Geum.ru

План вступ Розділ 1 Сутність поняття «пізнання» та його рівні Розділ 2

Вид материалаДокументы

Содержание


1. Сутність поняття «пізнання» його рівні.
2. Основні методи пізнання.
3.Характеристика методів теоретичного пізнання.
Подобный материал:

ПЛАН

Вступ


Розділ 1

Сутність поняття «пізнання» та його рівні


Розділ 2

Основні методи пізнання


Розділ 3

Характеристика методів теоретичного пізнання


Список використаних джерел


Вступ

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Суб'єкт пізнання — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта.

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод (від гр. methodos — "шлях дослідження", "теорія", "вчення"). Метод — це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності. Метод — інструмент пізнання, його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. У філософії метод - спосіб побудови і обгрунтування системи філософського знання.

У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання.

В сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною передумовою теоретичної діяльності в науці.

Існує дуже багато методів теоретичного пізнання. На самперед можна виокремити аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, структурно-функціональний аналіз, редукціоналістський, сходження від абстрактного до конкретного, метод абстрагування, ідеалізації, уявного експерименту, системний, метод математичних гіпотез, конструктивістський та метод формалізації.

Загалом слід зазначити, що як багатоманітність методів наукового пізнання, так і сама творча суть наукового мислення значно ускладнюють перелік і систематизацію наявних та можливих наукових методів. Тому метою методології на сьогодні є не стільки систематизування методів наукового пізнання, скільки дослідження окремих наявних методів та виявлення тенденцій їхнього розвитку та сфер використання.

1. Сутність поняття «пізнання» його рівні.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» — запитує І. Кант. Протистояння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. “гносис” — пізнання; “логос” — учення, наука). Інколи цей розділ філософії називають “епістемологія”

(давньогрец. “епістема” — знання, наука; “логос” — учення), але

здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як

дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні для нашої філософії гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов’язані із епістемологією.

Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Основним питанням у гносеології є проблема визначення самої природи пізнання. Пізнання – це засвоєння чуттєвого змісту пережитого, або випробовуваного, стану речей та процесів з метою знаходження істини. Пізнанням можна назвати як процес, так і результат цього процесу. У філософському значенні пізнання - це завжди процес, який містить оцінку, що посилається на досвід.[11, 347]

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.

Пізнання спрямоване на придбання знання, і визначається як вища форма віддзеркалення об'єктивної дійсності; обумовлений передусім практикою процес придбання і розвитку знання, його постійне поглиблення, розширення і вдосконалення.[10, 348]

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

Пізнання також можна визначити як суспільно-історичний процес творчої діяльності людей, що формує їх знання, на основі яких виникають цілі і мотиви людської діяльності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім знаряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, індукцію — сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

В сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною передумовою теоретичної діяльності в науці. На сучасному етапі найбільшу відомість одержали концепції наукового пізнання Томаса Куна і Імре Лакатоса. В концепції Томаса Куна сформульовано нове базисне поняття, парадигма (зразок), фіксується існування особливого типу знання в науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного знання за способом виникнення і обґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний набір розпоряджень, що завдають характер бачення світу, впливаючи на вибір напрямків дослідження. Не будучи теорією у власному розумінні, парадигма знання дає систему відліку і служить попередньою умовою і передумовою побудування і обґрунтування різних теорій. Приблизно такий же зміст має і поняття дослідна програма Імре Лакатоса, яка розуміється як певний рід метатеоретичної освіти, що є сукупністю вихідних ідей і методологічних настанов, що обумовлюють побудову, розвиток і обґрунтування певної теорії.

На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостереження, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією. Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів.


2. Основні методи пізнання.

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод (від гр. methodos — "шлях дослідження", "теорія", "вчення"). Метод — це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності. Метод — інструмент пізнання, його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. У філософії метод - спосіб побудови і обгрунтування системи філософського знання.

В галузі науки метод є шлях пізнання, який дослідник прокладає до свого предмету, керуючись своєю гіпотезою. При цьому філософія як основоположна наука дає досліднику засіб перевірити, чи підходить взагалі обраний метод для досягнення поставленої мети і чи послідовно використовує він цей метод під час роботи. Розробкою методу філософія підтримує в інших науках живий критичний дух. Спроба знайти єдиний метод, який би можна було застосувати всюди, показала, що "універсального методу" не існує і, більш того, кожен предмет і кожна проблема вимагає свого власного методу.

Ф. Бекон порівнював значення методу в науковому пізнанні з циркулем у кресленні. Метод, на його думку, так само як циркуль уодноманітнює діяльність, тобто дає змогу кожній людині досягти необхідного позитивного результату більш-менш незалежно від її власних здібностей і вправності. За А. Пуанкаре, метод дорівнює вибору фактів для дослідження. Єдність предмета і методу пізнання обґрунтовував Г. Гегель.

Із відмінностей предметів дослідження природничих та гуманітарних наук випливає відмінність між їхніми методами. "В гуманітарно-науковому методі міститься постійна взаємодія переживання і розуміння", — стверджував В. Дільтей. Причина необхідності врахування переживань у гуманітарному пізнанні полягає і» тому, що як гуманітарні поняття, так і пізнання загальних закономірностей культурної людської життєдіяльності так чи інакше виводяться від первинного індивідуального переживання ситуації. Отже, якщо в природничому пізнанні всі одиничні фактори є рівнозначно об'єктивними, то гуманітарне пізнання потребує врахування особливих індивідуальних факторів.

На сьогодні існує кілька різних класифікацій методів наукового пізнання. Розрізняють, наприклад, методи евристичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, експериментальні та теоретичні. Близьким до останньою є поділ наукових методів на емпіричні та теоретичні. До емпіричних методів у такому випадку відносять: спостереження (цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності); описання (фіксація даних про об'єкт засобами природної або штучної мови); вимірювання (порівняння об'єктів за якими-небудь спільними властивостями або аспектами); експеримент (спостереження в спеціально створених і контрольованих умовах з метою встановлення перебігу процесу чи події при повторенні даних умов). До теоретичних методів наукового пізнання належать: формалізація (побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності); аксіоматизація (побудова теорій на основі аксіом — тверджень, істинність яких не потребує доказу); гіпотетично-дедуктивний метод (створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти).

Нерідко методи пізнання поділяють на загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності), загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки) і конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

До загальних методів пізнання належать:

аналіз — розчленування цілісного предмета на складові частини (сторони, властивості, відношення, ознаки тощо) з метою їх всебічного дослідження;

синтез — з'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле;

абстрагування — відвернення, відсторонення від ряду несуттєвих для даного дослідження властивостей і якостей феномена і разом з тим виділення важливих для дослідження властивостей і відношень;

узагальнення — прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів;

індукція — метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок робиться на підставі окремих і часткових посилок;

дедукція — метод дослідження і спосіб міркувань, за якого із загальних посилок з необхідністю випливає висновок окремого, часткового характеру;

аналогія — прийом пізнання, за якого на основі схожості об'єктів за одними ознаками і властивостями робиться висновок про їх схожість також і за певними іншими ознаками;

класифікація — поділ усіх предметів дослідження на Окремі групи за якою-небудь важливою для даного дослідження ознакою;

моделювання — вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал у певних аспектах, що цікавлять дослідника.

Слід зауважити, що метод моделювання набув особливого поширення з розвитком кібернетики та комп'ютеризації. Наукові моделі стають дедалі масштабнішими: від моделей функціонування підприємств та економічної галузі до комплексних моделей управління біогеоценозами й еколого-економічних моделей раціонального природокористування в межах великих регіонів. У першій половині 70-х років XX ст. на основі теорії системної динаміки Дж. Форрестера були побудовані перші "моделі світу", що мають на меті вироблення сценаріїв розвитку всього людства в його взаємовідносинах з біосферою.


3.Характеристика методів теоретичного пізнання.

Існує дуже багато методів теоретичного пізнання. На сам перед можна виокремити аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, структурно-функціональний аналіз, еволюційний, редукціоналістський, від абстрактного до конкретного, метод абстрагування, ідеалізації, уявного експерименту, системний, метод математичних гіпотез, конструктивістський та метод формалізації. Тепер детальніше розглянемо кожен із них.

Аксіоматичний метод — це метод дослідження і побудови наукової теорії, за яким базові її положення беруться як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. За змістом поняття аксіома (від грец. άξίωμα — значуще, гідне положення) є твердженням певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, тобто таке, що є підставою для логічного доведення інших тверджень цієї теорії. До системи знань, побудованих за допомогою цього методу, ставляться такі вимоги: несуперечливості (з системи аксіом не можна зробити будь-який висновок одночасно з його запереченням); повноти (з системи аксіом будь-яке положення можна або довести або спростувати); незалежності (будь-яка аксіома не може виводитися з інших аксіом системи). Суть методу полягає в наступному - задається (вибирається) набір вихідних положень що не вимагають доказів - аксіом (що входять в них поняття явно не визначаються в рамках даної теорії).Потім з них шляхом логічної дедукції будується система вивідних пропозицій. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі пропозицій утворює аксіоматично побудовану теорію.

Спочатку аксіоми вибиралися як інтуїтивно очевидні (змістовно-аксіоматичний метод). Це накладало певні обмеження на змістовну аксіоматику. Вони були подолані при переході до формальної, а потім формалізованої аксіоматики.

Для сучасної стадії розвитку аксіоматичної методу характерна висунута Гільбертом концепція формального аксіоматичної методу, яка ставить завдання точного опису логічних засобів виведення теорем з аксіом. При формальній аксіоматики аксіоми виводяться як опис деякої системи формальних відносин. Аксіоми в формальної системи розглядаються як своєрідні визначення вихідних понять. У формально аксіоматичних системах формальний розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує суворе виведення з них наслідків. Основна увага при цьому приділяється встановленню несуперечності системи, її повноти, незалежності системи аксіом і т.п.

Побудова формалізованих аксіоматичних систем призвело до великих успіхів насамперед в математиці і навіть породило уявлення про можливості її розвитку суто формальними засобами. Але аксіоматизації є лише однією з методів побудови наукового знання. Її використання як засобу наукового відкриття вельми обмежена. Аксіоматизації здійснюється звичайно після того, як змістовно теорія вже достатньою мірою побудована, і має на меті сприяння більш точного її подання, зокрема суворого виведення всіх наслідків з прийнятих посилок.

Крім того, слід зазначити, що аксіоматичний метод зустрічається з труднощами, на які чітко вказав К. Гедел.У 30-і роки XX в. він довів, що в досить багатою своїми засобами несуперечливою аксіоматичної системі завжди знаходяться твердження, які не виводяться з аксіом.

У логіко-математичних науках та інформатики разом з аксіоматичних широко використовується конструктивістський метод. Суть його полягає в тому, що побудова теорії починають не з аксіом, а з понять, правомірність використання яких вважається інтуїтивно виправданою. Потім задаються

правила побудови нових теоретичних конструкцій.

Одним з важливих методів, які використовуються на теоретичному рівні пізнання є гіпотетично-дедуктивний метод. Він полягає у створенні системи дедуктивно повязаних між собою гіпотез, з яких, у кінцевому рахунку, виводять твердження про емпіричних фактах. Цей метод почав використовуватися ще у XVII в., але обєктом методологічного аналізу став порівняно недавно. Найчастіше гіпотетично-дедуктивний метод застосовується в емпіричних науках.

Метод побудови теоретичного знання за допомогою гіпотетично-дедуктивного методу полягає в тому, що спочатку створюється гіпотетична конструкція, яка дедуктивно розгортається і утворює цілу систему гіпотез, з яких виводяться твердження про емпіричних фактах. Потім ця система піддається дослідній перевірці, в ході якої вона уточнюється і конкретизується. Теорія будується як би «зверху» по відношенню до емпіричних даних.

Дедуктивна система гіпотез має ієрархічну структуру. Теорія, яка створюється гіпотетично-дедуктивним методом, може поповнюватися гіпотезами, але до певних меж, поки не виникають труднощі в її подальшому розвитку. У такі періоди стає необхідною розбудова самого ядра теоретичної конструкції, висунення нової гіпотетично-дедуктивної системи, яка змогла б пояснити досліджувані факти без введення додаткових гіпотез і, крім того, передбачити нові факти. Найчастіше в такі періоди висувається не одна, а відразу декілька конкуруючих гіпотетично-дедуктивних систем.

Наприклад, у період перебудови Лоренца електродинаміки конкурували між собою системи самого Лоренца, Ейнштейна і Пуанкаре; в період побудови квантової механіки конкурували хвильова механіка де Бройля-Шредінгера і матрична хвильова механіка Гейзенберга. Кожна гіпотетико-дедуктивна система реалізує особливу програму дослідження, перемагає та дослідницька програма, яка найкращим чином вбирає в себе досвідчені дані й дає прогнози, що є несподіваними з точки зору інших програм.

Одним із виявів гіпотетично-дедуктивного методу є метод математичної гіпотези. Якщо у звичайному гіпотетичному методі спочатку формулюються змістовні припущення про закони, а потім вони отримують відповідне математичне вираження, то при використанні методу математичної гіпотези мислення йде іншим шляхом. Спочатку для пояснення кількісних залежностей вишукуються із суміжних галузей науки придатне математичне рівняння, а потім йому намагаються дати змістовне тлумачення.

Метод математичної гіпотези був використаний під час відкриття законів квантової механіки. Е. Шредінгер для опису руху елементарних частинок взяв за основу хвильове рівняння класичної фізики, але дав іншу інтерпретацію його членів. В результаті створений хвильової варіант квантової механіки. В. Гейзенберг і М. Борн пішли іншим способом у вирішенні цього завдання. Вони взяли канонічні рівняння Гамільтона з класичної механіки, зберігши їх математичну форму або тип рівняння, але ввели в ці рівняння новий тип величин - матриці. У результаті виник матричний варіант квантово-механічної теорії.

У математізірованих галузях наукового знання найчастіше використовують, спосіб дедуктивного побудови теорій, що одержав назву аксіоматичної методу. Вперше він був використаний у побудові геометрії Евкліда. Потім цей метод використовували і розробляли Платон, Арістотель.

Ідеалізація – метод науково-теоретичного дослідження, заснований на процесі абстракції, формування ідеалізованого об’єкта.

Ідеалізовані обєкти не існують у дійсності - наприклад, геометрична точка, абсолютно пружне тіло, пряма, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ і т.п. Ідеалізація може здійснюватися різними шляхами і грунтуватися на різних види абстракцій. Після абстрагування необхідно виділити питання, що цікавлять нас сторони або властивості сторони або характеристики, гранично посилити або послабити їх і представити як властивості деякого самостійного об’єкта. Створення ідеалізованого обєкту дозволяє виділити істотні його сторони, спростити і завдяки цього зробити можливим застосування для його опису точних кількісних методів.

Метою ідеалізації є: по-перше, позбавлення реальних об’єктів деяких — властивостей; по-друге, мислене обдарування цих спрощених об’єктів певними нереальними, гіпотетичними властивостями, які не можна здійснити на практиці. Основними способами досягнення такої мети є: просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об’єктів; багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об’єкта до ідеального, а потім від одних ідеальних об’єктів до інших; мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об’єктів.

Пізнавальна цінність ідеалізації обумовлена тим, що за допомогою ідеалізації ми виявляємо деякі закономірні тенденції в чистому вигляді, абстрагуючись від емпірично виявлених конкретних форм їх прояву, від другорядних сторін досліджуваних обєктів. Основне позитивне значення ідеалізації як методу наукового пізнання полягає в тому, що отримуються на її основі теоретичні побудови дозволяють потім ефективно дослідити реальні обєкти і явища. Спрощення, що досягаються з допомогою ідеалізації, полегшують створення теорії, розчиняти закони досліджуваній області явищ матеріального світу. Якщо теорія в цілому правильно описує реальні явища, то правомірні і покладені в її основу ідеалізації.

Метод ідеалізації, щоб стати дуже плідним у багатьох випадках, має в той же час певні обмеження. Розвиток наукового пізнання змушує іноді відмовлятися від прийнятих раніше ідеалізованих уявлень. Так сталося, приміром, при створенні Ейнштейном спеціальної теорії відносності, з якої були виключені ньютонівські ідеалізації «абсолютний простір» і «абсолютне час». Крім того, будь-яка ідеалізація обмежена конкретній областю явищ і служить для вирішення тільки певних проблем.

Прикладом може служити введена шляхом ідеалізації у фізику абстракція, відома під назвою абсолютно чорного тіла. Таке тіло наділяється неіснуючим в природі властивістю поглинати абсолютно всю потрапляє на нього променисту енергію, нічого не відображаючи і нічого не пропускаючи крізь себе. Спектр випромінювання абсолютно чорного тіла є ідеальним випадком, бо на нього не впливає природа речовини випромінювача або стан його поверхні. А якщо можна теоретично описати спектральна розподіл щільності енергії випромінювання для ідеального випадку, то можна дещо дізнатися й про процес випромінювання взагалі. Проблемою розрахунку кількості випромінювання, що випускається ідеальним випромінювачем - абсолютно чорним тілом, серйозно зайнявся Макс Планк, який працював над ній довгих чотири роки. Зрештою, в 1890 р. йому вдалось знайти рішення у вигляді формули, яка правильно описувала спектральний розподіл енергії випромінювання абсолютно чорного тіла. Так робота з ідеалізованим обєктом допомогла закласти основи квантової теорії, яка ознаменувала радикальний переворот в науці.

Будучи різновидом абстрагування, ідеалізація допускає елемент чуттєвої наочності. Ця особливість ідеалізації дуже важлива для реалізації такого специфічного методу теоретичного пізнання, яким є уявний експеримент.

Будь-яка ідеалізація має певні межі. У випадках, коли дослідник має справу з такими питаннями, які суттєво пов’язані з усуненими властивостями об’єкта, то проведена його ідеалізація втрачає смисл. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Важливе значення у теоретичному дослідженні відіграє системний підхід.

Системний підхід (метод) - це спосіб теоретичного уявлення і відтворення обєктів як систем.У центрі його уваги знаходиться вивчення не елементів як таких, а перш за все структури обєкта (характеру і особливостей звязку між елементами) та їх функцією.

Уявний експеримент - побудова уявної моделі (ідеалізованого «квазіоб’екта») і ідеалізованих умов, що впливають на модель, планомірне зміна цих умов з метою дослідження поведінки системи в них.

Уявний експеримент припускає оперування з обєктом ідеалізованим (заміщує в абстракції обєкт реальний), яке полягає в уявному доборі тих чи інших положень, ситуацій, що дозволяють виявити якісь важливі особливості досліджуваного обєкта.

Зберігаючи подібність з реальним експериментом, уявний експеримент в той же час істотно відрізняється від нього. Ці відмінності полягають у наступному. У реальному експерименті доводиться рахуватися з реальними фізичними обмеженнями та іншими його проведення, з неможливістю у ряді випадків усунути що заважають ходу експерименту впливу ззовні, з перекручуванням в силу зазначених причин одержуваних результатів. У цьому плані уявний експеримент має явну перевагу перед експериментом реальним. У уявному експерименті можна абстрагуватися від дії небажаних факторів, проводячи його в ідеалізованому, «чистому» вигляді. Наукова діяльність Галілея, Ньютона, Максвелла, Карно, Ейнштейна та інших вчених, які заклали основи сучасного природознавства, свідчить про значну роль уявного експерименту у формуванні теоретичних ідей. Історія розвитку фізики багата фактами використання уявних експериментів. Прикладом можуть служити уявні експерименти Галілея, що призвели до відкриття закону інерції; Ейнштейна, який створив теорію відносності і т.п.

Уявний експеримент може мати велику еврістичну вартість, допомагаючи інтерпретувати нове знання, отримане суто математичним шляхом. Це підтверджується багатьма прикладами з історії науки. Одне з них є уявний експеримент В. Гейзенберга, спрямований на розяснення співвідношення невизначеності. У цьому уявному експерименті співвідношення невизначеності було знайдено завдяки абстрагування, що розділило цілісну структуру електрона на дві протилежності: хвилю і корпускул. Тим самим збіг результату уявного експерименту з результатом, досягнутим математичним шляхом, означало доказ обєктивно існуючої суперечності електрона як цільного матеріального освіти і дало можливість зрозуміти це у класичних поняттях.

Системний метод наукового пізнання і перетворення світу передбачає:

по-перше, розгляд об’єкта діяльності (теоретичної і практичної) як системи, тобто як відокремленої множини взаємодіючих елементів;

по-друге, визначення складу, структури та організації елементів і частин системи, знаходження провідних взаємодій між ними;

по-третє, виявлення зовнішніх зв’язків системи, відокремлення серед них головних;

по-четверте, визначення функції системи та її ролі серед інших систем;

по-п’яте, аналіз структури і функцій системи;

по-шосте, виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

Системи поділяються на: цілісні, в котрих зв’язки між складовими елементами міцніше, ніж зв’язки цих елементів з довкіллям, і сумативні, у котрих зв’язки між елементами такого ж порядку, що й зв’язки їхніх елементів з довкіллям; органічні (біологічні організми, жива природа) і механічні (техніка); динамічні, що перебувають у постійному русі) і статичні, що відносно нерухомі; відкриті, що обмінюються з іншими системами і закриті, що ізольовані; керовані, що управляються, і некеровані, що не піддаються управлінню; ті, що самоорганізуються, тобто зміни у них відбуваються самопливом, і ті, що не самоорганізуються, тобто є неорганізованими.

Абстрагування - уявне відволікання від несуттєвих властивостей, звязків, відносин обєктів і одночасно виділення, фіксування однієї або декількох цікавлять дослідника сторін цих обєктів.

Абстракції ототожнення-уявне відволікання від несуттєвих ознак предметів, виділення істотних та утворення на цій основі загальних понять типу "людина", "дім" і т.п.

Ізолююча абстракція виходить шляхом виділення деяких властивостей, відносин, нерозривно повязаних з предметами матеріального світу, у самостійні сутності ( "стійкість", "розчинність", "електропровідність" і т. д.).

Сходження від абстрактного до конкретного — метод наукового пізнання, створення якого приписується К. Марксу. Але у найзагальнішій формі його уперше було описано Гегелем. Саме він сформулював сходження від абстрактного до конкретного як закон управління історичним процесом розвитку знання. За Гегелем, конкретне — це дух, а природа в нього — абстрактна, метафізична. Сходження від абстрактного до конкретного трактується ним як сходження абсолютного духу до самого себе. Цей дух і є вихідною конкретністю, котра згодом виявляє себе у вигляді «механізму», «хімізму» і «організму», тобто сходить на себе через певні ступені розвитку природи як «інобуття» духа. Процес сходження від абстрактного до конкретного уявляється Гегелем як породження світу абсолютною ідеєю, а формування знань про світ він видає за сам процес створення світу духовним началом.

Щодо К. Маркса, то в передмові до першого тому «Капіталу» він написав, що під час аналізу економічних форм не можна користуватися ані мікроскопом, ані хімічними реактивами. Їх повинна замінити сила абстракції. Для нього сходження від абстрактного до конкретного є важливим засобом побудови наукової системи знань в економічній теорії, початковим об’єктом аналізу. Ця система після визначення предмета і методу повинна містити: по-перше, просту економічну конкретність (одиничну конкретність) або декілька базових абстрактних понять, які виражають певні відносини; по-друге, абстрактну модель об’єкта, що відтворюється у процесі мислення; по-третє, просте економічне відношення, простий об’єкт, а отже, просту економічну категорію, що її виражає. Водночас у ній повинна відображатися в мініатюрі початкова сутність складної системи. Наприклад, суперечності товару (у тому числі між абстрактною і конкретною працею) повинні розгортатися в цілісну систему економічних суперечностей, передусім у суперечності між продуктивними силами і відносинами економічної власності, між працею і капіталом.

Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає виділення у конкретному двох сторін: по-перше, чуттєво-конкретного, власне дійсності (тобто не пізнаної економічної системи, або її окремих макро- і мікропідсистем), яка виступає вихідним пунктом економічного дослідження; по-друге, конкретного у мисленні, яке виступає як процес синтезу після розчленування цілого на окремі сторони, елементи, їх відокремленого дослідження та наступного вивчення в усьому комплексі взаємозв’язків і єдності різноманітних проявів з численними визначеннями.


Формалізація (від лат. formalis — cкладений за певною формою) — це певний перехід від реального об’єкта дослідження до його знакової моделі, у процесі якого всі змістові терміни і твердження теорії замінюються логічними або математичними символами і формулами. Метод формалізації має певні переваги перед іншими методами наукового пізнання. Він забезпечує повноту огляду певної галузі проблем, узагальненість підходу до їх розв’язання; ґрунтується на використанні штучної мови, тобто певної символіки, яка забезпечує «згортання» інформації про об’єкт дослідження, її чіткість і стислість; дає можливість шляхом приписування окремим символам і системам певних властивостей уникнути багатозначності (полісемії) термінів; технологізує процес наукового дослідження способом формального оперування зі знаковою моделлю.

Штучні мови, що використовуються у формалізації, порівняно з природною мовою більш самостійні й незалежні від матеріального носія знака. Операції з природними мовними знаками є змістовими, а операції зі знаками штучної мови мають формальний характер.

Редукціоналістський метод – це методологічний прийом, який полягае в приведенні деяких даних, задач, процедур, правил у зручний вигляд для їх аналіза або вирішення, а також відновлення попереднього стану об’єкта, що розвиваеться чи знання про нього. Також цей метод дозволяє привести складне до більш простого. Редукціоналістський метод застосовується в логіці, математиці, біології тощо.

Загалом слід зазначити, що як багатоманітність методів наукового пізнання, так і сама творча суть наукового мислення значно ускладнюють перелік і систематизацію наявних та можливих наукових методів. Тому метою методології на сьогодні є не стільки систематизування методів наукового пізнання, скільки дослідження окремих наявних методів та виявлення тенденцій їхнього розвитку та сфер використання.


Список використаних джерел

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. — М., 1991. - С. 5-99, 132-167, 185-198, 263-279.

2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984. - С. 3-58, 83-136.

3. Горский Д.П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики). // Вопросы философии. — 1998, - № 2. - С. 28-39.

4. Загадка человеческого понимания. — М., 1991. — 352 с.

5. Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемо-логия культуры. (Введение в обобщенную теорию познания). — К., 1993. - С. 3-83.

6. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. — М., 1980. — 323 с.

7. Лобастов Г.В. Так что же есть истина? // Филос. науки. — 1991. — № 6. - С. 47-61.

8. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины. // Вопр. филос. - 1987. - № 10. - С. 98-112.

9. Ойзерман Т.И. Принцип познаваемости мира. // Филос. науки. — 1990. - № 10. - С. 3-12.

10. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 6-е изд., перераб. и доп. – М.: Политиздат, 1991. – 560 с.

11. Философский словарь: Основан Г. Шмидтом. – 22-е, новое, переработ. изд. под ред. Г. Шишкоффа / пер. с нем. / общ. ред. В.А. Малинина. – М.: Республика, 2003 – 575 с.

12. Хабермас Юрген. Познание и интерес. // Филос. науки. — 1990. — № 1. -С. 88-99.

13. Хайдеггер М. О сущности истины. // Филос. науки. — 1989. — № 4. - С. 88-104.

14. Хазиев B.C. Философское понимание истины. // Филос. науки. — 1991. - № 9. - С. 54-60.

15. Чуйко В. Л. Рефлексія основоположних методологій філософії науки – К., 1999. –

16. Чуйко В.Л. Гносеологiчний аналiз класичних методологiй фiлософiї науки// Вiсник Київського унiверситету iменi Тараса Шев­­­ченка. -Вип,26.-К.,1997.

17. Чуйко В.Л. Чотири методологiї фiлософiї науки: особливостi та сфери застосування//Фiлософська думка.-N1.-К.,2000.

18. Шевченко B.I. Концепція пізнання в українській філософії. — К., 1993. - 168 с.

19. Ярошевець B.I. Людина в системі пізнання. — К., 1996. — 208 с.