1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської Русі

Вид материала

Документы

Содержание 37. Національне державне будівництво в Україні в 20-х рр. ХХ ст. Входження України до складу СРСР. Політика „Українізації”. 38. Україна в умовах сталінського „великого перелому”. Індустріалізація і колективізація та їх наслідки. 39. Становище західноукраїнських земель у міжвоєнний період (1920 – 1939 рр.). Приєднання Західної України до складу СРСР. 42. Рух опору в Україні під час Великої Вітчизняної війни та його основні складові частини. Діяльність ОУН-УПА. 43. Особливості суспільно-політичного та економічного становища в УРСР у післявоєнні часи (1945 – 1953 рр.). 45. Економічні реформи 1957 та 1965 р. в Україні. їх наслідки. 46. Дисидентський рух в Україні у 60-80-х рр. XX ст. та його форми. Українська гельсінська група. 47. Особливості політичного та економічного становища в Україні під час перебудови (1985 – 1990 рр.).

Подобный материал:

• Реферат на тему: " Усна народна творчість", 64.74kb.
• Методичні рекомендації на тему, 125.33kb.
• Виникнення податків сягає сивої давнини. В київській Русі податки з'являються вже, 63.4kb.
• Реферат на тему: " Художня культура Київської Русі", 108.88kb.
• Економічне життя Київської Русі, 49.89kb.
• 2. Перші державні утворення. Київська Русь, 139.32kb.
• Урок вивчення нового матеріалу, презентація, 52.41kb.
• Україна очима Заходу у XI-XVIII, 703.7kb.
• Храми Київської Русі" Розробити текст екскурсії "Храм Київської Русі Михайлівський, 11.61kb.
• Хрестителі Київської Русі. Тисячоріччю заснування Софії Київської присвячується, 149.24kb.

37. Національне державне будівництво в Україні в 20-х рр. ХХ ст. Входження України до складу СРСР. Політика „Українізації”. У часи громадянської війни виникла формально самостійна держава - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). УСРР знаходилася з РСФРР у договірних відносинахУже з перших днів утворення УСРР та інших радянських республік, що виникли на терені колишньої Російської імперії, стала проблема об’єднання в Союз для спільного захисту території від нападу ворогів, подолання економічної кризи, проведення революційних перетворень. В червні 1919 р. з цією метою був утворений воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Наступним кроком був договір про воєнний і господарський союз, підписаний 28 грудня 1920 р. представниками Російської Федерації – В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, і представником УСРР Х. Раковським, з другого. До нього приєдналися й інші республіки. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921-1922 рр., посилювався. Незважаючи на незалежний статус України, партія, ЧК та об’єднані наркомати час від часу втручалися в її внутрішні справи. У зв’язку з цим українське керівництво (Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипник, Г.І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Аналогічні вимоги надходили й від інших республік. Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об’єднання республік і запропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. 10 грудня 1922 р. в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, делегати якого схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції. Вони звернулися до з’їздів Рад всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з’їзд Рад. 30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад. Він затвердив Декларацію про утворення СРСР і союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також 4-х голів ЦВК, від України – Г.І. Петровського. 26 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу Важливим напрямком удосконалення національно-державного будівництва стало здійснення політики „коренізації”, оголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. Український різновид політики коренізації дістав назву „українізація”. Керівники комуністичної партії і уряду пішли на проведення такої політики переважно з політичних міркувань, щоб забезпечити собі підтримку з боку українського та інших народів в побудові соціалізму. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Провідниками її стали голова РНК Чубар, Шумський – нарком освіти, Скрипник – нарком юстиції. Була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським. У процес українізації включилися М. Грушевський та інші відомі діячі, що повернулися з еміграції, сотні вихідців з Галичини, які прибули у Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва. З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Якщо раніше національний склад апарату республіки був переважно неукраїнським, то у 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Українізація позитивно впливала на розвиток культури, освіти, науки, мистецтва. В результаті її проведення в республіці, 80% населення якої становили українці, в кінці 20-х рр. 4/5 шкіл, понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів проводили навчання українською мовою. Більша половина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою. Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка українських газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Робилися спроби українізувати навіть армію. В Харкові було створено школу червоних старшин. В Україні було ліквідовано неписьменність. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, виділено 13 національних регіонів, утворено 954 сільські ради та 100 містечкових рад національних меншостей, де працювали сотні шкіл німецькою, єврейською, татарською, польською та іншими мовами. Слід відзначити, що проведенню політики „українізації” чинились перешкоди, особливо в 1925-1926 рр., коли генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Каганович. На початку 30-х рр. українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним „українським ренесансом ХХ століття”, як і всю політику коренізації, почали згортати.


38. Україна в умовах сталінського „великого перелому”. Індустріалізація і колективізація та їх наслідки. На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства – визначив ХІV з’їзд ВКП(б) (1925 р.), проголосивши курс на індустріалізацію країни. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР, зміцнення обороноздатності країни, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування. ХV з’їзд ВКП(б) (1927 р.) прийняв директиви для розробки першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські роки). Перший п’ятирічний план був схвалений ХVI конференцію ВКП(б) (квітень 1929 р.) в оптимальному варіанті. У 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УСРР, щорічний приріст промислової продукції мав становити 22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Україна, де були кваліфіковані кадри і необхідна інфраструктура, отримала 20% капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР в роки першої п’ятирічки, 400 припадало на Україну. У другій і третій п’ятирічках ця частка була зменшена. В роки другої п’ятирічки – лише 1000 заводів із 4500, у третій – 600 із 3000. Проголошений курс на індустріалізацію одразу наштовхнувся на низку об’єктивних труднощів: хронічний недостаток коштів, кваліфікованих кадрів, дефіцит обладнання. Розпочинався другий після політики „воєнного комунізму” штурм, який дістав офіційну назву „наступ соціалізму по всьому фронту”. Почалось згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху була переведена на екстенсивний і приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств. Для здійснення таких авантюристичних намірів, партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Джерелами сталінської індустріалізації стають – нееквівалентний обмін між селом та містом, експропріація майна непманів та куркулів, примусові займи у населення, необмежений продаж горілчаних напоїв, продаж предметів мистецтва з музеїв та палаців за кордон. Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів зростання продуктивності праці моральними, більшовицька партія, профспілки та комсомол розгортали в колективах змагання за підвищення продуктивності, економію ресурсів, раціоналізацію виробничих процесів, залучаючи до нього тисячі робітників. Незважаючи на труднощі, за роки першої п’ятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Практично заново було створено важку індустрію, включаючи машинобудування, оборонну промисловість, хімічне виробництво. Так, у травні 1932 р. дала струм Дніпрогес, побудовані заводи „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, „Криворіжсталь”. Введені в експлуатацію тракторний завод в Харкові (1931 р.), завод Дніпроспецсталь в Запоріжжі. Значних успіхів було досягнуто в електрифікації республіки. Проте грандіозні плани першої п’ятирічки повністю не були виконані. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%. Вчасно не було здано до експлуатації значної кількості підприємств та електростанцій. Господарський механізм, дедалі більше відриваючись від ринку, перетворювався на жорстко централізовану систему управління. Одночасно різко знизився рівень життя – черги, продовольчі картки, дефіцит самого необхідного, проживання в бараках. З 1933 р. політика стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припиняється. На другу п’ятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва – 13-14%. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів. На шахтах, заводах і фабриках України з’явилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав вибійник кадіївської шахти „Центральна-Ірміно” О. Стаханов. Стаханівський рух поширився на всю Україну. 1934-1936 рр. були найвдалішими. Були побудовані Харківський турбінний, Новокраматорський завод важкого машинобудування, Азотний завод у Горлівці та ін. Але завдання другої п’ятирічки теж не були виконані у повному обсязі. Третя п’ятирічка також не була завершена через те, що її перервала в 1941 р. війна. Хоч жодна з перших п’ятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства За рівнем розвитку галузей важкої промисловості Україна випередила ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Було ліквідовано безробіття, але понизився життєвий рівень населення. Індустріальні потужності України були зорієнтовані на переробку сировини і виготовлення продукції важкого машинобудування, а не задоволення щоденних потреб людей. ХV з’їзд ВКП(б) (1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. У сталінських планах передбачалося, що колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а й промисловості – сировиною і робочою силою. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного об’єднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). До кінця п’ятирічки згідно з директивами п’ятирічного плану в Україні намічалось кооперувати до 24% селянських посівів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. Це стримувало темпи індустріалізації. При наявності мільйонів власників-одноосібників держава не спроможна була забезпечити прискорені темпи її здійснення. Загострення соціально-політичної обстановки у 1928-1929 рр. через проблеми хлібозаготівель, переходу до продрозкладки, введення карткової системи на продукти харчування в містах ще більш загострило ситуацію, диктувало швидкі темпи та жорсткі методи колективізації. 1929 рік був проголошений роком великого перелому Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. А керівник ЦК КП(б)У С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист місцевим парторганізаціям з гаслом: „Степ треба цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.” Почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Закономірно, що колективізація супроводжувалася „політикою ліквідації куркульства як класу”. Селянство чинило опір сталінській політиці і на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. Куркульські родини висилали за межі України. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. родин, а до червня 1931 р. – ще 23,5 тис. Усього за роки суцільної колективізації було розкуркулено близько 200 тис. селянських господарств. Колективізація в Україні завершилася у 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу. Значно скоротився річний валовий збір зернових культур, занепало тваринництво. Все це разом із загальною деградацією виробництва зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. До того ж селянство не бажало безоплатно віддавати державі плоди своєї праці. Під загрозою зриву опинився надзвичайно напружений план хлібозаготівель для України. В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою Молотова, забирали все: сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану „чорну дошку”, оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок населення власної країни. Фактично це була дія свідомо спрямована на повільне фізичне знищення селянського населення, покрита завісою мовчання. Люди вимирали сім’ями, селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства. За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік. Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнації виробничих сил на селі, що обумовило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило в значній мірі змінити політику уряду: відмовитись від примусу і репресій, анулювати продрозкладки, встановити тверді плани хлібозаготівель, частково відновити ринкові відносини, спрямувати зусилля на організаційне і матеріально-технічне зміцнення колгоспів, матеріальне заохочення колгоспників. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці. Більшість господарств почала обзаводитися підсобними виробництвами – тваринництвом, птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. Напередодні війни сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, що існував до початку суцільної колективізації.


39. Становище західноукраїнських земель у міжвоєнний період (1920 – 1939 рр.). Приєднання Західної України до складу СРСР. За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства. Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини “А” та “Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. У складному становищі знаходилося сільське господарство. Селянські господарства були дрібними, і в умовах боротьби з поміщицьким господарством були приречені на розорення. Негативні процеси в промисловості та сільському господарстві призвели до стрімкого зростання безробіття. Надлишковою робочою силою активно користувалися роботодавці, збільшуючи робочий день подекуди до 14 годин, не турбуючись про забезпечення умов праці. Широко використовувалася жіноча і дитяча праця, почастішали випадки каліцтва на виробництві. Грошова оплата праці майже не практикувалася, частіше розраховувалися натуральними продуктами. Природний приріст населення напередодні Другої Світової війни становив лише 8 на 1 тис. чоловік. З 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.У 1924 р. вийшов закон про визнання державною мовою польської. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911 – 1912 рр. в Східній Галичині існувало 2418 укр. шкіл, то в 1926 – 1927 – лише 845 Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів. Важливим чинником суспільного життя на західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка у 1939 р. об’єднувала 4440 церков з 4,37 млн. віруючих. У захисті прав греко-католицького населення від утисків поляків важливу роль відігравав митрополит А. Шептицький, який виступав проти пацифікації і підтримував політику нормалізації. Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. У 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85 чоловік. Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але у 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків. Отже, західноукраїнські землі на початку 20-х рр. ХХ ст. опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини. Соціально-економічне становище цих територій було складним. Західноукраїнські землі розглядалися як джерело сировини і дешевої робочої сили. Особливо складним було становище українських земель у складі Румунії, де злиденне становище краю поєднувалося з жорстким ставленням уряду.

42. Рух опору в Україні під час Великої Вітчизняної війни та його основні складові частини. Діяльність ОУН-УПА. Організацією партизанського руху і антифашистського підпілля з початку війни займалася група працівників ЦК партії і НКВС під керівництвом Бурмистенко. Наприкінці 1941 р. утворюються молоді відомі партизанські загони Федорова на Чернігівщині, Ковпака на Сумщині. На початку 1942 р. в Україні діяв 91 партизанський загін, з якими підтримувала зв'язок оперативна група Співака. Уже на першому найтяжчому етапі війни вони розгорнули боротьбу з німецькими окупантами. Особливо активно діяли партизанські загони у прифронтовій смузі. Поразка вермахту під Москвою і наступальні операції Червоної армії на півдні взимку 1942 р. створили сприятливі умові для розгорнення збройної боротьби в тилу німецьких військ. 3 цією метою 30 травня 1942 р. утворено Український штаб партизанського руху на чолі з полковником внутрішніх військ Строкачем. Наприкінці 1942 р. до Москви надійшли відомості про діяльність на теренах Західної України Повстанської армії. Сталін наказав передислокувати на захід радянські партизанські частини. Одним з головних завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з «націоналістичними формуваннями» УПА. Після ліквідації у зародку Української держави. арештів провідників націоналістичного руху, розчленування України і розгорнутого терору на окупованих землях були повністю підірвані основи добровільної співпраці ОУН з Німеччиною. Конфронтація з німецькими окупантами стала неминучою. Перші повстанські загони бандерівського крила ОУН утворилися на Волині і в Поліссі влітку 1942 р. у період найбільших успіхів вермахту, коли його армії штурмували Сталінград І досягли перевалів Кавказу - на першому етапі існування повстанські загони виконували функції оборони місцевого населення сваволі окупаційних властей, а також від нападів радянських і польських партизан. Ними була зірвана німецька акція вивезення української молоді з Волині і Полісся до Німеччини. Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., запроваджений пізніше Українською головною визвольною радою як свято українського війська. За вказівками Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації українських партизанських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлено завдання у ході рейдів на захід розгромити частини УПА. За ініціативою командуючого УПА, полковника Киячківського влітку 1943 р. відбулися переговори представників 3-х українських військових формувань про об'єднання, але досягти зголи не вдалося. Значно посилили УПА підрозділи української поліції, що приєднувалися до повстанців. Виступ УПА проти німецьких окупантів був зумовлений загальною стратегією боротьби ОУН за незалежність України, Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Влітку 1943 р. загони народної самооборони Галичини об'єдналися в бойову групу УПА-захід під командуванням полковника Сидора. До неї прилучилися буковинські та карпатські збройні формування полковника Гасина. Ця група вела майже безперервні вперті бої з німецькими військовими частинами у районі до осені 1944 р. Водночас із боротьбою проти німецьких окупантів і радянських партизан УПА довелось вирішувати складну проблему українсько-польських відносин, які мали історичне коріння і час від часу загострювались до збройної конфронтації.

43. Особливості суспільно-політичного та економічного становища в УРСР у післявоєнні часи (1945 – 1953 рр.). Після Другої світової війни відбулися територіальні зміни в Україні. За Договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. За­карпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі СРСР. Уперше майже всі етнічні українські землі об'єдналися в одній державі. По­за межами України залишалися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із Польщі в Україну - 520 тис. українців. У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців /140 тис. чол./ з українських ет­нічних земель, що опинилися в межах Польщі. Ставилася мета: асимілювати українців та ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА. 19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримсь­кого півострова до складу УРСР. Цим і завершився процес формування сучасної території України. Юридичний акт лише підтвердив фактично існуючу ситуацію. Територіальні зміни в Україні, що відбулися напе­редодні і після Другої світової війни, мали такі наслідки: - остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством; - збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал; - об'єднання українських земель відбулося у складі однієї держави; - завершилося формування державної території. На міжнародній арені Україна активізує свою діяльність. Ще у 1944 р. в УРСР було відновлено Народний комісаріат закордонних справ на чолі з Д.Мануїльським. 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Органі­зації Об'єднаних Націй /ООН/, а 24 жовтня 1945 р. ратифіковано її Статут. Серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття України до ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Слід назвати і такі факто­ри, як наміри з боку Сталіна створити ілюзію її державності, заспо­коїти національно-визвольні сили, забезпечити більшу кількість голо­сів в ООН. Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але фактично власної зовнішньої політики вона не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП/б/ і, особисто, Сталіну. Але сам факт вступу України до ООН мав велике історичне зна­чення - вивів її на світову арену, сприяв включенню у світову політику. Перемога над нацистською Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни. За роки війни було втрачено понад 7 млн. чол., 2,4 млн. було силоміць вивезено до Німеччини, де багато з них загинуло. 10 млн. чол. втрати­ли притулок. Прямі збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. Промисловий потенціал УРСР становив 26% проти рівня 1940 р. Відбудова господарства починається відразу після визволення українських земель. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла чет­вертий п'ятирічний план /1946-1950 рр./ відбудови народного господар­ства, що передбачав перевищення довоєнного обсягу виробництва. В Україні пла­нувалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940 р. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмови­ли у наданні кредитів СРСР, Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити воєнно-промис­ловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни, базою пере­моги соціалізму над капіталізмом. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес /пуск відбувся у 1947 р./, мета­лургійні заводи. Розвиток важкої промисловості відбувався за раху­нок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансу­валися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу. Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науко­во-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання СРСР від Заходу. Водночас не слід забувати героїзм на­роду, його ентузіазм у прагненні найскоріше відбудувати зруйноване. У 1950р. важка промисловість перевершила, а легка - ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази СРСР. У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки. Важким залишалося становище селян ­- мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо. Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку І946-І947 рр., від якого в Україні померло понад 800 тис. чол. Але головною при­чиною голоду стала не посуха, а позиція держави і ВКП/б/: непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великим обсягами вивозились за кордон. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП/б/У М.Хрущова допомогти Україні продовольством під час голоду, Й.Сталін відповідав: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють...Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси". Капіталовкладення у с/г складали лише 7% загального обсягу. Здійснювалася і політика "ножиць цін" стосовно с/г. Державні заготівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., хоча ціни на промисло­ву продукцію зросли у 20 разів. На кінець 1950 р. сільське господар­ство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82% від рівня 1940 р. З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення. В Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму, моно­полізація влади комуністичною партією. Проти жителів розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР, розгорталася боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму. 1950 рік в західних землях став роком суцільної колективізації. Оскільки тут більшість населення складали селяни, тому і опір радянській владі на­був всенародного характеру. Водночас не слід забувати і про позитивні моменти перетворень у цих регіонах. Здійснювалася індустріалізація, модернізація економіки, в га­лузі освіти забезпечувалася обов'язкова початкова освіта, відкриття нових вузів, хоча при цьому викладання велося російською мовою. Населення в цілому вороже ставилося до комуністичного режиму і чини­ло опір, який очолювали греко-католицька церква та ОУН-УПА. У 1946 р. на Львівському церковному соборі було проголошено скасування Брестської унії і, відповідно, ліквідація уніатської церкви. Боротьба ж з ОУН-УПА виявилася кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр. ОУН-УПА вбачала головні цілі в боротьбі проти сталінського режиму та створення незалежної української держави, користувалася підтримкою місцевого населення. Лише за зв'язок з УПА у 1946-1988 рр. до Сибіру було вислано 500 тис. західних українців. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її командувача Р.Шухевича. Але і після цього опір тоталі­тарному режиму не припинявся, набув інших форм. Суспільно-політичне життя в Україні у перші повоєнні роки майже нічим не відрізнялося від тих процесів, що відбувалися в СРСР. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики. В Україні пік репресій припав на 1947 р., коли ЦК КП/б/У очолював най­ближчий соратник Сталіна - І.Каганович. По­чалася ідеологічна кампанія "по наведенню порядку" в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Українські діячі культури звинувачувалися "в перекрученні історії та націоналізмі". Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП/б/У ухвалив низку постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", "Про журнал "Вітчизна" та інші. Здійснювалися кампанії проти видатних українських митців - Ю.Яновського /головного редактора журналу "Вітчизна", М.Рильського, А.Малишка, розпочалися гоніння на В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" /1951р./, композитора К.Данькевича за оперу “Богдан Хмельницький". Українцям ще раз нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавле­ній у розвитку їхньої національної культури. Таким чином, історичний розвиток України в І945-І953 рр. відбував­ся в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

45. Економічні реформи 1957 та 1965 р. в Україні. їх наслідки. Причины реформ; 1. Глубокий кризис командно-административной системы, приведший к разбалансированности экономики, хроническому отставанию сельского хоз-ва, недостаткам в осуществлении научно-технического прогресса, запущенности социальной сферы. 2. Кризис режима личной власти, вызванный победой советского народа в Великой Отечественной войне, ростом самосознания советских людей, ожидавших реформ и улучшения своего положения. Реформы в промышленности были направлены: - на демократизацию и децентрализацию управления, расширение хозяйственных прав союзных республик, сокращение управленческого аппарата. - на переход от сугубо административных к экономическим методам управления, от принуждения к учету материальных интересов тружеников, переход от жесткой централизации по отраслям к территориальной организации хозяйственной жизни; - на обеспечение интенсификации народного хозяйства. С этой целью по реформе 1957 г . были ликвидированы отраслевые министерства, вместо них были созданы территориальные органы управления промышленностью - советы народного хоз-ва (Совнархозы). В стране было образовано 105 совнархозов. Реформы 1957 г . послужила основой для дальнейшей реорганизации управления народным хозяйством. В 1962 г . совнархозы были укрупнены, создан Высший совет народного хозяйства, который взял на себя координацию работы промышленности и строительства в общегосударственном масштабе. Реформа 1957 г . носила противоречивый характер. С одной стороны, способствовала выявлению и использованию внутрипроизводственных резервов, углублению специализации и кооперирования предприятий в пределах экономических районов. Однако, с другой стороны, проведение реформ привело к нарушению сложившихся экономических связей между предприятиями одной отрасли, находящихся в различных районах, к отставаниям в развитии отраслевой специализации. Кроме того, реформа нанесла удар по единой государственной технической политике в рамках отраслей. Внедрение научно-технического прогресса замедлилось. Опыт показал, что на предприятиях оборонной промышленности, где министерства не были ликвидированы, производительность труда была выше, общее состояние дел было лучше, чем в других отраслях народного хозяйства. В промышленности Украины акцент делался на тяжелую индустрию и энергетику. Были построены ряд ГЭС на Днепре, быстро наращивалась добыча нефти и газа, который системой газопроводов направлялся за пределы Украины. 0 том, что ресурсы нефти и газа на Украине ограничены и республика может остаться без топлива, никто не думал Реформы в сельском хозяйстве: Решение сентябрьского ( 1953 г .) Пленума ЦК КПСС были направлены на преодоление жестких методов управления сельским хозяйством и повышения самостоятельности колхозов и совхозов. Принимаются меры по улучшению социальной сферы села. Осуществление этих мероприятий способствовало тому, что валовая продукция сельского хозяйства возросла в 54-58 гг. по сравнению с предшествующим пятилетием на 35%. Это был рекордный прирост за всю историю колхозного строя. Была проведена реорганизация МТС и осуществлена продажа техники колхозам и совхозам. В 1958 г . этот шаг способствовал ликвидации отчуждения крестьян от средств производства. Были отменены обязательные поставки и натуральная оплата за работы МТС. Вместе с тем на баланс совхозов была списана старая негодная техника, что подорвало экономику сельского хозяйства. Отмена трудодней и введение денежной системы оплаты труда создали основу для перехода колхозов на хозрасчет, повышение материальной заинтересованности привело к росту реальных доходов. Хрущев выдал колхозникам паспорта. Отмена паспортных ограничений ликвидировала нарушение прав человека, существовавшее со времен сталинщины, когда колхозники, лишенные паспортов, не имели возможности свободно перемещаться по стране и их труд в колхозах носил принудительный характер. Эта мера повысила общественное самосознание. Но некоторые положительные шаги сводились на нет непродуманными экспериментами в сельском х-ве. Таким образом, изменения, которые произошли, способствовали определенному прогрессивному развитию Украины, но непоследовательность и противоречивость этих изменений в конце концов привели к тому, что идеи инициаторов стали превращаться в свою противоположность.

46. Дисидентський рух в Україні у 60-80-х рр. XX ст. та його форми. Українська гельсінська група. Развернув после XX съезда КПСС «десталинизацию» обществен­ной жизни, коммунистическая партия стремилась вести ее под своим контролем, поставив жесткие ограничения общественной инициативе. Критика Сталина была строго дозированной. Не позво­лялось ставить под сомнение коммунистическую теорию и советский строй. Обществу была навязана лжетеория о том, что «культ лично­сти Сталина не изменил глубоко народный, демократический ха­рактер советского строя». Эти ограничения и идеологические догмы вступали в противоречие с советской жизнью и настроениями народа, особенно интеллигенции, которая стремилась к широкой демократи­зации общественной жизни, экономическим реформам, духовному рас­крепощению. Результатом этого стало появление движения украин­ских инакомыслящих (диссидентов). Они выступали за соблюдение властями гражданских прав, прав человека и поэтому назывались еще и правозащитниками. Диссидентское движение в Украине неизбежно обретало наци­онально-демократическую окраску. Оно заявило о себе еще в сере­дине 50-х - в начале 60-х годов, раньше, чем в Москве, Ленинграде и других городах тогдашней России, и существовало до конца 80-х годов. Украинское диссидентство характеризовалось рядом черт. Во-первых, это была мирная, ненасильственная форма борьбы, борьба за умы и души людей. Во-вторых, это движение уже имело свои организационные фор­мы (кружки, союзы, объединения, комитеты). В-третьих, диссидентство было общеукраинским явлением и про­являлось во всех регионах Украины. В-четвертых, диссидентство, как общественное движение, охва­тывало различные социальные прослойки населения - интеллигенцию (писатели, журналисты, литературоведы, учителя, юристы, специали­сты различных отраслей народного хозяйства), студенчество, рабочих. Среди известных диссидентов данного периода были юрист Левко Лукьяненко, литературный критик Иван Светличный, художник Петр Заливаха, историк Валентин Мороз, генерал Петр Григоренко, пуб­лицист Иван Дзюба; Правозащитники стали объектом преследований репрессивных ор­ганов власти. Часть из них была заключена в тюрьмы, другие - ли­шены возможности заниматься творческой деятельностью. В борьбе с диссидентами советская власть взяла на вооружение невиданный ра­нее метод - карательную медицину. Вполне здоровых людей за их убеждения заключали в психиатрические лечебницы, где они неред­ко действительно превращались в психически больных. Но добиться ликвидации правозащитного движения власти не удалось. На место заключенных на борьбу с тоталитарным режимом становились новые правозащитники. Это положение подтверждает деятельность Украинского Хель­синкского Союза (УХС), который был создан 9 ноября 1976г. по инициативе поэта Николая Руденко и генерала Петра Григоренко. Ядро украинской правозащитной организации составилиу кроме вы­шеперечисленных, О. Тихий, М.Матусевич, Л.Лукьяненко, О.Мешко, О.Бердник и другие. Позднее ряды УХС пополнили В.Черновил, С.Хмара, О.Шевченко, братья М. и Б.Горыни, И.Светличный. Орга­низация действовала открыто и не скрывала свои цели: следить за выполнением Хельсинских соглашений в Украине, собирать и рас­пространять информацию о нарушениях прав человека, содейство­вать тому, чтобы Украина, как полноценная независимая держава, самостоятельно принимала участие в будущих совещаниях по вопро­сам Хельсинкских соглашений и международной жизни в целом. В УХС за время его существования состоял 41 человек, 38 из них были лишены свободы и отбыли в тюрьмах, лагерях, психиатричес­ких больницах и в ссылке более 550 лет. Генерал Григоренко был выслан на Запад. Деятельность украинских правозащитников, требовавших от со­ветского руководства соблюдения взятого на себя в Хельсинки обяза­тельства уважать права человека, является одной из ярчайших и наи­более трагических страниц национально-освободительного движения. Их жертвенность вдохновляла и других на сопротивление тог­дашнему режиму.

47. Особливості політичного та економічного становища в Україні під час перебудови (1985 – 1990 рр.). Після періоду "застою", коли у березні 1985р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, почалася перебудова, яку можна розділити на такі періоди: І985-І988 рр. - період розробки концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови. І988-І99І рр. - період активних політичних перетворень під гаслом побудови демократичного, гуманного соціалізму. Економічні реформи проходили за наступними етапами. Програма прискорення соціально-економічного розвитку передбачала до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади, вирішити традиційні проблеми - продовольчі, житлові, забезпечити населення товарами повсякден­ного вжитку. Але ця програма виявилася утопічною. Без гли­бокої перебудови всього господарського механізму не можна було здійснити прискорення. Реформа 1987 р. передбачала самостійність,самоокупністьІсамофінансування підприємств, поширення кооператив­ного руху. Це надавало можливість переводити підприємства на госпроз­рахунок, сприяння впровадженню науково-технічного прогресу тощо. Але і ця реформа була непослідовною, зазнала провалу. Почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний доход Ук­раїни скоротився на 1,5%. Виникає інфляція. Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986р., яка призвела до небаченого за­бруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Ця ава­рія обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчу­вала страшні масштаби та наслідки катастрофи. Основний тягар роботи по ліквідації наслідків аварії взяла на себе Україна.