів пейзаж є вже не фоном художнього образу, як у їх попередників. Це головний предмет зображення, а тому всі засоби живопису мобілізовано на відтворення кожної найменшої деталі, яка Інколи стає вирішальною для втілення змісту твору.
Художники залишають майстерні й виходять на пленер (повітря), щоби Глибше вивчити, зрозуміти й втілити красу природи. З глибокою майстерністю і талантом знаходять вони світ справжньої поезії в простих і звичайних куточках рідної природи, немов би заперечуючи вихідне положення романтизму про необхідність шукати красу в екзотичних краях. Парадність і маніжна вичурність зникають з усіх жанрів живопису. Буденне й героїчне, високе й брудне, як і в житті, постають у роботах художників-реалістів поруч, змушуючи по-новому ставитися до звичайного життя і його проблем.
Представники натуралізму часто сповідували своєрідне художнє самозречення, вони ніби хворіли на літературу. Едмон де Гонкур говорив: "Чоловікові, який цілком присвятив себе літературній творчості, не потрібні почуття, жінки, діти, у нього не повинно бути серця, тільки мозок". В іншому місці обидва брати заявили: "Ми охоче склали б з Богом угоду, щоб він лишив нам тільки мозок, який творить, очі, які дивляться, і руку, що тримає перо, а решту - почуття і наше тлінне тіло - нехай забирає собі, а ми б на цьому світі втішалися вивченням людських характерів і любов'ю до мистецтва".
Вражаючі своєю жорстокістю та фізіологічними подробицями картини, що їх виводили у своїх творах натуралісти (Гауптман "Ткачі", Едмон і Жюль Ґонкури "Жерміні Ласерде", О.Амфітеатров "Марія Лусєва", В.Крестовський "Петербурзькі тайни" та ін.), зробили саму назву напрямку синонімом антиестетизму, брудних картин із смакуванням фізіологічних подробиць. Однак слід зауважити, що Е.Золя та його послідовники зробили значний внесок у втілення й художнє висвітлення теми життя соціальних низів, людей "дна", збіднілого люмпен-пролетаріату й робітничого класу. Вони першими звернулися до заборонених лицемірною мораллю сторін суспільної дійсності та розпочали художнє осмислення глибин підсвідомого в людській психіці, що пізніше опинилося в центрі уваги культури XX ст.
Імпресіонізм, інколи цей культурний напрямок називали натуралізмом у живописі й скульптурі 1870-1880-х рр. "Імпресю" з французької перекладається як "враження". Така назва культурної течії походить від назви картини К.Моне "Враження. Схід сонця". Незвичність манери художника полягала в тому, що він намагався втілити на картині не предметний світ, а те враження, яке викликає він у митця.
Щоб безпосередньо наблизити картину до глядача і подати предмети в тому вигляді, як бачить їх людина, коли світло взаємодіє із складним повітряним середовищем, художники-імпресіоністи не змішували фарби, а відтворювали колір у всій його чистоті та недоторканості, в повну силу. Властивості людського ока, яке на певній відстані окремі мазки зливає в завершений образ, ретельно вивчалися та враховувалися імпресіоністами в їх художній практиці.
Головною темою для них було не стільки втілення на полотні предметного світу, скільки художнє опрацювання світло-повітряного оточення предметів, яке створює довкола них своєрідну психологічно-естетичну ауру. Як і у натуралістів, типове в них замінюється випадковим, а соціальне - фізіологічним і біологічним. Композиційна довершеність сюжету картини, де раніше ретельно виписувалися всі деталі, що так чи інакше "працювали" на ідейний задум твору, тепер замінюються етюдною спонтанністю, нарочитою незавершеністю, розмитістю подробиць, контурними замальовками.
Значною мірою нові принципи живопису були підказані не лише натуралістичними пошуками в інших галузях культури, а й певною конкуренцією, яку відчували живописці з боку фотографії. Та й традиційний живописний реалізм, що в деталях відтворював предметний світ, став звичним і перетворився на різновид ремесла. З винаходом фотографії відтворити світ у такий спосіб стало можливим і за допомогою фотооб'єктиву. А твір мистецтва повинен вражати уяву, нести нові, незвичні емоції, щоразу давати глядачеві щось несподіване, яскраво втілювати індивідуальне авторське начало, пробуджувати уяву й фантазію. Тремтливу миттєвість життя, де реальним лишається тільки повітряне оточення предметів, а самі предмети ледь вгадуються в хитливому мерехтінні світла, втілювали у своїх роботах Е.Мане, К.Моне, О.Ренуар, К.Піссаро, Е.Деґа, Ж.Сера, А.Сіслей, та інші спочатку французькі, а потім і взагалі західноєвропейські художники. Однією з перших імпресіоністичних картин є "Жінки в саду" К.Моне, написана 1867 р. Випадковість, ситуативність пейзажів міста, що постійно змінюються у швидкому русі людей, екіпажів, вогнів, намагається передати у своїх роботах Е.Мане ("Партія у крокет", "У човні", "Бар у Фолі Бержер"), К.Моне ("Бульвар Капуцинок у Парижі" і "Вид Темзи та парламента в Лондоні", "Туман у Лондоні", "Руанський собор"), К.Піссаро ("Бульвар Монмартр") та ін. Художники навмисно обирають складне світлове оточення: сутінки, тумани, вечірні вогні, коли світ наче ховається за пологом повітря, що матеріалізується складними, строкатими фарбами.
Майстром імпресіоністського портрета і жанрового малюнку стає О.Ренуар ("Гойдалка", "Молодий солдат", "Портрет акторки Жанни Самарі", "Сніданок веслярів", "Оголена" - див. мал.), Е.Мане ("Олімпія", "Сніданок на траві"), Е.Дега ("У фотографа", "Блакитні танцівниці", "Після ванни"). Тут годі шукати глибини психологізму, як у роботах реалістів, натомість йдеться про багатство емоційних вражень. Імпресіоністи сприймають людину як частку природи, що грою світла на картині ніби розчиняється в оточуючому середовищі й водночас виступає з нього як живий, надзвичайно рухливий і найдовершеніший образ дійсності.
Як напрямок мистецтва імпресіонізм проіснував відносно недовго. Художники-імпресіоністи з 1874 по 1886 рр. влаштували лише вісім виставок, жодна з яких не принесла їм великого успіху. За життя більшості з них не довелося завоювати визнання публіки. На їхню долю випали злидні й поневіряння. Однак їх внесок у подальший розвиток образотворчого мистецтва важко переоцінити. Завершуючи еволюцію реалістичного живопису, вони, з одного боку, належали до традиційної школи в мистецтві, а з іншого, - відкрили шлях пошуку нових виражальних засобів, нової техніки, нових образів, тем і можливостей творчості.
Послідовниками і творчими нащадками імпресіоналістів стали майже всі видатні художники кінця XIX - початку XX ст. Певний вплив з боку імпресіонізму позначився на роботах художників-реалістів: І.Рєпіна, В.Сєрова, І.Грабаря, К.Коровіна та ін. Безпосередній зв'язок з імпресіонізмом помітний у творчості П.Сезана, В.Ван-Ґога, П.Ґогена, яких дослідники історії культури називають постімпресіоністами, розміщуючи їх серед представників декадансу.
Якщо натуралізм та імпресіонізм були ще тісно пов'язані з традиціями реалістичної культури та сприймалися як певні етапи її розвитку, то. деякі інші течії, що виникли в мистецтві наприкінці XIX ст., розцінювалися сучасниками як відверта спроба заперечення реалістичних принципів. Спочатку відхід від цих принципів сприймався як факт занепаду мистецтва. Французькою слово "занепад" звучить як "декаданс". Звідси і назва нового напрямку в історії культури і мистецтва. Головна особливість декадансу - заперечення реальності як низькопробної дійсності, що не може розкритися своїми високими таємницями людині, яка спирається лише на органи чуттів. Відмовитися від реальності, яка не відповідала високим ідеалам і гуманістичним цінностям, віднайти вищу правду, надреальність, царство краси - таку мету ставили перед собою декаденти. Вони вважали, що наука й традиційне мистецтво не в змозі здійснити цей пошук. Тому спиралися на інтуїцію, жадали високого одкровення, що бачилось їм як "ключі таємниць" всесвіту, незбагненна слабкому людському розуму істина. До певної міри, це був крок повернення у романтизм з його ірраціоналізмом та індивідуалізмом, але з додачею нового, навмисно гіперболізованого гасла - "мистецтво заради самого мистецтва", - яке мало свідчити про втомленість митців соціальними подіями і їх небажання слідувати канонам реалістичної творчості. При цьому суспільний резонанс і культурні наслідки їх творчої діяльності від самого початку були досить значними і швидко стали визначальними для культурних настроїв Європи межі ХІХ - ХХ ст.
Декадентство виявляє себе не лише в літературі. Воно широко представлене в живописі, скульптурі, музиці. Одним з перших напрямків декадансу в живописі став постімпресіонізм. Рух постімпресіоністів не став цілісною, внутрішньо згуртованою течією, об'єднувані під цією назвою митці не мали спільної програми чи методу. Єдине, що їх пов'язувало, - спільність з імпресіоністами у часі й середовищі, бо вони працювали з ними паралельно. Кожний з постімпресіоністів лишався яскравою творчою індивідуальністю.
Так, Поль Сезан шукав можливість за допомогою кольору втілити вічну незмінну реальність, яка, на його думку, покоїлась у постійних формах: кулі, конусі, циліндрі. Навчитися бачити світ у цих формах і відтворювати їх на картині - таким бачив він завдання власної творчості. Його роботи ("Берег Марни", "Гравці у карти", "Курець", "Натюрморт із кошиком фруктів" та ін.) справляли велике враження на сучасників. Ці картини викликали чимало наслідувань і стали передвісниками абстракціонізму та кубізму, що поширилися у мистецтві XX ст.
Вінсента Ван-Ґоґа вважали своїм предтечею експресіоністи. Його картини ("Дорога в Овері після дощу", "Хатини", "Спальня" та ін.) написані динамічними мазками, насиченими фарбами, які не стільки відтворюють предметний світ, скільки допомагають автору втілити складний комплекс ідей та почуттів, висловити своє ставлення до світу суцільної дисгармонії та потворства, безвихідно трагічного для людини. Сучасники в картинах художника в першу чергу бачили співчуття до людських страждань у цьому світі.
Творчість Поля Ґогена звикли пов'язувати із символізмом, адже саме у символістів вона викликала найбільше захоплення й підтримку. Водночас, за технікою виконання і характером малюнку роботи Ґогена можна віднести і до примітивізму. Тяжіння до спрощеної форми, нарочитої площинності малюнку, орнаментальної композиції, що властиво дитячому або примітивному живопису нерозвинених народів, було спробою художника наблизити свою техніку до художньої практики аборигенів Гаїті, куди переселився Ґоген. Так, у його картинах ("А, ти ревнуєш?", "Таїтянська пастораль", "Жінка, що тримає плід" та ін.) ми не знайдемо гри світла й тіні, без якої було б немислимим класичне мистецтво, не побачимо перспективи. Натомість можна спостерігати застиглі пози людей, грубо й спрощено намальовані силуети. Контраст кольорів і їх символічне значення - ось що важливо для Ґогена. Інколи такий стиль ще називають килимовим.
Оскільки митці, що були пов'язані з цим культурним напрямком, дуже часто, але ненадовго об'єднувалися в різні групи, які намагалися створити свою програму, свій стиль у мистецтві й свою теорію, важко пов'язати творчість по-справжньому талановитого майстра з якоюсь певною декадентською течією. Тому для більшості з них використовується поняття модернізм.
У цій стилістиці працювали російський художник і скульптор М.Врубель ("Демон", "Демон повалений" та ін.), норвезький художник Е.Мунк ("Весна", "Хвора дитина", "Три обличчя жінки" та ін.), швейцарський художник А.Бьоклін, французький композитор М.Равель ("Болеро") та ін. Ідея створення прекрасного засобами мистецтва, естетизм, бажання піднятися над життям, звільнитися від його бруду і "вилікувати" дійсність за допомогою краси або врятуватися у прекрасному світі мистецтва - такі основні принципи елітарної декадентської субкультури..


На відміну від літератури, живопису, музики, театру, в галузі архітектури протягом XIX ст. спостерігається певний застій у розвитку нових форм та ідейних рішень. Провідним стилем в архітектурі лишається класицизм, орієнтований на античні форми й деталі оздоблення будівель. Але архітектурний стиль XIX ст. дещо відрізнявся від стилю попередніх десятиліть, що дало підставу мистецтвознавцям винайти для нього особливу назву - ампір. Ця назва походить від французького слова "імперія", адже стиль зародився саме у Франції під час імператорства Наполеона.
Ампіру властиві ті ж риси, що можна спостерігати в архітектурі Риму імперських часів: прагнення увічнити пам'ять про військові перемоги за допомогою тріумфальних арок, колон, які вінчають скульптурні зображення імператора. Як декоративні прикраси тут використовуються військові трофеї або зображення зброї: багнетів, шабель, гармат, рушниць тощо, а також лаврові вінки, що ними вінчали під час тріумфів полководців у Римі, крилаті сфінкси або леви, що уособлювали царську владу, силу та могутність тощо. Цей стиль набув поширення і в Російській імперії, де довелося вести жваве будівництво після війни 1812 р. Але тут він не зберіг пихатої помпезності французьких забудівель часів Наполеона, мав більш "м'які" риси, через що мистецтвознавці користуються окремим терміном - "російський ампір".
Архітектура ампіру відповідала умовам політичного життя тогочасного світу і цим зумовлено її широке розповсюдження в країнах Європи і Північної Америки, адже монументальне будівництво вимагало великих коштів, які були лише у представників правлячої військово-аристократичної верхівки суспільства. Але із зростанням прошарку багатих людей пожвавлюється приватне будівництво, яке фінансується представниками буржуазії. Це спричиняє появу будівель з іншими стильовими ознаками, де наслідуються традиції різних епох у їх примхливому поєднанні. Цей стиль, що набуває розвитку в останній третині століття, отримав назву еклектики.
У скульптурній пластиці імпресіонізм не мав такого поширення, як у живописі. Найбільше наблизився до естетичних вимог цього напрямку французький скульптор О.Роден, який прагнув втілити не "довічне" старих класичних майстрів, а в статичній формі "вхопити" мінливе життя. Його скульптурні портрети динамічно напружені. Різноманітні за характеристиками, вони завжди передають апофеоз духовного підйому людини чи то в коханні ("Вічна весна"), чи то в рухах ("Па-де-де"), чи то у творчості ("Мислитель").


ВИСНОВКИ

У цілому ж XIX ст. стало одним з найнасиченіших у розвитку світової культури. Серед його найбільших надбань не лише реалізм, що й досі лишається одним з провідних культурних напрямків. Трансформуючись, пристосовуючись до нових історичних умов, принципи культури романтизму щоразу відновлювалися в різних країнах по-різному тоді, коли суспільний прогрес заходив у глухий кут і викликав кризу соціального життя. Власне, романтизм, що абсолютизував творчу свободу художника, посилений певними надбаннями реалізму та всіх подальших культурних течій, і досі лишається наріжним каменем естетики модернізму, постмодернізму та їх різновидів. Однак кожне культурне явище виникає та існує в певних історичних і суспільних умовах. Воно залишається фактом минулого, передаючи нащадкам свій досвід, свої здобутки і помилки, свою зневіру і свій оптимізм.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ивашева В.В. История западноевропейской литературы XIX в., Москва, 1951
2. Ильша Т.В. История искусств, Москва, 1983
3. Керпшан Л. Е. История культуры стран Европы и Америки, Москва, 1987
4. Лопшан О.М. Беседы о русской культуре, Санкт-Петербург, 1994
5. Ревалд Дж. История импрессионизма, Москва, 1959