1. Загальні засади дошкільної педагогіки

Вид материала

Документы

Содержание Методи формування моральної поведінки. Методи формування моральної свідомості. Етичні бесіди Методи стимулювання моральних почуттів і мо­тивів поведінки. Виховання вольової поведінки Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої неспра­ведливі бажання. Культура поведінки

Подобный материал:

• Організація освітнього процесу в дошкільному навчальному закладі, 186.69kb.
• Програма вступного фахового випробування з соціальної педагогіки, 197.29kb.
• Рекомендації до створення банку індз, 150.69kb.
• Форми та методи освітньо-виховної роботи з дітьми пятирічного віку, 1156.97kb.
• Програма вступного випробування з соціальної педагогіки, 109.69kb.
• Науково-методичний вісник «Педагогічний пошук» №2 2006, 134.62kb.
• Закон україни, 745.76kb.
• Закон україни, 706.59kb.
• Шості Всеукраїнські Читання з гуманної педагогіки, 374.25kb.
• Тема: Предмет та основні категорії педагогіки, 1014.76kb.

Методи морального виховання

Моральне виховання, як і будь-який напрям виховної роботи з дітьми дошкільного віку, передбачає використання системи прийомів, способів, операцій пізнання особливостей їхнього світовідчуття, мислення, поведінки і ціле спрямованого впливу на них. Щодо цього дошкільна педагогіка має у своєму арсеналі універсальні та специфічні методи. Використовують їх залежно від конкретної педагогічної ситуації: віку, рівня розвитку дітей, особливостей соціуму, його стратифікаційних груп, у яких росте й вихо­вується дитина, тощо.

Методи морального виховання — способи педагогічної взаємо дії, за допомогою яких здійснюється формування особистості від­повідно до мети і завдань морального виховання і вікових особливостей дітей.

До найпоширеніших методів морального виховання належать методи формування моральної поведінки, мето­ди формування моральної свідомості, методи стимулюван­ня моральних почуттів і мотивів поведінки.

Методи формування моральної поведінки. Ця група методів спрямована на вироблення досвіду поведінки згід­но з моральними нормами і правилами. Серед них виок­ремлюють такі методи:

а) практичне залучення дитини до виконання конкрет­них правил поведінки. Починаючи з раннього віку, дітей привчають дотримуватися режиму сну, харчування, ак­тивної діяльності, правил спілкування і колективного співжиття. У використанні цього методу акцентують на організації життя дитини відповідно до вимог, а також на постійному підтриманні її поведінки згідно з цими вимога­ми. Педагог при цьому повинен використовувати різнома­нітні засоби, щоб дитина в реальному житті пересвідчила­ся у правильності, доцільності для неї такої поведінки, зрозуміла, що порушення правил спричинює небажані наслідки для неї і близьких їй людей;

б) показ і пояснення. Ними активно послуговуються у вихованні культури поведінки, навичок колективних вза­ємин тощо. Дітей систематично і в різних життєвих ситуаціях привчають до певних способів поведінки: вітатися, ввічливо просити про послугу, дякувати, бережно ставитися до іграшок, навчального матеріалу та ін.;

в) приклад поведінки дорослих (у середньому і старшому дошкільному віці — й однолітків). Організовуючи різ­номанітну діяльність дітей, педагог установлює чіткі правила, пояснює їх дітям, переконує, що дотримання певних правил є важливою умовою їхнього успіху. Старші дошкільники можуть самостійно встановлювати правила спільної діяльності й контролювати їх виконання, мотивуючи це доцільністю для всього колективу;

г) оволодіння моральними нормами у спільній діяль­ності. Особливість цього методу полягає в тому, що діти оволодівають певними моральними нормами начебто спонтанно, без ініціювань педагогом, а у спільній діяльності з ним, батьками. Вони самі доходять висновку, що дотри­мання певних норм є передумовою успішної діяльності, досягнення позитивного результату, хороших взаємин у сім'ї, колективі. Дитина неодноразово пересвідчується, що її популярність залежить від успіхів у спільній діяль­ності, а вони — від уміння чітко формулювати правила цієї діяльності й дотримуватися їх;

ґ) вправляння у моральній поведінці. Суть методу по­лягає у створенні педагогом спеціальних умов для вправ­ляння дітей у дотриманні моральних норм. Для цього слід потурбуватися про те, щоб створені ним ситуації не були штучними, а наближалися до життєвих, звичних для ди­тини. З цією метою використовують різноманітні дору­чення, ускладнюючи їх відповідно до віку дітей;

д) створення ситуацій морального вибору. Цей метод передбачає використання особливих вправ, спрямованих на формування моральних мотивів поведінки у дітей стар­шого дошкільного віку. Такі вправи можуть бути запро­грамовані вихователем або обрані дітьми самостійно. На­приклад, вихователь може запропонувати дітям дивитися новий діафільм або допомагати двірнику прокладати до­ріжки в снігу. Якщо діти відкладають приємну для них справу, щоб виконати обов'язок, необхідний з погляду мо­ральних норм, то вони повинні мати змогу здійснити його без зволікань. Такий їхній учинок обов'язково має бути схвалений.

Методи формування моральної свідомості. Вико­ристання їх має на меті засвоєння моральних уявлень і мо­ральних понять. Це здійснюють, послуговуючись такими методами:

а) роз'яснення конкретних моральних норм і правил. Ведучи мову про них, педагог повинен доступно за формою і змістом розкрити сутність конкретних норм і правил, про демонструвати, до чого призводить ігнорування їх. Важливо проілюструвати це сюжетами з фільмів, казок тощо;

б) навіювання моральних норм і правил. Цей метол ґрунтується на схильності дитини до наслідування і високій емоційності. Особливої уваги потребують несміливі, замкнуті діти, використання навіювання щодо яких може підтримати їхнє прагнення до активної поведінки, збудити віру у власні сили.

Методи роз'яснення і навіювання реалізуються у формі етичних бесід, у процесі яких відбувається формування основ моральної свідомості. Водночас діти мають змогу усві­домити, осмислити свій моральний досвід.

Етичні бесіди — розмови вихователя з дітьми на моральні теми під час занять, у повсякденному житті.

Головне завдання етичних бесід полягає в роз'ясненні значення моральних норм і правил поведінки, аналізі вчинків дітей і дорослих, колективному обговоренні етич­них проблем. Негативні прояви поведінки також можуть стати приводом для розмови, яка має на меті вироблення в дітей відповідної оцінки негативного вчинку і прагнення уникати його.

Готуючись до етичної бесіди, педагог має враховува­ти, що досвід дошкільника містить окремі враження, ре­зультати спостережень, ставлення до вчинків літератур­них героїв та однолітків. Важливо актуалізувати для ди­тини цей досвід. Це допоможе дитині зрозуміти, що її дії стосовно іншої людини не байдужі дорослим, ровесникам і що вчинки в колективі, сім'ї, суспільстві мають мораль­ний смисл.

Вибір вихователем виду етичної бесіди залежить від конкретної педагогічної ситуації. Бесіди, які стосуються повсякденного життя, проводять в усіх вікових групах. Це обговорення прочитаних художніх творів або вчинків дітей (краще вести дітей від схвалення хорошого вчинку до засудження негативного), аналіз спостережень за по­ведінкою людей, розповіді про виконання доручень ко­лективу. Нерідко для бесід спеціально відводять кон­кретне заняття, даючи заздалегідь завдання простежити за певним явищем, подією або подумати над конкретною проблемою.

Зміст, побудова, тривалість і методика бесіди залежать під її теми, віку дітей. Бесіди можуть бути колективними (:» усією групою дітей), груповими (з кількома дітьми), ін­дивідуальними.

Методи стимулювання моральних почуттів і мо­тивів поведінки. Використання їх передбачає спрямуван­ня дитини на дотримання моральних норм, застереження під їх порушень. З цією метою використовують:

а) приклад інших. Ефективність його ґрунтується на здатності дошкільника до наслідування людей, які оточу­ють його, героїв літературних творів, кінофільмів, спек­таклів. Безперечно, це мають бути популярні серед дітей особистості;

б) педагогічна оцінка поведінки, вчинків дитини. Пе­дагогічна оцінка має орієнтуючу (уточнює уявлення дітей про моральні вимоги) і стимулюючу (заохочує до мораль­ної поведінки) функції. Важливо, щоб вона була об'єктив­ною, своєчасною, а її вимогливість, принциповість поєдну­валися з добрим ставленням до дитини, зацікавленістю в її успіхах. Крім того, дитина має знати, чим мотивована кон­кретна оцінка її вчинку;

в) колективна оцінка поведінки, вчинків дитини. Ви­користання її забезпечує єдність уявлень і поведінки до­шкільника. Будь-які дії дитини мають у своїй основі певну мету, моральну спрямованість, а їх наслідки породжують почуття задоволення, впевненості у собі або сорому, невдо­волення. При цьому слід враховувати, що дошкільникам притаманна висока емоційність, тому в оцінці їхніх вчин­ків необхідно виходити з того, які почуття намагається збудити педагог. Схвалені педагогами, однолітками мо­ральні вчинки зумовлюють позитивні переживання дити­ни. Ще сильніше переживає дитина свої неправильні дії, невдачі, які отримали публічну оцінку. Це означає, що інструментом колективної оцінки слід послуговуватися обережно. Крім того, залучаючи дітей до оцінювання вчинків однолітків, вихователь не повинен ототожнювати оцінку вчинку з оцінкою особистості дитини («Ти пога­ний», «Ти хороший»). Водночас важливо наголосити на необхідності правильного способу поведінки, порадити, як можна досягти цього;

г) схвалення моральних учинків дитини. Дошкільни­кам властиве прагнення до особистісного вдосконалення, визнання їхньої поведінки достойною. Схвальна оцінка за­охочує моральні вчинки, дає приклад для наслідування іншим дітям, забезпечує їхнє доброзичливе ставлення, формує основи колективної думки. Заслуговує на підтримку прагнення дітей не лише самим добре поводитись, а й ви­магати відповідної поведінки від однолітків.

Далеко не всі діти однаково здатні до альтруїстичних учинків. За добру справу потрібно дякувати, не боятися виділяти дитину серед товаришів, а надто тоді, коли вона виявляє стійку гуманістичну спрямованість. Особливо ак­туальна усталеність моральних мотивів, яка є передумо­вою налаштованості дитини на добрі вчинки не лише тоді, коли її бачить і оцінює вихователь, а й за відсутності педа­гогічного контролю, і не тільки в дитячому садку;

ґ) заохочення дитини до моральних учинків. Послуговування цим методом вимагає від вихователів і батьків ве­ликого педагогічного такту. Прагнення до моральної по­ведінки має бути підтримане, схвалене дорослим, однак щоразу це робити складно. Дитину треба підвести до усві­домлення, що така поведінка важлива, необхідна і корис­на для неї, приємна для інших. Заохочення необхідні, як­що дитина вперше виявляє ініціативу в моральних учин­ках: поступається власними бажаннями, часом, дорогими для неї речами, іграшками на користь інших; поводиться морально стосовно того, хто її образив. При цьому дитина має розуміти заохочення не як обов'язкову підтримку її вчинків дорослими, а як увагу до її особистості. Чим стар­ші діти, тим важливіше стимулювати самостійність їхньо­го морального вибору;

д) осуд недостойних учинків дитини. З огляду на особ­ливості психічного розвитку дитини цей метод використо­вують рідко, оскільки він може заподіяти їй моральної шкоди, викликати негативне ставлення до особистості пе­дагога. Дошкільник повинен знати, що певний тип його поведінки засмучує дорослого, а переживання має стиму­лювати виправлення помилки. Звертаючи увагу на непра­вильний учинок дитини, необхідно висловлювати впевне­ність у тому, що вона може вчинити інакше («Мені прик­ро, що ти не поступився місцем дівчинці. Сподіваюсь, що наступного разу ти не забудеш про це»).

Кожна конкретна педагогічна ситуація передбачає від­повідний вибір методів впливу на моральну свідомість і моральну практику дитини, ефективність яких залежить від комплексного їх використання. За будь-якої форми взаємодії педагог повинен виявляти повагу до особистості дитини, впевненість у перспективах її розвитку, стимулю­вати процес самовиховання.

Виховання вольової поведінки

Воля є важливим чинником морального розвитку осо­бистості, основою свідомого дотримання правил поведінки, забезпечує вибір способу поведінки відповідно до за­гальнолюдських норм моралі, інколи навіть усупереч власним бажанням і потягам. Щоб досягнути мети, довести до завершення доручену справу, відмовитися на користь товариша від омріяної перспективи, людина повин­на виявити не тільки знання, вміння, особистісну культу­ру, а й вольові зусилля.

Моральність особистості є наслідком таких морально-вольових якостей, як самостійність, організованість, ці­леспрямованість, наполегливість, дисциплінованість, смі­ливість.

Розвиток волі починається з першими свідомо спря­мованими, довільними діями. А довільна поведінка роз­вивається із формуванням ініціативності — самостій­ності дитини у виборі дії, прийнятті рішення, що дає їй змогу відчути себе джерелом дії, та усвідомленості — здатності розуміти смисл своєї діяльності й ситуації, в якій відбувається ця діяльність. Поступово розвивається здатність ставити перед собою складніші завдання, дола­ти труднощі, що надає діям справді вольового характеру. Цей процес триває з 3 до 7 років. Про ступінь вольового розвитку свідчить здатність до цілеспрямованої поведінки за обставин, що перешкоджають досягненню мети, долан­ню різноманітних перешкод.

Особливо відповідальним для розвитку волі є період, під час якого формується самостійність дитини, яка нама­гається звільнитися з-під опіки дорослих, хоч і не володіє ще достатніми уміннями і навичками. Нав'язування волі дорослого у цей час може спричинити порушення поведін­ки дитини — негативізми. При переході від раннього до власне дошкільного віку найхарактернішими є такі проя­ви негативної поведінки:

1. Прагнення робити все навпаки. Дитина ігнорує про­хання дорослого лише тому, що її про це просили, навіть якщо вона й мала намір це робити. За такої ситуації дити­на чинить наперекір не лише дорослому, а й собі.

2. Упертість. Часто її плутають з наполегливістю. Свід­ченням упертості є домагання дитиною свого лише тому, що вона так хоче і не бажає змінити свого рішення.

3. Непокірність. Проявляється як неслухняність, неба­жання підкорятися будь-кому. Дитина весь час обурюється тим, що пропонує і робить дорослий; категорично від­мовляється виконувати те, що донедавна робила залюбки.

4. Самовілля (свавілля). Реалізується в домаганнях са­мостійності, прагненні робити все самому, відмовляючись від допомоги дорослого. Така налаштованість нерідко по­роджує конфлікти, агресивну бунтівну поведінку, сварки, категоричне неприйняття, ображання старших, ламання іграшок.

5. Деспотизм. Свідченням його є крайня свавільність, ігнорування інтересів інших. Найчастіше проявляється у взаємодії з рідними, особливо в сім'ях, у яких виховується одна дитина.

Усі ці явища спричинені зламом попередніх і станов­ленням нових якостей особистості дитини. У зв'язку з не­достатньою розвиненістю вольової сфери дитині не просто адекватно виконувати вимогу, пораду дорослого, перебо­рювати труднощі, досягати мети.

У цей найвідповідальніший період виховання вольової поведінки дитини батьки не завжди можуть обрати доціль­ні способи педагогічного впливу, розібратися в суті та при­чинах негативізмів. Вони схильні вважати такі прояви спадковими якостями характеру або ознаками віку, які дитина має неминуче подолати. Іноді настирливе домаган­ня дитини задовольнити свої вимоги розглядають як по­казник сформованої волі та майбутньої сили характеру. Такий погляд є не лише наслідком педагогічної неграмот­ності батьків, а і їхнього бажання бачити свою дитину кра­щою, досконалішою. Насправді впертість, примхи свід­чать не про сильну, а про слабку волю, порушення розвит­ку вольової сфери дитини.

Формуванню вольової поведінки дитини сприяють та­кі педагогічні умови:

— поступове посилення вимог до дитини, сприяння до­сягненню нею успіху в діяльності;

— заохочення прагнення і готовності дитини виявляти самостійність та ініціативу;

— поступовий перехід від завдань, пов'язаних із вико­нанням вимог дорослого за його прямими інструкціями, до творчих завдань за власним бажанням дитини;

— створення умов для реалізації провідної позиції ди­тини у творчій діяльності й на заняттях.

Педагог покликаний допомогти дитині усвідомлювати свої бажання, вимоги дорослих, вправляти її у різних спо­собах виходу із скрутного становища, використовуючи аналіз його причин, у пошуку раціональних шляхів досягнення мети, виборі з альтернативних типів поведінки найоптимальнішого.

Головним методом виховання вольової поведінки дітей раннього і дошкільного віку є постановка перед ними розумних вимог у різних формах (вимога-довіра, вимога-прохання, вимога-порада), мотивування їх, що забезпечує роз­питок усвідомленості. Психологи радять використовувати вправляння дитини у вольових діях, влаштовуючи ігри з правилами, особливо з правилами-заборонами, коли грав­цеві слід докласти вольових зусиль, щоб не порушити їх.

У молодшому і старшому дошкільному віці можливі прояви вередувань і впертості.

Вередування — скороминущі несправедливі бажання, прояви не­виправданого незадоволення.

Такі немотивовані бажання виникають зненацька, супроводжуючись загальним незадоволенням, хвилюван­ням, яке здебільшого не можуть пояснити ні батьки, ні дитина. Вередування можуть бути пасивними (не передба­чають конкретних бажань) і активними (дитина пред'яв­ляє певні вимоги, домагається їх виконання). Вони мо­жуть бути спричинені швидкою втомлюваністю, нездо­ров'ям або неправильним вихованням, порушеннями в організації життя дітей. Дитина вередує, коли дорослий з різних причин не виконує обіцяного, ігнорує її інтереси і потреби. Запобігти цьому можна завдяки чіткій організа­ції режиму дня, усуненню зайвих подразників під час сну, прийому їжі, раціональному дозуванні її вражень і отри­муваних знань, формуванню здатності до внутрішнього гальмування.

Часто батьки вередування не відрізняють від упертості, оскільки в їх зовнішніх проявах є багато спільного, хоч причини, що їх породжують, різні.

Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої неспра­ведливі бажання.

Дитина бачить, що помиляється, усвідомлює свою неправоту, але через упертість не хоче виконувати те, що потрібно. Причиною цього можуть бути посягання на її самостійність із боку дорослих, вражене самолюбство, не­достатньо розвинені вольові якості. Для уникнення таких проявів необхідно створити умови, в яких дитина сама усві­домлювала б свою неправоту, безпідставність своїх вимог. Проявляючи вередування чи впертість, дитина голосно плаче, тупотить ногами, лягає на підлогу, розкидає іграшки, руйнує порядок у кімнаті, не зважає на справедливі вимоги і пропозиції дорослого, демонстративно «замика­ється у собі», відсторонено реагує на те, що відбувається довкола неї. Найчастіше це спричинене нервовим пере вантаженням та фізичною перевтомою, надмірною кіль­кістю вражень, зміною звичного порядку життя сім'ї і ре­жиму діяльності дитини. Подібною буває поведінка і в по­чатковому періоді захворювання, коли головні симптоми хвороби іде яскраво не виражені, та під час одужання У всіх цих ситуаціях прояви вередування і негативізму є епізодичними. Для запобігання їх здебільшого вистачає усунення цих причин.

Стійкі прояви негативізмів поведінки є наслідком не­достатнього виховання, неправильної взаємодії дорослих з дитиною. Впертість найчастіше виникає там, де дорослі надто вимогливі, очікують від дітей негайного і безумовно­го підкорення, не враховуючи їхніх вікових можливостей та інтересів, не пояснюючи своїх вимог. Як правило такі вимоги дорослих бувають невмотивованими, висловлю­ються роздратовано. Це породжує відповідну поведінку дитини, яка є своєрідною захисною реакцією на конфлікти, спричинені п неспроможністю виконувати непосильні вимоги дорослого. Якщо, наприклад, дитину сварять за те що вона не виконала непосильного для неї завдання нас­тупного разу вона відмовлятиметься його виконувати За твердженням психофізіологів, упертість зумовлена біоло­гічними особливостями функціонування нервової систе­ми, які можуть бути наслідками пологових травм асфіксії (патологічний стан, спричинений нестачею кисню нагро­мадженням вуглекислого газу в крові й тканинах організ­му) новонароджених, перенесених матір'ю в період вагіт­ності чи дитиною у ранньому віці інфекцій

До вередування вдаються діти, які звикли до негайного задоволення своїх бажань, яких удома надмірно опікають Відчувши певні труднощі (наприклад, серйозні вимоги)' вони обирають таку поведінку, намагаючись привернути до себе увагу дорослих і домогтися від них звичної опіки Як правило, вередування є результатом надмірної поступ­ливості дорослих, а впертість - надмірної вимогливості

У взаємодії дорослого з дитиною, яка проявляє впер­тість, не слід надто авторитаризувати вимоги до неї гніва­тися, а поводитися рішуче і твердо. Це стосується батьків і педагогів, оскільки надмірна вимогливість, як і відсутність будь-яких вимог до дитини, негативно позначається на розвитку волі.

Педагог повинен запобігати цим явищам. Проявляючи впертість чи капризування, дитина часто розуміє недо­цільність своєї поведінки, але не знає способів подолання такого стану, тому варто допомогти їй у пошуку компро­місного вирішення конфліктної ситуації, схвалювати ус­пішні щодо цього її кроки. Стосовно малюків доцільніше використовувати прийоми відвернення уваги від конфлікт­ної ситуації, переключення на іншу діяльність. Щодо старших дошкільників ефективною є педагогічна пауза — віддалена у часі реакція на негативний учинок дитини.

Протягом дошкільного дитинства розвивається така моральна якість, як дисциплінованість.

Дисциплінованість — здатність свідомо виконувати правила по­ведінки, обов'язки, доручення в сім'ї та дитячому садку.

У молодшому дошкільному віці дитину слід привчати до слухняності — вміння слухатись дорослого, виконува­ти поставлені ним завдання, поради, вказівки, оскільки вона ще не може зрозуміти значення того, що від неї вима­гають, а діє за зразком, підкоряючись авторитету доросло­го. Вияви її слухняності мають ознаки моральної поведін­ки, суть якої полягає у довірі до дорослого. З розвитком самосвідомості слухняність поступово переростає у дис­циплінованість. Особливо важливо у вихованні дисциплі­нованості показати значення правильної поведінки: люди­на, яка вміє організувати своє життя і діяльність, досягає успіху в усіх справах.

Виховання дисциплінованості — одне із найскладні­ших завдань педагогічної теорії і практики. Окремі педа­гоги схильні вважати дисциплінованість не лише засобом запобігання поганим звичкам, а й головною умовою успіш­ності навчання. Це найпоширеніший прояв авторитарної навчально-дисциплінарної моделі виховання. Проблемі дисципліни присвячені роботи педагогів О. Демурової, Л. Островської, Н. Стародубової, у яких визначено, що в дошкільному віці дисциплінованість як риса характеру перебуває лише в стадії формування. Важливо сформувати основи цієї морально-вольової якості, насамперед через ак­тивну слухняність (вміння дитини слухатись дорослого, виконувати поставлені ним завдання, поради, вказівки), вже у ранньому та молодшому дошкільному віці, коли пе­дагогу і батькам потрібно встановити розумну межу між свободою, незалежністю, самостійністю 2—3 річної дити­ни та її безпекою. В цьому віці у переважної більшості ді­тей з'являється прагнення бути слухняними, що ґрунтується на емоційно-позитивному ставленні дитини до улюблених дорослих (мами, бабусі, вихователя) та визнанні їхнього авторитету, прагненні отримувати схвалення ними своєї поведінки, наслідувати їх. Отже, для маленької дитини визначальну роль відіграє бажання «бути хорошим», заслужити похвалу близького дорослого.

З віком слід підводити дітей до розуміння значущості вимог дорослих і свідомого їх виконання. Головна умова успіху виховної роботи — відповідність вимог розумінню дитини, їх аргументованість та доцільність, зв'язок з інтересами дитини і потребами життя. Необхідними є: дотримання чіткого режиму життя дітей удома та в дошкільному закладі; єдність вимог дорослих до поведінки дитини м різних життєвих ситуаціях (зокрема, в період хвороби дії тини чи під час свят); чіткі пояснення дорослими мотиві н власної поведінки та своїх вимог до дитини, що сприяє взаємній повазі дитини й дорослого.

У теорії виховання дискутується питання про можливість застосування покарань, зокрема, у вихованні дітей дошкільного віку. У цьому віці дитина характеризується пластичністю нервової системи, вразливістю. І якщо батьки і вихователі вдаються до такого засобу, то він має бути вмотивованим, не принижувати гідності дитини, відлові дати змісту провини (наприклад, заборона на певний час гратися іграшкою, щодо якої дитина не виявляла бережливості тощо). Недопустимими є фізичні покарання і залякування дитини. Ефективним виховним методом стосовно дітей, які порушують дисципліну, є призначення їх «від­повідальними» за порядок у групі, що засвідчує довіру пе­дагога до них, справляє значний авансуючий вплив.

Вищим виявом свідомої дисциплінованості дитини дошкільного віку є відповідальна поведінка — самостійне встановлення і виконання вимог, норм поведінки і діяль­ності. Вихованню відповідальної поведінки сприяють:

— приклад дорослого (дотримання обіцяного);

— вправляння дітей у позитивних учинках з метою створення емоційного випередження ситуації безвідпові­дальної поведінки;

— використання ефекту власного задоволення внаслі­док відповідального виконання дорученої справи чи само­стійно визначеного обов'язку;

— використання жартівливої форми роз'яснення дітям правил поведінки («правила навпаки»);

— педагогічна оцінка, яка може бути попереджуваль­ною, супроводжуючою, підсумковою, серйозною, жартівливою, але неодмінно — справедливою, вмотивованою і заохочувальною до поліпшення поведінки. Велике значення у моральному вихованні має формування у дітей культури поведінки.

Культура поведінки — сукупність корисних, стійких форм щоден­ної поведінки у побуті, спілкуванні, різних видах діяльності.

Норми, які повинні стати звичними формами культу­ри поведінки дитини, мають у своїй основі такі моральні цінності, як гуманність, милосердя, доброзичливість, працелюбство, правдивість, чесність. З ранніх літ необхідно виховувати повагу дитини до народного етикету: вітатися, допомагати тим, хто цього потребує, відвідувати хворого, починати день доброю справою та ін.

Зміст культури поведінки дошкільників охоплює:

— культурно-гігієнічні навички (акуратність, охайність тіла, зачіски, одягу, взуття, культура вживання їжі, поводження за столом);

— культура діяльності (вміння тримати в порядку місце для роботи, ігор, навчання, звичка доводити до кінця і почату справу, бережливе ставлення до речей, іграшок, книг та ін.);

— культура спілкування (дотримання норм і правил спілкування з дорослими та однолітками на основі доброзичливості, поваги, ввічлива поведінка у громадських міс­ця х тощо).

Дитина має усвідомлювати, що дотримання правил поведінки є необхідною умовою її визнання у товаристві до­рослих і однолітків, власного самоствердження (бути гар­ною, охайною, здоровою). Потяг дітей до краси і гармонії необхідно використовувати для формування єдності їх зов­нішньої і внутрішньої культури.

Виховання культури поведінки неможливе без правильно організованого режиму занять, ігор, художньої ді­яльності, розвитку пізнавальних інтересів дітей, їх праг­нення до спілкування. Важливо при цьому налагодити спільну роботу дитячого садка і сім'ї, забезпечити єдність іх вимог до культури поведінки дітей. Закріплення форм поведінки, перетворення їх на звичку і потребу відбуваєть­ся на основі позитивного емоційного ставлення до відпо­відних дій, а також до дорослого, який переконує у їх до­цільності. Відчуваючи довіру до дорослого, вбачаючи у ньому приклад врівноваженості, ввічливості, справедли­вого ставлення до людей, дитина усвідомлює значущість такої поведінки і прагне наслідувати її.

У психології побутує думка, що діти дуже чутливі дм зовнішніх проявів людиною справжнього ставлення до того, про що вона повідомляє, а також до людини, з якої" спілкується. Вони здатні швидко оволодіти «мовою почуттів», якає складовою культури спілкування. Вона допомагає розуміти інших і виражати себе, зацікавлювати, викликати приязне ставлення до себе, запобігати алекситимії (нездатності говорити про свої почуття). Прикладом у цьому для дітей має стати комунікативна культура педагоги, якій властиві лексичне й емоційне багатство, витонченість і виразність міміки і жестів, щира зацікавленість співбесідником, відсутність явної та прихованої агресивності чи байдужого ставлення. Не менш важливо, щоб до такої культури спілкування дитина мала змогу прилучатися в сім'ї. Тому за потреби педагог повинен ініціювати коригування сімейного спілкування, рекомендуючи різні форми спільної ігрової, трудової та зображувальної діяльності дітей і батьків тощо.