Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Державотворчі концепції національно-демократичних партій
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

ЛІТЕРАТУРА

  1. Деятельность КПСС по развитию социальной активности масс (на матералах УССР): Сб. науч. трудов / Под ред. А.М. Черненко. - Днепропетровск, Днепроп. гос. ун-т, 1988. - 176 с.; Керівництво Компартії України діяльністю Рад, профспілок і комсомолу в період будівництва комунізму (1959-1971) // Історіографічні дослідження в УРСР. Вип. 6. - К.: Наукова думка, 1973. - С. 19-30; Очерки истории Коммунистической партии Украины / Под ред. И.Д. Назаренко. - К.: Политиздат Украины, 1964. - 736 с.; Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР / Под ред. Бабко Ю.В. - К.: Политиздат Украины, 1983. - 663 с.; Кондратюк К.К. Профсоюзы Украины на завершающем этапе строительства социализма. - Львов: Вища школа, 1985. - 176 с.; Лепешкин А.И. Советы - власть народа. 1936-1967 гг. - М.: Юридическая литература, 1967. - 375 с.
  2. Березіна В., Бодрова Т. Жінки радянської України - активні будівники комунізму. - К.: Політвидав України, 1954. - 112 с.; Бильшай В.Л. Решение женского вопроса в СССР. - М.: Политиздат, 1959. - 264 с.; Вавилина В.Е. Женщины страны Советов. - М.: Политиздат, 1969. - 274 с.; Женщины Страны Советов. Краткий исторический очерк. - М.: Политиздат, 1974. - 240 с. та інші.
  3. Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогодні. - Одеса, 1999. - 294 с.
  4. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1971 гг.): В 9 т. - М.: Политиздат, 1971. - Т. 9. - С. 112.
  5. Підраховано за: Боевой отряд КПСС. Сборник. К 60-летию І съезда Компартии Украины, 1918-1978. - К.: Политиздат Украины, 1978. - С. 33, 69.
  6. ДАЛО, ф. П-179, оп. 2, спр. 769, арк. 82-84.
  7. Компартия Украины: Цифры. Материалы: К XXVIII съезду Компартии Украины. - К.: Политиздат Украины, 1990. - С.93-155, 188-218.
  8. Підраховано за: Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 67, спр. 482, спр. 483, спр. 484, спр. 491, спр. 492, спр. 493, спр. 540, спр. 541, спр. 567, спр. 569, спр. 586, спр. 599, спр. 606, спр. 616, спр. 622, спр. 634, спр. 640, спр. 654, спр. 673, спр. 608, спр. 643; Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. Р-326, оп. 10, спр. 1, 306, 771, оп. 11, спр. 537, оп. 12, спр. 1, 12, 439; ДАЛО, ф. П-179, оп. 2, спр. 197, 385, 993, 1309, ф. П-183, оп. 1, спр. 1, ф. П-172, оп. 1, спр. 1, ф. Р-18, оп. 17, спр. 33, 54, оп. 18, спр. 16, оп. 25, спр. 24, 63, ф. Р-566, оп. 13, спр. 4, 64, оп. 15, спр. 1, оп. 19, спр. 70, 133, 196, ф. Р-95, оп. 3, спр. 25, 68, оп. 11, спр. 1, 35, 79, оп. 51, спр. 15, ф. Р-565, оп. 14, спр. 1, 136, 296, оп. 15, спр. 1, 40, 82, 128, ф. Р-95, оп. 3, спр. 25, 68, оп. 11, спр. 1, 35, 79, оп. 51, спр. 15; Державний архів Луганської області (ДАЛО), ф. П-5, оп. 3, спр. 659, 707, 762, 801, 835, 877, 919, ф. П-185, оп. 1, спр. 513, 610, 665, 712, 763, 838, ф. П-110, оп. 1, спр. 300, 325, 366, 411, 466, 514, 566. ДАЛО, ф. П-200, оп. 1, спр. 370, 487, 543, оп. 3, спр. 135, 376, ф. П-1412, оп. 1, спр. 1, 46.
  9. Підраховано за: ДАДО, ф. Р-326, оп. 10, спр. 235, арк.. 1-2, спр. 692, арк. 2-3, оп. 11, спр. 164, арк. 4-5, спр. 713, арк. 10-11, спр. 1262, арк. 2-3, оп. 12, спр. 493, арк. 7-8; ДАЛО, ф. П-172, оп. 1, спр. 508, арк. 3-4, спр. 512, арк. 7-8, ф. П-179, оп. 5, спр. 420, арк. 2-3, спр. 575, арк. 1-2, спр. 696, арк. 5-6, спр. 809, арк. 7-8, ф. П-183, оп. 1, спр. 304, арк. 5-6.
  10. Итоги выборов и состав депутатов местных Советов депутатов трудящихся, 1961 г. (Стат. сборник). - М.: Известия Советов депутатов трудящихся СССР, 1961. - С. 114, 116.
  11. Конституція УРСР. - К.: Політвидав УРСР, 1950. - С. 23; Положение о выборах в областные, районные, городские, сельские и поселковые Советы депутатов трудящихся УССР. - К.: Политиздат Украины, 1977. - С. 3.
  12. Підраховано за: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 1, оп. 20, спр. 658, арк. 1-170; Состав депутатов Верховных Советов союзных, автономных республик и местных советов депутатов трудящихся, 1959 г. (Стат. сборник). - М.: Известия Советов депутатов трудящихся СССР, 1959. - С. 26-32; Итоги выборов и состав депутатов местных Советов депутатов трудящихся, 1961 г. (Стат. сборник). - М.: Известия Советов депутатов трудящихся СССР, 1961. - С. 114-118; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных, автономных республик и местных советов депутатов трудящихся, 1963 г. (Стат. сборник). - М.: Известия Советов депутатов трудящихся СССР, 1963. - С. 184-203; Состав депутатов местных Советов депутатов трудящихся, избранных в марте 1965 г. (Стат. сборник). - М.: Известия Советов депутатов трудящихся СССР, 1965. - С.218-223.
  13. Підраховано за: “Ворошиловградская правда”, 4-5 січня 1955 р. - с. 2-3, 2 лютого 1965 р. - с. 1-2, 3 лютого 1965 р. - с. 2, 4 лютого 1965 р. - с. 2, 5 лютого 1965 р. - с. 12; “Социалистический Донбасс”, 5 січня 1955 р. - с. 2-3, 6 січня 1955 р. - с. 1-2, 7 січня 1955 р. - с. 2, 2 лютого 1965 р. - с. 1, 3 лютого 1965 р. - с. 2, 4 лютого 1965 р. - с. 1-2, 5 лютого 1965 р. - с. 2-3.
  14. Підраховано за: Підсумки виборів та склад депутатів Верховної Ради Української РСР і місцевих рад депутатів трудящих 1967 р. (Стат. збірка). - К.: Політвидав України, 1968. - С. 24-25, 178-179, 182-183, 190-191, 198-199, 202-203, 206-207.
  15. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986 гг.): В 14 т. - М.: Политиздат, 1986. - Т.8. - С. 438-445.
  16. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 46, спр. 7046, арк. 2.
  17. КПСС о работе Советов. Сборник документов. - М.: Гос-е издат-во полит. литературы, 1959. - С.472-482.
  18. Підраховано за: ДАДО, ф. Р-2794, оп. 2, спр. 155, арк. 45-56, спр. 328, арк. 88-107, спр. 527, арк. 24-46, спр. 759, арк. 38-56, спр. 978, арк. 86-100, спр. 1013, арк. 19-28, спр. 1296, арк. 16-29, ф. Р-279, оп. 3, спр. 967, арк. 94-120, спр. 1326, арк. 73-90, спр. 1681, арк. 102-128, спр. 1965, арк. 136-157, спр. 2199, арк. 124-155, спр. 2436, арк. 19-29, спр. 2590, арк. 86-119, ф. Р-1411, оп. 1, спр. 40, арк. 18-28, спр. 61, арк. 26-38, спр. 87, арк. 105-122, спр. 154, арк. 127-140, спр. 262а, арк. 30-41, спр. 398, арк. 22-37, спр. 519, арк. 29-42, ф. Р-2849, оп. 2, спр. 64, арк. 28-39, спр. 96, арк. 26-40, спр. 125, арк. 46-58, спр. 138, арк. 43-65; ДАЛО, ф. Р-1779, оп. 2, спр. 553, арк. 26-37, спр. 742, арк. 14-25, спр. 851, арк. 46-60, спр. 925, арк. 43-67, спр. 2103, арк. 64-85, спр. 2216, арк. 35-56, оп. 5, спр. 16, арк. 89-103, оп. 6, спр. 17, арк. 87-105, ф. Р-693, оп. 3, спр. 184, арк. 18-23, спр. 234, арк. 12-24, спр. 277, арк. 13-21, спр. 372, арк. 12-23, спр. 477, арк. 25-45, спр. 527а, арк. 13-27, спр. 625, арк. 15-28, ф. Р-2491, оп. 1, спр. 43, арк. 12-24, спр. 55, арк. 27-39, спр. 64, арк. 21-34, спр. 107, арк. 20-31, спр. 124, арк. 19-28, спр. 160, арк. 30-39, ф. Р-3115, оп. 1, спр. 23, арк. 13-26, спр. 29, арк. 15-27, спр. 35, арк. 12-21, спр. 46, арк. 14-28, спр. 51, арк. 20-32, спр. 61, арк. 13-29.
  19. Підраховано за: ЦДАВОВ, ф. 1, оп. 20, спр. 470, арк. 24-25, спр. 555, арк. 24, спр. 722, арк. 30-46, спр. 955, арк. 66-83.
  20. Підраховано за: ЦДАВО, ф. 2605, оп. 8, спр. 908, арк. 44-57, спр. 1718, арк. 52-70, спр. 4473, арк. 1-102, спр. 4474, арк. 1-87.
  21. Советские женщины и профсоюзы. - М.: Профиздат, 1984. - С. 157-158; Организационно-массовая работа профсоюзов. Сборник офиц. материалов / Сост. И.П. Машковцев, Г.В. Щеглов. - М.: Профиздат, 1983. - С. 165-166.
  22. Собрание действующего законодательства СССР. Т.28. Раздел ХІ “Законодательство о промышленности”, книга 4. - М.: Известия, 1976. - С. 264.
  23. Свод законов СССР: В 11 т. - М.: Известия, 1987 г. - Т. 2: Законодательство о социальном развитии и культуре. Социально-экономические права граждан. - С. 699.


ББК 63.3 (4 Укр) - 3

Борис ХРУСЛОВ,

кандидат історичних наук, завідувач кафедри

Прикарпатського юридичного інституту МВС України,

м. Івано-Франківськ

Василь ФУТУЛУЙЧУК,

кандидат історичних наук, доцент,

Університет економіки та права, м. Донецьк


ДЕРЖАВОТВОРЧІ КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПАРТІЙ

ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (1899-1939 РР.)


Вивчення історичного досвіду націонал-демократії щодо консолідації різноманітних політичних сил навколо національної ідеї є особливо важливим в умовах реформування економічних та суспільних відносин на сучасному етапі. Саме цей досвід має значний науковий і громадсько-політичний інтерес. Він зумовлений провідною роллю, яку відіграла націонал-демократія у боротьбі за національне визволення і українську державність протягом XX століття.

За останні 10 років з’явилося чимало праць, автори яких із нових наукових позицій підійшли до висвітлення проблем національно-політичного руху в Україні. З точки зору досліджуваної проблеми особливу зацікавленість представляють публікації М. Кугутяка. Зокрема, у своїй монографії "Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-політичного руху (XIX ст.-1939 р.)" та фундаментальній праці "Історія української націонал-демократії" учений зробив комплексний аналіз суспільно-політичного руху протягом XIX століття і до 1939 року.

Першому періоду діяльності УНДО присвятив свою роботу І. Соляр, у якій автор ґрунтовно дослідив проблеми консолідації національно-державницьких сил Західної України в 1925-1928 рр. Цій же проблематиці присвячені статті М.Швагуляка. Консолідаційні процеси дослідник розглядає крізь призму міжпартійних взаємин у Галичині протягом 1919-1939 рр. Діяльність Української Парламентської Репрезентації (УПР), її роль у згуртуванні національно-політичних сил розкрито у працях О.Зайцева. Проблему польсько-українського політичного компромісу в діяльності УНДО зробила спробу висвітлити у своїй статті І.Бурковська. О.Павлюк у своїй роботі "Радянофільство
Є. Петрушевича: переконання чи вимушеність ?" простежує радянофільську еволюцію політичних поглядів Є. Петрушевича.

Різні аспекти політичної історії Західної України висвітлюються у праці В.Кондратюка, О.Зайцева "Україна в 20-30-х рр. Суспільно-політичне життя ХХст."

З часу утворення в 1899 р. Українська національно-демократична партія (УНДП) займала центральне місце у політичному спектрі краю. З початку XX ст. ця партія перетворилася у масову національно-політичну організацію, в сфері впливу якої перебували громадські культурно-освітні та господарські організації, а також основні засоби інформації. Проголосивши головною метою своєї діяльності побудову незалежної соборної української держави, УНДП обрала генеральним вектором практичної політики боротьбу за національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини.

Перша світова війна була суворим випробуванням для державотворчих концепцій націонал-демократів. Вона перевела їх із сфери теоретичних конструкцій у практичне русло. УНДП виступала ініціатором і організатором спочатку Головної Української Ради, а згодом Загальної Української Ради, які вважали необхідним стати на боці Австро-Угорщини, домогтися визволення та усамостійнення Наддніпрянщини, а також утворити національно-територіальну автономію українських земель в складі Австро-Угорської імперії. Гарантією реалізації цієї програми, за задумом лідерів УНДП, мав стати легіон Українських Січових Стрільців. Розрахунок на щдтримку Австро-Угорщини залишався основою тактики і стратегії Української Парламентської Репрезентації (УРП).

Революційні події на Сході, пов’язані з утворенням УНР, та розпад Австро-Угорщини започаткували новий державотворчий напрям політики націонал-демократів. Проголошення 19 жовтня 1918 р. Українською Національною Радою української державності, національно-демократична революція в краї у листопаді 1918 р. і утворення Західно-Української Народної Республіки були свідченням реалізації нової політичної концепції націонал-демократів. Консолідуюча роль УНДП в ЗУНР забезпечила розвиток державних структур, зокрема створення власних збройних сил Української Галицької Армії (УГА), а також адміністративного апарату та органів місцевого самоврядування, які сприяли забезпеченню порядку і стабільності. Закон про земельну реформу, про вибори до однопалатного сейму та інші нормативно-правові акти засвідчили активну внутрішню політику. Історичним досягненням була злука ЗУНР та УНР.

Під впливом складних соціально-економічних обставин в ЗУНР спостерігалося „полівіння" суспільних настроїв. Це позначилося на усіх політичних партіях ЗУНР, в тому числі й УНДП, яка на своєму партійному з’їзді 28-29 березня 1919 р. змінила назву на Українську народно-трудову партію (УНТП), що зумовлювалося прагненням об’єднати споріднені крайові і Наддніпрянські політичні організації в одну партію центристського характеру. Ухвалена на з’їзді нова програма УНТП передбачала „вивласнення земель великої посілості, усуспільнення здатних до праці галузей промислу, торгівлі, кредиту", а також державного забезпечення „мінімуму екзистенції" для кожного громадянина [1].

Крах української революції, утвердження на західноукраїнських землях польської держави спонукав націонал-демократів до зміни політичної тактики і стратегії. Враховуючи особливості міжнародного статусу Галичини, УНТП зуміла об’єднати всі національно-державницькі сили краю навколо екзильного уряду "уповноваженого диктатора" Є.Петрушевича, краєвої Міжпартійної Ради та Української Національної Ради, повести боротьбу проти польського окупаційного режиму за утвердження суверенної Галицької республіки. На підтримку такої політики в краї розгорнувся масовий антиокупаційний національно-визвольний рух, який у другій половині 1922 р. почав переростати у відкрите повстання.

Рішення Ради послів Антанти 15 березня 1923 р. про приєднання Галичини до складу Польщі сприяло поглибленню кризи в українському суспільно-політичному русі, змінило співвідношення сил, привело до їх розмежування і перегрупування.

Усередині УНТП посилилося протиборство між політичними угрупуваннями "автономістів" (група В.Бачинського, В.Охрімовича), "незалежників" (прихильники Є. Петрушевича) та "загравістів" (націоналісти на чолі з Д.Паліївим, С. Підгірським, що гуртувалися навколо журналу "Заграва").

Основою конфлікту стало різне бачення перспектив національно-політичного руху, а також контроверзійні підходи у відношенні до Польщі, радянської України та ролі еміграційного центру. Концепція державності західноукраїнських земель, висунута Є.Петрушевичем, його радянофільські настрої і сподівання на підтримку УСРР суперечили автономістським планам керівництва УНТП, яке шукало шляхів до польсько-українського порозуміння.

Панування опозиційних до Польщі настроїв серед західноукраїнського населення не давало перспективи носіям автономістських поглядів. Не випадково у грудні 1923 р. вони добровільно склали свої повноваження на користь прихильників Є. Петрушевича.

Найважливішою проблемою для нового керівництва УНТП стала консолідація національних сил, згуртування їх на державотворчій платформі.

Разом з тим, неодноразові спроби протягом березня 1923 - липня 1924 рр. об’єднати різні ідейні й політичні течії в єдиний національний фронт не досягали мети. Небувала досі гострота національних і соціальних протиріч спричинила трансформацію партійно-політичної структури західноукраїнського суспільства, привела до пошуків нового ідейно-політичного синтезу. Стара структура політичного спектру, що сформувалася ще в кінці XIX ст., відходила в минуле. В нових історичних умовах консолідація сил проходила в межах окремих політичних таборів.

Незважаючи на те, що в УНТП продовжували існувати автономістська і радянофільська групи, трудовикам завдяки консолідуючій ролі центристів на чолі з Д. Левицьким вдалося випрацювати адекватну обставинам платформу об’єднання. Вона ґрунтувалася на концепції "опори на власні сили" у боротьбі за відродження незалежної соборної української держави. Платформа передбачала різко опозиційне ставлення до польської держави. Висловлювалися сподівання, що радянська Україна "під напором свідомих мас усього українського народу” трансформується у незалежну українську державу. На цьому ґрунті стало можливим об’єднання обох течій УНТП, а також Української партії національної роботи (УПНР) і національної групи Української парламентської репрезентації і створення на їх основі у липні 1925 р. Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) [2].

З часу утворення перед УНДО виникла проблема організаційного, ідейного і політичного становлення. Опанувавши в кінці 20-х рр. культурно освітні та господарські товариства і установи, здобувши підтримку місцевого греко-католицького духовенства, українського вчительства та селянства, УНДО домоглося переважаючих впливів у масах, стало найвпливовішою політичною силою у краї.

Важливою проблемою для УНДО залишалося випрацьовування політичної програми, тактики і стратегії дій. Складність вирішення цих завдань актуалізувалася тією обставиною, що в УНДО і після його утворення продовжувалося протиборство автономістського, радянофільського, націоналістичного і центристського угрупувань. Вони були продовженням тих політичних течій, які утворили партію. Лише згуртування центристсько-націоналістичних сил у керівництві УНДО дало змогу подолати опір радянофілів і автономістів. Це відкрило шлях до ідейно-політичного оформлення партії, яке завершилося прийняттям партійної програми на II з’їзді УНДО 19-20 листопада 1926 р. [3].

Випрацювавши у тривалій боротьбі оптимальну модель загальнонаціональної ідеології, а також пристосовану до обставин політичну тактику і стратегію, націонал-демократи завдяки конструктивній діяльності в різних сферах суспільного життя відновили і утвердили свою провідну і консолідуючу роль у західноукраїнському суспільстві, його боротьбі за визволення. Переконливим аргументом цього були вибори 1927-1928 рр. Так, на виборах у Польський Сейм і Сенат 4 і 11 березня 1928 р. за УНДО проголосувало 602 тис. чоловік (близько 50% українських виборців). Націонал-демократи здобули 24 мандати у Сейм, 9 у Сенат. Радикали набрали 9 послів до Сейму і одного в Сенат. "Сельроб" (обидві його течії) зумів провести, в основному на Волині, п’ять послів до Сейму. Українська партія праці - одного [4].

Створення УПР відкрило для української національної демократії новий етап політичної діяльності. „Правно-державна заява" Д.Левицького в польському сеймі 29 березня 1928 р., як і виступи інших членів УПР, свідчили, що її діяльність має не локальний, галицький, а всеукраїнський характер. УПР своєю активною діяльністю в польському парламенті охоплювала цілісність української національної проблеми з позиції всеукраїнських державних інтересів, показувала, що українське питання є проблемою міжнародного характеру [5].

Кінець 20-х рр. став найвищим піднесенням впливу західноукраїнської націонал-демократії у масах. У цей час УНДО демонструвало ідейно-політичну і організаційну єдність своїх лав, виступало ініціатором консолідації національних сил, мало вплив на політичне, громадське, культурно-освітнє й господарське життя краю, що засвідчив ІІІ з’їзд партії [6].

Водночас в УНДО спостерігалася зміна політичних орієнтацій. Трагічні події на Наддніпрянщині, а також пацифікація на західноукраїнських землях спричинили ухил „вправо” суспільних настроїв, згортання радянофільства. УНДО відкрито стало на антирадянські позиції. Зміну політичних настроїв у суспільстві засвідчили результати виборів 1930 р., які наочно довели, що УНДО, незважаючи на несприятливі суспільні обставини, залишалося провідною політичною силою в боротьбі за національні» господарські та культурно-освітні права західноукраїнського населення.

У першій половині 30-х рр. політична лінія УНДО продовжувала зазнавати суттєвих змін. Вони були зумовлені загостренням політики польського уряду стосовно українського населення, а також масовим винищенням українства більшовицьким режимом на Наддніпрянщині. Під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин досі опозиційна політика УНДО еволюціонувала в напрямі пошуку шляхів польсько-українського компромісу. В його основі мала стати ідея автономії західноукраїнських земель у складі Польщі. Проблема характеру відносин з Польщею на початку 30-х рр, перебувала в центрі всього суспільно-політичного життя краю. Протиборство прихильників і противників компромісу з Польщею привело до поділу західноукраїнського суспільства на два основні політичні табори. Лінія боротьби між ними проходила через політичні партії, громадські організації та навіть вікові прошарки суспільства. В УНДО виник політичний конфлікт з опозиційною групою Д. Лаліїва, яка виступала за продовження політики рішучої боротьби з Польщею. Перехід УНДО на автономістсько-нормалізаційні засади відбувся без значних внутрішніх організаційно-політичних потрясінь для партії. На цьому ж ґрунті розгорілася боротьба між УНДО і ОУН, старшим і молодшим поколінням західноукраїнського суспільства [7].

Зростаючий вплив на еволюцію політики націонал-демократів мали події на радянській Україні, пов’язані з винищенням більшовицьким режимом української інтелігенції, колективізацією та голодомором. У краї це викликало перегрупування політичних сил. За короткий час припинили діяльність усі легальні прокомуністичні політичні партії. Усе більшого впливу здобував націоналізм. Про загальне "поправіння" суспільних настроїв свідчила діяльність українських католицьких партій.

У цих умовах в УНДО викристалізувалася концепція, що передбачала перетворення Західної України в новітній всеукраїнський П’ємонт.

Своє завдання УНДО вбачало в консолідації всіх національних сил, спрямування їх на "безоглядну боротьбу з комунізмом у всіх його явних і замаскованих видах". Запорукою антирадянського курсу УНДО мало стати польсько-українське порозуміння [8].

Однак польсько-український виборчий компроміс 1935 року і подальша нормалізаційна політика УНДО не привели до вирішення українських проблем. Замість очікуваного облаштування польсько-українських стосунків, покращення умов життя, західноукраїнське суспільство зазнало нового наступу польських властей на всі сфери суспільної діяльності. У боротьбі проти "нормалізації" об’єдналися місцеве польське суспільство і органи влади. На кінець 1937 року політика нормалізації УНДО виявляла ознаки повного провалу, що привело до нового внутріпартійного протиборства, розколу національно-політичного табору і деконсолідації суспільства.

Крах політики "нормалізації", загострення внутрішніх і зовнішніх обставин спонукали до консолідації українського політичного табору на правоцентристській, антирадянській основі. Це знайшло своє втілення у діяльності Контактного Комітету (КК), створеного 6 грудня 1937 р. у м.Львові. До складу КК увійшли представники Української соціалістично-радикальної партії, Української соціал-демократичної партії, Української народової обнови, Фронту національної єдності, Союзу українок, а також ундовської опозиції групи "Діла". КК розглядався як "зв’язок консолідації національних сил, координаційний центр боротьби проти польського наступу" [9].

Українські політичні партії після тривалого періоду міжпартійної конфронтації приходили до висновку про необхідність консолідації зусиль задля національного визволення та відбудови української державності. Значною мірою це стало можливим у зв’язку із поступовим відходом УНДО від політики "нормалізації", загостренням політичної ситуації. З іншого боку, це допомогло подолати внутріпартійну кризу, створювало передумови консолідації національних сил.

Таким чином, протягом 40 років діяльності українська націонал-демократія була найвпливовішою політичною силою на західноукраїнських землях, займала провідне місце в суспільно-політичному, культурно-освітньому та господарському житті краю. ЇЇ політична платформа, тактика і стратегія дали змогу згуртувати основну масу західноукраїнського суспільства навколо ідеї боротьби за національно-політичне визволення українського народу, відродження національної державності. В умовах кризи парламентсько-демократичної системи західноукраїнська націонал-демократія вела послідовну боротьбу за національні права населення краю. Вона зберегла провідну політичну традицію українського народу, була позитивним контрастом на фоні наростання тоталітарних тенденцій. Разом з тим, не всі політичні концепції націонал-демократії були адекватні обставинам, що з усією силою проявилося напередодні Другої світової війни.

Війна застала західноукраїнське суспільство у стані ідеологічного і партійно-політичного поділу. Неодноразові спроби політичної консолідації так і не завершились створенням впливового державно-політичного центру.

Партійнокорпоративні інтереси взяли гору над загальнонаціональними. У такому стані українство не могло істотно впливати на перебіг політичних подій, а, значить, і на вирішення власної долі.

На політичних концепціях західноукраїнських організованих політичних сил позначились уявлення та ілюзії періоду Першої світової війни про можливість пов’язувати корінні інтереси українського народу із стратегічними планами тих чи інших європейських країн. Неконструктивними виявилися багатолітні концепції орієнтації національно-демократичних сил на Польщу, націоналістів - на Німеччину, а комуністів - на СРСР. Наслідком такої політики було політичне розмежування партій, деконсолідація західноукраїнського суспільства, недооцінка власних національних сил.

Все це не могло не позначитися на перебігу воєнно-політичних подій в Україні в цілому і в Галичині зокрема в роки Другої світової війни.

У сучасних історичних умовах саме націонал-демократія, опираючись на історичний досвід, повела рішучу боротьбу за національне і політичне визволення українського народу, побудову незалежної суверенної української держави.


Література:

1. Програма Української народно-трудової партії// Республіка.- 1919.-3 квітня.

2. Звідомлення зі з’їзду в справі об’єднання// Діло.- 1925.-15 липня.

3. Важенна подія//Свобода,-1926.-6 грудня.

4. Mniejszosci narodowe w wuborah do Seimu I Senatu w r.1928.- Warszawa 1928.- S.309

5. Правно-державна заява Українського Клюбу, виголошена на пленарнім засіданні

сейму 29 березня 1928 р.// Діло.- 1928.- 31 березня.

6. Ш Народний З’їзд// Діло.-1928.- 28 грудня.

7. Президія УНДО і УПР про теперішнє положення// Діло.- 1934.- 16 липня.

8. ДАІФО,ф.2,оп.1,спр.875, арк.91.

9. Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України передодня Другої світової війни (3 історії Контактового Комітету. 1937-1939 роки)// Записки наукового товариства імені Шевченка. Том ССХХУШ. Праці історико-філософської секції. -Львів.-.1994.-С.214-215.

10.Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929 рр.) - Київ - Івано-Франківськ: Плай, 2002 – 536 с.

ББК 63.3 (4 Укр) 62 - 283