Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


Матеріали таблиці свідчать, що жіноча частка членів партії зросла впродовж зазначеного двадцятиріччя досить незначно - менш, ніж на 2% (зокрема, за 1948-1958 рр. - на 1,1%, за 1958-1968 рр. - на 0,7%). Всупереч офіційним заявам, звернення до жіночого резерву під час прийому до партії було нечастим. Партійним закликам на активне залучення жінок до партійної роботи відповідало лише збільшення числа жінок-кандидатів - на 16,4% (в тому числі за 1948-1958 рр. - на 6,6%, за 1958-1968 рр. - на 9,8%).

З одного боку, така динаміка викликала занепокоєння керівництва партії. Про це свідчить, наприклад, прийняття 31 березня 1958 року постанови ЦК КПУ “Про покращення роботи серед жінок”, згідно з якою планувалося “активізувати та посилити організаційну, політичну роботу серед жінок, підвищити їх роль у соціалістичному будівництві” [6]. Прямих вказівок на збільшення прийому жінок у партію документ не містив, але характер наданих ним рекомендацій однозначно вказував на це. Результатом було поступове зростання відсотку жінок-членів партії.

Вирішення “жіночого питання” передбачало і збільшення жіночого представництва у керівному партійному складі. Всупереч проголошеним партією намірам, відсоток жінок на керівних посадах був досить незначним. Наприклад, у секретаріаті ЦК Компартії України впродовж 1954-1965 рр. працювало близько 30 осіб, серед яких була лише одна жінка - Іващенко О.І. Вона довгий час займала посаду секретаря ЦК КПУ, з якої була увільнена в 1965 р. у зв’язку з виходом на пенсію. До складу ж Політбюро Компартії республіки за цей час жодна жінка не обиралася [7].

Численні факти свідчать, навіть, про наявність, звісно негласну, певних квот на обмеження жіночої частки в партійному керівництві, особливо вищого рівня. Так, на прикладі партійних організацій Донбасу автором було з’ясовано, що в середині 50-х - в першій половині 60-х років не відбувалося істотного зростання відсотку жінок у складі партійних комітетів, зовсім не збільшувалося жіноче представництво серед секретарів партійних комітетів, неухильно скорочувалося число жінок-завідуючих відділами [8]. Виключенням були лише первинні партійні організації, у керівництві яких жіноче представництво впродовж досліджуваного періоду дійсно зростало [9].

Отже, Комуністична партія в роки “відлиги” так і не стала прикладом залучення жіноцтва до активної громадсько-політичної діяльності. Всупереч проголошеним закликам на остаточне вирішення “жіночого питання” жіноче представництво як серед пересічних комуністів, так і у керівному складі, принципово не зросло.

В роки хрущовської “відлиги” під керівництвом КПРС здійснювалися спроби удосконалення роботи всього державного апарату. Демократизація рад, оновлення депутатського складу передбачало і збільшення числа жінок-депутатів, тим більше, що участь у діяльності місцевих рад була одним із напрямків громадської активності.

Радянськими дослідниками „жіночого питання” участь жінок у роботі виборчих комісій вважалася одним із головних показників їхнього внеску у справу державного управління. І не випадково, адже відсоток жінок у складі комісій під час виборів депутатів був справді великим. Наприклад, у 1961 р. у територіальних виборчих комісіях в УРСР працювало понад 27 тис. жінок, а у складі окружних - 555,8 тис. [10]. Рівноправна участь чоловіків та жінок у виборах, в тому числі у їх підготовці та проведенні, була зафіксована у статті 117 Конституції УРСР, а також у Положенні про вибори до місцевих рад депутатів трудящих УРСР [11]. Не зважаючи на те, що проведення виборів депутатів місцевих рад було формальним, на виборчі комісії покладалася значна організаційно-підготовча та практична робота по їх проведенню.

Розглянемо, яким був відсоток жінок у комісіях по виборах депутатів місцевих рад України в середині 50-х - першій половині 60-х років. В таблиці 2 зведені дані щодо частки жінок у складі територіальних, окружних та дільничних комісій.

Таблиця 2. Жінки у складі виборчих комісій по УРСР

у 1957-1965 рр. (у %) [12]





Виборчі комісії
1957
1959
1961
1963
1965
В середньому
Зміна

Територіальні

(обласні, районні,

міські, сільські, селищні)
*
*
43,2
43,3
43,9
43,5
+0,7

Окружні
39,6
39,3
40,7
41,1
41,5
40,6
+1,9

Дільничні
43,4
43,0
42,9
43,5
43,6
43,3
+0,2

Загалом
41,5
41,1
42,3
42,6
43,0
42,1
+1,5

* - дані не знайдені.


Матеріали таблиці 2 свідчать, що частка жінок у складі виборчих комісій усіх рівнів зросла за 1957-1965 рр. незначно - на 1,5%. На всіх рівнях виборчої системи УРСР жінки складали в середньому 42,1%.

Цікавим є також той факт, що на окремих посадах у складі комісій по виборах депутатів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад питома вага жінок значно відрізнялася. Найменшим - близько 6-7% - був відсоток жінок-голів виборчих комісії, дещо більшим - 31-34% - заступників голів. Близько половини їх було серед членів виборчкомів, найбільшою ж частка жінок була серед секретарів комісій - понад 70% від загалу [13].

Важливим критерієм громадсько-політичної активності жіноцтва радянської України та умовою вирішення “жіночого питання”, зокрема, в досліджуваний період було представництво жінок у складі депутатів місцевих рад депутатів трудящих. Наведені в таблиці 3 дані зображують динаміку жіночої частки депутатів як Верховної Ради України (ІІІ-VI скликань), так і місцевих рад республіки (ІV-Х скликань) впродовж 1953-1965 рр.

Як бачимо, на вищому рівні державного управління УРСР за роки „відлиги” відбулося менш істотне збільшення жіночого представництва, ніж на рівні місцевих рад, - на 2,7%. Зовсім іншою була динаміка жіночого представництва у депутатському складі місцевих рад. Всупереч проголошеній партією політиці на залучення жінок до державного управління за результатами виборів 1955 та 1957 рр. відсоток жінок-депутатів всіх без виключення ланок рад дещо зменшився. Зростання ж почалося лише починаючи з 1959 р.

Таблиця 3. Жінки-депутати Верховної Ради та місцевих рад депутатів трудящих Української РСР (у % на рік скликання) [14]


Ради
1953
1955
1957
1959
1961
1963
1965
В се-редн.
Змі-на

Верховна Рада

ІІІ-VІ скликань
31,4*
34,5



33,9



34,1



33,5
+2,7

Місцеві ради

IV-X скликань
35,5
34,3
34,6
36,9
38,8
41,6
42,0
37,7
+6,5

* - вибори до Верховної Ради УРСР ІІІ скликання проводилися у 1951 р.


В умовах „відлиги” та реформування політичного курсу в країні, на думку автора, було кілька чинників саме такої динаміки. Боротьба із наслідками сталінської тоталітарної системи, деяке послаблення партійного втручання у роботу державних органів на місцях призвели до тимчасового скороченням числа жінок у номенклатурі, в тому числі і серед депутатів. Так, в постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14 жовтня 1954 р. „Про серйозні недоліки в структурі міністерств в відомств і заходи з покращення роботи державного апарату” [15] критикувалася бюрократична практика у роботі, розбухання штатів.

У вересні 1954 р. пленум ЦК КПРС схвалив рішення про необхідність активізувати висування жінок на керівну роботу у радянські органи [16], що призводило до поступового відновлення практики партійного втручання у вирішення „жіночого питання”. Хоча на виборах у 1955 р. скорочення питомої ваги жінок продовжувалося, результати наступних виборів проілюстрували „успіхи” такого підходу.

Прискорити вирішення “жіночого питання”, а саме і зростання жіночого представництва у депутатському складі повинна була також постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. „Про покращення діяльності рад депутатів трудящих та посилення їх зв’язку з масами” [17]. З метою прискореного розвитку демократії, йшлося у документі, необхідно забезпечити широку участь трудящих, в тому числі і жінок, в управлінні державою. Збільшувалася також відповідальність партійних органів за розширення жіночого представництва в органах державної влади на місцях. Як наслідок, вже під час виборів 1959 р. частка жінок-депутатів у місцевих радах України зросла більш ніж на 2%, такі ж темпи зростання збереглися і в наступних скликаннях.

В умовах поступового відходу від демократизації наприкінці 50-х - початку 60-х років партійна та державна робота серед жінок, спрямована на скоріше вирішення “жіночого питання”, зосереджувалась на збільшенні їх представництва на керівних посадах. На прикладі місцевих рад Донецької області (для аналізу автором були опрацьовані протоколи перших сесій чотирнадцяти місцевих рад всіх ланок за 1953-1965 рр.) розглянемо, яким чином змінювалося впродовж періоду “відлиги” жіноче представництво у керівному складі державних органів на місцях. Так, серед голів постійних комісій питома вага жінок зросла лише на 2,2% (з 18,5 до 20,7%) і складала 17,2% (найчастіше вони керували роботою комісій з охорони здоров’я, народної освіти, культури), серед членів комісій - на 7,4% (з 40,3 до 47,4%) [18].

Значно меншою жіноча частка була у складі виконавчих комітетів місцевих рад України. За загальними по всіх ланках даними впродовж досліджуваного періоду відсоток жінок серед голів виконкомів дорівнював 7,7%, заступників - 9,5%, членів - 17,5%, а найбільшим був серед секретарів виконавчих комітетів - 48,5% [19]. Таким чином, незважаючи на проголошені компартією наміри активно висувати жінок на керівні державні посади, їх відсоток у загальному складі виконавчих комітетів місцевих рад України значно не зростав, а в деяких випадках - навіть скорочувався.

Найбільшою громадською організацією за радянських часів були професійні спілки. Вони поєднували у своїй роботі риси як політичної та громадської, так і господарської організації. До складу профспілок входила більшість працюючих жінок. Тому їх робота серед жінок та робота жінок в їх складі була важливою умовою вирішення “жіночого питання” в СРСР.

У порівнянні з партійним та державним, жіноче представництво у профспілковому керівництві впродовж середини 50-х - першої половини 60-х років принципово зростало, особливо на низовому рівні. Так, за даними Української республіканської ради профспілок, питома вага жінок у складі фабрично-заводських місцевих комітетів зросла: серед членів - з 38,6 до 51,3%, голів - з 26,6 до 42,1%, профгрупоргів - з 40,2 до 61,2% від загалу [20].

Важливим кроком до остаточного вирішення “жіночого питання”, на думку партійного та державного керівництва країни, повинні були стати постанови президії ВЦРПС СРСР від 28 вересня 1962 року „Про покращення роботи профспілкових організацій серед жінок” та „Положення про комісію по роботі серед жінок при фабричному, заводському, місцевому та робітничому комітеті профспілки” [21]. Профспілкові комітети та ради профспілок, як відзначалося в документах, донині не використовували у повній мірі можливості для такої роботи. Тому серед завдань, які поставила ВЦРПС перед місцевим профспілковим керівництвом, крім створення комісії при ФЗМК по роботі серед жінок, наголошувалося на необхідності підвищення рівня освіти, політичного виховання жінок, залучення їх до активної профспілкової роботи.

Загальній активізації участі жінок у профспілковому керівництві у досліджуваний період сприяв швидкий розвиток багатьох галузей промисловості, поява великої кількості підприємств та робітничих місць, в тому числі і для жінок, значне розширення профспілкової мережі. Так, зростання жіночого представництва в керівництві профспілки працівників легкої промисловості стало можливим після прийняття постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР № 1313 від 28 листопада 1959 р. “Про заходи з подальшого підйому текстильної промисловості в СРСР” [22]. Інший приклад: скорочення питомої ваги жінок серед членів та у керівництві профспілки вугільників наприкінці 50-х рр. було пов’язано, насамперед, із прийняттям Радою Міністрів СРСР постанови № 839 від 13 липня 1957 р. “Про заходи щодо заміни жіночої праці на підземних роботах у гірничо-видобувній промисловості та на будівництві підземних споруд” [23]. Цей документ був важливим кроком також і на шляху вирішення “жіночого питання” в країні.

Таким чином, упішним (і чисельнішим) напрямком суспільно-політичної діяльності жіноцтва радянської України у період “відлиги” були громадські організації. Тому зростання числа жінок як серед рядових членів профспілок, так і в профспілковому керівництві повинно було стати в умовах вирішення “жіночого питання” в СРСР наочним прикладом залучення жінок до активної громадської діяльності.

Демократизація суспільно-політичного життя радянської України середини 50-х - початку 60-х років ХХ ст. сприяла певній активізації громадсько-політичних позицій жіноцтва. Але прагнення остаточного вирішення “жіночого питання”, зокрема - максимальне залучення жінок до активної громадсько-політичної діяльності, залишилося в роки “відлиги” недосягнутим. Адже саме “залученням”, а не “участю” характеризувалася ступінь жіночої включеності в радянський громадсько-політичний простір.