1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської Русі
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: " Усна народна творчість", 64.74kb.
- Методичні рекомендації на тему, 125.33kb.
- Виникнення податків сягає сивої давнини. В київській Русі податки з'являються вже, 63.4kb.
- Реферат на тему: " Художня культура Київської Русі", 108.88kb.
- Економічне життя Київської Русі, 49.89kb.
- 2. Перші державні утворення. Київська Русь, 139.32kb.
- Урок вивчення нового матеріалу, презентація, 52.41kb.
- Україна очима Заходу у XI-XVIII, 703.7kb.
- Храми Київської Русі" Розробити текст екскурсії "Храм Київської Русі Михайлівський, 11.61kb.
- Хрестителі Київської Русі. Тисячоріччю заснування Софії Київської присвячується, 149.24kb.
1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської Русі. Процесс создания государства у східних славян был длительным и сложным. Этот процесс завершился в середине 9 века. Летописи сохранили легенду о первых князьях-основателях Киева: Кие, Щеке, Хориве и их сестре Лыбеди. Город Киев был основан в середине 5 века. После них князьями были Аскольд и Дир (родные братья). По легенде они освободили полян от хазарской власти и начали здесь княжить. Во время их правления было осуществлено несколько удачных военных походов против Византии. Примерно тогда же усилилась борьба с східними соседями-хазарами. На півночі східнославянских земель образовалось мощное Новгородское княжество. Там правили князья, приглашенные из соседней Скандинавии. Один из них — князь Олег отправился походом на Киев. Он взял Киев обманом, убил Аскольда и стал княжить в Киеве. Вследствие этого земли Олега с Новгородом и Псковом были объединены с Киевским княжеством в одно государство. Столицей его остался Киев. Утвердившись в Киеве, Олег стал завоевывать соседние славянские племена: древлян, радимичей, северян. На присоединенных землях возводились новые города и военные крепости. Подвластные князю племена платили дань ежегодно, т.е. отдавали определенную часть (чаще всего десятину) хлеба, меда, воска, шкур, меха, изделий ремесленников и т.д. Осуществлял Олег походы на Византию и столицу Константинополь. Византия признала могущество Киева. С этого времени Киевское княжество стало называться великим княжеством Киевским, а его князь — Великим князем Киевским. Існують 2 точки зору на утворення К. Русі: норманська теорія і теорія природничоісторичного утворення Київської Русі. 1) Норманнская теорія - про несамостійний розвиток росіянкої державності (засновники - німецькі вчені Байер і Міллер, Шлецер, запрошені в 18 в. Катериною II для роботи у Російській Академії наук) - спирається; а) на «Повість тимчасового років» - (основне джерело того часу, написаний київським ченцем Нестором на поч. 12 , де перекладається легенда про запрошення слов'янськими племенами в якості князів 3-х братів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) - варягів (вікінгів, норманів) по походженню; б) першими керівниками К. Русі були нормани-князі Рюрик, Олег; в) у творах римських істориків і ряді інших неславянских літописів затверджується про дикість і відсталість східно-слов'янських племен, що говорить нібито про їхню нездатність без: помочі ззовні заснувати таку могутню державу, як К. Русь. 2)Теорія єстествено історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток ін. сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/х та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); успішні військові походи слов'ян приносили видобуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.; б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями російських воїнів; в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися; г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитки продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. у Києві правил 1-й князь - слов'янин Кий (кін. поч. ' 7 в.); Висновок: із норманами або без норманів, східні слов'яни були в силах зробити останній крок від розкладання первіснообщинного до феодального товариства.
2. Особливості суспільно-політичного ладу Київської Русі у ІХ-Х ст. На племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ. Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Ці князі безперервно ворогували між собою. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою. За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу,що виник із старших членів дружини. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів. Віче скликалося князем або городянами. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд »), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать. Суспільна організація . В наслідок швидкої розбудови Києва до слов'янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. Нарешті, прийняття християнства спричинилося до появи нового класу — духовенства. Найвище місце в суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали,— люди, що часто вважались «середнім класом» Києва - великі купці, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували у міській політиці. Нижче «молодші люди»- дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижча сходинка: «чернь» — ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу». Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що більшість селян були відносно незалежними. Проте у XII—XIII ст. із початком лихоліття з'являються ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь претендував на землю). Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності під час війни. Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу (а це при лихварських процентах від 25 до 50 траплялося нерідко), або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, за якою зобов'язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Оскільки головним товаром в обміні між Києвом і Константинополем виступали раби. Окрему знач н у за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали князів, що втратили свою вотчину (часом їх також.називали князями-ізгоями), а пізніше: недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьменність не допускали до сану.
3. Соціально-політичний устрій Київської Русі у другій половині X - XI ст. Основні групи населення. Ранєфеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така піраміда влади: а) на чолі держави - великий київський князь; б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь управляв державою: особиста дружина, що ділилася на старшу (бояре, мужи) і молодшу, (отроки, дитячі); питомі князі, що стояли своїми військами в значних містах (Чернігів, Переяславль, Псков і ін.) складав боярську думу при великому князі, що збирав її для прийняття важливих рішень (виступ у похід...) в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вирниками. г) керування невеличкими містами здійснювали намісники великого князя - тисяцькі і посадники. Залежне населення: «Смерди» - селяни, що не потрапили в особисту залежність від феодала і які експлотувалися шляхом стягування данини. «Закупи» - (смерди, що взяли у феодала «купу» - позичку грошима, інвентарі, насіннями і т.п.) «Рядовичи» - селяни, що уклали з феодалом «ряд» - договір і за це виконуючі різноманітні роботи у вотчині. «Ізгої» - вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися общинною землею (луками, пасовищами і т.п.). «Холопи» - полураби. Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом: а) економічного примуса - виплата княжої данини; заключ. селянами кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі селянам, за що останні сплачували земельну ренту (панщина, натуральний оброк, згодом грошовий оброк); б) позаекономічного адміністративного примуса - станова нерівноправність селян стосовно феодалів. До другої половини Х сторіччя на Русі не існувало індивідуальної власності на землю. Вона рахувалася спільною власністю князів, бояр, старших дружинників, а уособлював її київський великий князь. Власне ж боярська земельна власність укладається лише на початку XII сторіччя.
4. Зовнішня політика перших князів Київської Русі. її основні напрямки. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X– XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією. 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911р. – другий вдалий похід і договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – переможний похід князя Ігоря на Константинополь та укладання договору з Візантією, менш вигідного, ніж угода 911 р.; 957 р. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки. Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов'я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар'єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі. Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому (його називали тестем Європи), що встановив династійні зв'язки з правителями інших держав; його донька Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини одружені з сестрою польського князя та онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Константина IX Мономаха. У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу. Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з'явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована. З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об'єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об'єднані сили руських князів знову відбили наступ половців.
5. Прийняття християнства та його значення в історії Київської Русі. Розвиток культури. Киевская Русь определялась высоким уровнем культуры. Это объясняется тесными связями с Византией, европейскими гос-ми. Еще до IX века східні славяне имели письменность. Введение христианства способствовало расширению кириллицы. Во времена княжения Владимира в Киеве, Новгороде открываются школы. В них учились дети бояр, старших дружинников, духовенства. При Андреевском соборе была открыта школа для девочек. Основывались библиотеки и архивы для сохранения документов, была создана библиотека при Софийском соборе в Киеве. Ее основал Ярослав Мудрый. Книги на Руси любили и ценили. Литература: шедевром XII века является знаменитое «Слово о полку Игореве». Тема «Слова...» - поражение новгород-сиверского князя Игоря Святославовича с сыном и братом Всеволодом в бою с половцами в 1185 году. Выделился как писатель Владимир Мономах. Его перу принадлежит «Поучение детям». В этом произведении показывается жизнь князей конца 11-нач.12 века. Мономах рассказывает про свои походы и путешествия, беспрерывные воины и договора с половцами. Архитектура и живопись: вместе с христианством на Русь пришла культовая архитектура. Первым христианским строением была Десятинная церковь, украшенная мармуром, мозаикой, фресками. Во времена Ярослава Мудрого в Киеве был построен Софийский собор. При строительстве собора использовали достижения византийской культуры. В это же время были созданы Золотые ворота. Они входили в линию укреплений города. Это был парадный въезд в город. Во 2-й половине 11 века были построены: Успенский собор Печерского монастыря, Михайловский собор Выдубецкого монастыря. В 12 веке построена церковь Спаса на Берестове, церковь Бориса и Глеба и др. В других городах также велось архитектурное строительство: Спасский собор в Чернигове, Михайловский собор в Переяславе, много церквей в Галиче. Немногие из них сохранились до наших дней. Архитектура способствовала развитию живописи. Княжеские дворцы и культовые храмы украшались настенной мозаикой и фресками в Софийском соборе в Киеве, Черниговском, Спасском соборе, в Переяславском, Михайловском и др. На Руси большое значение приобрело иллюстрирование рукописных книг. Была развита музыка. Музыкальные инструменты делились на духовые, щепковые и ударные. Среди них известны дудки, сопелки, флейты, гусли, бубен и др. Пение и музыка вошли в обычаи княжеских дворцов. Народные песни, пересказы, былины, сказки, загадки были составной частью древнерусской культуры. В 998 г. при Владимире Великом было принято христианство. Владимир сам крестился в Корсуне и возвратился в Киев с греческими священниками, которые исполнили обряд крещения народа. Христианство вводилось насильным путем. Оно вступило в борьбу с язычеством. Новая вера способствовала объединению гос-ва, повышала авторитет князя. Причини прийняття християнства: а) необхідність зміцнення феодальних відношень у раннефеодальном державі, тому що язичество суперечило єднанню Русі; б) прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнювало б південні межі Русі, тому що Русь одержала б на півдні авторитетного і могутнього союзника; в) прийняття християнства сприяло підняттю міжнародного авторитету Русі, т. к. до 988 р. Русь в очах Європи і Візантії була «дремучей, поганської»; г) прийняття християнства сприяло б зближенню з високорозвиненої Візантією - спадкоємицею культури Древньої Греції (технології, література, мистецтво, архітектура і т.п.). Оно дало значительный толчок развитию древнерусской культуры. Благодаря крещению Руси в ней распространилась письменность. Русские люди имели возможность познакомиться с достижениями мировой литературы и науки. При Владимире на Руси открываются школы, книгописные мастерские. Восточнославянское гос-во становится одним из наиболее культурных в Средней Европе.
6. Феодальна роздробленість на Русі (друга половина ХІ – початок ХІІ ст.). Її причини та наслідки. У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася династія Ростиславичів. Причини феодальної роздробленості на Русі полягають:1)наступає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (К. Русь) уже не відповідає прогресу і перестає бути необхідної, тому що: а) унаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феодалів нe був зацікавлений ринутися до об'єднання з іншими феодалами, тим більше між ними постійними були заздрість, ненависть, ворожнеча, т. е. не було ніякої економічної причини триматися старого об'єднання (К. Русі); б) феодали, у своїх вотчинах за допомогою особистої дружины могли одержати все необхідне із селян, і без помочі великого Київського князя (до цього феодали годувалися з княжої данини і військових походів); в) місцеві феодали в себе у вотчинах вже обзавелися чималими штатами керування і дружинами); г) ріст і зміцнення міст - перетворив їх в економічні, політичні центри значних феодальних вотчин і убезпечив від нападу великого київського князя або кочівників. 2) Величезні географічні розміри К. Русі об'єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий київський князь змушений був самий їх посилювати, тому що був не в силах зробити їм, у випадку селянського повстання швидку і діючу поміч за тисячі кілометрів від Києва. 3) Насильницьке об'єднання східнослов'янських земель у 9 сторіччі дало обернену реакцію в 12 ст. майже поголовне прагнення до самостійності значних і дрібних феодалів тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних спілок. Наслідки: ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Отже, державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. Водночас є підстави вважати, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила. У 12 в., Київська Русь розпадається на 12 . князівств, найбільшими з який були: Галицко-волынское, Владимиро-Суздальское, Новгородська феодальна республіка й ін. Потім їхнє число на початку ХШ. ст. дійшло до 50, а в XIV сторіччі - навіть 250.
7. Захоплення українських земель Польщею та Литвою у XIV ст. Унії Польщі і Литви та їх значення для України. Закріпачення селян у польсько-литовській державі. Загарбання Польщею та Литвою українських земель. У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Міндовгом, що захватив «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Витеном і Гедимином, що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом, що захватив велику частину укр.з. частину російських земель (від сучасних Волыні до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Вітовтом, що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголотатарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) державний мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В.К.Л було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів. Захоплення Галичины Польщею був здійснений польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351- 1352 р. між В.К.Л и Польщею спалахнула війна за Галицко-волынские землі. У результаті: Галичина залишилася за Польщею, Волынь - за Литвою. Соціально-політичне становище українських земель під владою Литви. Польсько-литовські унії та їх наслідки для У. Кревская унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства); б) утримання Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії двойственно: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдской битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Витовт, ставши великим литовським князем, зумів на час (1392-1430) відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (явившиеся одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру успіху не мали.Проте, Кревская Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви). Така Люблинская унія цілком об'єднала ці держави. Люблинская унія (1569 р.) - Утворення Промови Посполитой а) причини - повна поразка Литви від Росії на першому етапі Ливонской війни (1558 - 1583 г); б) утримання Унії - Польща і Литва об'єдналися в єдину державу Промова Посполитую; на об'єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони и т п. по польському зразку; загальний польський король (колишній одночасно великим князем Литовським) обирався і польськими і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські - у Польщі; католицтво, як пануюча релігія й ін.; в) Польща середини XVI ст. була островом цивільного світу і внутрішньої солідарності на фоні кривавих релігійних конфліктів у Франції, Англії, Німеччини, кривавої опричнини в Росії й інквізиції в Іспанії; г) значення унії - допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію укр., білоруських і литовських земель, класове і національно-колоніальне гноблення трудящого населення; д) наслідки унії: захоплення укр. земель місцевої, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалася в значних землеробських магнатів (Вишневецкий, Острожский, Заславский, Калиновский і ін.), із посиленою енергією що експлуатували укр. селян; покріпачення селян - остаточно затверджено Литовським статутом 1588 , по якому встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим установлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і селянським майном; полонізація укр.ой знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі. Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії - укр.ая церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою - тата Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 - 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Це змусило Річ Посполиту в 1633 р. знову розв'язати легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів.