Існує чотири потенційних джерела коштів для сплати боргів: комерційні операції; продаж фіксованих активів; вишукування нових засобів; гарантії третьої сторони

Вид материалаДокументы

Содержание


4. Валютні операції та управління валютним ризиком
5. Валютні опціони — як інструменти хеджування валютного ризику
6. Використання форвардних валютних контрактів у процесі хеджування валютного ризику
Метод структурного балансування
Кумулятивний геп
16. Кредитний ризик клієнта-основні аспекти
17. Кумулятивний геп
Н= ча:чз.
18. Кумулятивний геп
Н= ча:чз.
20. Метод структурного балансування
Метод структурного балансування
Кумулятивний геп
27 Основні види ризиків у банківській діяльності
28 Основні положення геп-менеджменту
33. Проблеми практичного застосування геп-менеджменту
37. Системи та методи управління ризиками в банківській діяльності
38. Стратегії управління активами і пасивами
39. Стратегії управління структурою активів та зобов'язань
41 Структурування кредиту
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

1. Прийоми зменшення кредитних ризиків

Існує чотири потенційних джерела коштів для сплати боргів: комерційні операції; продаж фіксованих активів; вишукування нових засобів; гарантії третьої сторони. Основним джерелом засобів є звичайно грошові надходження від проведених компанією комерційних операцій.

Один з основних способів зниження ризику неплатежу по позичці - ретельний відбір потенційних позичальників. Існує безліч методик аналізу фінансового становища клієнта і його надійності з погляду своєчасного погашення боргу банку. У практиці американських банків застосовується "правило п'яти сі", де критерії відбору клієнтів позначені СЛОВАМИ які починаються з літери "сі":

charecter (характер позичальника);

саpacіtу (фінансові можливості);

саріtаl (капітал, майно);

collateral(забезпечення);

соndіtіons (загальні економічні умови).

Під характером позичальника розуміються: його репутація, ступінь відповідальності, готовність і бажання сплачувати борг. Банк прагне насамперед з'ясувати, як позичальник (фірма або приватна особа) ставився до своїх зобов'язань у минулому, б його затримки в погашенні позик, який його статус у діловому світі. Банк прагне одержати психологічний портрет позичальника, використовуючи для цього особисте інтерв'ю з ним, досьє з особистого архіву, консультації з іншими банками й фірмами й іншою доступною інформацією.

Фінансові можливості позичальника, його здатність погасити кредит визначаються за допомогою ретельного аналізу його доходів і витрат і перспектив зміни їх у майбутньому.

До способів зменшення кредитного ризику можна віднести наступні:

кредитний відділ повинен постійно систематизувати й узагальнювати

інформацію з виданих кредитів й їхнього повернення. Інформація з виданих кредитів повинна бути систематизована по розмірах виданих кредитів, повинна бути побудована класифікація клієнтів, які взяли кредит (фізичні особи, державні органи, підприємства, інші банки й т.п.);

банк у цілому повинен вести кредитну історію своїх клієнтів, у тому числі й

потенційних (тобто коли, де, які кредити брав й як їх повертав клієнт). Поки в Росії більшість клієнтів не мають своєї кредитної історії. Крім того, звичайно оцінюється можливість повернення клієнтом кредиту за допомогою аналізу його балансу - якщо це банк; планів і технічного рівня виробництва, перспектив розвитку - якщо це підприємство, і т.п.;

у банку повинна бути чітка інструкція з видачі кредиту (кому який кредит

можна видати та на який строк);

повинні бути встановлені чіткі повноваження по видачі кредиту, чим вище

ранг працівника банку, тим більшу суму кредиту він може підписати;

є різні способи забезпечення кредиту, наприклад клієнт віддає щось у

заставу, і якщо не повертає кредит, то банк стає власником застави;

Видачі особливо великих і небезпечних кредитів поєднують кілька банків і

спільно видають цей кредит;

Існують страхові компанії, які страхують неповернення (але є точка зору

,що неповернення кредиту не підлягає страхуванню - це ризик самого банку);

Існують зовнішні обмеження по видачі кредитів (надаєте наприклад,

установлені Центральним банком); скажемо, не дозволяються видавати дуже великий кредит одному клієнтові, і т.д.


2. Бета-ризик. Економічний зміст, якісна характеристика.

Аналіз та оцінка співвідношення ризику та доходу відіграє ключову роль під час прийняття обгрунтованих рішень щодо інвестицій у цінні папери тощо. Один із основних показників, що використовуються під час аналізу фінансових ризиків, - показник систематичного ризику чи коефіцієнт чутливості бета (В). Бета-коефіцієнт – індекс чутливості доходності по відношенню до доходності в середньому на ринку цінних паперів. Систематичний ризик акцій пов’язаний з імовірністю подій, що впливають на весь фондовий ринок у цілому, і, отже, його неможливо уникнути шляхом диверсифікіції портфеля цінних паперів. Показник бета характеризує змінюваність доходів за певною акцією відносно доходів по “середньому”, повністю диверсифікованому портфелеві, котрим в ідеальному випадку є весь ринок цінних паперів. Якщо показник систематичного ризику для “середньої” акції, динаміка доходів за якою співпадає з динамікою ринку цінних паперів у цілому, дорівнює одиниці (В=1). Величина бета-коефіцієнт систематичного ризику і-го активу характеризує щільність зв’язку між біржовим курсом акцій і-ої компанії та загальним станом ринку: β=Соv(Ki,Km)/σ2(Km)=(r(Ki,Km)*σ(Ki))/σ(Km), де Ki,Km – дохідність і-ого виду акцій і середньоринкова дохідність акцій, Соv(Ki,Km), r(Ki,Km)-відповідно коваріація і коефіцієнт кореляції, σ2(Km)-дисперсія середньоринкової доходності акцій, σ(Ki), σ(Km)-відповідно середньоквадратичне відхилення відповідно і-ого виду акцій і середньоринкової доходності акцій, Ki,Km-дохідність і-ого виду акцій і середньоринкова дохідність акцій. Значення бета коливається від 0,5 до 2. При β=0 – ризик відсутній, 0< β <1-ризик нижче за середньоринковий, β=1-ризик на рівні середнього по ринку для даного виду вкладення, β=2-ризик вищий за середньоринковий.


3. Класифікація валютних ризиків

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на:

- операційні;

- трансляційні (бухгалтерські);

- економічні;

- приховані.

Операційний ризик пов'язаний з торговими операціями, а також із грошовими договорами по фінансовому інвестуванню і дивідендним платежам. Цей ризик може виникати під час підписання договорів на здійснення платежів чи на одержання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Цей ризик можна визначити як можливість недоодержати прибуток чи понести збитки в результаті безпосереднього впливу змін обмінного курсу на очікувані потоки коштів.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов'язаний з переоцінкою активів і пасивів і прибутку закордонних філій у національну валюту, а також може виникати при експорті чи імпорті інвестицій. Він впливає на показники балансу, що відбивають звіт про одержання прибутку і збитки після перерахунків сум інвестицій у національну грошову одиницю. Врахувати трансляційний ризик можна під час складання бухгалтерської і фінансової звітності. На відміну від операційного, трансляційний ризик не пов'язаний із грошовими потоками чи ж розмірами виплачуваних сум.

Економічний валютний ризик пов'язаний з можливістю втрати доходів по майбутніх контрактах через зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країни, де розміщена компанія.

Економічний ризик визначається як імовірність несприятливого впливу змін обмінного курсу на економічне становище компанії, наприклад, імовірність зменшення обсягу товарообігу чи зміни цін компанії на фактори виробництва і готову продукцію в порівнянні з іншими цінами на внутрішньому ринку. Ризик може виникати внаслідок зміни гостроти конкурентної боротьби, як з боку виробників аналогічних товарів, так і з боку виробників іншої продукції, а також зміни прихильності споживачів певній торговій марці. Економічний валютний ризик підрозділяють на два види:

- прямий, коли передбачається зменшення прибутку по майбутніх операціях унаслідок зниження обмінного курсу валют;

- усереднений (побічний), пов'язаний із втратою певної частини конкурентноздатності вітчизняних товаровиробників у порівнянні з іноземними.

Головним фактором виникнення прямого економічного валютного ризику є майбутні експортно-імпортні договори чи валютні операції. Після підписання договору (укладення контракту) і до настання терміну оплати згідно договору економічний валютний ризик трансформується в операційний.

Усереднений ризик характеризує можливість виникнення збитків, пов'язаних зі зниженням конкурентноздатності компанії в порівнянні з іноземними товаровиробниками й експортерами в зв'язку зі зміною валютних курсів, високою валютною собівартістю і відносно низькими цінами на вироблену продукцію.

Приховані операційні і (чи) трансляційні ризики можуть виникнути й у тому випадку, якщо закордонна дочірня компанія піддається своїм власним ризикам.. Материнська компанія також зіткнеться з трансляційним ризиком, якщо зменшення прибутку від філії буде відбито в оцінці вартості активів філії в балансовому звіті материнської компанії.


4. ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ ТА УПРАВЛІННЯ ВАЛЮТНИМ РИЗИКОМ

Комерційні банки здійснюють різноманітні операції з іноземною валютою, а саме: купівлю та продаж валютних коштів. ведення банківських рахунків в іноземній валюті, надання позик та отримання кредитів у валюті, депозитні операції з валютою, дис­контування платіжних вимог в іноземній валюті, проведення опе­рацій з валютними деривативами і т. ін.

Валютний ризик відображає ймовірність фінансових втрат вна­слідок того, що курс однієї валюти щодо іншої зміниться протягом певного часу. У реальному житті валютні курси дуже рідко вдає­ться більш чи менш довго втримати на одному й тому самому рівні. Отже, валютний ризик існує майже завжди, коли здійснюються операції з іноземною валютою. Розмір валютного ризику залежить від розмірів валютної позиції, яку займає учасник у кожний конк­ретний момент часу, та від зміни валютних курсів на ринку.

Валютний ринок загалом (близько 80%) є позабіржовим, і ли­ше 20% валютних операцій проводиться на організованих валют­них біржах. Безперервне функціонування валютного ринку є головною йо­го особливістю, яка призводить до того, що банк, який мас відкри­ту позицію з іноземної валюти, наражається на валютний ризик навіть тоді, коли не працює.

Головними учасниками валютного ринку є банки, які здійс­нюють 50 — 70% всіх валютних операцій і тому називаються «особами, що формують ринок». Активну участь у торгівлі валю­тою беруть брокери, центральні банки країн, великі корпорації, ін­вестори, спекулянти, імпортери, експортери, туристи.

Валютні операції, пов'язані з купівлею та продажем іноземної валюти, поділяються на касові (готівкові) та строкові. До касових операцій відносять угоди типу «овернайт» (оуегпідЬі), коли купле­на валюта має бути надана в розпорядження покупця в день укла­дання угоди або наступного дня, та угоди спот , якими пере­дбачається поставляння валюти через два робочі дні від дати угоди. Якщо період від дати укладання валютної угоди до дати проведення реального обміну валютами — дати валютування, ста­новить понад два робочі дні, то операція називається строковою, або форвардною. Відповідно до умов проведення валютних опера­цій розрізняють два типи ринків: касовий (спотовий) ринок та строковий (форвардний) ринок.

І касовою і строковою угодою передбачається фіксація певного валютного курсу в момент її укладення. Касові угоди укладаються за поточним ринковим курсом — так званим спот-курсом валюти, а тому часто й сам ринок таких контрактів називають спотовим. Валютний курс, за яким здійснюються контракти на ринку строко­вих угод, називається форвардним курсом, а ринок відповідно — форвардним.

Переважна більшість усіх ікілютних операцій здійснюється на умовах спот. Два робочі дні, що відводяться на спотову опсрашю дозволяють перевести кошти в будь-яку країну і завершити оформлення угоди, незважаючи на різницю в часових поясах учасників торгівлі. Базою для проведення операцій спот слугують міжбанківські кореспондентські відносини.

У процесі здійснення спотових операцій банк може мати на меті:

• забезпечення потреб клієнтів банку в іноземній валюті;

• переведення однієї валюти в пішу;

• проведення спекулятивних операцій.

Банки використовують операції спої длм підтримання міні­мальних робочих залишків на рахунках ностро в іноземних банках, а також для зменшення надлишків в одній валюті і покриття по­треби в іншій валюті.

На спотовому валютному Ринку найзначнішим є ризик зриву поставок, який виникає через несинхронну роботу ринків. Різниця в часових поясах призво­дить до того, шо один з платежів проводиться раніше, ніж зустрічний платіж. Для зменшення ризику зриву поставки необхідно перевіряти фінансовий стан учасника, з яким проводиться валютна операція. У разі сумнівів можна обумовити в контракті, що зустрічний платіж буде здійснено після

отри­мання визначеної суми валютних коштів.

Інший тип ризику, пов'язаний з перерахунком валютних пото­ків, — операційний, виникає через помилки і зловживання у платіж­них та клірингових системах. Методом зниження цього типу ризику є посилення внутрішнього контролю за системами комунікацій.

Метою проведення строкових операцій з валютою може бути хеджувапня валютного ризику або одержання спекулятивних при­бутків. Строковими угодами передбачається фіксація всіх умов, у тому числі й форвардного валютного курсу, у момент підписання контракту.

Як правило, форвардний курс валюти відрізняється від спото­вого, оскільки на валютні курси впливає ряд економічних факто­рів, котрі п призводять до зниження або росту форвардних курсів відносно курсу спот.

Форвардні валютні курси формуються під впливом таких основних чинників:

1) внутрішній попит і пропозиція;

2) паритет купівельної спроможності;

3) етап фондового та грошового ринків країни;

4) різниця в рівнях інфляції однієї країни щодо іншої;

5) торговельний і платіжний баланс і політичні фактори:

7) втручання уряду країни шляхом:

• проведення операцій па відкритому ринку (купівля і продаж валюти)

• установлення нормативів резервування:

• регулювання облікової ставки центрального банку;

• створення морального клімату (риторичний метод впливу);

8) сприйняття або очкування майбутніх змін у рівнях валют­них курсів.

При проведенні строкових операцій з валютою основними ри­зиками є ризик зриву поставки та ризик невиконання умов фор­вардної угоди одним із учасників. Ризик зриву поставки супрово­джує і спотові і форвардні операції, але існує лише протягом одного дня на дату розрахунків. Ризик невиконання угоди вимірю­ється не повним обсягом контракту, а лише деякою його часткою, котра становить, як правило, 3 — 10% від суми угоди. Якщо один з учасників операції відмовляється виконувати взяті на себе зо­бов'язання, то можна знайти йому заміну і реалізувати контракт з деякими збитками, уникнувши значніших втрат. На ризик невико­нання угоди наражаються обидва учасники строкової операції.

З метою обмеження таких ризиків менеджмент банку може ви­користовувати метод лімітування, установлюючи максимальний розмір суми одного контракту. Крім того, розрахунок можна про­водити не одним, а двома переказами валютних коштів, коли дру­гий платіж здійснюється після одержання відповідної суми іншої палюги.

Валютні операції своп полягають в одночасному проведенні двох протилежних за змістом операцій: купівлі (продажу) валют­них коштів на умовах спот та продажу (купівлі) на умовах форвард. Якщо продаж валюти проводиться на спотовому ринку і од­ночасно укладається угода про купівлю тієї самої валюти на форвардному ринку, то це валютна операція своп, що мас назву репорт. Якщо ж ідеться про купівлю валюти на умовах спот у по­єднанні з одночасним продажем на форварді, то відповідну опера­цію називають депорт.

Валютний ризик при проведенні операцій своп виникає внаслідок зміни в протилежний бік дисконту або премії протягом форвардної о пері­оду. Але процедура попередньої фіксації форвардного валютного курсу дозволяє учасникам свідомо керувати процесом, укладаючи додаткові фінансові угоди за несприятливої зміни курсу. При наданні комерційною чи банківського кредиту в іноземній валюті виникає ризик, пов'язаний з можливістю неповернення кош­тів чи достроковим поверненням кредиту, коли постає проблема реінвестування. Такий тип ризику можна розглядати окремо як кре­дитний і як валютний, застосовчточи відповідні методи управління.


5. ВАЛЮТНІ ОПЦІОНИ — ЯК ІНСТРУМЕНТИ ХЕДЖУВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИЗИКУ

Валютний опціон - це контракт, який надає право покуп­цеві (але не зобов'язує) купівлі або продажу обумовленої суми валюти за фіксованим курсом на визначену дату або протягом визначеного періоду в майбутньому в обмін па опціонну премію, виплачену продав­цеві опціону.

Призначення валютних опціонів полягає в захисті власника від несприятливих коливань валютних курсів. Водночас, якщо валют­ний курс змінився у сприятливому для власника напрямку, то опціон дає можливість скористатись перевагами. У цьому разі власник мо­же обміняти валюту за вигіднішим ринковим курсом, не користую­чись опціоном. Валютний опціон обмежує валютний ризик учасника ринку, пов'язаний зі змінами валютних курсів. Розмір ризику при використанні опціону як інструменту страхування валютних ризиків обмежується розміром опціонної премії. Премія, тобто вартість опціону, залежить від співвідношення спот-курсу валюти в момент укладення угоди та курсу опціону, а також від тривалості періоду дії опціону.

Якщо опціон дає право продажу визначеної валюти, то це опціон PUT за даною валютою. При наданні права купівлі валюти опціон називається CALL заданою валютою. Вказування виду ва-люти з назвою опціону обов'язкове, оскільки опціон PUT є одно­часно опціоном CALL за тією валютою, за яку продається опціонна валюта, і навпаки. Наприклад, опціон PUT за доларами США, який передбачається здійснити за німецькі марки, одночасно є оп­ціоном CALL за марками.

Для проведення розрахунків за опціонною угодою відводять 2 робочі дні. Тому валютний опціон має бути пред'явлений до вико­нання його власником не пізніш як за 2 робочі дні до дати розра­хунків за умови прийняття рішення про його виконання.

Використання валютних опціонів компаніями для страхування валютних ризиків доцільне в таких випадках:

• коли час та сума валютних надходжень і платежів точно не визначені, а отже, застосування форвардів та ф'ючерсів неможливе;

• при захисті експортних або імпортних товарів, які чутливі до зміни цін, виражених у конкретній валюті;

• при публікації прейскурантів на свої товари в іноземній валюті;

• для підтримки комерційної пропозиції на укладання контрак­тів із зарубіжним партнером, які оцінюються в іноземній валюті.

Дня банків основними напрямками використання валютних опціонів є страхування відкритої валютної позиції та захист інвес­тиційного портфеля, деномінованого в іноземній валюті


6. ВИКОРИСТАННЯ ФОРВАРДНИХ ВАЛЮТНИХ КОНТРАКТІВ У ПРОЦЕСІ ХЕДЖУВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИЗИКУ

Форвардний валютний контракт - це угода між учасниками про операцію купівлі-продажу обумовленої суми валютних коштів за фіксованим курсом на визначену дату в майбутньому.

Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов'язання здійснити поставку визначеної кількості валюти за узгодженим у контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов'язання прийняти цю поставку і виплатити відповідну суму коштів у іншій валюті.

Суми контрактів та тривалість форвардного періоду можуть бути довільними і визначаються в угоді за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам. Основним питанням при укладанні форвардного валютного контракту є рівень обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування.

При встановленні валютних кур­сів приймаються до уваги власні міркування учасників щодо змін ціни на валюту, тому курс, зафіксований у форвардному контракті, не обов'язково збігається з форвардним валютним курсом, що діє на ринку.

Валютна операція, яку покладено в основу форвардного конт­ракту, може бути реальною, якщо сторони на дату розрахунків справді обмінюють одну суму валюти на іншу, або мати умовний характер. В останньому разі за взаємною домовленістю сторін ре­альна поставка суми валюти, зафіксованої в контракті, не відбува­ється, а лише виплачується курсова різниця в розрахунку на умов­ну суму контракту. Курсова різниця визначається як різниця між курсом, зафіксованим в угоді, та спот-курсом, що склався на дату фіксингу. Дата фіксингу — це день, коли фіксується ринковий курс валюти (на міжнародних ринках це здебільшого за два робочі дні до дати розрахунків).

Якщо спот-курс валюти на дату фіксингу виявився нижчим за курс зафіксований у контракті, то переваги отримує продавець да­ної валюти, а покупець виплачує йому суму платежу. Сума плате­жу обчислюється як добуток курсової різниці на суму контракту. Якщо спот-курс на дату фіксингу виявився вищим за контрактний курс, то суму платежу одержує покупець від продавця.

Механізм обслуговування форвардного валютного контракту полягає у розмежуванні двох видів операцій — операції купівлі-продажу валюти та форвардної валютної операції. У разі, коли угода укладена на умовну суму, операція купівлі-продажу не про­водиться і сторони розраховуються в щойно описаному порядку. Якщо обмін валют є реальним, то він проводиться за діючим на день фіксингу спотовим курсом. Водночас відбуваються розрахун­ки за власне форвардною операцією з виплатою суми платежу. Та­кий порядок обслуговування форвардних валютних контрактів має на меті впорядкування обліку, оскільки кошти від продажу або для купівлі валюти і втрати або доходи за форвардними операціями обліковуються на різних бухгалтерських рахунках.

Форвардні валютні контракти захищають обох учасників гід зміни валютних курсів протягом форвардного періоду попереднім фіксуванням курсу на момент укладення угоди. Протягом періоду дії форвардного контракту учасники не наражаються на валютн ризик, пов'язаний зі змінами валютних курсів. У цьому і полягає сутність операцій хеджування валютних ризиків. Операції хелжування не дозволяють учасникам отримати переваги завдяки сприя­тливій для них зміні валютної о курсу, але захищають і від неспри­ятливого розвитку подій. Крім того, уклавши форвардний валютний контракт, учасник валютного ринку наперед точно знає суму коштів, яку він одержить чи виплатить при проведенні валю­тної операції в майбутньому, що дозволяє йому планувати свою діяльність.