Пригода дідові полуниці

Вид материала

Документы

Содержание Готується емігрувати до мертвих

Подобный материал:

• Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
• Закон україни, 556.38kb.

ГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХ

Вдень, при сонці, минувся страх Антона Никандровича. Запиленими руками старий складає в саквояж найпотрібніші речі: загальний зшиток, зовсім чистий, такий товстий, що в ньому вміститься том нотаток; скляний гранчак з чорнилом до автоматичної ручки; одно число «Київської старини», коробку з різними таблетками і декілька олівців.

Антон Никандрович наміряється наступну ніч, а якщо буде треба, то й подальшу перебути в таємному сховищі.

Саркофаг у підвалі під «Золотим собором» -- найкращий нічний сховок від арешту.

— Можна! — кричить Антон Никандрович, коли в двері постукало; сам же далі порядкує в саквояжі.

— А-а!.. не забули старого. От що, — старий наблизився до Олександра і прошепотів: — Я йду на ніч в підвал під собором; внизу в вікно влізу, там немає шибок, а рама розхитана.

— Добра думка. Гляньте, будь ласка, на цей молоток!

Олександер поклав свою знахідку на стіл.

— Якщо хочете зробити з мене слюсаря, .— сказав Антон Никандрович, — то ви аж надто ціните мої здібності.

— Це я витяг з річки, біля того місця, де вчора хтось кричав.

— Гм... можливо, це «речовий доказ».

— Адам Григорович радить, хай кожен з нас обережно розпитує, в кого був мідний молоток.

— Вірно!.. Хай полежить на столі: спитаю в завідувача майстерень, як зустріну. Гляньте в саквояж, чи все, що треба, я поклав?

Олександер подивився; все з саквояжа виклав на стіл.

— Консерви маєте?

— Звичайно. Осьде — чотири штуки.

— Хліб?

— Так, маю. Але стійте, я хотів зробити бутерброди і покласти зверху.

— Можна взяти цю газету? Загортаємо хліб. Термос я візьму — по дорозі наберу гарячого чаю. Яких ліків щодня вживаєте?

— Йод; від склерози, — він ось тут.

— Улюблена книга?

— Писання Сковороди — чудесна річ. Кладіть, кладіть! Взагалі, робіть, як знаєте, я вмиваю руки.

Антон Никандрович помив руки над відром — воно, разом з табуретом і погнутим алюмінієвим кухлем, становило «умивальник».

Тим часом Олександер доповнив «зміст» саквояжа чашкою, ложечкою, відкривачкою до консервів, рушником і милом.

А вітав у романтичній сфері:

— Я так хотів би пуститися берега!., піти в мандри, забути про збори профорганізації, про членські внески. Щоб вітер підбивався перелітному птахові під крила. Уявіть собі: прозорий росяний ранок; на сході тільки-тільки розливається пурпур. Ви собі йдете доріжкою між колосками. Перші птиці зриваються з диких кущів, обважнені краплями, і прорізують тишу криком до сонця... Воно виходить на обрій, як князь. Природа прокидається, гіпнотизує вас зеленими очима. Легкий туман відходить до байраку. Обігріється світ разом з вами; пошарудить вітерцем, поманить відпочинути в сухому холодку, під дубами, що коло дороги. З’ївши шматок хліба, ви простягаєтесь на травиці. Перед очима улюблена книга, яку ви носите з собою. Прочитали сторінку, дивитеся в височину — думаєте, думаєте без кінця. Проминають хмари, схожі то на лева, то на великого птаха з багатьма крилами, на старого пророка в розметаній одежі. Декотрі грандіозні, як фасади, збудовані з срібла і мармуру, — блищать краями проти сонця, А між ними чиста блакить розкривається: бездонна височина небесна; розкривається, мов книга, писана зрозумілою і незрозумілою мовою. Загадка зачаровує душу. Вся та книга повна добрости, благости, чиєїсь мудрости, для означення якої в мене немає слів. Навкруги повно світла, пахощів, щебету. Душа звикає до волі, після якої так страшно жити в суспільстві з тисячами сірих обмежених, щоденних загроз, смертних заборон, партійного кретинізму. Треба тікати за кордон!

— Я розпитував про сторожу на границях, — признається Антон Никандрович. — На кожному кроці вартові, собаки, будки, колючі дроти, заорані смуги, заборонні зони, автоматична сигналізація, — словом, сила перешкод. Якби гроші, витрачені на придержування нас в «раю», обернути на добробут, то, певно, кожний громадянин мав би «садок вишневий коло хати», мав би невеликий рай, достатній для щастя, як він його розуміє. Прошу заходити!

Делікатно постукали в двері, ввійши причепурені подруги: Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна.

— Я оце хотіла попередити, — щебече перша з них, — що сьогодні не буду прибирати, бо призначено загальні збори. Говоритимуть про клясову пильність, щоб вони показилися, — тільки те й знають, що душу вимотувати.

— Якилино Федорівно, чи варто клопотатись було з-за такої дрібниці, як прибирання...

—Атож як!? Я хочу, щоб тут і пилинка не впала. Йдемо з Катериною, — я й кажу: скільки бачила людей, а такого, як Антон Никандрович, я вперше бачу. Він як рідний батько, ні одного поганого слова від нього не чула. Хто цей молоток приніс?

— Я, — сказав Олександер.

— Неправда: приніс той кривий собацюра.

— А от помиляєтесь!

— Що?! Хіба я не знаю? Он і Катерина скаже, що це — його.

— Мабуть, — пролепетала голубоока Катерина і зашарілася, оглядаючись на Олександра.

— Бачите!.. Та йдіть ви, — маніжно повела тоді плечима молода тигриця і виблиснула білими зубами, — ви жартувати любите.

— Тут не жарти, — похитав головою Антон Никандрович. — Сьогодні Олександер випадково знайшов цей молоток у річці, недалеко від того місця, де вчора ввечорі ми чули страшний крик: «Рятуйте!» Признаюся, я маю підоз ру, що власник цього молотка вбив жінку.

Молоточкіна сміється:

— Ох, вигадники ж ви! Я б повірила, так ось Катерина не дасть збрехати, вчора ввечорі ми проводили Івана Івановича з його жінкою на вокзал. Кажу ж вам, бачили, як вона стояла на вагонних приступцях. Платочком отак жалібно помахала, я аж заплакала. Катерино?..

— Бачили, — пролебеділа і спалахнула дівчина.

— Зоставили ж ми біля неї, — повела Якилина Молоточкіна далі, — самого Івана Івановича і пішли з перону; чули, як другий дзвінок ударив. Що той пес міг убити жінку, це правда, він такий: жінка вагітна, а він коло вчительки якоїсь в’ється, мов гадюка на кілочку. Спровадив бідолашну на Урал. Я зайшла ще вчора вранці до нього в лябараторію, він цим молотком ящик лагодить, каже: бач, турбуюся, щоб жінці було добре — речі спаковуватиму. їде вона на Урал, там краєвиди, як на виставці, також повітря є тощо. Ходім, Катерино, бо незабаром збори відкриються, будуть нам у горло через лійку політику наливати. Тімурленков визвіриться на нас, а ми кліпатимем на нього, як цуценята на гицля1. Ходім, серденько, бо проґавимо таке щастя! Бувайте здорові!

— До побачення, — квіткою забриніла Катерина.

Дзенькнула пружина в англійському замку.

— Ну? — широко станув Антон Никандрович перед Олександром і взявся в боки.

Олександер втопив очі в вікно.

— Містерія! Що вбивство було, я певен, — вимахнув рукою старий і відійшов до вікна, — а при чому ж тут молоток Івана Івановича?

З виразом диводумности старий широко розвів руками. Після короткої павзи продовжував:

— Безперечно, тут працює чорт, я його знаю. Не посміхайтесь, я правду кажу. Домовимось так: якщо мене не посадять, — (Антон Никандрович проілюстрував це останнє слово, схрестивши по два розставлених лальці обох рук в образ решітки), — то підемо до Карміндонихи: нехай подивиться в свої прокляті дзеркальця і скаже нам, кого вбито. Карміндониха — ясновидиця, може, дещо вгадає. Як саквояж?

— Готовий.

— Чи той саркофаг — добрий сховок? Як, на вашу думку?...

— Мені здається, добрий. Але я вибрав би сади на передмісті.

— Далеко.

— Зате певніше, ніж тут, в центрі міста.

— Е, досить певно! Це якби я в чужих людей ночував, — зразу б цапнули. А хто здогадається, що я сплю під пусткою? Між гробницями? Вельзевулова хмара наступає на мою душу. Мучуся тисячами мук. Грішник я, мов пес шолудивий, мов пес смердячий мушу ховатися на схилі життя — від цілого світу. За віщо ж переслідування?.. Знаю, за віщо: за правду!., за одну скориночку істини, що я насмілився зберегти; насмілився відкришити від неї найдрібнішу часточку, меншу, ніж бджолина сльоза, і подати її на розгляд молодшого покоління. За це — катуйся, тікай, як злодій, в гробову громаду, роз’їдену черв’яками. Увесь світ волає про істину; порівнює до світла, що живить і запліднює землю. А я ж хотів стояти в ньому, здерши з плечей лахміття гріха щоденного, брехні, облуди, — здерти все брудне з себе і стояти, як служка, в чистій одежинці. Ввесь мій вік заповнений служінням правді; ради неї приймаю останню біду на свою голову... видно, так суджено і так станеться: за гріх, що вчинений замолоду.

— Мені тяжко від свого безсилля, Антоне Никаидровичу! В інших обставинах можна було б винайти мільйон способів, як порятуватися. А тут?., один, два, три — і кінець.

— Жодного, — сказав Антон Никандрович.

— Ні, ще є способи; я поручусь.

— Якщо справді є способи, — ви неабиякий винахідник.

— Перечислюю, — сказав Олександер. — Перший спосіб — самозаслання; просто людина власною охотою від’їздить в так звані «найвіддаленіші райони» на роботу. Між іншим, я маю на увазі саме цей спосіб. В разі потреби, переїдемо разом: ви, я і Ольга. Другий спосіб: на деякий час піти, наприклад, на роботу в шахту і шарахнути нечуваний ударницький рекорд, або й тихо, непомітно, як інші, довбати руду чи вугіль. Злитися з масою нашого робочого люду. Але сади на передмісті — це все-таки ліпше, ніж собор, повірте мені!

— Я згоден, — задумливо відповів Антон Никандрович, — може, на другу ніч перейду туди.

— В години, коли «чорний ворон» полює на людей, я вартуватиму неподалеку, — сказав Олександер. — Мені в порті розповідав один колишній вояк: в них жахливий бюрократизм, вони самі грузнуть серед паперів. Бували випадки: кілька ночей підряд бігали вони за людиною, не спіймали, а жертва переїхала в інший район. Що ж ви думаєте? Ловці не повідомили своїх сусідів, мовляв, нехай самі розбираються! Не так уже й добре в них машина працює. І там російська розвезеність.

Антон Никандрович здобув незмінну папіроску «Дон».

— Майже щодня я згадую Бориса Розумовського. Ми часто з ним ходили на полювання, а він — добрий стрілець.

Які то гарні були години! Він подавав правила точного

бою, хоч я й раніше вмів непогано стріляти. Ще на початку двадцятих років було в одному городку на Лівобережжі — товариство, що збиралося в лісовій долині і там установлювало пристрій з пружиною. Той пристрій метав угору пляшки з-під вина, а члени товариства з черги стріляли в них, мовби в птиць. Скільки скла понівечено!

Антон Никандрович задимів «Доном». Спитав:

— А ви знаєте добре місце?

— Знаю. Кладовище...

— Кладовище? — гримнув стариган. — В мене вже аж двадцять студентів, романтиків «моторошного»; вранці приходять, під ліктями книга Бодлера «Квіти зла», в перекладі Елліса... високим голосом, при дівчатах, деклямують, як вони ночували на гробах, мовляв, «ховалися». Але прогулятись можна: давно там не був, а скоро треба буде й самому...

— Згоден! Прогулянка! — поспішив Олександер. — Позаторік там мешкало двоє молодих, «Ромео і Джульєтта» — учні дев’ятої кляси. Про них писали в газеті, під час судового процесу. Вони були закохані до того, що переступили межу дозволеного в їхні роки. Дівчина завагітніла.

— Дуже погано! — вигукнув Антон Никандрович. — Школярі?.. Я цього не схвалюю.

— Я теж. Випадок нечуваний. Дівчина довго таїлася від злющої відьми, своєї мачухи, — батько її незадовго перед тим помер; оборонити від відьми було нікому. Дівчина мала бути власницею хати, як єдина спадкоємиця. Коли все стало помітно, дівчина мусіла признатися мачусі, чого накоїла.

— Била мачуха?

— Страшно била! В холодну пору вигнала з хати: випровадила ввечорі за двері й замкнулася.

— Фурія! — процідив Антон Никандрович крізь зуби.

— Справжня. А дівчина пішла, плачучи, і постукала в двері до свого коханка. Викликала його і сказала: «Мені тепер тільки одно зосталося — шворку на шию і до гілки». Хлопець заспокоїв її, пішов з нею, а сам думав: признатися матері чи ні? Він теж був наполовину сиротою, але мав рідну матір. Побоявся сказати, що сталося; може, не так побоявся, як посоромився. Скликав своїх товаришів, теж учнів дев’ятої кляси, на нараду в скверику. Дебати були бурхливі, вірніш — бурхливі були лайки на адресу мачухи. Рішення винесли в один голос: знайти десь приміщення для дівчини. Між хлопцями був мій приятель, який казав: «Підождіть тут, я пораджуся з одним вуркою!» Коли він з’явився до мене і розповів про дівчину, я пригадав собі, що на гробовищі є гарний склеп, цілком придатний для мешкання: можна було дівчину примістити. Склеп просторий, з віконцем. Хтось із босяків припер туди навіть тапчан і в кутку мангал поставив — грівся чи готував їсти. Квартира, як кажуть, «на зекс»! Ми прибули до «царства мертвих» і окупувати склеп. Присвітили, роздивилися — можна жити! Надвірні двері є, вікно є. Питаю дівчину: «Страшно?» — «Зовсім ні», — відповідає вона.

— Ну, якщо дівчина не боялась там жити, мені було б соромно труситись, —- сміється Антон Никандрович. — Слухаю далі...

— Ми «організували» предмети домашнього устаткування. Хлопців було восьмеро. Ті принесли ковдру, подушку, сінник, простирало; ті — відро, кухоль, чайник, дрова; ті — хліб, крупу, сіль, чай, цукор... словом, команда працювала прекрасно. До дверей, обкованих залізом, пристроїли такий засув, як в середньовічному замку. Другого дня поставили піч і, як годиться, назвали її «буржуйкою». Трубу від неї ввели в віконце, що світилося аж під стелею. Уявіть собі: щовечора приходили хлопці до склепу, приносили їжу і все потрібне. Один з них навчився акушерства, і коли дівчина була в пологах, він добре виконав свої обов’язки. Золото, не хлопець! Це ж уявити треба: цілий місяць забезпечувати харчами дівчину, врятувати життя їй і дитині і — нікому ні слова! Але серце старої матері здогадалося, примітило, що не все гаразд. Одного вечора, коли хлопець вийшов з дому, мати подалась назирцем за ним. Прослідила, як він ховався в склеп, і зазирнула туди крізь віконце. Побачила сцену, від якої дух їй зайняло: син клопотався коло дівчини, що мала дитя на руках. Відразу стара здогадалася, в чому справа. Зайшла в склеп; не говорячи ні слова, взяла собі дитя на груди, вкутала його і попрямувала до дверей. Наказала: «Ходімте додому!»

Через декілька днів стара, впорядкувавши з молодою родиною, подала на мачуху в суд.

— Який характер! — захоплено сказав Антон Никандрович. — Я не думаю, щоб вона позивалась за майно.

— Звичайно, ні; вона обвинувачувала мачуху за нелюдське ставлення до пасербиці. Казала: що б там не було, а мачуха не сміла виганяти вагітну дівчину на холод і голод.

— Єдиний випадок, коли я хотів би бути головою суду; я б припік тій мачусі, іншим в «назіданіє», — промовив Антон Никандрович.

— Мачусі дали, здається, чотири роки; а хату передали дівчині, як власність. На суді стара мати сказала коротеньке, але сильне слово — як материнський прокурор, поставлений глядіти родинного права: «Поки небо стоїть над землею, ні вельможний, ні неможний не сміє ламати закону, на якому стоїть сім’я; ніхто не сміє зрікатися обов’язку — помагати матері, як вона носить дитя під серцем».

— Але знайшлися ще праведні судді, — мені здавалось, нема вже таких... Приємно знати.

— Дім, що згідно з присудом, мав стати власністю молодого подружжя, стояв «опечатаний», формальності тяглися довго, аж поки якийсь спритний тип з неозначеною професією добув ордер на помешкання і вліз туди.

— Кінець типовий. А знаєте, я хотів би пожити в такому склепі.

— О десятій годині жду вас на площі біля собору, — сказав Олександер, беручи термос; він не покладався на куховарську точність Антона Никандровича, що здебільшого пив уже холодний чай.

— Ага, щоб не забути: один ключ від кімнати матиму при собі, другий віддам старому Полуниці; попереджу, щоб дав вам, як буде треба.

Антон Никандрович сказав це і помугикав: «Що день прийдешній...» — перебираючи попелясту бороду.